Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

8.9. Діяльність політичних партій у Східній Галичині, Західній Волині та інших українських землях у період між світовими війнами

Українські території, що були у складі Польщі, Чехословаччини й Румунії, опинилися в цілком відмінній від радянської, а також від тієї, що панувала під час їх перебування в складі Російської та Австро-Угорської імперій, політичній системі. Це наклало свій відбиток на особливості українського політичного руху, який у різних державах мав свої відмінності.

З політичних організацій у Бессарабії й Північній Буковині домінувала румунська націонал-царанітська партія, що представляла інтереси переважно середніх і крупних землевласників і промисловців, у своїх програмних засадах вона стояла на позиції збереження так званої Великої Румунії й консолідації румунської нації. Українське населення було широко охоплене загальнорумунськими політичними організаціями, оскільки переважно складалось з малоземельного селянства, дрібних ремісників-кустарів і найманих робітників. Щодо партій українського національного спрямування, то в 1918 — 1928 pp. на територіях Північної Буковини та Бессарабії діяли підпільні комуністичні групи. Упродовж 1928 — 1938 pp.політичний режим було дещо лібералізовано і на Буковині 1929 р. виникала прокомуністична організація «Визволення». З 1927 р. діяла легальна партія ліберально-демократичного спрямування під назвою Українська національна партія. Її очолював В. Залозецький. Ця партія об’єднувала переважно представників української інтелігенції та дрібної буржуазії й намагалася добиватися національних прав для українців легальним шляхом. З установленням у 1938 р. в Румунії військової диктатури всі легальні українські партії припинили своє існування. У середині 1930-х років у Румунії винила українська підпільна організація радикального спрямування, ідеологічно близька до ОУН, її керівниками були О. Забачинський, І. Григорович, Д. Квітковський.

У Чехословаччині, у Карпатській Русі, політичний рух у 1920 — 1930-ті роки був представлений трьома напрямами, а саме: український національний рух, москвофільство й русинство. Український національний рух репрезентувала Християнсько-народна партія, під керівництвом А. Волошина та братів М. і Ю. Бращайків, яка активно протидіяла москвофільському руху, намагалася здобути абсолютний вплив на діяльність організацій «Просвіта», інших культурних організацій. Українську національну ідею активно експлуатували комуністичні та соціалістичні організації. Москвофільство було представлене «Обществом им. Духновича», яке вважало, що закарпатці є частиною російського народу й мають об’єднатися з ним. На москвофільських позиціях стояли також чехословацькі партії, такі як Аграрна, Націонал-соціалістична та ін. Русинську течію представляли переважно мадяризовані священики, вона традиційно орієнтувалася на підтримку з боку Угорщини.

Український національний рух найактивніше розвивався в Польщі, саме в Східній Галичині та на Волині. Найвпливовішою партією у Східній Галичині було Українське національно-демократичне Об’єднання (УНДО). Ця партія була спадкоємицею української партії націонал-демократів, заснованої ще в XIX ст. у Східній Галичині. Саме вона брала активну участь у створенні легіону Українських січових стрільців і здійснювала розбудову ЗУНР. У 1919 р. націонал-демократична партія стала називатися Українською народно-трудовою партією (Трудовики). З окупацією Східної Галичини польськими військами 1919 р. партія «трудовиків» вела активну роботу, спрямовану на збереження незалежності ЗУНР, переважно дипломатичного характеру. Після рішення Ради послів Антанти 1923 р. про визнання анексії Польщею Східної Галичини відбувся розкол партії «трудовиків» навколо питання визнання цього акта Антанти й ставлення до польської адміністрації. 21 травня 1923 р. відбувся з’їзд партії «трудовиків», який зібрав більшість представників від її груп та організацій, на ньому було прийнято програму з вимогою автономії для Східної Галичини в складі Польщі. Урешті, на з’їзді 11 липня 1925 р. на основі обох груп «трудовиків» було створенв нову партію — УНДО.

УНДО була легальною політичною організацією та об’єднувала в своїх лавах представників української інтелігенції, промислових кіл, учасників кооперативного руху, а також крупних і середніх землевласників. Основними ідеологічними засадами партії було забезпечення передумов для концентрації та нарощування українського національного капіталу з метою протидії польській економічній експансії, а також освоєння ринків збуту продукції, виробленої українськими виробниками на всій території Польщі, досягнення рівних прав у суспільно-політичному житті для українців. Важливу роль у діяльності УНДО відігравала робота в середовищі кооперативного руху, який був покликаний забезпечити зайнятість населення, створити умови для переробки сільськогосподарської продукції й підвалин соціального добробуту. Навколо УНДО об’єднувалися такі кооперативи, як «Маслосоюз», «Центросоюз», «Народна торгівля» та ін. УНДО намагалася здійснювати вплив на такі суспільно-культурні рухи, як «Просвіта» та «Рідна школа» з метою консолідації просвітницької діяльності, спрямування її на підвищення політичної культури народу. У 1933 р. УНДО було організовано кампанію зі збору допомоги для Наддніпрянської України, яка потерпала від голоду.

Будучи легальною партією, УНДО активно співпрацювала з польською владою, що виявилося в її спільній участі у виборах до міських і волосних органів самоуправління разом з Безпартійним блоком Ю. Пілсудського. УНДО мала своє представництво і в польському сеймі та сенаті, зокрема на виборах до сейму 1930 р. вона виступила в блоці з УСРП й отримали 20 мандатів, з яких 17 припадало на УНДО. На цих виборах блок отримав 28,5 % голосів виборців у Східній Галичині та 6,2 % — на Волині. УНДО мала такі друковані органи, як тижневик «Діло», який видавався з 1934 р. накладом 5 тис. примірників, а також щотижневі газети «Свобода», «Неділя», інші видання регіонального та спеціального спрямування.

У зв’язку з тим, що УНДО не була схильна до радикальних заходів у боротьбі з жорстким наступом польської адміністрації на позиції українського капіталу й насильницькою полонізацією краю, вона поступалася своїм впливом іншим паріям, зокрема ОУН і КПЗУ, які перебували в нелегальному становищі й об’єднували навколо себе протестні прошарки суспільства. Оскільки УНДО успішно об’єднувала навколо своєї політичної платформи представників української буржуазії й середнього класу, вона не мала змоги висувати радикальні програмні положення. Українське селянство, робітники та дрібні й середні підприємці, які зазнавали утисків з боку польської адміністрації, поміщиків і буржуазії, прихильно ставилися до ОУН. Особливо це виявилося в період світової економічної кризи 1929 — 1933pp., коли під час занепаду сільського господарства Східної Галичини та масового зубожіння селян унаслідок падіння закупівельних цін на продукцію аграрного виробництва активізувався антипоміщицький рух, почастішали збройні виступи селянства, підпали поміщицькі маєтки. Ці акції відбувалися завдяки активній роботі в середовищі селянства КПЗУ, що працювала серед батраків і найманих робітників, та ОУН, яка стояла на національних позиціях і проводила роботу серед сільської інтелігенції і дрібних господарів. Найбільш успішною в сільській місцевості була робота ОУН, оскільки соціальний гніт поєднувався тут з національним. КПЗУ ж стояла на інтернаціональних позиціях. Тому антагонізм між комуністичним і націоналістичним рухом було закладено ще у 1920 — 1930 роках, коли йшла боротьба між репрезентуючими його партіями за вплив на населення Східної Галичини. Результатом стала політика пацифікації у формі каральних операцій, здійснених польською владою 1930 р.

Серед легальних партій Західної України слід відзначити також Українську соціал-демократичну партію (УСДП), яка брала свого часу активну участь у розбудові ЗУНР. У 1923 р. відбулася радикалізація цієї партії, пов’язана з питанням ставлення до анексії Східної Галичини Польщею. Зрештою, партія виступила з явно комуністичною програмою, у результаті чого в 1924 р. її діяльність було заборонено. Поступово колишнім лідерам УСДП вдалося відродити партію. Її головною програмною засадою була побудову української автономії в краї. УСДП брала участь у виборах до місцевого самоуправління й сейму, виступаючи спільно з ГІПС та УНДО. Друкованими органами УСДП були газети «Вперед» і «Професійний вісник».

Помітною в Західній Україні була діяльність Української соціал-радикальної партії (УСРП), що утворилась 1926 р. в результаті об’єднання Української радикальної партії з організаціями українських есерів, які діяли на Волині. УСРП стояла на соціал-демократичних позиціях і в основі її програми були положення про забезпечення права на самовизначення для Східної Галичини та створення Соборної України. Вона виступала на виборах у блоці з УНДО, зокрема у виборах до польського сейму 1930 р. і до волосного самоуправління 1933 і 1934 pp. Видавала свій щотижневий часопис «Громадський голос».

Ряд політичних партій Східної Галичини мали клерикальне забарвлення, зокрема, Український католицький союз, заснований 22 жовтня 1930 р. та очолюваний А. Шептицьким. Основні програмні засади цієї партії добре викладено в програмній декларації: «В єдності, порядку та дисциплінованості організованої акції, будучи на основі легальності відносно держави, присвятимо усі свої сили, аби в усіх галузях національного і політичного життя завоювати для нашого народу за допомогою законних засобів усе більше просвіти, культури, добробуту та прав. Всесторонне благо українського народу в християнському розумінні того слова — ось мета, якої прагнемо в політичному житті». Тобто партія виступала з клерикально-ліберальних позицій, намагаючись об’єднати українське населення, переважно греко-католицького віросповідання, на релігійній основі як християнську общину, уникаючи радикальних дій і поглядів. У Греко-Католицькій Церкві А. Шептицький представляв національний напрям, противника уніфікації греко-католицької церкви з позицією та догмами офіційного Риму. УКС мала свій друкований орган-тижневик — «Мета».

На противагу позиції А. Шептицького, у Греко-Католицькій Церкві панувала західна течія, яку представляв Станіславівсысий єпископ Хомишин. Ця течія прагнула зближення та уніфікації уніатської церкви із католицизмом і була представлена до 1932 р. такою партією, як «Українська народна католицька партія», а згодом «Українське народне обновлення» (Обнова). Вона мала свій друкований орган, — «Ноба Зоря», що виходив раз на два тижні.

Особливу роль у політичному житті Східної Галичини міжвоєнного періоду відігравала така партія, як «Руське народне об’єднання — Руська селянська організація». Вона постала з москвофільської течії в політичному житті Східної Галичини періоду Австро-Угорщини, а також з РНО (Руське народне об’єднання), що діяла на території Польщі з 1920 р. РНО орієнтувалася на підтримку ідеї створення єдиного фронту для боротьби із СРСР і повалення в ньому радянської влади, діяла як класична білоемігрантська організація, однак вплив на народ мала не значний.

Від 1931 р. на Волині діяла партія «Волинське українське об’єднання», що належала до Безпартійного блоку Ю. Пілсудського. Кістяк організації становили в основному представники чиновницького апарату нижчого рівня, переважно колишні політичні діячі періоду У HP. До цієї партії також належали представники української еміграції, які видавали щотижневий часопис «Українська Нива».

Поряд з легальними партіями активно діяли й нелегальні, серед яких згадувані вже ОУН і КПЗУ. Поняття нелегального становища партії передбачало відсутність у неї реєстрації, а отже, право влади на заборону вчинення нею політичних актів у адміністративному порядку, виключення її із закріпленого Конституцією політичного процесу, як наприклад, участі у виборах. Нелегальні партії Східної Галичини, на відміну від легальних, мали чітку організаційну структуру та ієрархію.

Вагоме місце в політичному житті Східної Галичини посідала діяльність Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), що діяла в межах Комуністичного Інтернаціоналу за координації з Комуністичною партією Польщі (КПП). Установча конференція цієї партії відбулася 1919 р. в Станіславові (нині — Івано-Франківськ). Попередницею партії була організація «Інтернаціональна революційна соціал-демократія», що діяла в Східній Галичині в 1915 — 1918 pp. Першим керівником КПЗУ було обрано Карла Саврича (Максимовича). У квітні 1920 р. при КП(б)У було створено Галицький організаційний комітет (Галорком), що став другим центром формування партії та відкрив новий етап у формуванні КПЗУ. Упродовж існування Галицької Соціалістичної Радянської Республіки з 8 липня — по 21 вересня 1920 р. КПЗУ вийшла з підпілля. Після укладання між Польщею та РСФРР і УСРР 18 березня 1921 р. Ризького договору між ВКП(б) і КПП було укладено угоду, згідно з якою КПЗУ мала ввійти до складу КПП. Українські націоналістичні та антипольські переконання більшості членів КПЗУ призвели до розколу в партії на два крила: «капеерівці», прихильники входження КПЗУ до складу КПП, та «васильківці» (за прізвищем їх лідера І. Крілика (Василькова)). З прийняттям Радою послів Антанти рішення про включення Східної Галичини до складу Польщі на правах автономії «васильківці» погодились увійти до складу КПП на автономних правах. Судові процеси проти членів КПЗУ в 1923 — 1924 рр. сприяли зростанню популярності партії та її впливу на легальні партії.

1927 р. в КПЗУ відбувся новий розкол на прихильників наркома освіти УСРР О. Шумського і Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича на ґрунті ставлення до національного питання. Прихильники позиції О. Шумського були в більшості й утворили власне організаційне крило на чолі з І. Кріликом (Васильковим) і Р. Турянським. КП(б)У звинуватила їх у зраді, а 18 лютого 1928 р. виключила з Комінтерну. «Васильківці» відверто критикували позицію Й. Сталіна і Л. Кагановича в національному питанні, виступаючи за надання УСРР реального суверенітету. Позиція «васильківців» була зумовлена здебільшого національно домінуючими настроями населення Східної Галичини. Але 1928 р. вони визнали свої «помилки» й виїхали до УСРР де були згодом розстріляні.

Свою діяльність КПЗУ розгорнула в середовищі найманих робітників, які становили численний соціальний прошарок як у містах, так і в сільській місцевості, зважаючи на специфіку господарського життя Східної Галичини. КПЗУ вела також активну роботу серед організацій «Просвіти», близько ста з яких на початок 1930-х років були під впливом КПЗУ. Компартія Західної України, як і КПП,перебувала під пильним контролем з боку ВКП(б) і постійно зазнавала критики. Зокрема, за її «люксембургіанство» — явище, що полягало в прихильності до боротьби за соціалізм без активного залучення всіх пролетарських суспільних прошарків, а спираючись на протестні квазіпрошарки в суспільстві. У 1926 р. в лавах КПЗУ стався розкол, пов’язаний зі ставленням партії до режиму санації в Польщі.

Політичні засади КПЗУ випливали з прийнятих на шостому з’їзді КПП 1932 р. положень програми. Вони передбачали боротьбу за перетворення Польщі на Польську соціалістичну республіку рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. КПП вважала, що саме в Західній Україні вона має великі перспективи завоювати сильні позиції в середовищі найманих робітників, оскільки там соціальний гніт тісно переплітається з національним, цим, власне, й була зумовлена необхідність діяльності як окремого політичного об’єднання КПЗУ. Компартія Західної України засуджувала анексію Польщею Східної Галичини й виступала за створення умов для забезпечення населенню права на самовизначення. Програмні засади передбачали також створення умов для об’єднання українського народу, малося на увазі в УСРР. Найважливіше програмне положення — це сприяння захисту СРСР від нападу з боку капіталістичних держав. Це свідчило про явно агентурний характер КПЗУ, котра діяла на користь СРСР. А в 1938 р. за рішенням Комінтерну КПЗУ разом з КПП було ліквідовано за звинуваченням у тому, що керівництво цими партіями було захоплене фашистською агентурою. Значна частина членів КПЗУ поповнила лави ОУН.

Інтернаціоналізм і прорадянська орієнтація КПЗУ не давали їй можливості отримати потужну підтримку серед українського селянства, а тому вона поступалася за своїм впливом ОУН і, власне, уважала її своїм основним опонентом у боротьбі за прихильність народу. Національне питання в партії було найгострішим у внутрішньопартійній дискусії та постійно призводило до активного протистояння в її лавах. 

Резюме

Запровадження нової економічної політики (НЕПу) в УСРР було вимушеним кроком, на який радянську владу підштовхнула глибока суспільно-політична криза. У результаті реалізації НЕПу було замінено продрозкладку продовольчим податком і відновлено товарообмін між містом і селом, а також запроваджено в обмеженій формі окремі елементи ринкових відносин за домінування державного монополізму в окремих сферах і галузях.

Кооперативний рух в УСРР у період НЕПу мав соціальне значення, оскільки він носив характер усуспільнення засобів виробництва та рівності у розподілі прибутків, водночас кооперативи мали доволі гнучку форму організації виробництва, щоб функціонувати в ринкових умовах і враховувати національні особливості республіки.

Перша половина 1920-х років характеризувалася в УСРР зміцненням соціальних позицій правлячої партії — КП(б)У — в умовах відмови від терористичних методів, характерних для періоду громадянської війни, та організації агітаційно-пропагандивної, просвітницької і соціально-організаційної роботи. Особливу увагу було приділено роботі із селянством та робітниками, які переселялись із сільської місцевості в міста. Водночас у республіці до 1925 р. де-факто діяли опозиційні правлячій партії, які були ліквідовані органами ДПУ, та національні політичні рухи. Наприкінці 1920-х років правляча КП(б)У мала всеохоплюючий вплив на суспільство.

Недовірливе ставлення українського селянства до радянської влади, що сформувалося внаслідок здійснення політики воєнного комунізму, правляча партія намагалась усунути завдяки політиці українізації та шляхом широкої просвітницької роботи, що мала на меті глибоку ідеологізацію всіх сфер життя республіки. Зазнавали гоніння релігійні громади, особливо православні та іудейські.

З 1928 р. в УСРР проводилася політика колективізації, що проходила в кілька етапів і мала на меті забезпечити надійні важелі впливу на соціальну ситуацію на селі, можливість оперативно отримувати в необхідній кількості продовольство стратегічного характеру. Водночас колективізація й штучний голод 1932 — 1933 років переслідували мету знищити результати політики українізації й перетворити сільське господарство в допоміжну важкій індустрії галузь.

Політика індустріалізації здійснювалась у вигідній для того політичній та економічній міжнародній обстановці й була спрямована на одержавлення основних засобів виробництва, розвиток індустрії групи А (важкої індустрії), зростання найбільш контрольованого державою та правлячою партією суспільного прошарку — робітничого класу та механізмів партійного контролю за соціальними процесами.

У 1930-ті роки за активної роботи КП(б)У відбулася централізація суспільно-політичного життя в УСРР, завдяки якій було запроваджено стандарти культурного й соціального життя, побуту тощо. Відбулася трансформація культури, яка була спрямована в єдиному стилі — соціалістичному реалізмі.

Упродовж 1930-х років в УРСР відбулася реконструкція політичної системи в результаті прийняття 1936 р. Конституції СРСР та Конституції УРСР 1937 p., якою було змінено статус і порядок формування органів влади Рад та виконавчої вертикалі. 1928 — 1938 pp. були періодом реконструкції, що охопила водночас політичну, економічну, соціальну сфери.

На початку 1920-х років завершилася політична та економічна інкорпорація західноукраїнських територій до складу держав

Центральної Європи, а саме Польщі, Румунії та Чехословаччини. Згідно з міжнародними документами, на підставі яких було здійснено цю інкорпорацію, держави Центральної Європи зобов’язалися забезпечити умови національно-культурного розвитку для українців, а також право на широку автономію для територій, населених переважно українцями. Польща взяла зобов’язання щодо забезпечення умов національно-культурного розвитку українців також згідно з Ризьким договором з РСФРР і УСРР 1921 р. Жодна з держав, до складу яких увійшли українські території, не дотрималася своїх зобов’язань у повному обсязі щодо українського питання.

Період 1920 — 1930-х років у Європі характеризувався процесом концентрації національного капіталу, що відбувався здебільшого в нових країнах Центральної Європи. У результаті цього Польща, Чехословаччина та Румунія не сприяли соціально-економічному розвитку українських територій, що перебували в їх складі, намагаючись зберегти їх у становищі сировинних придатків і ринків збуту продукції виробників титульної національності. У Бессарабії, Північній Буковині, Карпатській Русі, Східній Галичині й здебільшого в Західній Волині зберігалися феодальні пережитки.

На західноукраїнських територіях у складі Польщі, Чехословаччини та Румунії відбувалися суспільно-політичні процеси, у яких брали участь місце й українські національні партії. Найбільш активною була діяльність українських партій у Східній Галичині й Західній Волині, оскільки там були потужні політичні традиції та діяла українська еміграція з УНР. Найвпливовішими українськими політичними партіями були УНДО, ОУН, КПЗУ. 

Терміни і поняття

Воєнний комунізм

Політика коренізації народів

Сіоністський рух

Троцькізм

Ірраціональний характер

Уніфікація

Реконструкційний період

Кооперація

Соціалізація економіки

Куркульство

Національна меншина

Суверенітет Підписання (договору)

Ратифікація (договору) Міжнародне право

Суб’єкт міжнародного права

Сепаратизм

Режим санації

Право народів на самовизначення 

Питання для перевірки знань

1. Охарактеризуйте передумови, сутність і наслідки НЕПу в Україні.

2. Які зміни відбулись у структурі та методах діяльності правлячої в УСРР партії КП(б)У із запровадженням НЕПу?

3. Охарактеризуйте ідеологічні засади й діяльність опозиційних партій в УСРР у 1920-ті роки.

4. Визначте передумови політики українізації в УСРР та її значення в формуванні передумов ідеологізації суспільного життя та становленні однопартійної системи.

5. Які чинники визначали специфіку міжнаціональних відносин в УСРР у 1920-ті роки?

6. Проаналізуйте передумови та характер протистояння КП(б)У й церкви в Україні в 1920-тіроки.

7. Яку соціальну функцію мав виконувати кооперативний рух в УСРР у 1920-ті роки?

8. Соціальне значення процесу колективізації в Україні. Його мета й методи.

9. У чому полягала сутність процесу реконструкції культурного та суспільно-політичного життя в УСРР в 1930-ті роки? Охарактеризуйте його інституційну, правову та соціально-економічну складові.

10. Дайте характеристику становищу українських етнічних територій та їх населення в складі Польщі, Чехословаччини, Румунії згідно з конституціями цих держав.

11. Проаналізуйте соціально-економічну політику країн Центральної Свропи, до складу яких входили українські етнічні території в 1920 — 1930-тіроки. 

Завдання для індивідуальної роботи

1. Поміркуйте над визначенням сутності поняття «радянський спосіб життя» в 1920-ті роки. Порівняйте його з «радянським способом життя» в 1930-ті роки. Дайте письмову відповідь.

2. Окресліть картину трансформації свідомості людини в реконструктивний період в УСРР. Підготуйте повідомлення на семінарське заняття за цією темою.

3. Визначте соціальну структуру українського суспільства в 1920 — 1930-ті роки в УСРР, застосовуючи як класовий підхід, так і інші підходи до аналізу структури суспільства. Порівняйте результати й викладіть їх у формі есе. 

Література для поглибленого вивчення

1. Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. — К.: Основи, 1994.  — 168 с.

2. Кулъчицъкий С. Комунізм в Україні: перше десятиліття (1919 — 1928). — К.: Основи, 1996. — 396 с.

3. Пушкаш А. Цивилизация или варварство: Закарпатье 1918 — 1945. — М.: Европа, 2006. — 564 с.

4. Вони боронили Карпатську Україні: Нариси історії національно-визвольної боротьби закарпатських Українців / М. М. Вегеш, М. В. Делеган, О. Д. Довганич та ін. — Ужгород: Карпати, 2002. — 709 с.

5. ПІпорлюк Р. Комунізм і націоналізм: Пер. з англ. Г. Касьянов. — К.: Основи, 1998. — 479 с.

6. Україна у XX столітті: 36. документів і матеріалів / У поряд. А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв, В. Ю. Король та ін.  — К.: Вища школа, 2000. — 351 с.

7. Магочій Павло Роберт. Історія України. — К.: Критика, 2007. — 640 с.