Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія українського суспільства

1.3. Київська Русь: етапи становлення держави та суспільної організаціїї

У своєму розвитку суспільство Київської Русі пройшло три основні періоди. Перший період (кінець IX — кінець X ст.) — це консолідація та збирання руських земель. Другий (кінець X — середина XI ст.) — розквіт і піднесення. Третій період (друга половина XI ст. — середина XIII ст.) — занепад і феодальна роздробленість Київської держави.

Початок державотворення на слов’янських землях як перший період розвитку Київської Русі (кінець IX — кінець X ст.) історики пов’язують з об’єднанням в єдине державне утворення в IX ст. військово-політичних союзів східних слов’ян і державною діяльністю перших князів — Аскольда (? — 882), Олега (882 — 912), Ігоря (912 — 945), Ольги (945 — 964), Святослава (964 — 972). Цей період характеризувався об’єднавчими процесами навколо Києва, заснованого князем Києм, протистоянням Русі з Візантією, Хозарським каганатом, печенігами, формуванням системи васально-ієрархічних відносин давньоруської держави. Зі зміцненням позицій київських князів, занепадає федеративна форма правління часів первісної доби. На зміну прийшла самодержавна (князівська) влада, що стала свідченням політичного об’єднання Русі та переходу до фази державності в історії українського суспільства.

Першим з київських князів, який розпочав активне «збирання руських земель», був Олег, який, захопивши 882 р. владу в Києві та об’єднавши при цьому два державних формування в Східній Європі: Славію (Ладогу, Новгород) і Київ (як центр полян та основу давньоруської держави), поширив владу київського столу на території древлян, ільменських словен, сіверян, кривичів, радимичів, уличів, можливо, дулібів й хорватів, а також на неслов’янські племенні об’єднання — чудь і меря. До того ж Олег вів активні війни із хозарами, розгромивши їхні порти на Каспії. У 907 і 911 рр. він здійснив два воєнних походи на Візантію, результатами яких стали доволі вигідні для Русі торговельні угоди.

Активну експансіоністську й оборонну політику здійснював наступник Олега — князь Ігор, син Рюрика, який ініціював походи на сусідні племена, Візантію, хозар, а також князь Святослав, син Ігоря й Ольги, який підпорядкував Києву в’ятичів і волзьких булгар, знищив Хозарський каганат, намагався реалізувати масштабні завойовницькі плани на Балканах. У результаті до кінця X ст. Русь значно збільшила свою територію, поширивши межі аж до Чорного моря та підпорядкувавши своєму впливу майже всі причорноморські країни. Протидіючи нападу кочових племен (хозар, печенігів) і стримуючи тиск Візантії, Русь, власне, утверджувалася на міжнародній арені як потужне державне утворення.

Щодо розвитку взаємовідносин з Візантією, то цей напрям міжнародної діяльності набував для Русі початкового етапу державності особливого значення. Кожен з руських правителів цього періоду вважав за необхідне організувати кілька військових походів на Візантію (Аскольд — 860, 863, 866, 874 pp.; Олег — 907, 911 pp.; Ігор — 941, 944 pp.; Святослав — 969 — 971 pp.). Навіть княгиня Ольга побувала в Константинополі в 955 р. з посольською місією. Основні причини посилення Візантійського вектора у зовнішній політиці Русі — це намагання здобути вихід до провідних торговельних шляхів тогочасного світу, які переважно контролювала Візантія; приєднатися до культурних і релігійних здобутків Візантійської імперії; вибороти через взаємовідносини зі світовим центром — Візантією — гідне Київської держави місце в сформованих європейських та євразійських відносинах.

Активна зовнішня політика, як і розширення державних кордонів Київської держави, відбувались упродовж першого етапу у взаємозв’язку з тенденцією на централізацію державного управління та зміцнення влади київських князів. Консолідація процесу державної влади чітко вивляла себе в двох аспектах: завоювання та поширення впливу Русі на нові території та жорстока боротьба київських князів проти автономістських настроїв підкорених народів. Політиці централізації, поряд із силовою політикою, сприяла водночас і низка державних реформ. Княгиня Ольга впорядкувала збирання данини. Святослав поклав початок адміністративній реформі, у результаті якої Русь опинилась у володінні однієї князівської династії.

Ще одним проявом державних тенденцій стало формування системи васально-ієрархічних відносин. Поряд з невпинно зростаючою владою князя поступово посилилась і роль верхівки княжої дружини, яка, виокремлюючись у панівний прошарок, фактично становила основу своєрідного адміністративного апарату, що збирав данину та займався судочинством на місцях. З’явилися нові форми експлуатації, коли поряд з продуктовою даниною дедалі більшого поширення набули відробітки та грошова рента. Утворилися різні соціальні групи. Відбулося формування прошарків залежних селян — смердів, закупів, рядовичів, холопів, челяді. Давньоруське суспільство, вочевидь, просувалося в напрямку формування феодальних відносин і феодальної монархії.

Другий етап розвитку Київської держави (кінець X — середина XI ст.) як період розквіту й піднесення здебільшого пов’язують у сучасній історичній літературі з князюванням Володимира (980 — 1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1019 — 1054 pp.). Основні державні тенденції та суспільні процеси цього періоду характеризувалися остаточним завершенням формування території Київської Русі; створенням монархічної системи правління та феодальних суспільно-політичних відносин; розвитком господарства, внутрішньої та зовнішньої торгівлі; надзвичайним піднесенням культури, науки, освіти. Найбільш показовими проявами розвитку держави й суспільства є прийняття 988 р. християнства, поступове формування руського кодексу правових норм («Закону земляного» за Володимира та «Руської правди» за Ярослава Мудрого), здійснення реформ, спрямованих на зміцнення державного управління (адміністративна, військова, судова та ін.).

Відчутно активізувалися міжнародні контакти Київської Русі, характерною рисою яких стало домінування дипломатії над зброєю. Іноземні країни вважали за честь розвивати взаємовідносини з Руссю, встановлювати родинні зв’язки з членами князівських родин. Свідченням цього були численні шлюби членів сім’ї Ярослава Мудрого з представниками правлячих династій Заходу. Русь стала потужним міжнародним суб’єктом, здатним визначати тенденції загальноєвропейського цивілізаційного розвитку.

Третій період (друга половина XI — сер. XIII ст.) — період політичної роздробленості — охоплює етап від князювання старших синів — нащадків Ярослава Мудрого — Ізяслава, Святослава, Всеволода (друга половина XI ст.) до монголо-татарської навали на руські землі (40-ві роки XIII ст.). Провідною рисою цього періоду стало посилення відцентрових тенденцій окремих князівств, а далі — прогресуючий розпад держави на окремі територіально-державні утворення та землі.

Економічною причиною феодальної роздробленості Русі стало зародження індивідуальної земельної власності (князівське землеволодіння датується кінцем XI ст., боярське — початком XII ст.) як передумови економічного збагачення, а надалі й політичної незалежності окремих князівств; політичною причиною — посилення чвар і міжусобиць представників провідних князівських родин з приводу володіння київським престолом. Так, після смерті Ярослава Мудрого протистояння та суперечки між претендентами на київський стіл набули загрозливого характеру. Спробою покласти край ворожнечі, згуртувати сили для відсічі кочовим ордам став Любецький з’їзд князів (1097 p.). На певний час його рішення зупинили процес міжусобної боротьби. Проте в другій половині XII ст. знову спалахнули численні міжусобні війни. Яскравим свідченням прогресуючого ослаблення та нестабільності Київської Русі було те, що з 1146 р. по 1176 р. на престолі великого князя змінилося 28 князів.

Спроби відновити державну єдність та колишню велич і могутність Київської Русі були зроблені за часів князювання Володимира Мономаха (1113 — 1125 pp.). Вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка відомого «Уставу» — своєрідного доповнення до «Руської Правди»), подолання сепаратиських тенденцій, об’єднання переважної більшості земель Русі тимчасово стабілізували внутрішнє становище Київської Русі й повернули її в ряди наймогутніших держав Європи. Однак синові В. Мономаха — Мстиславу (1125 — 1132 рр.) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. Після його смерті децентралізація Русі набула незворотного характеру. До того ж значно зросла зовнішня загроза. Спочатку вона була зумовлена посиленням натиску половецьких ханів у другій половині XI ст., але, зрештою, виявилась у встановленні монголо-татарського іга на Русі. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами в 1240 р. ознаменувало собою завершення київського періоду східнослов’янської історії. Почалася нова епоха, пов’язана з новими державними утвореннями й принципово іншими тенденціями розвитку України-Русі.