Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

8.3. Партійно-політична система в УСРР у 1920-ті роки. Правляча партія КП(б)У та опозиція.

НЕП і послаблення централізованого управління економікою з боку революційних органів створили умови для перенесення управлінських функцій у ради й водночас заклали основи активної розбудови структур ВКП(б), які мали стати інструментом контролю над процесом зміцнення системи радянської влади в УСРР. Це призвело до активізації внутрішньопартійної боротьби.

Запровадження НЕПу передбачало комплексне реформування адміністративно-управлінського апарату відповідно до нових соціально-економічних умов. Зважаючи на те, що в період воєнного комунізму основною ланкою, що забезпечувала цілісність і здійснення соціально-економічної політики в радянських республіках була діяльність ВНК, органи радянської влади слабо контролювалися структурами партії. По суті, сама правляча ВКП(б) у результаті єднання складалися з найрізноманітніших за політичними поглядами елементів, а більшовицькі організації ще до початку «червоного терору» мали різне ідеологічне спрямування й були об’єднані лише метою встановлення влади Рад у Росії. Забезпечення життєдіяльності влади Рад майже на всій території колишньої Російської імперії реалізувалося завдяки здійсненню політики «воєнного комунізму» зусиллями ВНК та інших структур. Адже ефективність функціонування влади Рад вимагала вилучення силовим шляхом ресурсів, засобів виробництва тощо, а також здійснення жорсткого контролю за їх використанням і реалізацією (з цією метою на початку 1920-х років органи ВНК здійснювали терористичні заходи проти функціонерів Рад і виконкомів).

Сутністю НЕПу була, передусім, заміна силових і терористичних методів управління соціально-економічними процесами в радянській державі методами їх регулювання, а тому на місце ВНК мала прийти інша поєднуюча політичну й економічну систему ланка. Нею могла стати лише більшовицька партія. Але керівництво партії було змушене зважати на низький рівень популярності ВКП(б) у РСФРР і КП(б)У в УСРР, зокрема в середовищі селянства, яке виявляло в різкій формі невдоволення політикою воєнного комунізму. Тому з 1921 р. постало питання реорганізації партійних структур, кадрового оновлення (оскільки після репресивних заходів 1920 — 1922 років виникла потреба наповнення Рад новими пробільшовицькими функціонерами) і вироблення іншої структури суспільства.

Запровадження НЕПу поставило перед партійними органами завдання спрямувати кадрову політику ВКП(б), поповнити партійні структури новими досвідченими функціонерами, яке розпочалося з 1921 р. Нова кадрова політика в структурах панівної партії була спрямована на влаштування демобілізованих червоноармійців командного складу, які переважно були членами ВКП(б), на роботу в створені в результаті здійснення НЕПу соціально-економічні структури, щоб забезпечити в них присутність комуністів. Щоправда, вони не мали необхідного досвіду роботи й вступили в конфронтацію з непманівським прошарком. Цей конфлікт закладав підвалини агресивного просування партійної ідеології в усіх можливих структурах періоду НЕПу, а також розширення соціальної бази угруповань усередині ВКП(б). Зокрема, троцькісти намагалися представляти радянські, профспілкові та інші установи в органах ВКП(б).

Розбудовуючи соціальну базу для своєї однопартійної диктатури, ВКП(б) та її складова частина КП(б)У заклали в своїй структурі такий елемент, як фракції позапартійних організацій, що формувалися з представників — членів партії від радянських, профспілкових та інших установ. Метою створення таких фракцій було впровадження політики партії в усіх установах, охоплених її членами. Таким чином, формувався механізм партійно-бюрократичного апарату, який мав становити кістяк усеохоплюючої, утворюючої політичну й соціальну систему в державі партії.

Керівництво ВКП(б) і КП(б)У, що діяло в ідеологічному руслі сталінського тріумвірату (поняття виникло в результаті керівної ролі в правлячій парії трьох вищих функціонерів — Й. Сталіна, Л. Каменева і Г. Зінов’єва), намагалося охопити суспільне життя загалом і створити в усіх суспільних структурах його своєрідне дзеркальне відображення, забезпечити активною внутрішньопартійною дискусією й прагненням завоювати прихильність всередині партії різноманітних секцій, зокрема й національних. Правляча партія поблажливо ставилася до діяльності в УСРР УКП, опозиції, що виступала проти запровадження НЕПу, стояла на українських національних позиціях і користувалася підтримкою селянства. В УСРР чітко виявилась у ході тієї роботи у структурах КП(б)У підтримка низки загальносоюзних партійних течій, які окреслились у партійній дискусії, зокрема сильні позиції отримала троцькістська група та ін.

В УСРР погано втілювався в суспільній свідомості культ Леніна, який намагався розвинути Генеральний Секретар ВКП(б) Й. Сталін. Він, не належачи до когорти людей, якими було здійснено жовтневий переворот (кваліфіковано як переворот події 25 жовтня 1917 р. в літературі 1920-х років), цілковито поступався у внутрішньопартійній боротьбі Л. Троцькому, вплив якого на середню та нижчу ланки КП(б)У був значним. Тому в 1925 р. Першого Секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга за ініціативою Й. Сталіна було замінено на Л. Кагановичем, який виявив себе як активний борець з троцкізмом. Упровадження культу Леніна в суспільстві було для И. Сталіна засобом протидії позиціям Л. Троцького і, відповідно, у 1925 р. в партії було започатковано політику запобігання викривленню ленінізму й спробам підміни його троцкізмом. Основи ідеології ленінізму було закладено Й. Сталіним у його брошурі «Про основи ленінізму», надрукованій 1925 р.

Засоби боротьби Й. Сталіна були в 1920-ті роки більш успішним в УСРР, оскільки троцьюзм тримався на основах революційного західництва, натомість Й. Сталін активно підтримав політику коренізації народів, яка в Україні здійснювалась у формі українізації з 1923 р. Інтернаціоналістська позиція Голови РНК УСРР X. Раковського та Першого Секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга не сприймалася новими партійними кадрами та українським суспільством у першій половині 1920-х роках. Особливу відразу викликала теорія двох культур, згідно з якою в Україні панувала міська російська культура, більш прогресивна, і сільська українська, реліктова, неперспективна. Ця теорія була незрозумілою україномовному селянству і, більш того, відштовхувала його від комуністичної ідеології. Тому поглиблення курсу українізації з 1925 р. дало можливість партійним структурам в УСРР швидко подолати позиції троцькістів добитися успішної ліквідації УКП й здобути для КП(б)У потужну підтримку серед широких суспільних мас.

У першій половині 1920-х років більшовики розгорнули активну боротьбу проти багатопартійної системи в республіці, яка дефакто існувала до 1925 р. Поряд з КП(б)У в УСРР легально діяли УКП, РСДРП(меншовиків) і праві есери. Меншовики й праві есери мали потужні організації на сході й півдні республіки, особливо в таких містах, як Одеса, Миколаїв, Херсон, Харків, Катеринослав, Чернігів та інших. У березні 1921 р. розгорнулася хвиля терористичних заходів з боку ВНК проти організацій меншовиків і правих есерів. Це було необхідно радянській владі для зміцнення її суспільного становища, оскільки меншовики мали потужні позиції в профспілковому русі, а праві есери у радах.

Було здійснено масові арешти, засуджено активних членів цих організацій, а неактивних і робітників у квітні 1921 р. було звільнено. Завдяки пропагандистській роботі та діяльності органів ВНК до кінця 1921 р. було ліквідовано вплив меншовиків у профспілковому русі, а в 1923 р. їх організації остаточно розгромлено. Слід зазначити, що профспілковий рух сформувався як самостійна потужна суспільна сила в 1917 р. і перебував поза партійним впливом (на відміну від рад), оскільки постав на основі трудової дисципліни на підприємствах. Тому більшовикам слід було боротися за вплив на нього впродовж 1920-х років з огляду на те, що В. Ленін у 1920 р. виступив категорично проти партійного управління профспілковим рухом, будучи прихильником здійснення впливу на нього регулюючими засобами. У роботі з профспілками активні каральні заходи були в той період небезпечні, оскільки виступ профспілок проти більшовиків міг мати важкі наслідки для ВКП(б). З розгромом у профспілковому русі меншовиків найгостріша внутрішньопартійна дискусія в партії більшовиків велася саме в профспілковому середовищі, у якому потужні позиції здобули троцькісти.

З грудня 1921 р. органи ДПУ розгорнули активну боротьбу проти правих есерів. На початку 1922 р. Миколаївська та Херсонська організації цієї партії проголосили свою підтримку радянської влади й партії більшовиків, виходячи із соціально-економічної та політичної ситуації, що склалася тоді в УСРР. У 1922 р. в Україні настала криза системи рад, оскільки вони почали втрачати підтримку робітників, не маючи можливості вирішити продовольчі проблеми в крупних індустріальних містах. В Одесі в лютому 1922 р. відбулися вибори до міської ради, але робітники виявили до них явний скепсис, подібна ситуація спостерігалась у всій республіці. Тому меншовики й есери спробували активізуватися, щоб не допустити розпуску більшовиками рад і встановлення прямої партійної диктатури, спираючись на каральні органи. Масову підтримку у виборах не отримали як більшовики, так і їхні опоненти. Упродовж 1922 р. більшовики розгорнули активну кампанію з ліквідації правоесерівської опозиції, яку здійснювали в три етапи.

Перший етап (травень — червень 1922 р.) характеризувався «ударною» антиесерівською пропагандою. У цей час праві есери орієнтувались на пропагандистську роботу в сільській місцевості, де було чимало невдоволених політикою радянської влади. Другий етап здійснювався в рамках «московського процесу» над есерами, що проходив з 8 червня по 7 серпня 1922 p., під час якого було засуджено провідних діячів правоесерівського руху. Упродовж третього етапу, який тривав у вересні — листопаді 1922 p., органами ДПУ було здійснено хвилю репресій проти активних діячів партії правих есерів. До 1924 р. партії меншовиків і правих есерів в УСРР було повністю ліквідовано органами ДПУ.

У 1920-ті року в УСРР діяли також національні партії, серед яких особливо слід зазначити єврейський рух, який мав два політичні напрями: єврейська секція в КП(б)У, утворена на основі партії Бунд 1921 p., що функціонувала до 1930 p., і сіоністський рух, який на початку 1920-х років набув великого розмаху й популярності серед єврейського населення республіки. Сіоністський рух мав на меті сприяння виїзду євреї до Палестини заради створення там єврейської національної держави. Причиною популярності сіонізму були соціальні наслідки революції та кризи суспільно-політичної системи в період «воєнного комунізму», а саме регулярні єврейські погроми, розорення євреїв-підприємців і кустарів, а також побутовий антисемітизм, підігрітий пропагандистською роботою як білогвардійців, так і більшовиків. Перші закликали бити комісарів-євреїв, а для других євреї-майстри та торгівці були класовими ворогами. На початку 1920-х років розгорнулися репресивні заходи проти сіоністів у формі показових процесів. Зокрема 26 серпня 1922 р. у Києві відбувся публічний процес над 37 учасниками з’їзду партії «Цейре-Ціон». Однак він не дав бажаного результату, і євсекція КП(б)У визнала їх недоцільними, оскільки населення симпатизувало позиції сіоністів. Було обрано ефективніші заходи — арешти органами ДПУ активістів сіоністського руху. 18 — 20 вересня 1922 р. було заарештовано більше тисячі сіоністів. Однак це не зупинило еміграцію євреїв, а навіть активізувало її, і лише в 1924 р. вдалось адміністративними методами припинити виїзд євреїв з республіки.

Серед сіоністських організацій слід назвати сіоністську соціалістичну федерацію «Дройр» (Свобода), з центром у Варшаві, яка видавала газету «Революційна думка». Доволі потужною була партія «Гашомер Гашоір», що об’єднувала єврейську молодь і мала організаційну форму на зразок скаутської. Вона поділялася на два крила: «червоне», що об’єднувало до 8 тис. осіб, і «біло-блакитне», що складалося з 2 — 3 тис. членів. «Червоний Гашомер» стояв на марксистських позиціях, зокрема навесні 1924 р. на московському пленумі він висунув ідею побудови соціалістичної єврейської держави в Палестині, але наприкінці 1920-х років організація розпалася. Діяла також сіоністська організація «Гехолуц», під егідою якої створювалися кооперативи й артілі, її потужні гілки були в Чернігові та Одесі. Вона також готувала молодь до виїзду в Палестину. У 1924 р. в середовищі сіоністів з’явилися «зреченці», які під тиском ДПУ змушені були в письмовій формі зрікатися своїх поглядів. У середовищі єврейського руху в УСРР існувала молодіжна спортивну організація «Маккабі».

Єврейський націоналізм в УСРР був тісно пов’язаний з релігією, зокрема єврейські громади єдналися навколо рабинів, які становили значну конкуренцію радянським органам у роботі з єврейським населенням. Тому радянська влада спрямувала роботу на створення національних сільрад у місцях компактного проживання євреїв. На початку 1920-х років поряд з політикою переселення єврейського пролетаріату в сільську місцевість (рух до землі) здійснювалась також політика щонайбільшого залучення євреїв до радянських і партійних органів для роботи серед єврейського населення. Велике значення в національній політиці радянської влади серед єврейського населення мала діяльність єврейської секції в КП(б)У. Водночас здійснювалася культурна політика серед єврейства, розгорталася боротьба з релігійною мовою івритом і заохочувалося вивчення простонародної єврейській мови ідиш.