Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

8.1. Передумови та зміст нової економічної політики в УСРР

На зламі 1920 — 1921 pp. радянська система, яка остаточно встановилась на більшості територій колишньої Російської імперії, опинилася в глибокій кризі. Політика воєнного комунізму, спрямована на комунізацію всіх сфер суспільного життя, виявила свою цілковиту нежиттєздатність у внутрішніх і зовнішніх умовах, які впливали на суспільне життя радянізованих територій колишньої Російської імперії загалом і УСРР (Українська Соціалістична Радянська Республіка, назва України в радянський період до 1936 p., з 1936 р. — Українська Радянська Соціалістична Республіка) зокрема.

Найголовнішою й найболючішою проблемою для радянського керівництва взимку-навесні 1921 р. була селянська. Селянство та солдати колишньої імперії, які були мобілізовані із селянського середовища, із самого початку прихильно поставилися до радянської влади у відповідь на наділення їх землею, але політика продрозкладки 1920 р. призвела до масових протестів селян. Особливо далися взнаки рух Н. Махно на півдні України й «антоновщина» в Центральній Росії. Кульмінацією активного опору політиці радянської влади щодо селянства став виступ матросів у Кронштадті в лютому 1921 р. під гаслами: «Владу Радам, а не партіям!». Селянська проблема на початку 1921 р. загострювалась і через можливість зриву посівної кампанії, оскільки селянство, маючи досвід продрозкладки, могло під впливом агітаційної кампанії ворогів радянської влади не засіяти поля. Наслідки цього могли б спричинити повний крах радянської влади, оскільки ситуація з продовольством у великих містах Росії, і в УСРР зокрема, набула катастрофічного характеру.

Заміну продрозкладки продовольчим податком і зменшення його обсягу було ухвалено в ЦК ВКП(б) ще в січні 1921 р. Однак до X з’їзду ВКП(б) вона доопрацьовувалась в інстанціях, оскільки в самому середовищі керівництва правлячої партії не було одностайності щодо переходу до продовольчого податку й дозволу селянам розпоряджатися надлишками продовольства «для місцевих господарських потреб», як було передбачено в постанові з’їзду, ухваленій 15 березня 1921 р. Зокрема, ЦК КП(б)У поставився до цієї позиції вкрай негативно. Перший секретар ЦК КП(б)У X. Раковський навіть 1923 р. змушений був посилатися на погляд В. Леніна, мотивуючи перехід до НЕПу перед своїми однопартійцями вищого ешелону. Негативне ставлення КП(б)У до НЕПу зумовлювалося надзвичайно складним внутрішнім і міжнародним становищем, у якому опинилась УСРР. Уряд УНР в екзилі здійснював дипломатичну роботу, намагаючись знайти підтримку для селянського повстання в УСРР проти радянської влади, тоді як озброєні формування під керівництвом С. Петлюри та Г. Тютюнника здійснювали рейди в УСРР, щоб збурити селянське повстання. Адже українське селянство 1921 р. ставилося вороже до радянської влади, а тому в керівництві КП(б)У побоювалися можливості нової хвилі повстанського руху за здобуття ним економічної бази, якщо селяни отримують надлишки продовольства й зможуть їх реалізувати на ринку.

Усіх противників НЕПу переконали соціальні вибухи в селянському середовищі, потреби радянської влади у великій кількості продовольства на експорт заради активізації зовнішньої політики. Необхідність заміни продрозкладки продподатком стала очевидною після неблагополучного завершення радянсько-польської війни 1920 р. й неможливості здійснення «світової революції». Очевидним фактом було існування товарно-грошових відносин і товарообміну між селом і містом за умов воєнного комунізму, але радянська влада не мала засобів їх контролю. Тому вона виявила бажання зацікавити селян в активізації господарської діяльності.

Не останню роль у мотивації запровадження НЕПу відігравало те, що за воєнного комунізму фактично здійснювалися товарно-грошові відносини у міновій формі, які суворо переслідувалися. Між селом і містом відбувався товарообмін у вигляді «мішочництва», коли жителі міст вирушали з мішками в села за продовольством. Фактично існували й інші елементи ринкової економіки, які були поза законом, і радянська влада не мала можливості здійснювати контроль та облік за ними, а лише вживала репресивні заходи щодо осіб, які їх реалізували.

Із запровадженням продовольчого податку замість продрозкладки і з дозволом селянам вільно розпоряджатися надлишком продуктів активізувала торгівля, і впродовж перших двох років НЕПу товарно-грошові відносини набули повноцінного характеру. Це створило умови для завершення в лютому 1924 р. грошової реформи, яка здійснювалась етапами впродовж 1922 — 1924 pp., і, нарешті, завершилася запровадженням радянського рубля як твердої валюти.

Радянська влада йшла в запровадженні НЕПу все далі, й інші елементи цієї політики фактично випливали з попередніх. Зокрема, дозволено було здійснювати індивідуальну трудову діяльність і використовувати найману працю. Відповідно відбулася детінізація економіки, оскільки приватна торгівля та виробництво, які за воєнного комунізму перебували поза законом, стали давати реальні надходження до бюджетів у вигляді податків. Легалізація індивідуальної трудової діяльності створила умови для зростання виробництва і, відповідно, дозвіл на використання найманої праці сприяв працевлаштуванню багатомільйонної маси демобілізованих червоноармійців. Індивідуальна трудова діяльність відбувалась як у формі підприємництва, так і кустарного виробництва, але ключову роль, на думку В. Леніна, в економічному житті радянської держави мала відігравати кооперація.

Запровадження нової економічної політики стало сигналом можливості повноцінної економічної співпраці з радянськими республіками для іноземних партнерів колишньої Російської імперії. Ті, своєю чергою, намагались освоювати нові ринки збуту своєї продукції, будучи в тому особливо зацікавленими з огляду на повоєнну кризу європейської економіки після Першої світової війни. Торгово-економічні відносини впродовж 1921 — 1923 рр. з УСРР встановили Литва, Латвія, Естонія, Польща, Німеччина, Австрія, Чехословаччина, Угорщина та ін. Співпраця відбувалось у формі надання концесій іноземним державам і компаніям, підприємств в оренду іноземцям, залучення іноземних фахівців під час будівництва підприємств і впровадження нової техніки. Активізувалася й зовнішня торгівля. Колишнім дрібним власникам повертали експропрійовані підприємства, оскільки радянська держава не була готова управляти ними, а крупні підприємства було об’єднано під управлінням державних трестів. Таким чином, радянська влада намагалася завдяки впровадженню елементів ринкової економіки вивести країну з глибокої соціально-економічної та суспільно-політичної кризи, викликаної, зокрема, цілковитим відокремленням правлячої партії (що зосередила всі управлінські важелі) від основної маси народу. Водночас партія прагнула убезпечити суспільство від реставрації капіталістичних відносин, не допускаючи відродження крупної приватної власності на засоби виробництва. Ставились також перепони на шляху зростання соціальної ролі в радянському суспільстві приватних виробників продукції та найманих працівників на їхніх підприємствах. Крім того, радянські органи намагалися зберігати потужний адміністративний вплив на сферу приватного виробництва. Вагомим засобом протидії реставрації капіталістичних відносин у суспільстві стало надання державних преференцій окремим формам організації виробництва, найбільш прийнятним для соціалістичного характеру економіки, таким як кооперація, та створення умов для адміністративного й суспільного впливу правлячої партії на їх діяльність.

Нова економічна політика в СРСР загалом і в УСРР зокрема була тимчасовим відходом від політики форсованого запровадження комуністичних відносин у суспільстві, до якої виявилась не готовою як правляча партія, так і суспільство. Тому радянська влада вдалася до корекції свого стратегічного курсу, яка вимагала тривалого часу й глибокого аналізу пореволюційного суспільства, розробки планів побудови комуністичного суспільства й ретельної підготовчої роботи. Саме цей час і мав дати період НЕПу, а водночас пом’якшити невтішні соціально-економічні та суспільно-політичні результати політики воєнного комунізму, відвернути суспільну катастрофу й фактично завершити громадянську війну в колишній Російській імперії. Радянська влада потребувала також визначеності в своєму подальшому шляху з огляду на відхід за станом здоров’я 1923 р. від влади лідера ВКП(б) і радянського уряду В. Леніна. НЕП забезпечив тимчасову стабільність для визначення ситуації із владною системою та виробленням курсу радянської влади.

Тимчасовий характер НЕПу був очевидним з огляду на безперспективність функціонування економіки в тому напрямку, коли галузі, які виробляли продукцію для широкого суспільного вжитку, не мали можливості розвитку через негласне недопущення владою зростання соціально-економічних потужностей непманівських підприємств понад умовний максимум. Державні ж трести та інші крупні об’єднання виявили неготовність до ефективної роботи в ринкових умовах НЕПу, неповороткість і неефективність управлінської ланки, мобілізованої із середовища партійних функціонерів, червоноармійських командирів та ін.

Незважаючи на свій тимчасовий характер і нетривалий період існування, НЕП став вагомою й надзвичайно яскравою сторінкою в історії України радянського періоду, оскільки в цей період було апробовано нові форми господарювання, які мали великий соціально-економічний ефект і значення. Серед таких форм була кооперація.