Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія українського суспільства

7.4. Директорія УНР: її реформи і зовнішньополітичні орієнтації. Історія ЗУНР. Причини встановлення радянської влади в Україні

26 грудня 1918 р. було проголошено відновлення УНР на чолі із Директорією, її головою став В. Винниченко. Директорія вирішила зберегти владу до скликання Конгресу трудового народу. Було призначено перший уряд на чолі з В. Чеховським — Раду Народних міністрів. З 18 членів уряду українських соціал-демократів було шість, есерів — чотири, соціалістів-самостійників — чотири, соціалістів-федералістів — три і один представник єврейської партії. На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія була радикальним урядом соціалістичного спрямування.

Новий уряд скасував гетьманське законодавство й відновив дію законів УНР. 26 грудня 1918 р. Директорія оприлюднила декларацію, у якій проголошувала, що землі перейдуть у користування безземельних і малоземельних селян, буде встановлено 8-годинний робочий день, демократичні свободи, а влада належатиме класам працюючим — робітникам, селянству й трудовій інтелігенції, вони й мали обрати своїх представників у Конгрес. А тим часом, у губернії та повіти було призначено комісарів і комендантів. Перші представляли цивільну, а другі — військову владу.

У жовтні 1918 р. на політичну сцену вийшли національно-визвольні сили Західної України, цьому сприяло падіння Австро-Угорської імперії та проголошення Української Держави.

Так, у Львові 18 — 19 жовтня 1918 р. на зборах українських депутатів австрійського парламенту, українських членів галицького й буковинських сеймів, політичних і громадських діячів національно-демократичної, радикальної, соціал-демократичної та селянсько-радикальної партії було створено Українську Національну Раду (УНРаду) — політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії на чолі з Є. Петрушевичем.

Нове представницьке утворення відразу порушило питання про об’єднання західноукраїнських земель і проголошення Української держави на українській етнічній території Галичини, Буковини й Закарпаття. Така позиція українців вступила в протиріччя з намірами поляків, які намагалися передати владу в краї представникам польської адміністрації.

За цих умов, спираючись на українських січових стрільців, УНРада у ніч на 1 листопада 1918 р. захопила владу у Львові, а 9 листопада проголосила створення самостійної Республіки у складі Галичини, Буковини й Закарпаття. Загалом українські організації майже без перешкод узяли владу в більшості повітів Східної Галичини й частині Буковини. 11 листопада було створено виконавчий орган влади — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким, 13 листопада — затверджено конституційні основи новоствореної держави, яка отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Це була держава з 4-мільйонним населенням (3 млн були українцями), яка мала урядовий апарат, місцеві органи управління. У листопаді було проведено вибори до Народної Ради, делегати займали переважно ліберально-національні позиції. До важливих законодавчих актів Народної Ради належать гарантії виборчих прав усім громадянам держави, гарантії меншинам. Було створено Галицьку армію, якій довелося відстоювати незалежність у боротьбі зі збройними силами Польщі, яку підтримували держави Антанти. Вирішувалося земельне питання: великі приватні землеволодіння розподілялися між малоземельними селянами.

Попри значну підтримку населення, розбудова ЗУНР проходила в несприятливих міжнародних умовах, ускладнювалася фінансово-організаційними проблемами. Проголошення ЗУНР викликало невдоволення Польщі, яка претендувала на ці території, що вилилось у польсько-українську війну 1918 — 1919 pp. З часом польська сторона почала відвойовувати свої позиції в західноукраїнському краї. Румунські війська перейшли кордони ЗУНР і, незважаючи на опір населення, 11 листопада 1918 р. зайняли Чернівці, а згодом всю Буковину, а на початку 1919 р. Чехословаччина приєднала до себе Закарпаття.

Уряд ЗУНР змушений був переїхати до Тернополя, а потім до Станіслава (нині Івано-Франківськ). ЗУНР шукала підтримки на міжнародній арені. Проте українську державність світове співтовариство, особливо країни Антанти, визнавати не поспішали. Об’єднання українських земель не входило в плани провідних держав світу, які вважали, що незалежна Україна проіснує недовго, оскільки знову потрапить під владу Росії. До того ж західні держави вбачали в Польщі союзника в боротьбі проти більшовиків і тому підтримали її територіальні домагання на сході.

Отже, з миті свого виникнення ЗУНР зіткнулася з претензіями на західноукраїнські землі сусідніх держав, збройною агресією на свою територію, міжнародним невизнанням. За таких внутрішніх і зовнішніх умов керівництво ЗУ HP прискорило процес об’єднання з Наддніпрянською Україною.

Історичним за часів Директорії став Акт про об’єднання українських земель, Акт злуки схвалений 22 січня 1919 р. «Віднині є одна, незалежна Українська Народна Республіка». Західноукраїнські землі дістали назву Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР), до складу Директорії ввійшов президент ЗУНР Є. Петрушевич. Проголошення соборності поклало край роз’єднанню українського народу, але в тих складних умовах об’єднати землі в єдину державу не вдалося. На заваді стали різні підходи до розбудови держави, кожна частина України мала свої органи влади, місії за кордоном. Не було згоди й у виборі союзників і визначенні головних ворогів.

У самій Директорії також не було єдності, була полярність думок щодо питання про характер відновлюваної У HP, її перспективи, якою має бути нова влада — парламентською демократією (помірковані соціалісти) чи українським різновидом системи Рад (ліві радикали). В. Винниченко, В. Чеховський виступали за радянську систему й досягнення угоди з більшовиками. С. Петлюра, П. Андрієвський та їхні прихильники — за союз з Антантою й спільні з нею дії проти більшовиків. 10 січня 1919 р. відбувся конгрес УСДРП, на якому більшість висловилася за демократичний лад, проти встановлення робітничої диктатури у формі рад. Окрема група стала на радянську платформу й вийшла з УСДРП, створивши окрему партію. Ліві українські есери-боротьбисти сформували революційний комітет і виступали проти Директорії, підтримуючи ідею влади рад. Представники січових стрільців запропонували військову диктатуру в складі С. Петлюри, Є. Коновальця та А. Мельника.

23 січня в Києві розпочав роботу Трудовий Конгрес, на який прибуло близько 300 делегатів, але й на ньому не було єдності. Утворилося три фракції: до правої фракції належали делегати соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників, трудовиків та інші, які підтримували Директорію; до центру — українські соціал-демократи, праві есери, яких очолив М. Грушевський, вони стояли за передачу влади трудовим радам селянських і робітничих депутатів. Ліва фракція включала лівих соціал-демократів-«незалежників», лівих українських есерів, есерів-інтернаціоналістів і лівих бундівців, які виступали за радянську владу й залишили Конгрес. 28 січня Конгрес ухвалив постанову про демократичну форму влади в Україні, доручив Директорії законодавчу, виконавчу й судову владу до проведення Установчих зборів.

8 січня 1919 р. Директорія ухвалила «Закон про землю», згідно з яким право приватної власності скасовувалось, а землі належали народу: не менше 5 — 6 десятин землі для середнього господарства. За існуючими господарствами залишались у користуванні земельні ділянки площею не більше 15 десятин. Ліквідація приватної власності на землю й обмеження 15 десятинами викликали невдоволення заможних селян, а малоземельні та безземельні селяни збереження 15 десятин вважали захистом багатіїв. Отже, земельна реформа не влаштовувала всі верстви населення. У багатьох регіонах України селяни самостійно вирішували земельне питання. Для приборкання селянства Директорія застосувала каральні загони та експедиції. Війна, що охопила Україну, ще більше загострювала становище народних мас. Отже, дії Директорії не привели до стабілізації суспільства. Вона залишилась без підтримки більшості фахівців, промисловців, державних чиновників. Селянська стихія швидко перетворювалася на руйнівну анархію. Влада на місцях належала місцевим отаманам, які відмовлялися визнавати центральну владу. Вони свавільничали, грабували населення, розстрілювали людей, учиняли єврейські погроми. Отаманщина руйнувала державний механізм УНР.

Директорія не змогла створити організованого державного апарату, регулярної армії. Головними частинами армії були: Запорозька дивізія на чолі з отаманом Болбочаном і Стрілецька дивізія, а згодом корпус Січових стрільців і кілька полків. Військам УНР бракувало кваліфікованих, досвідчених старшин.

Зазначимо, що Директорія діяла в складних зовнішньополітичних умовах — із заходу Україні загрожували польські війська, з півночі та сходу — більшовицькі загони, з півдня — білогвардійські війська А. Денікіна та Антанти. Натомість, повстанські загони розбігались, а деякі, наприклад Дніпровська дивізія Д. Терпила, загони Н. Махна, М. Григор’єва, перейшли у радянський табір.

Директорія намагалася вивести УНР на міжнародну арену. Так, у січні 1919 р. вона призначила дипломатичні місії до Англії, США, Італії, Німеччини, Румунії, шукаючи шляхів порозуміння то з німцями, то з Антантою. 10 січня 1919 р. затвердила дипломатичну місію до Парижа на мирну конференцію. Проте обидві українські делегації зустріли мало прихильників на Паризькій конференції.

Для Директорії найважливішими були відносини з Радянською Росією. УНР пропонувала відновити мирні переговори з РСФРР, але остання розпочала другу війну проти УНР. Зазначимо, що ще 20 листопада 1918 р. Москва санкціонувала утворення нового українського радянського уряду, який очолював Г. П’ятаков, а згодом його змінив X. Раковський. Більшовицькі сили складалися з кількох загонів Червоної армії, проте їх кількість зростала за рахунок приєднаних партизанських загонів. До того ж, проти Директорії виступали збільшовизовані робітники й селяни, українські есери-боротьбисти. Офіційно РСФРР наголошувала, що воєнні дії в Україні ведуться між військами Директорії та Українського радянського уряду, який має повну незалежність. За таких умов 16 січня 1919 р. Директорія після безрезультативних намагань прокомуністичних діячів (В. Винниченко, В. Чеховський) порозумітися з Москвою, оголосила війну РСФРР.

Уже 5 лютого 1919 р. більшовики захопили Київ, а Директорія була змушена змінювати місце перебування залежно від воєнної ситуації, перебираючись до Вінниці, а згодом до Кам’янця-Подільського. Директорія не могла протистояти двом силам (більшовикам та Антанті). Більшість членів Директорії (помірковані та армія) виступила за переговори з командуванням військ Антанти, які займали південь України (у грудні 1918 р. сили Антанти висадили в Одесі та інших портах шестидесятитисячну армію) з метою заблокувати поширення більшовизму. Не погоджуючись з цим рішенням, В. Винниченко вийшов з Директорії. 11 лютого її головою став С. Петлюра, який фактично всі справи вирішував одноосібно. В. Чеховський подав у відставку, і головою Ради міністрів став С. Остапенко. В уряді головну роль відігравали соціалісти-федералісти й соціалісти-самостійники.

Конфлікт усередині Директорії поширився на зовнішні відносини. Для досягнення угоди з Москвою Директорія направила місію на чолі з С. Мазуренком; І. Мазепа виїхав на переговори з представниками Антанти. Однак розв’язали цю суперечку більшовики: поки їхні представники вели переговори з Директорією, червоні війська розпочали наступ.

Новий уряд намагався досягти угоди з Антантою для боротьби з більшовиками, але переговори не дали результатів. Уряд С. Остапенка втратив авторитет, і в березні пішов у відставку. 9 квітня 1919 р. у Рівному партії українських соціал-демократів та есерів сформували новий кабінет міністрів на чолі із соціал-демократом Б. М артосом. Проте радикальні праві кола стали в опозицію до уряду Мартоса й здійснили переворот: 29 квітня 1919 р. загони військ отамана Оскілка захопили Рівне та арештували уряд.

С. Петлюрі вдалося придушили заколот, проте під натиском радянських військ 5 травня уряд Директорії переїхав до Радзивіллова, намагаючись підготуватися до подальших боїв проти більшовиків.

Після зайняття радянськими військами Катеринослава, Кременчука й Києва між радянськими військами та частинами Директорії з лютого 1919 р. розгорнулися бої на Правобережжі. Становище військ УНР ускладнювалося діями повстанських загонів у тилу Директорії. Навесні 1919 р. військові сили Директорії були розгромлені, й радянську владу було встановлено на всій території Наддніпрянської України. У січні 1919 р. декретом Робітничо-селянського уряду замість назви Українська Народна Республіка впроваджувалась назва Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). 10 березня 1919 p. III Всеукраїнський з’їзд Рад прийняв Конституцію УСРР, у якій було закріплено встановлення радянського ладу, влади робітничого класу, скасовувалася приватна власність, а трудовому народу надавалися демократичні свободи.

Насправді більшовики вводили політику «воєнного комунізму», яка мала такі риси: заборона вільної торгівлі; згортання грошового обігу; запровадження карткової системи розподілу продуктів; націоналізація підприємств; мілітаризація народного господарства; встановлення державного контролю за виробництвом; введення трудової повинності та продовольчої розкладки. Цей курс викликав активний опір населення, піднялася стихійна хвиля селянського руху проти продрозкладки й колективних господарств. Кульмінацією руху 1919 р. був виступ військ М. Григор’єва.

Друга половина 1919 — перша половина 1920 pp. стала апогеєм громадянської війни. Революційні змагання трансформувались у громадянську війну — збройну боротьбу за владу в Україні. Крім більшовицької навали, на Україну наступала Добровольча армія А. Денікіна, яка до липня захопила значну частину Лівобережжя. Денікінці проводили погромно-чорносотенну пропаганду, поміщикам повертали їхні маєтки, капіталістам — заводи, фабрики, посилюючи експлуатацію робітничого класу й селянства. Активізація бойових дій денікінців, селянських виступів, повстанських загонів у тилу Червоної армії, послаблення позицій радянської влади давали шанс українським військам на проведення контрнаступу на Правобережній Україні. Сприяло цьому й об’єднання військ Галицької армії з військами Директорії у серпні 1919 р. Зазначимо, що під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, попри відчайдушні спроби відстояти свою незалежність, втратила в червні — липні 1919 р. контроль над власною територією. Тоді збройні сили ЗУНР відступили за Збруч для об’єднання із силами Директорії в боротьбі з більшовиками під єдиним командуванням. Це об’єднання було важливою подією в історії українського національного руху. Під загальним командуванням українське військо здійснило блискучу Київську наступальну операцію й звільнило від більшовиків столицю України.

Проте незабаром стало зрозуміло, що розбіжності між двома українськими урядами надто глибокі. Суперечності між С. Петлюрою та Є. Петрушевським щодо вибору союзників, напрямку наступу, розподілу функцій призвели до того, що збройні сили УНР і ЗУНР опинились у трикутнику: між радянськими військами, білогвардійською армією та збройними силами Польщі.

Є. Петрушевич спирався на ліберальні партії з консервативними тенденціями та наполягав на запровадженні демократичних основ державотворення. Лідери Директорії в більшості орієнтувалися на радикалізм. Уряд УНР вважав можливими переговори з радянським урядом, щоб подолати армію Денікіна. Керівництво ЗОУНР орієнтувалося на союз з білогвардійцями та підтримку Антанти у війні проти радянських військ і Польщі.

Водночас об’єднаний наступ українців проти більшовиків у серпні 1919 р. привів до захоплення українцями великої частини Правобережжя. Хоча головною причиною відходу більшовиків був не наступ українських частин, а Білої армії. 30 серпня галицькі війська ввійшли у залишений більшовиками Київ, але ввечері під натиском білих відступили. Командування УГА уклало сепаратну угоду з Денікіним. Однак уже наприкінці листопада 1919 р. А. Денікін видав наказ про розпуск Державного секретаріату ЗОУНР, міністри якого емігрували до Польщі та Румунії, а УГА підпорядкував собі.

6 грудня 1919 р. частина армії УНР під приводом М. Омеляновича-Павленка і Ю. Тютюнника вирушила в «зимовий похід» для партизанської боротьби з більшовиками й денікінцями. Проте організаторами розгрому військ Денікіна були більшовики та їхні прибічники, насамперед українське селянство, ліворадикальна інтелігенція, робітничий клас. Армія Денікіна залишила Україну. На початку грудня 1919 р. більшовики знову зайняли Київ. Радянську владу було відновлено на більшій території України. Перемога більшовиків й утвердження радянської влади в Україні, створення III українського радянського уряду стали можливими завдяки врахуванню ними внутрішніх і зовнішніх чинників. Зазнавши влітку 1919 р. другу поразку в Україні, більшовики переглянули свою тактику. Почався період українізації.

З’явилося гасло «Хай живе Совєтська Незалежна Україна!». Цій політиці повірило чимало селян та інтелігенції. Під час утворення 21 грудня 1919 p. III українського радянського уряду на високі посади було призначено кілька членів українських партій, передбачалися використання української мови, переділ поміщицьких земель серед селян, було припинено колективізацію.

Після розгрому денікінських військ Антанта організували новий похід проти радянської Росії та УСРР. Цього разу ударною силою була армія під командуванням П. Врангеля. Водночас уряд С. Петлюри вів переговори з польським урядом про формування спільного антибільшовицького фронту в Україні. Результатом переговорів було підписання 21 — 24 квітня 1920 р. Варшавської угоди. Польський уряд визнавав Директорію УНР верховною владою в Україні. За Україною визнавалося право на незалежність, але до Польщі відходили Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя, Полісся. Польські війська забезпечувались українським продовольством і транспортом.

Добровільне перепідпорядкування Західної України було величезною й невиправданою жертвою. Більшість людей оцінювала Варшавський договір як зраду інтересів українського народу. Адже до Польщі відходила територія площею понад 100 тис. кв. км з населенням близько 10 млн осіб. Було перекреслено Акт злуки та всю попередню боротьбу галичан за незалежність. Ця угода штовхала ліві сили української революції до зближення з радянською владою.

25 квітня 1920 р. польська армія разом з українськими загонами розпочала наступ і зайняла майже всю Правобережну Україну, а 7 травня вступила до Києва. На окупованій території встановили жорстокий режим. З перших днів окупації розгорнулася боротьба українського населення проти поляків. У червні розпочався контрнаступ радянських частин, у результаті якого було звільнено Білу Церкву, 12 червня — Київ, 9 липня — Проскурів (нині Хмельницький). У липні 1920 р. радянські війська підійшли до Львова.

Тим часом завдяки допомозі Антанти війська П. Врангеля ще в травні 1920 р. активізували наступ проти 13-ї радянської армії. Одночасне ведення війни на два фронти проти поляків і білогвардійців було не під силу радянській владі. У жовтні 1920 р. Польща й Росія підписали перемир’я, без урахувань колишніх обіцянок С. Петлюрі. 16 листопада 1920 р. радянські війська зайняли Кам’янець-Подільський — резиденцію Директорії. Військо Петлюри було остаточно розгромлене Червоною армією. Уряд Директорії з рештками війська погодився на інтернування до Польщі. Так закінчилася війна за незалежність України. Наслідки поразки воєнних дій 1917 — 1921 pp. стали трагічними для українців. їхні етнічні землі було розділено, й вони опинились у складі більшовицької Росії, Польщі, Чехословаччини, Румунії.

18 березня 1921 р. у Ризі було підписано мирний договір між делегаціями РСФРР, УСРР і Польщею. До Польщі відійшли західноукраїнські та західнобілоруські землі. Ризький договір стверджував повну суверенність кожного партнера та зобов’язував їх не вдаватися до ворожих дій один проти одного. За Ризьким договором Польща зобов’язувалася надати широкі національно-культурні права громадянам української та білоруської національностей. Після визнання УСРР до неї відійшли Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся.

Таким чином, приходу Директорії до влади сприяла народна підтримка, швидке формування армії, вдало обраний для повстання час. Після відновлення У HP Директорія обрала компромісний шлях — між парламентською демократією та радянською республікою. Однак відсутність моделі державного будівництва, протистояння політичних лідерів, суперечлива внутрішня й зовнішня політика, деградуюча армія, отаманщина та інші чинники не дали змоги Директорії здійснити державотворчу діяльність й утримати владу.