Історія українського суспільства

8.5. Політика індустріалізації та колективізації в УСРР. Її соціальні цілі та наслідки

Здобувши всі інструменти управління суспільними процесами, ВКП(б) та її організаційна частина в УСРР КП(б)У розпочала реалізацію програми реконструкції країни шляхом здійснення політики індустріалізації та колективізації. Політика колективізації була соціально підготована в період НЕПу через установлення стабільного діалогу між селянством і партійними органами, які в свідомості тогочасного суспільства виступали як носії абсолютної істини, моралі та справедливості на противагу корумпованим виконавчим органам і Радам, до яких, згідно з офіційною пропагандою, часто потрапляли ворожі радянській владі елементи. Крім того, щодо громадян партія зайняла вигідну суспільну позицію, виступаючи не керівною стороною, а вповноваженою вислуховувати й захищати інтереси громадян та здійснювати контроль за діяльністю владних органів. Успішно було впроваджено в свідомість населення більшовицьку ідеологію в найпростішій та доступній формі. Заходи популяризації кооперації, сприяння в її здійсненні також забезпечували умови для більш тісного діалогу між містом і селом, що становило економічну підготовку процесу колективізації сільського господарства.

Головною метою колективізації була ліквідація селянського дрібнотоварного господарства як основи, на якій міг відродитися буржуазний лад, оскільки дрібне селянське господарство не мало іншої перспективи розвитку, крім ринкової орієнтації, зростання та перетворення на більш крупне (куркульське). Колгоспи мали забезпечити економічне зростання аграрного виробництва, уникаючи застосування ринкових механізмів. На цьому шляху першим кроком стало створення в 1929 p. МТС, які обслуговували колгоспні та радгоспні господарства, надаючи їм перевагу порівняно з одноосібниками. МТС перебували в структурі Всесоюзного акціонерного товариства з організації, будівництва й обслуговування машинно-тракторних станцій — «Трактороцентр», що було створено 30 липня 1930 р. з акціонерним капіталом 50 млн рублів, поділеним на 500 тис. акцій кожна номіналом 100 рублів. МТС мали укладати угоди щодо обслуговування об’єднань селянських господарств, як колгоспів, так і одноосібних господарств — юридичних осіб. Головною умовою для укладання договору з МТС об’єднанням одноосібних селянських господарств було щонайбільше усуспільнення й знеособлення землі та засобів виробництва, що перебували у власності селян. Було затверджено типовий договір, який передбачав з боку МТС такі зобов’язання: надання колгоспу або об’єднанню одноосібних господарств тракторних колон; забезпечення їх паливно-мастильними матеріалами; підготовку з числа селян трактористів, які мали обслуговувати трактори; надання організаційної та консультаційної допомоги колгоспу чи об’єднанню одноосібних селянських господарств. З боку селянського господарства договір передбачав: передачу МТС 25 % зібраного врожаю й додаткового розрахунку в грошовій формі; викуп акцій «Трактороцентру» в порядку щорічної виплати по 2 рублі з гектара бідняцького й по 3 рублі з гектара середняцького, а акції мали зараховуватися до неподільного фонду колгоспу або селянського об’єднання. Крім того, селянське об’єднання мало передавати МТС для реалізації товарні надлишки виробленої продукції, водночас МТС мало право контролювати порядок розпорядження селянським об’єднанням його продукцією. Таким чином, МТС були інструментом здійснення колективізації, усуспільнення земельного й майнового фонду, який перебував у власності селян, а також забезпечення структурної єдності селянських об’єднань.

З 1 лютого 1930 р. було ухвалено спільну Постанову ЦВК СРСР і Раднаркому СРСР «Про заходи зі зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації та боротьби з куркульством». Ця постанова містила такі положення: заборона оренди землі й використання найманої праці в районах суцільної колективізації; надання виконавчим комітетам місцевих рад повноважень здійснювати всі необхідні заходи з ліквідації куркульства як класу аж до конфіскації майна й виселення з відповідних місцевостей, а конфісковане майно мало вноситись як вступний внесок бідняків і батраків до колгоспів у неподільний фонд. Постанова передбачала, що Раднаркоми союзних республік мають внести відповідні корективи до республіканського законодавства. Цією постановою було розпочато кампанію із суцільної ліквідації заможного селянства й зміцнення колгоспів за рахунок збільшення їх неподільного фонду як суспільних установ, що економічно й соціально об’єднували селянство. Водночас для судової практики давалося роз’яснення щодо застосування заходів з конфіскації майна колгоспників за рішенням суду як санкції за вчинення карних злочинів. Роз’яснення передбачало здійснювати конфіскацію не лише особистого майна, а й частки колгоспника в пайовому фонді в колгоспі та передачі конфіскованого в неподільний фонд колгоспу.

Боротьба з куркульством супроводжувалась інспіруванням різноманітних диспозицій діяльності куркулів проти політики суцільної колективізації. Зокрема зазначалося, що куркулі скуповують землю у бідняків, яка не може потрапити до колгоспів, а також худобу у селян за низькими цінами, щоб вона не передавалася до колгоспів, а тоді доводять тварин до падежу з метою отримання страхових виплат з Держстраху. Нарешті, куркулям приписувалась агітація щодо можливості отримання державних насіннєвих ссуд, що стимулювало селян-одноосібників і колгоспи до розпродажу всього насіннєвого фонду. Ці інспіровані заходи куркульства були підставами для жорстких контрольних і репресивних заходів щодо організаторів колективізації й голів колгоспів, а також місцевої радянської та партійної номенклатури, оскільки, як зазначалося, вони потурають підривній діяльності куркулів.

Водночас функціонування одноосібного селянського господарства цілком суперечило марксистсько-ленінській ідеології, яка активно впроваджувалась ВКП(б), згідно з якою селянство як приватний власник є дрібнобуржуазним класом, існування якого підриває основи соціалістичного устрою. Для здійснення індустріалізації та зовнішньоекономічного курсу СРСР потребував інструментарію для мобілізації як матеріальних (зокрема й продовольчих), так і людських ресурсів. В УСРР була своя особлива мета здійснення колективізації, а саме покласти край прихильності середнього й заможного селянства до анархістських і національних ідей, на які робили ставку українські еміграційні уряди в Європі. Тому заходи колективізації було спрямовано передусім проти тих прошарків селянства, які могли становити соціальну базу антирадянського руху.

Політика форсованої колективізації, розпочата 1929_ p., призвела до соціальних виступів, у результаті чого 1930 р. И. Сталін опублікував статтю в газеті «Правда» під назвою «Запаморочення від успіхів. До питань колгоспного руху» (Головокружение от успехов к вопросам колхозного движения — рос.). 3 1930 р. політика колективізації здійснювалась з розрахунком на соціальне єднання бідняків і середняків з метою ліквідації «куркульства як класу». Такий підхід мав на меті розколоти селянство, щоб подолати його менш консолідований та ідейно не озброєний опір. Наступним кроком після ліквідації куркульства мала бути боротьба з так званими підкуркульникими, селянами, які протестували проти заходів у рамках кампанії суцільної колективізації. Метою кампанії 1931 — 1932 pp. стала повна ліквідація селянина — приватного власника. Піком цієї кампанії був Голодомор 1932 — 1933 pp., заходи, які мали як соціально-економічну, так і зовнішньополітичну спрямованість.

Зрештою, колективізація вивільнила чимало рук, необхідних для індустріалізації, а також людських ресурсів для мілітаризації. Особливістю УСРР було те, що на території республіки були прикордонні військові округи, що мали боронити СРСР від двох потенційних військових супротивників — Польщі й Румунії. Ці держави в 1923 р. уклали договір про військову взаємодопомогу, а в 1926 р. — військову конвенцію, що розглядала СРСР як одного з вірогідних ворогів. Тому політика керівництва Радянського Союзу була спрямована на щонайбільше використання геополітичного, транспортного й ресурсного потенціалу УСРР з військово-стратегічною метою. У цьому напрямі відбувалася й перебудова суспільного життя в республіці загалом.

У грудні 1927 р. на XV з’їзді ВКП(б) було ухвалено рішення про розгортання в СРСР курсу на індустріалізацію й викладено відповідні директиви в рамках здійснення п’ятирічного плану (1928 — 29 — 1932 — 33 pp.) владним органам, як загальносоюзним, так і союзних республік. Директивами було передбачено будівництво в СРСР 1500 підприємств, 400 з яких мали бути споруджені в УСРР. Загалом Україна повинна була стати плацдармом здійснення індустріалізації, оскільки розбудова підприємств групи «А» вимагала значних енергетичних ресурсів і металу, а в УСРР були значні поклади вугілля, залізної руди і, що найважливіше — потужний енергетичний потенціал — р. Дніпро.

Ідея щонайбільшого використання енергетичних ресурсів русла р. Дніпро вперше зародилась у 1905 р. у Російській імперії, але через внутрішні та зовнішні потрясіння її не було реалізовано. Зведення ГЕС на Дніпрі було ключовою позицією ленінського плану ГОЕЛРО. Тому в 1927 р. було розпочато спорудження Дніпровської гідроелектростанції (ДніпроГЕС), перший агрегат якої було введено в дію у 1932 р. У проектуванні електростанції брали участь консультанти зі США, а генератори поставила до СРСР американська компанія «General Electric». З пуском ДніпроГЕСу з’явилася можливість забезпечити енергопостачанням численні індустріальні новобудови та зростаючі потреби в електричній енергії міст, населення яких збільшувалося разом з розвитком індустрії.

У цей час в УСРР будували такі підприємства, як Харківський тракторний завод, який одразу був зорієнтований на виробництво як цивільних, так і військових машин (танків); металургійні підприємства, зокрема Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь; машинобудівні — Новокраматорський машинобудівний завод. Здійснювалася модернізація збудованих наприкінці XIX — на початку XX ст. підприємств, таких як Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча, Дніпровський металургійний комбінат імені Ф. Дзержинського, Дніпровський металургійний завод імені Петровського, Нижньодніпровський трубопрокатний завод імені Карла Лібнехта та ін.

З метою підвищення ентузіазму робітників розгорнулися масштабні соціальні рухи, які мали на меті стимулювати працівників різних галузей до більш інтенсивної праці. Серед таких рухів слід зазначити стаханівський і багатоверстатників, які фіксували виробничі рекорди. Стаханівський рух (1935) отримує свою назву за прізвищем шахтаря А. Стаханова, який, згідно з легендою, упродовж однієї зміни за встановленої норми видобутку 7 тонн видобув 102 тонни, а згодом і 227 тонн вугілля. Того ж 1935 р. в текстильній промисловості виник рух багатоверстатників, який, як і стаханівський, завдяки партійним органам і підпорядкованим їм громадським організаціям поширювався в усіх галузях. Упродовж другої половини 1930-х років стаханівський рух став загальним поняттям, яке об’єднувало всі ударні рухи. Існували також різновиди стаханівського руху та руху багатоверстатників, такі як виноградівський, двохсотників, п’ятисотників та ін. В організації руху надавалася перевага уособленню, за досвідом ізотівського руху, який виник у 1932 р. і став предтечею стаханівського. Водночас було посилено відповідальність працівників за виробництво неякісної продукції, недовиконання норм, прогули та ін. Стаханівський та інші ударні рухи запроваджували з цілком прагматичною метою, оскільки, виходячи з фіксації рекордів виробництва продукції, підвищувалися норми для решти робітників. Застосовувалася практика направлення стаханівців у бригади, які не виконували встановлених норм. З огляду на запровадження адміністративної та кримінальної відповідальності за невиконання норм, працівники таких бригад стояли перед необхідністю будь-якою ціною уникнути репресивних заходів. Від 1931 р. було запроваджень смертну кару за розкрадання державного майна. Розгорнулася боротьба зі шкідництвом на виробництві.

Державою фактично було здійснено комплекс заходів з якнайбільшої мобілізації трудових і матеріальних ресурсів заради подолання в СРСР промислового відставання від країн Заходу. На Першій Всесоюзній конференції працівників соціалістичної промисловості 1931 р. Й. Сталін зазначив: «Ми відстали від передових країн на 50 — 100 років. Ми маємо подолати цю відстань за десять років. Або ми зробимо це, або нас просто зімнуть». Правлячою партією й владними органами держави було зроблено все можливе для реалізації заклику Й. Сталіна, не зважаючи на жертви та постулати економічної науки.

Наприкінці 1920-х — у 1930-ті роки Україна вийшла на друге місце в Європі за обсягами машинобудування (після Великобританії) і виплавкою чавуну й сталі (після Німеччини), за рядом позицій республіка здобула перше місце в Європі.

У 1930-ті роки у містах розгорнулася кампанія з муніципалізації й націоналізації житлового фонду, яка отримала продовження у виселенні з житла так званих «нетрудових елементів». Ними були колишні домовласники, представники дворянства й чиновництва царського періоду, які переважно займались інтелектуальною працею. Ці заходи поставили під партійний контроль муніципальні органи, які змушені були зважати на регулярні зміни в соціальній структурі населення міст. Причому зміни здійснювалися на користь громадян, які були залучені до активної партійної роботою на підприємствах, саме вони мали протистояти тим «антирадянським» елементам, яких визначали партійні органи.

У 1930 р. в СРСР розгорнулась уніфікаторська політика, зумовлена корективами в зовнішньополітичному курсі держави. Радянський Союз в умовах світової економічної кризи розпочав діяльність з активізації зовнішньої політики з метою економічного та військового піднесення та здійснення політичної експансії в Європі. Уніфікаторська політика була спрямована на мобілізацію ресурсів, а в умовах радикальної перебудови структури економіки в стисло короткі терміни — на запровадження централізованого управління економічними й політичними процесами в СРСР.


загрузка...