Історія українського суспільства

8.6. Системна реконструкція суспільних відносин, політичної системи та культурного життя в руспубліці у 1930-ті роки

Однією з ключових складових уніфікаторської політики в УСРР стала культурна революція, що розпочалася під гаслом М. Скрипника: «Українська культура — це не передовсім українська культура літератури, театру, мистецтва. Українська культура — це є тепер вже культура фабрик, заводів, копалень, майстерень». Цим було покладено початок роботи зі штучної «маргіналізації» української культури, що постала в 1920-ті роки на модерних засадах. Багатоукладній та розмаїтій українській культурі протиставлявся штучний напрям соцреалізму.

Водночас було визначено поняття «націоналізм», сутність якого полягала в протиставленні національному питанню необхідності господарського розвитку, а саме нехтування заради самовираження нації соціально-економічною реконструкцією республіки, розпочатою 1929 р. Показовою в цьому сенсі була дискусія 1928 р. щодо створення союзного Наркомату земельних питань, проти чого були критично налаштовані в КП(б)У.

На десятому з’їзді КП(б)У 1926 р. Перший Секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович порушив питання про виникнення в лавах партії українського націоналізму, породженого українізацією, який був уособлений О. Шумським і знайшов підтримку в лавах КПЗУ. Водночас було поставлено питання про засудження російського націоналізму, уособленням якого був Зінов’єв, який входив до «тріумвірату» в ЦК ВКП(б) (Сталін, Зінов’єв, Каменев). Наприкінці 1920-х років поняття націоналізм в УСРР набуло свого розвитку та ідеологічної завершеності.

Сприятливі умови для уніфікаторської політики закладалися з мобілізацією потужних людських ресурсів на грандіозне будівництво індустріальних об’єктів. У процесі такого будівництва серед мобілізованих запроваджувалася чітка виконавська дисципліна, що здійснювалось також за допомогою методів масової культури й лягло в основу сталінської культурної революції. У малярстві почали переважні елементи соціалістичного реалізму, образи успішного радянського будівництва, водночас у пластичному мистецтві популярним став римський стиль, що характеризувався безликістю образу, установленням стандартів торсу, що символізував упевненість і неминучість настання нової епохи, придушуючи прагнення виявляти інакодумство. Усе це втілилось у переконливі образи робітників, колгоспників і колгоспниць та ін. Особливе місце в культурній революції посіло кіно, яке переживало еволюцію в 1920-х — 1930-х роках. На заміну романтичним довженківським кінообразам, втіленим у фільмах «Арсенал», «Земля», «Щорс» та інших, прийшли «довершені» форми, що символізували неминучість кінця старого побуту, старого способу мислення й перехід до нової соціальної свідомості підкорення єдино правильній ідеї, очевидності істини, яку можуть зрозуміти лише люди, які усвідомили свою пролетарську сутність, відкинувши, як тоді говорили, дрібнобуржуазні шори. Щоб ефект досягнення «абсолютної істини» був очевидним, організовувалися масові заходи, метою яких було забезпечення єднання учасників у спільному екстазі масові демонстрації, спортивні дійства, паради із залученням великої кількості військ, техніки та ін.

У період культурної революції 1930-х років культура набрала характерних рис масовості, коли перевагу в музиці надавали маршовим ритмам, у танці — парадному кроку, і для всіх видів мистецтва характерним став ключовий принцип соцреалізму — конкретність, яка, зрештою, зводилася до переваги мілітарних елементів. Тому трансформації га репресивних заходів зазнало українське театральне мистецтво, яке завдяки Л. Курбасу носило експериментальний характер, містило в собі динаміку й постійний пошук нових форм, відкидаючи старі як відпрацьовані й недоцільні. Це категорично вступало в суперечність з основними принципами соцреалізму, а саме: передбачало відсутність конкретності, що може виявлятися лише в статичній формі; віддаленість від народності через неприйняття мистецьких експериментів широкими народними масами; суперечність партійності, оскільки ідеологія ВКП(б) у 1930-ті роки трималась на чітко встановлених принципах і не допускала експериментів, які могли поставити під сумнів ці принципи, що було несумісне з постійним експериментальним пошуком.

«Культурна революція» мала на меті створення універсальної культурної парадигми, в основі якої були три принципи соціалістичного реалізму (домінуючого напряму в соціалістичній культурі): конкретність, партійність, народність. Партія більшовиків мала достатній організаційний ресурс, щоб впливати на формування централізованою пропагандистською роботою універсальної світоглядної парадигми в усіх суспільних прошарків. Принцип конкретності постав на основі ключового принципу американської реклами, який формулювався як наочність якостей рекламованого продукту або передачу їх «двома словами»; принцип партійність окреслював риси предмета реклами і, нарешті, принцип народності передбачав забезпечення доступності рекламного образу. Соцреалізм з набором своїх принципів мав на меті продемонструвати сталість цього культурного напряму, як і сталість і незворотність шляху до утвердження соціалізму в СРСР і перемоги комунізму, яскравим свідченням чого є епохальна робота скульптора з Феодосії В. Мухіної «Робітник і колгоспниця», виконана і представлена на Всесвітній виставці в Парижі у 1937 р. Паралельно із утвердженням соцреалізму відбувався процес боротьби із культурним розмаїттям, зокрема з напрямами, що не вкладались у пропаговану культурну парадигму. Метою радянської влади було отримати інструментарій для формування суспільної свідомості шляхом упровадження культурної парадигми соцреалізму як домінуючої. Для цього в 1932 р. було створено СРПУ, а всі альтернативні спілки літераторів було визнано суспільно шкідливими. Централізувалася культурна політика і в інших напрямах.

Особливо слід указати на культурну революцію та її результати в літературі, що розпочалася в УСРР зі створенням у 1932 р. СРПУ з метою більш оперативного й централізованого контролю за діяльністю літераторів. Фактично ключову роль у функціонуванні СРПУ відігравав її партійний комітет, що задавав основну тематику для розробки й ставив соціальні завдання, подавав «соціальні виклики» та форму, у якій літераторам слід було на них реагувати.

Наступним ефективним інструментом уніфікаторської політики була масштабне військове будівництво. Армія в своєму середовищі формувала світогляд людини на ключових радянських засадах. З 1929 р. швидкими темпами зростала чисельність Червоної Армії, у лави якої вливалася велика кількість молодого сільського населення, яке поверталося після служби в армії зі сформованим світоглядом у колективізоване село. Таким чином, було здійснено потужний крок з уніфікації соціального життя в СРСР та УСРР зокрема. У лавах Червоної армії зводилися нанівець результати політики українізації, оскільки домінувала російська мова, а ідеологічна робота заміщувала традиційний світогляд. Таким чином, у 1929 — 1933 рр. значний відсоток молоді із селянства повернулися з радянізованою свідомістю до свого соціального середовища, що також радикально радянізувалося за трирічний термін служби в Червоній армії.

Водночас здійснювалася мілітаризація суспільства, що виявилася не лише у формі зростання чисельності й озброєння Червоної армії, а й у всьому суспільному житті. Воно наповнювалося пропагандою постійної підготовки до відсічі капіталістичним агресорам, боротьбі зі шпигунством і шкідництвом тощо. Пропаганда здійснювалась як у пасивній (поширення листівок, плакатів і літератури), так і в активній (читання лекцій, політінформаціях та ін.) формах. Проводилися регулярні навчання з цивільної оборони з населенням, яке мало підтримувати мобілізаційну готовність і забезпечувати керованість суспільства, його уніфікацію (виходячи з того, що перед загрозою війни всі рівні). Навчання відбувалися переважно у формі відпрацювання поведінки громадян у разі застосування ворогом зброї масового ураження (газової чи повітряної атаки тощо), залучаючи до навчання випадкових осіб.

Широкою агітаційно-пропагандистською та виховною масовою роботою були охоплені молодь і діти. До 1929 р. в СРСР існувала добровільна громадська піонерська організація, а після піонерського злету 1929 р. вона перетворилася на масовий громадський рух, що мав охопити всіх дітей і підлітків у країні.

1929 — 1933 рр. позначилися потужним зламом попередньої суспільної свідомості й на тлі цього стресу суспільство стало цілком нормально сприймати масовані чистки партійного апарату, радянських і господарських органів. Ці чистки було розпочато у 1929 p., вони мали виявити кадрові результати боротьби з троцькізмом і являли собою перереєстрацію партійних документів членів ВКП(б). Партійна чистка 1929 р. відбувалась у запалі підготовки до радикальних змін у соціально-економічному житті країни. Чистка ж 1933 р. носила більш радикальний характер, вона торкнулася 400 тис. членів партії, або 18 % усього членського складу ВКП(б), і мала на меті утвердити становлення партійно-бюрократичної системи в СРСР. Особливо потужні чистки були в УСРР, але переважно на рівні нижньої та середньої управлінських ланок. Вище керівництво до кінця 1930-х років залишалося в цілому сталим, щоправда, невдоволення головою Раднаркому республіки В. Чубарем і Першим Секретарем ЦК КП(б)У С. Косіором Й. Сталін висловлював ще в 1933 р.

Партійні чистки не просто стимулювали оновлення партійного апарату, а й забезпечили умови для його розширення. У результаті чисток до лав партії вступили сотні тисяч членів, які мали низький рівень політичної культури та обізнаності, але готові були втілювати в життя виголошувані програмні засади запропонованими партійним керівництвом методами. Тому ВКП(б) посилила свій вплив на всі установи в УСРР завдяки численному апарату та великій кількості нових членів, свідомість і погляди яких були цілком контрольовані нею. Власне партійною чисткою 1933 р. завершився цикл соціально-економічних перетворень, що мав на меті розбудову нової індустріальної економіки в СРСР, а також створення єдиного гуманітарного простору, побудованого на трьох принципах соцреалізму, вінчати надбудову нової радянської держави мала командно-адміністративна партійно-бюрократична система.

Слід указати й на запроваджену радянською владою процедуру висунення кандидатів у депутати рад та обговорення на зборах партійних організацій кандидатур у члени партії у перші два десятиліття радянської влади. Обговорення стосувалося всіх сфер життя людини, зокрема й особистого. Фактично всі люди, які пов’язували своє життя з партією та органами влади й управління не мали можливості приховувати від суспільства своє приватне життя. На відміну від вищого партійного керівництва, яке було вкрите своєрідним ореолом сакральності, вони були більш вразливі з боку суспільства. А тому громадські кампанії з відкликання депутатів рад, звернення до вищого партійного керівництва з метою покарання визначених осіб стали інструментом утримання під контролем усього суспільства за офіційно демократичної політичної системи.

Особливої уваги заслуговує впроваджений «явочним» порядком у 1929 — 1930 pp. принцип радянської юстиції, що постав з дискусії на сторінках юридичних видань. Зокрема слід указати на статтю «товариша Немцова» у № 47 за 1929 р. у журналі «Еженедельник советской юстиции» (з 1930 p. — «Советская юстиция»), друкованого органу Накомату юстиції РСФРР, яка мала назву «Революционная законность в работе суда в реконструктивный период». Цією статтею в середовищі радянських юристів було започатковано дискусію щодо застосування законів, які застаріли й не відповідають вимогам соціально-економічної ситуації, що динамічно змінювалася. Автором статті було висловлено позицію, що в разі, якщо закон чи положення закону є застарілим, визначатися, застосовувати його чи ні має оперативний працівник, керуючись принципом революційної законності, а отже ця дискусія стосувалася законодавства в галузі кримінальної юстиції. Таким чином, оперативний працівник мав керуватися висунутими партією програмними засадами у формі загальносуспільного гасла, щоб визначати, чи є застарілим положення закону, а якщо такого гасла не виголошено, то особистим переконанням. Так відкривався простір для нехтування слідчими й каральними органами положень законодавства. Того ж 1930 р. на сторінках юридичних видань давала позитивна оцінка діяльності товариських судів у колгоспах і примирювальних камер (примирительных камер. — рос.), що мали розвантажити судові органи й масово залучати громадськість до здійснення судочинства. У сукупності з ідеологічною обробкою окремих суспільних прошарків, на які штучно поділялося суспільство, у такий спосіб громадськість залучалася до здійснення репресивних заходів з боку радянської влади щодо соціально ворожих її принципам елементів.

Оскільки репресивний апарат тоталітарної системи живився суспільною підтримкою, це відкрило можливість для запровадження практики позасудових органів, що мали повноваження виносити вироки «Особливих трійок НКВС». Відповідний наказ НКВС СРСР, схвалений Політбюро ЦК ВКП(б), було підписано М. Єжовим 31 липня 1937 p., за номером 0447. Він мав назву: «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальних злочинців та інших антирадянських елементів». «Трійка» була комісію на рівні області, уповноваженою виносити вироки. Вона складалася з голови, яким був керівник обласного НКВС, прокурора та голови партійного комітету відповідної області. Операцію з репресування в УСРР було розпочато 5 серпня 1937 р. Цей орган, згідно з радянським законодавством, не був легітимний, але практика застосування революційної доцільності замість положень закону мала наслідком принесення принципу законності в жертву ідеології.

У 1930-ті роки керівництво УСРР, на відміну від 1920-х років, змушене було стати більш покірним позиції союзного керівництва, оскільки всі заходи в республіці здійснювалися партійними органами, що пройшли чистку 1929 р. і 1933 p., а отже, нові кадри, які приймали на зміну «зачищеним», проходили ретельний відбір і перебували під пильним контролем партійних контролюючих органів. Водночас з політикою партійних чисток у партійних органах впроваджувався культ Й. Сталіна, а для широких народних мас до середини 1930-х років домінуючим був культ В. Леніна, оскільки більш зручним було заради здобуття підтримки з боку суспільних мас у репресивних та інших заходах апелювати до відходу від ленінського курсу. Адже масові репресивні заходи вимагали суспільного схвалення, а сталінський курс у той час ще не був прийнятий суспільством як аксіома, ленінський же було сформульовано доволі чітко й зрозуміло. Носіями єдино правильного сталінського курсу ставали новоприйняті до партійних лав члени, для яких генерувалась позиція, що сталінський курс є тотожний ленінському й логічно його продовжує, апелюючи зокрема й до того, що саме Й. Сталін у чіткій формі викладено основні положення ленінізму, спрямовані на їх поширення в широких масах суспільства. Сталінський же культ постав на основі тих, залучених після масової чистки 1933 p., членів партії, які й несли його в різні верстви населення.

Демократизм політичної системи в СРСР у період НЕПу був забезпечений створенням багатоступеневої системи влади на радянських принципах, коли вибори до Рад були непрямими. Ради нижчого рівня делегували представників на республіканські та загальносоюзний з’їзди рад. Це давало можливість республіканським та обласним радам ініціювати питання політики загальносоюзного масштабу, що із прийняттям 1936 р. Конституції СРСР (1937 р. Конституції УРСР) було усунене шляхом запровадження вертикально інтегрованої системи влади за рахунок прямих виборів депутатів Рад усіх рівнів за мажоритарним принципом. Мажоритарну систему було представлено як механізм, що мав забезпечувати непотрапляння до Рад «класово ворожих» елементів, оскільки партійні органи мали доволі потужний механізм контролю за суспільними настроями й інструменти для їх формування. Це виявилось у протиставлянні сільрад райвиконкомам у 1937 р. Того ж року розгорнулася кампанія з критики партійних організацій у їх самоусуненні від контролю господарських питань, нехтуванні елементами внутрішньопартійної демократії та ін. Ця кампанія розгорнулась у рамках роботи з інформування населення про положення сталінської Конституції 1936 р. та Конституцій союзних республік. Й. Сталін у своєму передвиборчому виступі звернув увагу на функцію виборців відкликати обраних ними депутатів, що стало механізмом для розправи над незручними суспільними діячами з наданням цьому антуражу в формі громадського схвалення. Результатом стало розгортання в 1937 — 1938 pp. репресивних заходів проти керівників партійних організацій місцевого рівня та виконкомів місцевих Рад, що мали значний досвід роботи в Радах у період їх демократичного функціонування. Ці заходи відомі під назвою «єжовщини».

Упродовж кінця 1920-х — 1930-х років в УСРР вдалося створити консолідоване суспільство, яке було добре організоване, інституційоване. Забезпечено підвалини самоорганізації суспільства завдяки системі Рад. Суспільно-політична система дореволюційних часів у Російській імперії мала суттєві вади, оскільки система влади й самоврядування в державі були протиставлені одна одній та перебували в постійному пошуку компромісу в розподілі компетенцій. У радянській системі було забезпечено єдність системи влади та самоврядування за рахунок послаблення верхньої ланки державної влади шляхом законодавчого встановлення ілюзорності її вищого органу — з’їзду Рад (від 1936 р. Верховної Ради СРСР і союзних республік). На місцевому рівні посилилися середні й нижні ланки владної піраміди, а їх консолідацію й контроль забезпечувала правляча партія ВКП(б), в УСРР — КП(б)У. Правляча партія, своєю чергою, надавала всім соціальним і професійним прошаркам суспільства ідеологічну основу та інформацію, спрямовуючи їхню свідомість і виступаючи водночас, контролюючим, делегованим суспільством органом, що контролював всі державні інституції визначав напрями розвитку суспільства.

Таким чином, у більшості членів суспільства складалося відчуття, що не держава здійснює управління суспільними процесами, а суспільство керує державою, беручи активну участь у громадській діяльності, контрольованій партією. З першого піонерського злету 1929 р. було забезпечено залучення до активної громадської діяльності юних членів суспільства на стадії формування їхньої суспільної свідомості, далі вони в обов’язковому порядку залучалися до комсомолу й отримували право в разі відповідності вступити в партію. Саму необхідність відбору за принципом відповідності прививали юним громадянам під час їхнього перебування в піонерській і комсомольській організаціях. Як зарахування до піонерської та комсомольської організації вважалося першими досягненнями в житті, так і виключення з цих організацій було рівнозначне остракізму (вигнання з полісу в давньогрецьких Афінах) або відлученню від церкви в епоху середньовіччя.

Отже, ідеологізований демократизм, який уособлювався правлячою в СРСР ВКП(б) і КП(б)У в УСРР (УРСР), заклав підвалини встановлення тоталітарної системи в державі та культу особи диктатора Й. Сталіна. Цей демократизм існував завдяки неприпустимості, за зразком вселенської церкви, єресі-відхилення від ідеологічної лінії та схизми-відходу від політичної структури суспільства. Крім того, він заклав основу всеохоплюючого соціального впливу правлячої партії й приведення жорсткими методами всіх сфер суспільного життя у відповідність її ідеології та інституційній будові з кінця 1920-х і впродовж 1930-х років.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.