Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

7.3. Українська держава гетьманської доби: внутрішня й зовнішня політика П. Скоропадського

Уже 30 квітня 1918 р. гетьман проголосив маніфест «Грамота до всього українського народу» та «Закони про тимчасовий державний устрій України». У цих документах П. Скоропадський заявив, що необхідно створити таку владу, яка забезпечила б населенню спокій, закон, і оголосив себе гетьманом України до скликання Українського сейму. Скоропадський зосередив у своїх руках виконавчу, законодавчу й судову владу й загалом мав диктаторські повноваження. Замість назви Українська Народна Республіка вводилось найменування Українська Держава. Відновлювалися права приватної власності, але декларувалася земельна реформа, у результаті якої землею наділять малоземельних; забезпечать права робітничого класу. Найвищим органом виконавчої влади стала Рада Міністрів, уряд очолив поміщик Ф. А. Лизогуб. Міністрами призначили: Д. І. Дорошенка, М. П. Василенка; М. П. Чубинського; А. К.Ржепецького, С. М. Гутника та ін. Серед міністрів переважали кадети проросійської орієнтації, частина з них були безпартійними.

Українські діячі, більшість яких були соціалістами й членами Центральної Ради, не підтримали гетьманську державу й категорично відмовилися брати участь у формуванні нового уряду. Опору режиму П. Скоропадського становили хлібороби-демократи, самостійники-соціалісти, кадети. У новому кабінеті бракувало націоналістів, проте ввійшли талановиті адміністратори; уряд формувався за професійною ознакою. Водночас фактична влада в Україні належала командуванню армії окупаційних військ, яке обмежило повноваження гетьмана.

Гетьманський режим мав вузьку соціальну базу й спирався на заможні верстви суспільства (панівні верстви старого режиму, заможних селян, було введено категорію громадян-козаків). Основна маса була налаштована проти гетьманської влади, про що свідчили проведені в травні нелегальні з’їзди: II Усеукраїнський селянський, робітничий з’їзд, з’їзди українських партій. Делегати не визнавали владу гетьмана й виступали за відновлення УНР, передачу землі народу без викупу, поновлення демократичних свобод і закликали до боротьби з антиукраїнським правлінням гетьмана. Антигетьманський курс узяв і Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою. У середині травня опозиційні партії й організації об’єдналися в Український національно-державний союз (УНДС) на чолі з В.Винниченко та в серпні 1918 р. він був перетворений в Український національний союз (УНС). Союз складався з українських соціалістів-самостійників, соціалістів-федералістів, Ради залізничників, Поштово-телеграфічної спілки; українських соціал-демократів, есерів і боровся проти гетьмана, діючи через пресу й страйки. Конфронтація представників влади всередині країни, які керувалися різними цілями й принципами державотворення, переросла в збройну боротьбу за владу.

Більшовицькі організації були ослаблені, але й вони прагнули об’єднання. І з’їзд КП(б)У відбувся в Москві 5 — 12 липня 1918 р. На ньому визначили головне завдання — відновлення радянської влади в Україні. Для керівництва повстанським рухом з’їзд створив Центральний військово-революційний комітет і комітети на місцях та обрав Центральний Комітет КП(б)У, до якого ввійшли А. Бубнов, С. Косіор, Г. П’ятаков та ін.

Ще один фронт внутрішньої боротьби в Україні створили російські організації монархічного характеру «Союз русского народа» та «Союз возрождения России», метою яких було відновлення монархічної Росії.

Німецько-австрійські окупанти проводили грабіжницьку політику з метою щонайбільше вивезти з України продовольства та сировини. Населення чинило опір, посилювалась розруха господарства, закривалися підприємства, зростало безробіття. Було встановлено 12-годинний робочий день, заборонено страйки. Завдяки таким жорстким заходам вдалося зменшити темпи зниження виробництва. Був прийнятий указ, згідно з яким поміщикам повертали землі, а селяни мали відшкодувати збитки, завдані землевласникам під час революції. Згідно із законом «Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства» селяни разом з худобою, інвентарем потрапляли до поміщиків на примусову працю. Були введені каральні експедиції. Отже, соціально-економічна політика гетьманського уряду була спрямована на відновлення буржуазно-поміщицького ладу, та викликала протест й опір з боку трудящих верств українського суспільства.

Натомість національно-культурна діяльність Скоропадського сприяла культурному відродженню України. Гетьман намагався українізувати державний апарат, українську мову було оголошено державною. Початкові школи переходили на українську мову викладання, в учительських семінаріях відкривалися курси українознавства. Було відкрито близько 150 українських гімназій, зокрема в сільських районах. У російських гімназіях введено обов’язкове вивчення української мови й літератури, історії та географії України. 6 жовтня 1918 р. у Києві відкрився перший Державний український університет, 22 жовтня — університет у Кам’янці-Подільському, було створені, українознавчі кафедри. 14 листопада 1918 р. відкрили Українську Академію наук, президентом якої був обраний В. І. Вернадський. Засновано низку закладів: державний архів, Національну галерею мистецтв, історичний музей, національну бібліотеку. Почали працювати Український театр драми та опери, Державний симфонічний оркестр й інші заклади. Було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників. Ці досягнення в галузі культури й освіти сприяли піднесенню української національно-культурної самобутності.

Було ухвалено Закон «Про віру», у якому визнано державною релігією в Україні православ’я, а представники інших релігій отримали право вільно відправляти богослужіння за своїми обрядами.

Велику увагу Скоропадський приділяв формуванню регулярної української армії. Окремим універсалом (16.10.1918) було відновлено козацтво, цією дією гетьман намагався створити заможну, середньо-земельну, з історичними традиціями верству й мати надійне військо. Реформувалися військові частини: Запорозька та Сердюцька дивізії, полк Січових стрільців. У червні 1918 р. було організовано генеральний штаб, розроблено закон про загальний військовий обов’язок і план організації армії. Передбачалося здійснити масовий призов до війська з утворенням армії — понад 300 тис. вояків. Проте німці не підтримували кроків гетьманату щодо створення потужної армії, запевняючи, що для захисту України достатньо німецько-австрійських військ. Тому мобілізацію відклали. На осінь 1918 р. існували лише командирські кадри, а чисельність збройних сил Української Держави становила 65 тис. чоловік. До збройних сил передусім залучалися ті громадяни, які підтвердили відданість ідеї незалежної України. Водночас в армії було більш як 200 генералів і кілька тисяч офіцерів, переважно русифікованих. Уряду вдалося зміцнити становище України на Чорному морі.

За часи Гетьманщини було ухвалено понад 300 законів, відновлено роботу Червоного Хреста, надано допомогу українським військовополоненим у Німеччині й Австро-Угорщині.

П. Скоропадський та його уряд проводили активну, порівняно з Центральною Радою, зовнішню політику, боролися за визнання Української Держави іншими країнами. Українська Держава підтримувала дипломатичні відносини з державами Четверного союзу, дипломатичні місії було відряджено до Швейцарії, Фінляндії, Швеції, Норвегії. У вересні 1918 р. відбулись офіційні візити Ф. Лизогуба й гетьмана до Німеччини, під час яких Берлін визнав право України на Крим і передав Чорноморський флот.

Актуальним і складним було питання про відносини з Радянською Росією. Згідно з Брестським договором Росія зобов’язалась укласти мир з У HP. Мирні переговори почалися в Києві 23 травня 1918 р. Українську делегацію очолював С. Шелухін, російську — X. Раковський. 12 червня уклали попередній мирний договір. Найбільш гострим стало питання про кордони. Проте в зв’язку з ускладненням міжнародної ситуації й поразками німецьких військ російська делегація займала все більш жорстку позицію й затягувала переговори, а на початку листопада їх було припинено.

Якщо ЦР за рік існування встановила офіційні відносини з чотирма країнами (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Османською імперією, Болгарією), то гетьманський уряд за 7,5 місяців — з 12, а загальна кількість країн, які були представлені в Україні дипломатичними установами, становила 25. Більш як 20 країн визнали суверенітет України. Уряд розвивав відносини з урядами держав, які виникли на території колишньої Російської імперії. Посольства Української Держави були направлені в Голландію, Данію, Іспанію, Норвегію, Румунію, Швецію, Швейцарію та інші країни. Гетьманат опікувався проблемою об’єднання українських земель і докладав зусилля до входження Криму до складу України, переговорами з Румунією про приєднання Бессарабії, з Австро-Угорщиною — про анексію східногалицьких земель та Холмщини. Після краху німецько-австрійської окупації гетьманський уряд намагався налагодити відносини з країнами Антанти.

Відновлення дореволюційних порядків, уведення жорстких законів викликало рішучий протест широких мас у формі демонстрацій, страйків, повстань, партизанського руху. Найбільшим став страйк залізничників, що почався в липні 1918 р., поширився на всі залізниці й охопив понад 200 тис. людей. Партизанський рух розпочався з перших днів окупації й улітку 1918 р. набув широкого розмаху. Активну участь в організації повстанської боротьби брали більшовики й ліві есери. Найвизначнішим було повстання в Звенигородському та Таращанському повітах на Київщині, на Катеринославщині діяли повстанські загони, очолювані Н. Махном.

В умовах посилення масової, передусім селянської боротьби проти окупантів і гетьманщини активізували свою діяльність українські політичні партії. Частина керівників УНС (В. Винниченко, М. Шаповал) готувались до повстання проти гетьмана, навіть налагодили зв’язки з керівниками російської мирної делегації, які обіцяли допомогу й визнання УНР в обмін на легалізацію більшовицької партії в Україні.

Напруження зростало. У вересні — жовтні почастішали страйки, поширилися партизанський рух і народні повстання. Унаслідок поразок на фронтах розпочалася деморалізація окупаційних військ. Опозиція проти гетьманату посилювалась. Намагаючись стабілізувати становище та знайти шляхи консолідації суспільних сил, Скоропадський спробував досягти компромісу з українськими політичними силами. У жовтні він зустрівся з В. Винниченком, А. Ніковським і Ф. Швецем, а 25 жовтня було сформовано новий кабінет, до якого ввійшли п’ять представників УНС (есери — А. В’язлов, О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Славинський і безпартійний В. Леонтович). Делегація Союзу виступала за необхідність проведення аграрної реформи, демократичного виборчого законодавства. Гетьман затвердив тимчасовий закон, який обмежував земельні володіння 25 десятинами. Проте ситуація залишалася нестабільною. Причому до внутрішньополітичних ускладнень додалися зовнішньополітичні. 11 листопада 1918 р. Німеччина підписала акт про капітуляцію. 13 листопада Росія анулювала Брестський договір. На початку 1919 р. німецько-австрійські війська залишили Україну.

Компромісний склад Ради Міністрів не влаштовував лідерів УНС, і вони продовжували підготовку повстання проти гетьмана. Після виступу більшості уряду проти проведення Українського національного конгресу представники УНС вийшли з уряду. Отже, спроба залучити до кабінету українських діячів не вдалася. Сильний тиск народних мас змусив гетьманців шукати інший вихід. Було оголошено воєнний стан, створювалися добровільні дружини; зроблено ставку на всеросійські антибільшовицькі сили та допомогу країн Антанти, яку вони обіцяли за умови проголошення курсу на федерацію з білою Росією. 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський призначив новий кабінет, що майже повністю складався з російських монархістів, який очолив С. Гербель, і проголосив Акт федерації, згідно з яким зобов’язався об’єднати Україну з майбутньою небільшовицькою Росією.

Такі дії стали приводом до початку повстання проти гетьманського режиму. 13 листопада 1918 р. у Києві відбулося засідання УНС, на якому створили тимчасовий, альтернативний уряд — Директорію УНР з метою боротьби з гетьманським режимом. До її складу ввійшли В. Винниченко (голова), С. Петлюра, О. Андрієвський, Ф. Швець. Уже 15 листопада Директорія прибула до Білої Церкви — табору січових стрільців. Директорія й Рада німецьких солдатів підписали угоду, у якій німецькі війська зобов’язалися дотримуватися нейтралітету в боротьбі Директорії проти гетьмана. Повстання швидко поширювалося. На бік Директорії перейшли деякі загони гетьмана, зокрема січові стрільці та Сірожупанна дивізія. У грудні 1918 р. армія контролювала майже всю територію України. 14 грудня П. Скоропадський зрікся влади та виїхав до Німеччини.