Історія українського суспільства

8.4. Політика українізаціх. Культурне та релігійне життя республіки в період нової економічної політики. Ідеологізація всіх сфер суспільного життя

Активізація культурного життя в УСРР, стимульована організаціями КП(б)У, комсомолом, профспілками тощо була спрямована на створення соціальних механізмів модерування суспільної позиції трудових мас. У 1920-ті роки спостерігалося піднесення української, польської, російської та єврейської літературної діяльності в республіці. Виникають творчі спілки: українські (Плуг, Гарт, ВАПЛіте), польські, єврейські на інші, діяльністю яких одразу намагалася контролювати КП(б)У, спрямовуючи її шляхом систематичної відкритої дискусії з актуальних суспільних питань і генеруючи систему поглядів членів цих спілок, які своєю творчістю мали забезпечувати формування суспільної позиції. Зважаючи на те, що діячі цих спілок були переважно робітничо-селянського походження, їхня творчість легко сприймалася багатьма прошарками суспільства. Активна видавнича діяльність і розвиток мережі бібліотек і хат-читалень сприяли тому, що літературні твори доходили до широких мас суспільства. Водночас суспільна дискусія і стимулювання дискусійних процесів у партійних структурах та позапартійних організаціях формували потужний механізм створення суспільної думки, яка була потрібна у відповідний політичний момент партійному керівництву. Цей механізм було апробовано на етапі боротьби з троцькізмом, коли дискусія щодо підміни ленінізму троцькізмом розгорнулась у партійних організаціях усіх рівнів. Таким чином, ВКП(б), розбудовуючи бюрократичну тоталітарну систему, створювала системну організацію, що мала досконалий механізм формування суспільної позиції та «знищення» опонентів партійного керівництва суспільною думкою.

КП(б)У в УСРР у боротьбі за свої суспільні позиції задіяла технологію залучення керованих модераторів, які виявляли лідерські якості й водночас фанатично проймались ідеєю, намагаючись бути, як кажуть, «більшими католиками, ніж папа римський». Тому й питання кадрового забезпечення партійної роботи було поставлено як головне в організаційній роботі. У кадровому зміцненні правлячої партії це дало надзвичайно потужні результати, оскільки був від початку закладений принцип самозростання партійних структур за рахунок ініціаторів. Відповідно ці ініціатори добровільно долучалися до партійної роботи, а роль організаційних структур ВКП(б) полягала в задіянні тих добровольців на передбачених планом організаційної розбудови ділянках. Водночас тонус залучених кадрів та активістів підтримувався потужною агітаційно-пропагандивною кампанією та гаслами ірраціонального характеру, виробленими не лише професійними пропагандистами, а й культурними діячами (К. Буревій та ін.).

Культурне життя в УСРР у 1920-ті роки було також позначене протидією партійних органів розвитку націоналістичних тенденцій. Особливу небезпеку радянська влада вбачала в розвитку течії українського націоналістичного ухилу, що виявилась у «хвильовизмі» (термін, що походить від імені українського письменника М. Хвильового, який свого часу закликав: «Геть від Москви! Даєш Європу!», а після його вислову «Фашистська мужня цільність мусить бути ближчою нам від рідної розляпаної психіки» термін «хвильовизм» став синонімом «фашизму»). На противагу націоналістичним тенденція в українському творчому русі партійні органи всіляко сприяли появі та зростанню молодих літераторів, у багатоголосовому хорі яких мали бути приглушені голоси націоналістично спрямованих колег. Фактично опоненти радянської системи та радянізації (уніфікації) культурного життя мали опинитись у меншості в суспільній дискусії, не будучи вилученими з неї. Під тиском партійних органів на ВАПЛіте М. Хвильовий, відчуваючи небезпеку розпуску організації, змушений був визнати свої помилки, а 1927 р. погодився на виключення з неї.

1920-ті роки в УСРР виявили проблему міжнаціональних відносин, яку необхідно було враховувати в культурно-просвітницькій роботі як партійним органам, так і органам радянської влади. Міжнаціональне протистояння в Україні під час громадянської війни характеризувалось в основному потужним побутовим антисемітизмом, а також перепліталося з протистоянням між суспільними прошарками — пролетаріатом (який був репрезентований жителями міста) і селянством, яке не сприймало ідею диктатури пролетаріату, пропаговану новою, радянською, владою. Українське селянство й більшість жителів малих міст були за національністю українцями, носіями української мови й культури, а пролетаріат крупних міст був переважно російськомовним та ототожнював себе з російською культурою. Ідеологія нової радянської влади ґрунтувалася на марксизмі-ленінізмі, убачала в селянстві та дрібному підприємництві, яке панувало в малих містах, дрібнобуржуазний прошарок, який мав бути очолений у класовому протистоянні пролетаріатом. Дрібнобуржуазним селянство вважалося через його замкнутість у межах власного господарства та общини й відокремленість від активного суспільного життя, що вирувало в містах. Марксистсько-ленінська ідеологія, що панувала в системі радянської влади, вважала, що культура майбутнього пролетарського суспільства має бути уніфікованою, а отже, національні культури має поглинути новітня, пролетарська. Традиційний селянський світогляд українського селянства й жителів малих міст втілювався в українській культурі, що набула значного розвитку завдяки діяльності інтелігенції за доволі сприятливих умов періоду національних урядів 1917 — 1920 років. Водночас культура пролетаріату великих міст повинна стати основою майбутньої соціалістичної культури і в ній мало бути втілено пролетарський світогляд. Тому й був очевидний конфлікт між українською та російською національностями на культурному і світоглядному рівні.

Подібний міжнаціональний конфлікт в Україні початкового етапу радянської влади був між українцями й поляками, оскільки в період Російської імперії поляки на українських територіях становили прошарок поміщиків та інтелігенції й із погордою ставилися до українського сільського населення. У відповідь українці демонстрували несприйняття польської культури та світогляду. Поляки також сприймалися радянською владою як носії буржуазно-поміщицького світогляду, що виявилось і в культурі радянського періоду, коли поляків вважали панами, які не могли миритися з новим суспільним устроєм, а щодо Польщі неодмінно вживали слово «панська». Мали місце й інші міжнаціональні конфлікти.

Слід особливо звернути увагу на національне протистояння в середовищі інтелігенції. У перші роки радянської влади в УСРР поряд з інтелігенцією та службовцями дореволюційних часів, які були носіями російської мови й культури, постала українська національна інтелігенція. Вона була малочисельною, але загартованою у революційній боротьбі, на відміну від загалом «апатичної» російської дореволюційної інтелігенції, яка в основному принципово не сприймала революційних перетворень. Радянською владою ці два прошарки інтелігенції були фактично зрівняні в суспільному статусі, а політика українізації сприяла піднесенню авторитету українства й водночас несприйняття російською інтелігенцією українізації.

Польський націоналізм в УСРР було локалізовано вузькими рамками польських громад, оскільки відкрито протидіяти розвитку польської культури в УСРР, БСРР та РСФРР радянська влада не могла у зв’язку з положеннями Ризького договору 1921 p., підписаного з Польщею. Зокрема передбачалося створення для поляків на радянських територіях умов національної самореалізації, так само, як для українців і білорусів у Польщі. Тому спроби радянізації здійснювались у делікатній формі, просуваючи у радянські, партійні та інші структури радянської влади поляків і стимулюючи їх до активної роботи серед польських громад, надаючи допомогу польським громадам у їх культурному розвитку та забезпечуючи їх лояльність до радянської влади й залежність від неї.

У 1920-ті роки відбувалася трансформація системи освіти шляхом розширення мережі середньої освіти, із залученням у освітній процес максимально широких верств суспільства. В УСРР у рамках політики українізації розвивалась освіта українською мовою, що дало можливість здобути прихильність до освітнього процесу широких верств селянства. Особливу увагу партійні органи приділяли роботі серед колишніх селян, які переїжджали до міст, оскільки їх вважали найперспективнішими кадрами для партійних, радянських та інших структур, що мали стати основою радянської системи. Водночас розвивалася мережа закладів професійної та вищої освіти. У 1920 р. університети було перейменовано в Інститути народної освіти із запровадженням безоплатного навчання для вихідців з робітників і селян. У всіх вищих навчальних закладах запроваджувалися робітничі факультети, що мали надавати освіту вихідцям з пролетарського середовища, які поступалися за рівнем початкової підготовки вихідцям з інших суспільних прошарків.

Загалом українізація дала свої результати. У 1930 р. більшість газет і журналів УСРР видавалась українською мовою, чимало закладів освіти навчали учнів українською мовою, за винятком деяких закладів вищої освіти, що мали закласти основу уніфікаторсько-русифікаторської політики в 1930-ті роки. Політика українізації дала можливість КП(б)У забезпечити собі вирішальний вплив на майже всі сфери суспільного життя в УСРР. Здійснювана водночас політика ліквідації неписьменності та розширення закладів освіти давала можливість партії прививати свої ідеї широким соціальним прошаркам зрозумілою їм мовою, на основі їхніх культурних традицій і враховуючи невдалий досвід «ходіння в народ» народників у 1860-ті роки та використовуючи успішний досвід громадівського просвітницького руху в Україні у 1860 — 1880-ті роки.

Водночас для КП(б)У, як і для ВКП(б), залишалася надзвичайно актуальною інституційна розбудова нового радянського суспільства. Тут постала проблема конкуренції в боротьбі за прихильність широких суспільних прошарків з церквою, яка фактично мала переважаючий моральний авторитет серед селянства. Церква мала свої інституції-парафії майже в кожному селі, розвинуту організаційну структуру з чітко встановленою дисципліною та ідейним озброєнням. У правлячої партії така система лише вибудовувалась, але суспільна основа й методи мали бути аналогічні тим, що застосовувалися православною церквою. Засоби терору проти церкви в період НЕПу ВКП(б) застосувати не наважувались, оскільки могла зустріти спротив суспільства. Тому було здійснено спробу розколу православної церкви й створення засобу впливу на свідомість мас шляхом запровадження «оновленства» (обновленчества — рос.). Цей крок радянської влади був також зумовлий відновленням патріархату в російській православній церкві 1918 р. Розкол і проведення 1922 р. обновленського собору не принесли очікуваних радянською владою суспільних результатів, а тому партійні структури стали здійснюване свою протидію впливу церкви через широку просвітницьку роботу. Тут успіхи були більш значущими, зважаючи на кризові явища в середині самої православної церкви, які в УСРР поглиблювалися в результаті утворення 1921 р.

Української автокефальної-православної церкви, визнаної обновленським Собором 1925 р.

Водночас КП(б)У не мала можливостей активно протидіяти впливу католицької й протестантських церков та ісламу, але цей вплив обмежувався лише окремими національними прошарками й був поширений у Криму. Як і проти православ’ям, радянська влада вела боротьбу проти іудейства, намагаючись установити контроль над суспільними процесами серед єврейського населення. Так, у червні 1923 р. ПленумЦК КП(б)У прийняв «Тези про антирелігійну пропаганду», головними положеннями яких були: 1) антирелігійні заходи та внутрішньоконфесійна робота; 2) широка природничо-наукова робота; 3) антирелігійна пропаганда. У рамках тієї кампанії відкривалися кімнати й куточки «безбожників» у всіх музеях і клубах республіки.

У другій половині 1920-х років радянська влада почала здійснювати відкриті репресивні заходи проти іудейства. Зокрема, у 1926 р. було закрито хоральну синагогу в Києві й замість неї відкрито клуб єврейських робітників. У всій республіці розпочалась кампанія з масового закриття синагог і молитовних домів. У 1927 р. було здійснено арешти релігійних діячів, зокрема, одним з перших органами ДПУ було заарештовано Любавичівського рабина Йосифа-Іцхак Шнеєрсона, який пропагував розвиток у СРСР кустарного виробництва серед єврейського населення, що мало створити умови для дотримання релігійних заповідей. Антиклерикальні заходи в єврейському середовищі з боку партійних органів і ДПУ підживлювалися добре розвинутим побутовим антисемітизмом. Традиційна єврейська община, що формувалася на релігійній основі навколо рабинів, суперечила радянській системі будови суспільства, оскільки для євреїв найпершим було дотримання заповіту, обрядів, що стояло на заваді трудовій дисципліні, радянська влада не збиралася робити винятки щодо жодної релігійної групи. Традиційні заняття єврейського населення в їх общинах суперечили курсу радянської держави на індустріалізацію та колективізацію, який було закладено вже в середині 1920-х років.

Сталінська позиція в ВКП(б) на середину 1920-х років отримала широку суспільну підтримку, що дало їй можливість подолати позицію Л. Троцького і водночас почати розбудову партійних структур, які мали можливість впливу на формування складу Рад та їх виконкомів і здійснювати контроль за діяльністю радянських органів влади. Каральний апарат ДПУ було трансформовано в «озброєну частину партії» (за словами В. Менжинського — керівника ДПУ в 1926 — 1934 pp.).