Історія українського суспільства

7.2. Політична ситуація в Україні після лютневої революції 1917 р. Створення та діяльність Української центральної ради

Після Лютневої революції в Україні посилились активність та організованість народних мас і політичних партій, виникли нові органи влади: ради робітників, солдатів, селян. Існувала й друга влада в Україні, яка діяла від імені Тимчасового уряду (ТУ). Проте, на відміну від подій у Петрограді, у Києві, в результаті національно-визвольного руху, який очолили політичні партії, виникла й третя влада: Українська Центральна Рада. Метою української революції було не лише розв’язання соціально-економічних проблем, а й питання самовизначення України. У містах і селах відбулися мітинги, на яких, окрім загальнодемократичних, висувалися й вимоги рівноправності націй, розвитку української мови, культури. Проте кадети, які домінували в Тимчасовому уряді, підтримували ідею єдиної Росії, а за меншинами визнавали лише право на національно-культурну автономію.

Отже, зважаючи на утворення нових органів влади, зростання національно-визвольного руху виникла потреба в єдиному центрі, який об’єднав би революційно-демократичні сили України. 7 (20) березня 1917 р. у Києві з ініціативи Товариства українських поступовців було створено Українську Центральну Раду (ЦР), до якої ввійшли представники різних політичних партій та організацій. Провідними були: Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська партія соціалістів-федералістів. Ці партії підтримували політику Тимчасового уряду, але домінуючою ідеєю було досягнення автономії України в складі федеративної, демократичної Росії. З ідеологічного погляду, ЦР мала ліву орієнтацію. Щодо соціальної програми, то кожна партія пропонувала свій підхід до реформ. Головою ЦР став М. С. Грушевський, соціал-демократи В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Б. Мартос, В. Садовський становили її ядро. У документах ЦР декларувалося, що вона є тимчасовим органом і передасть владу законному парламенту — Всеукраїнським установчим зборам.

Центральну Раду підтримало населення. Українці Петрограда, Києва провели з нагоди її створення масові демонстрації. В умовах піднесення національного руху був скликаний Український національний конгрес (900 делегатів), який працював у Києві 6 — 8 квітня 1917 р. На конгресі прийняли резолюцію про територіальну автономію України в складі федеративної демократичної Росії та визнали право за російськими Установчими Зборами це узаконити. Конгрес обрав також до ЦР 150 депутатів. Резолюція про автономію — це виважене рішення, зумовлене низкою причин, зокрема проголошення самостійності призвело б до того, що Україна залишилась би одна у Першій світовій війні. Крім того, більшість населення, українських діячів, партій підтримувала ідею автономності. Прибічників незалежності України було небагато. Слід ураховувати й те, що село було українським, а національна свідомість більшості селян не була сформована; місто ж було багатонаціональним, і йому були чужі національні потреби українців.

Конгрес посилив авторитет ЦР, її підтримали І Український військовий з’їзд, всеукраїнський з’їзд селянських і робітничих депутатів. Отже, різні верстви населення підтримали національно-визвольну ідею та процес українського державотворення.

Центральна Рада сформувала виконавчий комітет — Малу Раду, до якої ввійшли М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко та ін. (всього 19 членів). 16 травня 1917 р. до Петрограда прибула делегація на чолі з В. Винниченком і подала Тимчасовому уряду декларацію, у якій вимагала визнати автономію України; запровадити у складі ТУ окрему посаду комісара в справах України, а в Україні — комісара ТУ; українізувати армію, школу, адміністрацію.

Проте ТУ, продовжуючи великодержавну політику, не підтримав цю резолюцію, що дало поштовх Центральній Раді діяти рішучіше та еволюціонувати з національно-політичного центру в національно-державний. Уже 10 (23) червня 1917 р. ЦР прийняла І Універсал, у якому стверджувалося право українського народу на автономію, Центральна Рада вимагала від Тимчасового уряду відрахування частини податків на національно-культурні потреби й введення посади комісара в українських справах при Тимчасовому уряді.

15 червня 1917 р. було створено перший український уряд — Генеральний Секретаріат, до якого входили 8 генеральних секретарів (В. Винниченко — голова та секретар внутрішніх справ, С. Петлюра — військових, В. Садовський — судових, І. Стешенко — освіти), які були соціал-демократами. До партії українських есерів належав генеральний писар П. Христюк і М. Стасюк — секретар продовольчих справ, до партії соціалістів-федералістів — С. Єфремов — секретар фінансів, X. Барановський був позапартійним. Зазначимо, що серед них не було жодного професійного адміністратора, політика, це були кооператори, учені, письменники, партійні діячі.

Проголошення Центральною Радою автономії України викликало ентузіазм в українському суспільстві. Натомість Тимчасовий уряд, неукраїнські партії, більшість російської громадськості, національних меншин незадоволено зустріли І Універсал і не визнали Центральну Раду органом влади в Україні. Проте складне становище в державі, масові демонстрації, невдалий наступ на Південно-Західному фронті, посилення національно-визвольного руху змусили Тимчасовий уряд шукати компроміс з Радою: ТУ визнав Генеральний Секретаріат вищим органом управління в Україні, його склад мав вноситись УЦР, а затверджуватися ТУ, Центральна Рада мала поповнитися представниками національних меншин. Остаточно питання про устрій України та земельне питання мали вирішити Всеросійські Установчі Збори. Аналізуючи цей компроміс можна вважати, що більшу користь отримав Тимчасовий уряд, адже ЦР віддала йому право затверджувати членів Секретаріату, яке попередньо належало їй.

Уже 3 (16) липня 1917 р. було проголошено II Універсал, у якому вказано, що Центральна Рада поповниться представниками інших народів і визначить новий склад Секретаріату, який подасть на затвердження Тимчасового уряду.

Досягнувши угоди з ТУ, Рада мала братися до управління країною, однак українському уряду бракувало навичок у цьому питанні. Замість вирішення таких проблем, як земельне питання, відновлення правопорядку, урядовці гаяли час у суперечках. Угода з Тимчасовими урядом викликала незадоволення серед частини діячів національного руху на чолі з М. Міхновським, які виступали за самостійність України. Самостійники здійснили збройний виступ, намагаючись передати владу ЦР. але М. Грушевський, В. Винниченко не підтримали їх. Повстанці були роззброєні, передані судовим органам. Українські політики доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії та чиновників. Вони відмовились і від готовності військових формувань заприсягти на вірність Раді. У результаті не було започатковано процес створення збройної сили, яка відстояла б згодом проголошену державність, було дезорієнтовано багатьох військовиків-українців. Незабаром стане зрозуміло, що управляти країною без армії, чиновників неможливо.

Водночас Тимчасовий уряд під впливом антиукраїнських сил намагався ліквідувати угоду від 3 липня. Він затвердив «Інструкцію» (4 серпня 1917 p.), згідно з якою Генеральний Секретаріат проголошувався органом ТУ в Україні та мав призначатися ним за поданням кандидатур Центральною Радою. Кількість секретарів було зменшено, а розпорядження Секретаріату поширювалися лише на п’ять губерній — Київську, Волинську, Подільську, Полтавську й Чернігівську (крім північних повітів), а Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська були поза сферою впливу.

Інструкція перекреслювала автономію України. Центральна Рада прийняла інструкцію до відома та ухвалила новий склад Генерального Секретаріату, який 1 вересня був затверджений Тимчасовим урядом. Члени ЦР належали до таких груп: Всеукраїнська Рада сільських депутатів, військових депутатів, робітничих депутатів, представники неукраїнських рад робітничих і солдатських депутатів, української, російської, єврейської, польської соціалістичної партії, представники від міст і губерній, різних організацій та інших меншостей. З цих 822 членів обрали Малу Раду — 58 чоловік, у якій національні меншості здобули 18 місць.

25 серпня 1917 р. у Росії вибухнув антиреволюційний Корніловський заколот, спрямований на встановлення в країні військової диктатури. Він був придушений червоногвардійськими загонами більшовиків і лівих есерів, зокрема тими з них, які роззброювали військові частини заколотників (що прямували з Могильова до Петрограда) на території України. Ця подія виявила нездатність Тимчасового уряду контролювати ситуацію в країні й водночас вплинула на зростання авторитету більшовиків, зокрема і в Україні. Розпочалася більшовизація рад.

Водночас авторитет Центральної Ради серед населення України помітно знизився, адже вона зволікала з вирішенням економічно-соціальних проблем, насамперед земельної, стаючи на шлях обмеження революційних завоювань народу. Ситуація загострювалася: господарство перебувало в стані розрухи, зростало безробіття, підвищувалися ціни, посилювався розлад державного управління. Секретаріат фактично не мав своїх органів на місцях, йому бракувало коштів. Безсилля влади, загострення соціально-національних суперечностей, тягар війни — усе це викликало загальне невдоволення в суспільстві та зумовлювало визрівання політичної кризи. У посиленні антиурядових виступів значну роль відігравали більшовики, їхні радикальні заклики знаходили підтримку серед мас, особливо серед селянства.

27 вересня Генеральний Секретаріат виступив з програмною декларацією, у якій передбачалося формування загонів вільного козацтва для самооборони населення, проведення земельної реформи за принципом «трудящим масам — право на землю, яку вони обробляють», створення комітету для регулювання виробництва та розподілу продукції, підвищення оподаткування багатих верств населення та ін.

Не маючи війська, Центральна рада звернула свою увагу на вільне козацтво. З — 7 жовтня відбувся Всеукраїнський з’їзд вільного козацтва, почесним отаманом обрали командира 14-го українізованого корпусу російської армії Павла Скоропадського, але неприхильне ставлення ЦР до регулярного війська, і особи Скоропадського, змусило його наприкінці 1917 р. відмовитися від командування І Українським корпусом, який був демобілізований. Дії Центральної Ради завдадуть значної шкоди в подальшій боротьбі з більшовиками.

25 жовтня (7 листопада) 1917 р. у Петрограді перемогло збройне більшовицьке повстання, у результаті якого було повалено владу Тимчасового уряду, проголошено радянську владу, декрети про мир і землю й створено перший радянський уряд — Раду Народних Комісарів (Раднарком). Повстання поклало початок встановленню радянської влади в усій країні, хоча цей процес не набув однозначного спрямування в усіх регіонах, зокрема й в Україні.

Так, у Києві виникла складна ситуація, пов’язана з протистоянням трьох сил: військових частин Тимчасового уряду, їх підтримували російські партії; Центральної Ради, яка виступала проти повстання в Петрограді; більшовиків, які спиралися на частини Червоної гвардії. За певних умов (а саме підтримки ЦР більшовиками, які мали намір у подальшому збільшовизувати її керівництво) саме війська Центральної Ради здобули владу в Києві, а потім і в більшій частині України. Уже 31 жовтня було прийнято постанову про об’єднання українських земель і поширення влади Генерального Секретаріату, крім дев’яти губерній (Київської, Подільської, Волинської, Полтавської, Чернігівської, Харківської, Херсонської, Катеринославської, Таврійської), ще й на Холмську, частково Курську й Воронезьку. ЦР закликала громадян припинити збройну боротьбу. У більшій частині України найвищою владою було визнано Центральну Раду.

7 (20) листопада 1917 р. Центральна Рада прийняла III Універсал, у якому проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР), що мала існувати в федеративному зв’язку з Російською державою. Універсал декларував програму соціально-економічних і політичних реформ: націоналізацію землі, наділення нею селян, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю за виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення демократичних свобод. III Універсал — акт історичної ваги: український народ задекларував свою волю й право на свободу. Проте навряд чи можна вважати виправданим проголошення в III Універсалі федерації УНР з Росією і водночас невизнання Раднаркому російським урядом. Замість відокремлення від Росії ЦР брала непосильне завдання відродити Російську федеративну державу. До території УНР Центральна Рада включила дев’ять губерній, а визначення кордонів щодо приєднання частин суміжних областей, у яких більшість населення було українським, мало бути встановлене за згодою народів. ЦР обіцяла розпочати мирні переговори з Німеччиною. Українські установчі Збори були призначені на 27 грудня 1917 р.

Проголошення УНР викликало неоднозначні оцінки. Появу III Універсалу відсвяткували в більшості міст України, до нього позитивно поставились українські партії. Водночас у містах і військах зберігались антиукраїнський дух і прагнення більшовиків установити радянську владу. Гостру реакцію викликала позиція Центральної Ради щодо земельного питання, яке постало через вісім місяців після утворення ЦР. Проти скасування приватної власності на землю протестували землевласники, банкіри та ін. ЦР роз’яснювала, що скасовує приватну власність лише для нетрудових господарств, а трудові господарства площею земель до 50 десятин не відбиратимуть. Зрозуміло, що безземельних, малоземельних селян це не задовольняло, тим більше, що в Росії діяв декрет про землю. За самовільне захоплення земель передбачалася кримінальна відповідальність.

Невдоволення різних верств населення використали більшовики. Конфронтація між ЦР і Раднаркомом зростала: точилася боротьба між радами робітників і селян та органами ЦР. Більшовики Києва почали агітацію проти Центральної Ради й готували збройне повстання, яке Центральна Рада роззброїла, що ще більше загострило ситуацію.

Київські більшовики запропонували скликати Всеукраїнський з’їзд рад України та переобрати Центральну Раду. їх резолюцію підтримав уряд Радянської Росії. Всеукраїнський з’їзд рад відкрився 4 грудня 1917 р. у Києві, від ЦР прибуло понад 2 тис. делегатів. Цього дня від Раднаркому надійшов «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради», у якому Раднарком вимагав від ЦР передати владу радам, інакше він уважатиме, що Рада перебуває в стані війни з радянською владою в Росії та Україні. Більшовики, з огляду на кількість делегатів, залишили з’їзд. Решта делегатів більшістю голосів прийняли резолюцію, у якій визнали ультиматум Росії замахом проти УНР, а перевибори ЦР — непотрібними. Отже, мирно захопити владу більшовикам не вдалося. Делегати, які залишили з’їзд рад, ухвалили резолюцію про боротьбу з ЦР і переїзд до Харкова. Після цього Раднарком проголосив Центральній Раді війну, яку очолив командувач військом В. Антонов-Овсієнко.

8 грудня до Харкова вступили червоногвардійські загони, розпочалася перша війна Радянської Росії проти УНР. 12 (25) грудня 1917 р. у Харкові відбувався І Всеукраїнський з’їзд рад, на якому абсолютну більшість делегатів становили більшовики. З’їзд проголосив, що влада в Україні належить радам; а в центрі — Всеукраїнському з’їзду рад. З’їзду доручалося поширити дію декретів про землю, робітничий контроль над виробництвом, демократизацію армії. Було проголошено Українську республіку федеративною частиною Російської республіки. Отже, 12 (25) грудня було створено український радянський уряд. Підкреслимо, що проголошення влади рад, утворення уряду, який майже цілком складався з більшовиків, не мало правових основ, тим більше, що на виборах до Всеросійських установчих зборів у листопаді 1917 р. за більшовиків в Україні проголосувало лише 10 % виборців.

На час вирішальних боїв Центральна Рада не мала організованих військових сил, і це був лише її прорахунок, адже в грудні 1917 р. розпочалась демобілізація армії. Частина військ під впливом більшовицької агітації зайняла нейтральну позицію, деякі переходили на бік більшовиків. Тягар збройної боротьби з більшовиками взяли на себе загони вільного козацтва й добровільні військові формування (гайдамацькі): Кіш Слобідської України на чолі з С. Петлюрою, Галицький курінь Січових Стрільців на чолі з Є. Коновальцем.

Уже в січні 1918 р. владу Центральної Ради в Одесі було повалено; встановлено владу рад у Миколаєві, Херсоні та в інших південних містах і в Криму. Точилися бої й на Лівобережній Україні. Зазначимо, що Раднарком у Петроград заявляв, що не має відношення до боротьби між харківським і київським урядами.

В умовах наступу радянських військ становище в Україні дедалі загострювалося, не було єдності в партіях і в самій ЦР. Значна частина робітників підтримувала більшовиків, українське село залишалося здебільшого нейтральним.

Наступ більшовицьких військ, безрезультативність переговорів із Раднаркомом розвіяли надії керівників ЦР щодо можливості створення федеративної демократичної Росії і, відповідно, перебування в її складі УНР. У цих умовах ЦР 9 (22) січня ухвалила IV Універсал, у якому проголосила: «Однині УНР стає самостійною, вільною, суверенною державою українського народу». Відповідно до Універсалу Генеральний Секретаріат був перетворений на Раду Народних Міністрів, його головою було обрано В. Винниченка. 13 січня 1918 р. ухвалено закон про 8-годинний робочий день; 18 січня — земельний закон, згідно з яким скасовувалася приватна власність на землю, яка без викупу мала передаватися селянам. Проте втілити в життя ці положення Раді не вдалося. Активно наступала більшовицька армія.

Однією з трагічних сторінок в історії змагань українців за самостійне існування став жорстокий бій поблизу станції Крути 17 січня 1918 р. (між курсантами й студентами та радянською армією), після якого радянські загони під командуванням М. Муравйова розгорнули наступ на Київ. В умовах повстання на заводі «Арсенал» у Києві, у якому взяли участь збільшовизовані робітники, солдати, загострилися суперечності і в керівництві ЦР. Вважаючи уряд В. Винниченка надто поміркованим, фракція українських есерів вимагала його відставки, а ліві українські есери виступали за примирення з більшовиками. 17 січня уряд пішов у відставку. Було сформовано новий кабінет, у якому переважали українські есери на чолі з В. Голубовичем.

Під тиском більшовиків ЦР залишила Київ і переїхала до Житомира. Більшовики 26 січня (8 лютого) вступили до Києва, улаштувавши жахливий терор проти населення.

Останньою надією Центральної Ради була іноземна допомога. Симпатії Ради схилялися на бік Антанти, але позиція, зокрема Франції, яка обстоювала відновлення єдиної Росії, була неоднозначною. 22 грудня 1917 р. В. Ленін розпочав мирні переговори в Бресті з Центральними державами (Німеччина і Австро-Угорщина). Центральна Рада відрядила до Бреста свою делегацію на чолі з В. Голубовичем, яка намагалася поряд із укладенням миру добитися включення до складу УНР Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини й Підляшшя. Програмою мінімум було добитись утворення з них окремого краю з широкою автономією. 27 січня (9 лютого) делегації УНР і держав Четвертного союзу підписали мирний договір, у якому УНР визнавалася самостійною державою, поновлювалися кордони, які були між Австро-Угорщиною та Росією до війни. Кордон на півночі мала визначити комісія за етнографічним принципом з урахуванням думки населення. Делегація Центральна Рада звернулася з проханням надати УНР військову допомогою в боротьбі з більшовиками. Своєю чергою, ЦР зобов’язалася поставити Центральним державам 60 млн пудів сільськогосподарських продуктів. Радянська Росія згідно мирного договору 3 березня 1918 р. із країнами Четвертого союзу — мала розпочати переговори про підписання мирного договору з Україною.

Після підписання угоди німці з австрійцями розділили Україну на сфери впливу й ввели на її територію могутню армію — понад 450 тис. військових. Більшовицька армія відступала. Проте Раднарком таємно надавав допомогу радянському уряду, більшовикам України, закликаючи населення розгортати боротьбу на окупованій території.

2 березня 1918 р. окупанти вступили до Києва, в Україні формально було відновлено владу Центральної Ради, але фактично владу здійснювало командування німецьких та австро-угорських військ. Політика ЦР розчарувала майже всі верстви населення України. Неукраїнці засуджували розрив зв’язків між Україною та Росією, селяни не отримали землі, у заможних селян і землевласників націоналізація їх володінь викликала невдоволення, усі засуджували союз ЦР з Німеччиною. Центральна Рада не змогла створити ефективного державного апарату, щоб навести лад і контролювати ситуацію на місцях. Посилювалися безладдя та хаос. Водночас німці пересвідчилися, що ЦР не мала сильного апарату, щоб зібрати мільйони тонн продуктів, а постійні кризи у ЦР переконали їх, що вона нездатна керувати країною.

Окупаційна влада перестала зважати на український уряд і відкрито втручалась у його діяльність. Відносини між ними загострювались. У квітні 1918 р. вийшов німецький наказ, згідно з яким селяни під загрозою «заслуженої кари» не повинні були заважати поміщикам засівати поля. Окупаційна влада схилялася до того, щоб замінити Раду новим урядом. 29 квітня ЦР прийняла Конституцію УНР та обрала президентом М. С. Грушевського. Того ж дня партія хліборобів-демократів і Союз земельних власників за підтримки німецько-австрійського командування проголосили на своєму з’їзді гетьманом України генерала П. Скоропадського. Одночасно з цим військові загони прихильників гетьмана впродовж дня без опору зайняли найважливіші пункти Києва. Так закінчила своє існування Центральна Рада.