Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія українського суспільства

8.7. Інкорпорація західноукраїнських етнічних територій до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини на початку 1920-х років, особливості їх конституційного та міжнародного статусу

По завершенню Першої світової війни українське питання в міжнародних відносинах набуло значної ваги, оскільки в екзилі діяло кілька українських урядів, визнаних європейськими державами. Більше того, ці уряди уклали з деякими країнами угоди, що залишалися діючими по втраті ними контролю над українськими територіями. Вагомим у міжнародних відносинах повоєнного періоду було й питання забезпечення прав національних меншин, оскільки Головні Держави (Великобританія, Франція, Італія, СІЛА, Японія), визначені Версальськими мирними договорами, небезпідставно побоювалися, що національне питання може стати передумовою міждержавних конфліктів і порушення мирного становища в Європі. Серед національностей, які становили національні меншини в європейських державах, були й українці, посідаючи друге місце за чисельністю (близько 8 млн) після німців (майже 10 млн). Хоча безпосередньо питання забезпечення прав українській національній меншині в країнах Центральної Європи в міжнародних відносинах не ставилось, але воно залишалось актуальним.

У період між двома світовими війнами частина українських етнічних територій перебувала в складі таких держав, як Польща (Східна Галичина й Західна Волинь, Холмщина та Підляшшя), Румунії (Бессарабія та Північна Буковина) і Чехословаччини (Підкарпатська Русь). Інтеграція цих територій до складу відповідних держав була дуже тривалим і складним процесом, оскільки Польща й Чехословаччина лише створювалися за результатами світової війни, а Румунія існувала як мононаціональна держава й до війни і румуни в ній становили абсолютну більшість населення. Територіально вона була більш як удвічі меншою за ту, що постала за результатами мирних договорів. Відповідно, ті держави не мали досвіду регулювання міжнаціональних відносин. Тому на Версальській конференції головні держави дійшли висновку про необхідність урегулювати питання міжнаціональних відносин у Центральній Європі за допомогою міжнародних договорів. Так, Версальський, Сен-Жерменський, Тріанонський і Нейїський мирні договори містили положення щодо Польщі, Чехословаччини, Румунії та Югославії згідно з якими вони були зобов’язані прийняти будь-які рішення Головних Держав із забезпечення дотримання прав національних, релігійних, расових та інших меншин. Чехословаччина відповідно до Сен-Жерменського та Тріанонського договорів зобов’язувалася надати автономію Карпатській Русі. Водночас 1920 р. головними державами було укладено договори з кожною новою державою Центральної Європи, до складу яких увійшли українські етнічні території. Цими угодили регламентувалися статус і права національних меншин (зокрема, було передбачено автоматичну оптацію до громадянства тих держав громадян колишніх імперій: громадянами Польщі могли автоматично стати громадяни колишньої Російської, Німецької та Австро-Угорської імперій; Чехословаччини — колишньої Австро-Угорської імперії; Румунії — Російської, Австро-Угорської імперій та Болгарії). Тобто українці — громадяни Російської та Австро-Угорської імперій були автоматично оптовані в громадянство відповідних держав.

Загалом національні та релігійні права національних меншин було захищено як положеннями міжнародних договорів, так і конституцій Польщі, Чехословаччини й Румунії. Конституція Чехословаччини 1921 р. передбачала, що Карпатська Русь перебуває в складі цієї держави в статусі автономії, але це положення не було виконане, що свідчило про фактичне невиконання положень міжнародних договорів, основоположних для повоєнної системи світопорядку. Це призвело, врешті, до втрати Чехословаччиною її суверенітету. Конституція Польщі 1920 р. робила головну ставку на захист особистих прав людини-громадянина (obyvatel), гарантуючи водночас право й національним меншинам. Зобов’язання дотримання національних прав українського населення взяла на себе й Польща згідно з Ризьким мирним договором з РСФРР і БСРР та УСРР від 18 березня 1921 p., у відповідь таке саме зобов’язання взяли на себе контрагенти Польщі. Слід зазначити, що згідно з положеннями цієї угоди РСФРР і УСРР не визнавали включення до складу Польщі СхідноїГаличини та Західної Волині, а лише відмовлялися від претензій на території західніше р. Збруч. Але ці території фактично знаходились під окупацією польськими військами, а Польща згідно з рішенням Верховної Ради Антанти від 8 грудня 1919 р. мала право на впорядкування територій колишньої Російської імперії на схід від визначеного кордону польських етнічних територій за власним побажанням. Тому радянські уряди свідомо відмовились від претензій на ці території. їх було інтегрованого до складу Польщі за рішенням Головних Держав 1923 р.

У 1921 р. уряд УСРР розпочав роботу з організації повстання на територіях Східної Галичини, користуючись наявністю в складі Червоної Армії підрозділу Червоної української галицької армії. Водночас ідею антирадянського повстання в Наддніпрянській Україні виношувала українська військова еміграція в Польщі та Румунії, зокрема з територій Східної Галичини вони здійснювали рейди на території УСРР, а уряд УНР в екзилі вів дипломатичну роботу, намагаючись добитися визнання УНР Головними Державами.

Усі держави, до складу яких увійшли українські території, не виконали повною мірою положення міжнародних договорів щодо національних меншин, зокрема й щодо українців. Так, Румунія здійснювала політику насильницького насадження румунської мови в освіті, культурі, офіційному діловодстві в Бессарабії, оскільки офіційно остання ввійшла до складу Румунії за рішенням Стафул Церій (Народних Зборів) 1918 p., у яких перевагу мали представники молдавського населення. Молдавсько-румунський склад населення краю було визнано й головними державами згідно з Бессарабським протоколом 1920 p.,але його ратифікацію було відкладено всіми Головними Державами. Так, Великобританія ратифікувала його 1925 p., Франція та Італія — 1926 p., Японія взагалі не ратифікувала протокол. Незважаючи на затягування ратифікації «Бессарабського протоколу» й активні протести з боку УСРР і РСФРР (з 1924 р. — СРСР), Румунія вважала себе в праві здійснювати румунізацію краю. Щодо Північної Буковини, то Румунія регулярно на міжнародній арені заявляла, що українське населення краю є малокультурним, становить переважно селянський прошарок, а в містах в основному мешкає румунське та єврейське населення, а тому саме вони й потребують створення умов для культурної реалізації.