Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

6.3.2. Передумови й тенденції формування української нації на етапі становлення капіталізму

Процес становлення та консолідації української нації, як і інших європейських націй, відбувався давно. Важливими його передумовами були наявність етнолінгвістичної території та демографічне зростання. Визначну роль у цьому аспекті відіграла Наддніпрянська Україна. Саме тут у межах Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщини та Степу склалася компактна територіальна цілісність, без якої не може існувати нація. Територія, заселена українцями наприкінці XIX ст., сягала 850 тис. кв. км. З них 9/10 перебувало під владою Російської, решта — Австро-Угорської імперії.

Проблема територіальної цілісності українських етнічних територій мала щонайменше два аспекти. Перший — внутрішньо-національного характеру, який актуалізував необхідність культурної соборності українців, зокрема вироблення єдиної літературної мови. Найбільше в цьому сенсі важила діяльність В. Антоновича, В. Барвінського та М. Грушевського. Політично-адміністративна відокремленість Закарпаття від інших українських територій, відсутність упродовж багатьох віків спільного політичного життя з рештою етнолінгвістичних земель призвели до затримки тут на кілька поколінь процесу націотворення.

Другий — міжнародного характеру. Цілісність українських територій могла бути досягнута за умови включення дії вагомого загальноєвропейського чинника, яким став під кінець Першої світової війни крах двох монархій.

Консолідацію української нації у межах окремих імперій гальмувала відсутність територіально-національної автономії. Настійливі вимоги, починаючи з 1848 p., галицьких українців виокремити Східну Галичину в автономну провінцію не увінчались успіхом і були проігноровані Віднем навіть у непевний для нього час Першої світової війни.

Консолідуючі процеси ускладнювала відсутність офіційно визнаного адміністративного українського центру в Російській та Австро-Угорській імперіях. Київ через його історичне місце та зосередження імперської бюрократії був чи не найбільш зрусифікованим містом. Національні рухи тут були під особливим контролем. Галицькі українці в Дунайській імперії Габсбургів, так само як підросійські українці, не мали власного адміністративного центру, «ділячи» Львів із поляками. І ті, й інші оголосили Галичину своїм національним П’ємонтом. Міжнаціональне суперництво в Галичині та Буковині ускладнювало національно-культурне будівництво на основі декларованих норм і свобод австрійської конституції. Через дію історичних і соціально-економічних чинників боротьба велася не на паритетних засадах.

Що стосується демографічного чинника, то він, за винятком деяких нюансів, загалом «спрацьовував» на користь українського націотворення. Із середини XIX — до початку Першої світової війни відбувалося абсолютне зростанням населення як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення в підросійську Україну великих мас робітників з російських губерній і міграції поляків у Східну Галичину. Населення в Україні у 1863 — 1897 pp. збільшилося з 13,4 млн до 23,4 млн, у землях, підвладних Австро-Угорщині, — з 3,9 млн до 5,9 млн. У західноукраїнських землях 3/4 населення становили українці. Імперські структури Росії та Австрії намагались уніфікувати свої окраїни не лише адміністративними засобами, а й переселенською практикою. Найбільші національні меншини на території України були представлені російським, польським та єврейським населенням. Наслідком міграційних процесів була незначна асиміляція українців передусім в адміністративних центрах і промислових районах. Варто зазначити, що такі багатонаціональні імперії, як Росія та Австро-Угорщина, при організації переписів уникали встановлення національно-етнічної приналежності населення, обмежуючись даними про розмовну мову та конфесійну приналежність.

Важливим чинником формування нації є соціально-економічний розвиток. М. Драгоманов уважав його необхідним тлом для піднесення національної свідомості українців. Скасування кріпацтва й звуження сфери дії феодальних відносин відкривали широкі можливості для формування модерної нації з відповідним національним представництвом як у нижчих, так і вищих соціальних групах і класах. Однак соціальна конструкція українців у двох імперіях залишалася селянською. Поляки, румуни, угорці становили панівні верстви населення — землевласників і підприємців, в українців же цей прошарок майже цілком був денаціоналізований. З великих землевласників на Буковині лише троє в політичній діяльності дотримувалися українських позицій (барон М. Василько, А. Лукашевич, В. Федорович). У Галичині та на Закарпатті категорія українських землевласників була відсутня. У Східній Україні українська національна буржуазія була представлена кількома відомими родинами.

Місцева буржуазія в Україні була далека від національних культурних проектів. Її представники походили переважно з російського дворянства, тобто того соціального стану, який своїм добробутом значною мірою був зобов’язаний монархії. Орієнтація підприємців на уряд і російські капітали створювала перешкоди на шляху до усвідомлення національно-територіальної ідеології та економічних переваг господарювання у власній національній державі.

В умовах бездержавності український народ систематично позбавлявся власної економічної еліти. Так само на етапі індустріальної модернізації українська буржуазія виявилась економічно й політично слабкою та залежною від російського центру. Націотворні функції перебрала на себе інтелігенція. В Україні вона виконувала дві суспільні функції: соціальну й національну, що загалом було притаманне націям східноєвропейського простору — простору «втрачених державностей».

Із середини XIX ст. інтелектуальна еліта українства почала формулювати власний національний проект. Наголошуючи на мовних, етнокультурних і ментальних відмінностях українців від росіян та поляків, він будувався на ідеях романтизму, історичній спадщині, козацькій минувшині. Однак спроби поширити українську мову на сферу освіти й науки були брутально зупинені антиукраїнською політикою російського уряду. Центр українського національного відродження перемістився до Галичини. Тут австрійський конституціоналізм і парламентаризм відкривали шлях до прискорення формування української національної еліти — світської інтелігенції. Легальні форми політичної боротьби сприяли розмежуванню національних і москвофільських елементів. Національно-культурна орієнтація москвофілів на Росію суттєво гальмувала формування національної ідентичності русинів Галичини, Буковини й Закарпаття.

Унаслідок часткової лібералізації Росії, легалізації українських політичних партій і появи з 1905 р. перших паростків парламентаризму українське питання набрало політичних форм. Однак політика російського імперського уряду була невідступно спрямована проти кристалізації української нації.

Наростаюча політична активність українства на початку XX ст. доповнилася репрезентацією національної ідеї в художніх формах. Освіта, наука, культура та мистецтво — це ті сфери, що зазвичай є важливими чинниками утвердження нації. Засобом національної мобілізації українства була боротьба за національну школу, відкриття відповідних кафедр у вищих навчальних закладах, розвиток національної преси й видавничої справи.

З кінця XIX ст. в українській культурі посилився інтерес до «високого мистецтва», яке раніше було прерогативою космополітичної, або імперської культури. Йдеться про інтенсивну професіоналізацію української музики, образотворчого мистецтва, заснування творчих спілок і товариств, організацію перших українських виставок творів станкового живопису у Львові та Києві.

Національні ідеї особливо виявлялись у сфері гуманітарних наук. Найбільші здобутки у цій галузі мали члени Наукового товариства імені Т.Шевченка, яке діяло у Львові. Визискувана нація завжди намагалася створити власний культурний простір, який вибудовувався через національну історіографію. У цьому сенсі роль етногенетичної схеми М. Грушевського, хоча й не в усіх ланках вона була обґрунтована однаково глибоко й переконливо, стала видатним явищем української історіографії та національного усвідомлення.

Попри значні перепони на шляху формування й консолідації модерної української нації, неясні перспективи на здобуття автономії й тим більше — власної державності, націотворні тенденції на початку XX ст. ставали дедалі визначальними. 

Резюме

Російське та австро-угорське підпорядкування України впливало на національно-політичне, соціально-економічне й культурне життя українського суспільства. У другій половині XIX ст. у двох монархіях здійснювалися реформи модернізаційного спрямування. У Росії, як і в Австро-Угорщині, вони не були доведені до кінця. Чинними залишилося чимало застарілих правових норм, які зберігали прерогативи монархів, переваги одних соціальних станів і верств над іншими, що в кінцевому підсумку призводило до нерівноправного становища націй. Однак суттєва різниця в становищі українців по обидва боки кордону полягала в тому, що у Росії, на відміну від Австрії, одночасно з прогресивними реформами були вжиті безпрецедентні антиукраїнські заходи, які вкрай звузили перспективи нормального перебігу національнотворчих процесів на українському етнічному ґрунті.

Декларація конституційних норм і низки демократичних свобод в Австро-Угорщині на практиці поєднувалася з упертими спробами правлячих кіл зберегти економічну й політичну перевагу метрополії. У провінціях її інтереси представляли намісники, яких призначав імператор. Повноваження провінційних ландтагів (сеймів) обмежувалися сферою місцевих господарських справ. їх склад формувався на основі дискримінаційної станової куріальної системи. Майновий ценз не давав змоги належним чином репрезентувати українські інтереси у Львові та Чернівцях. Австрійські реформи 1860-х років у Галичині остаточно закріпили монополію політичної влади за польською елітою. На Буковині перевагу зберігали румуни та німці. Локальні національні суперечності (польсько-українське протистояння в Східній Галичині, румунсько-українське — у Північній Буковині) накладалися на соціальні й взаємно посилювалися, що викликало на початку XX ст. різке соціальне й національне розмежування та загострення політичної боротьби на ґрунті національних інтересів.

Позитивні ідеї, які містились у документах щодо реформування земств, міського самоуправління, організації суду та інших сфер суспільного життя імперської Росії, не могли сповна реалізуватися через збереження недоторканою адміністративної системи на місцях, брак відповідних кадрів, упередженість щодо національно-культурних і економічних потреб як українців, так і поляків. Занепокоєний зростанням політичної активності національної інтелігенції царський уряд не йшов на реформування місцевих адміністративних структур виконавчої влади, а волів і далі спиратися на стару станову систему, що гальмувало політичну модернізацію суспільства. Головним недоліком російських реформ була відсутність конституції та парламенту.

Господарсько-економічний потенціал українських територій розподілявся за регіонами та субрегіонами нерівномірно. У підавстрійській Галичині, Буковині та Закарпатті він складався головним чином з нафтопромислів і деревообробної галузі. Економіка підросійської України, з її традиційною орієнтацією на сільськогосподарське виробництво збагатилася могутнім індустріальним сектором. У Подніпровському регіоні, Донбасі й Криворіжжі існувала велика сировинно-промислова база із замкнутими виробничими циклами й гігантськими обсягами готової продукції. Концентрація виробництва, капіталів, робочої сили на підприємствах України свідчила про завершення промислового перевороту. Модернізація технологічних процесів забезпечувала вихід на світовий рівень товарно-ринкового обміну.

Однак український соціум був слабо втягнутий у капіталістичне товарне виробництво, індустріалізацію та урбанізацію. Стрімка індустріалізація в Наддніпрянській Україні майже оминула етнічне українське населення. Українське селянство лише посезонно було зайняте у великому промисловому виробництві. Більшість українських хліборобів Наддніпрянщини, залишаючись віддаленими від міської культури, урбанізованого способу самореалізації, були політично малосвідомими. Соціальна активність селянства обмежувалася боротьбою за землю. Економічні та соціальні вигоди капіталістичного розвитку недостатньо торкнулись українства. Важливим позитивним результатом політичної та економічної модернізації було прискорення формування місцевої інтелігенції, частина з якої усвідомлювала національні потреби.

У Галичині і Буковині економіка значною мірою зберігала аграрний характер. Особливості австрійського меркантилізму закріплювали напівколоніальний характер її розвитку, зокрема монокультурне землеробство з перевагою певних технічних культур.

Отже, демократичні реформи у двох імперіях, і особливо скасування кріпацтва в Росії, започаткували три взаємопов’язані процеси — індустріалізацію, урбанізацію й пролетаризацію, які з різною інтенсивністю супроводжували процес прискореного розкладу станової феодальної системи, формували нову соціально-економічну та ідейно-політичну розстановку суспільних сил, кристалізацію модерної української нації.

З 1890-х років український національний рух вступив у політичну фазу розвитку з організаційним оформленням партій, формулюванням їх програм і гасел, участю в парламентській діяльності. Українські політики Буковини й Галичини, попри те, що між ними час від часу виникали певні неузгодженості, намагалися діяти спільно в австрійському парламенті. Непоступливість поляків змушувала галицький український політикум, особливо лідерів УНДП, більше покладатися на Відень, апелювати до держави, вирішувати питання національно-культурного життя в столиці, а не в провінції, де співвідношення сил унаслідок історичних обставин склалося на користь польської еліти. Галицькі радикали вдавалися до масових акцій, на зразок організації бойкоту занять у Львівському університеті українськими студентами впродовж цілого семестру, селянських страйків, практики обструкцій у місцевому сеймі та австрійському парламенті. Діючи на основі конституційних норм та нового виборчого законодавства, українським політикам вдалося зміцнити свої позиції в системі австрійської представницько-законодавчої гілки влади. Боротьба в парламенті велася за досягнення таких цілей: поділ провінції на дві частини, кожна з яких мала б свій сейм та адміністрацію; рівні права української та польської мов у школах і громадському житті; створення українського університету у Львові; запровадження загального виборчого права. У всіх напрямах вдалося здобути чималих успіхів. Однак, за винятком виборчої реформи 1907 p., усі інші цілі не були недосягнуті.

На відміну від Австрійської імперії, у якій українське питання перебувало у сфері публічної політики з елементами діалогічності між сторонами, конфлікт українства з урядом в Російській імперії мав політично притлумлений характер. Правлячі кола імперської Росії ухилялися від національної проблематики й цілком ігнорували українське питання.

Процес національного самовизначення на західноукраїнських теренах виявився внутрішньо складним. Вибір шляху національного розвитку розділив русинів на прибічників літературної російської мови — русофілів (москвофілів) і народовців (українофілів). Хоча москвофільство втрачало популярність, і на виборах його представники отримували все менше голосів, однак як окрема течія воно існувало до 1914 р. На Наддніпрянщині процес українського націотворення гальмувався політикою русифікації та уніфікації, нечисленністю національно свідомої інтелігенції, аполітичністю селянства, браком національно-культурних і освітніх закладів. Позитивним чинником національного руху початку XX ст. було те, що його нові діячі вивели українську справу з формату абстрактної й утопічної всеслов’янської федерації кирило-мефодіївців на ґрунт реальних міжнаціональних відносин з їх конкретними особливостями у кожному субрегіоні.

Політичні умови, від яких залежали процеси й тенденції національно-культурної інституціоналізації української спільноти, були набагато сприятливішими в Австро-Угорщині, ніж у Росії. У підавстрійських українських землях, передусім у Східній Галичині, було закладено основи українського національного життя, якими стали історична ідеологія, наука, школа, культурні організації, політична діяльність. Формування нації гальмувалося державно-політичною розчленованістю, а в середині кожної з імперій — адміністративною відокремленістю українських територій. Національні суперечності супроводжувалися й здебільшого збігалися із соціальними антагонізмами. Поряд з міжнаціональним протистоянням на початку XX ст. на всіх українських етнічних теренах, хоча й з різною інтенсивністю, намітився внутрішній цивілізаційний конфлікт між двома різними системами виробництва та ієрархіями суспільно-політичних цінностей і світоглядів. Одна була представлена модернізованим містом, індустріальним (машинним) виробництвом і пролетаріатом, інша — традиційним селом, селянином і ручною працею. Суперечності й дилеми, що виникли в цьому протистоянні, формували основні проблеми української політичної, соціально-економічної та культурної історії наступної епохи — епохи реального державотворення. 

Терміни і поняття

Промисловий переворот

Індустріалізація

Модернізаційні реформи

Лібералізм

Земства

Хлопомани

Г ромада

Громадівський соціалізм

Українофіли

Москвофіли

Народовці

Нація

Асиміляція

Акультурація

Національна еліта

Політичні партії 

Питання для перевірки знань

1. Проаналізуйте причини скасування кріпацтва в Російській імперії, розкрийте новизну аграрних відносин після проведення земельної реформи.

2. Визначте і систематизуйте особливості проведення ліберальних реформ 1860 — 1870-х років у різних регіонах України, з \ясуйте, якими національно-політичними та соціально-економічними мотивами вони зумовлені.

3. Охарактеризуйте розвиток промисловості та урбанізації в підросійській Україні в другій половині XIX ст., визначіть ступінь соціальної втягнутості українського етносу в модернізаційні процеси.

4. З ясуйте тенденції українського національного руху, центри, характер і напрями діяльності «громад» у 1860 — 1880-х роках. Дайте оцінку програмному аполітизму українофілів на тлі посиленої політизації суспільства.

5. Висвітліть зміст і характер Валуєвського циркуляру та Емського указу, конкретизуйте обставини й мотивацію прийняття цих актів.

6. Порівняйте австрійські та російські ліберальні реформи другої половини XIX ст. З’ясуйте їх подібність і відмінність. Окресліть вади й суперечності, які були властиві російському варіанту ліберальних реформ та австрійській конституційній системі.

7. Визначте ідейні засади, соціальну базу, форми та напрями діяльності москвофілів, народовців і радикалів.

8. Охарактеризуйте процес утворення політичних партій у Східній Галичині, Буковині та підросійській Україні. Визначте їх тип, соціальну базу, ідейно-політичні засади, характер діяльності.

9. Порівняйте ступінь економічного розвитку й життєвий рівень східно- та західноукраїнського населення. Визначте причини еміграції за океан в одному випадку й переселення українського селянства на схід — в іншому.

10. Окресліть стан та основні тенденції українського націотворення, об’єктивні підстави, соціально-економічні та політичні гальма на шляху формування української модерної нації. 

Завдання для індивідуальної роботи

1. Поява яких організацій і гасел знаменувала перехід від культурницької до політичної фази національного руху на Наддніпрянщині. Які соціальні та суспільно-політичні проблеми зумовили партійну роздробленість української інтелігенції? Ознайомтесь з історіографією проблеми й підготуйте політичні портрети видатних діячів українського руху кінця XIX — початку XX ст.

2. З’ясуйте, яким чином політичне підпорядкування України Австро-Угорщині та Росії впливало на організацію суспільно-політичного та національно-культурного життя українців. Укладіть шкалу можливостей і перепон, які існували в кожній окремій імперії щодо формування української модерної нації з другої половини XIX ст. до початку Першої світової війни. Використавши додаткову літературу, подайте матеріал у вигляді таблиці, прокоментуйте її в письмовій формі.

3. Установіть дату започаткування українського парламентаризму. Порівняйте тривалість періодів і результативність діяльності українських депутатів у системі австрійського та російського парламентаризму. Спрямуйте увагу на зміст політичних платформ і конкретних гасел українства в двох державах, розширте свої знання щодо легітимації українського питання в австрійському парламенті та Державній думі Росії. Відповідь викладіть у формі аналітичного есе. 

Література для поглибленого вивчення

1. Болебрух А. Г. Нариси з історії громадської самосвідомості (суспільна думка України та Росії XI — XIX ст.). — Дніпропетровськ: Ліра ЛТД, 2008. — 452 с.

2. Верстюк В. Ф., Горобець В. М., Толочко О. П. Україна і Росія в історичній ретроспективі: В 3-х т. — К.: Наукова думка, 2004. — Т. 1: Українські проекти в Російській імперії. — 2004. — 503 с.

3. Висоцъкий О. Ю. Українські національні партії початку XX ст.: Соціалістичний сегмент (УСДРП та УПСР у компаративістському вивченні). — Дніпропетровськ: Ліра, 2001. — 160 с.

4. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX — XX ст. / Я. И. Грицак. — К.: Генеза, 2000. — 356 с.

5. Економічна історія України / [М. О. Уперенко, Е. А. Кузнецов, Г. К. Парієнко та ін.] — Харків: Одіссей, 2004. — 496 с.

6. Єкельчик С. Пробудження нації. До концепції історії українського національного руху другої половини XIX ст. — Мельбурн, 1994. — 122 с.

7. Зайцева 3. І. Український науковий рух: інституціональні аспекти розвитку (кінець XIX — початок XX ст.). — К.: КНЕУ, 2006. — 368 с.

8. Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX ст.). — СПб.: Алетейя, 2000. — 260 с.

9. Політична історія України. XX ст.: У 6-ти т.: На зламі століть (кінець XIX ст. — 1917 p.) / Кер. Ю. А. Левенець. — К.: Генеза, 2002. — Т. 1. — 424 с.

10. Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у XIX столітті). — Львів: Львів, нац. ун-т ім. І. Франка, 2003. — 498 с.

11. Тейлор А. Дж. П. Габсбурзька монархія 1809 — 1918. Історія Австрійської імперії та Австро-Угорщини. — Львів: ВНТЛ-Класика, 2002. — 268 с.

12. Чорновол /. Українська фракція галицького крайового сейму. 1861 — 1901 pp. (нарис з історії українського парламентаризму ). — Львів: Ін-тут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. — 288 с.

13. Шпорлюк Р. Імперія та нації: 3 історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі: Пер. з англ. — К.: Дух і Літера, 2000. — 354 с.