Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія українського суспільства

6.3. Політизація українського національного руху на зламі XIX-XX ст. Формування модерної української нації

6.3.1. Партійно-політична структуризація та парламентська діяльність українського політикуму в Австро-Угорщині та Росії

З 1890-х років у всій Центрально-Східній Європі спостерігалися масове зростання політичних партій, подальша радикалізація їх соціальних і національних вимог. Народницько-українофільська течія по обидва боки кордону, що розділяв українську територію, зазнала значної трансформації. Західноукраїнський народовський табір зі вступом на шлях громадської діяльності нового покоління діячів зазнав ідейно-політичної та організаційної диференціації. Наприкінці XIX ст. з його середовища виокремилися чотири політичні партії. У 1890 р. було створено Русько-українську радикальну партію (РУРП) — першу українську політичну партію. У ній об’єдналися прихильники радикальної течії, що сформувалася під впливом М. Драгоманова. Ще в 1870-х роках він відвідав Відень, Львів і Чернівці, установив тривалі контакти з галицькою молоддю, упродовж двадцяти років підтримував листування з її провідниками. Під впливом М. Драгоманова молоді українські політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та інші навернулися до соціалізму. Молоді імпонувало поєднання в концепції Драгоманова національних і соціальних ідей. Вони намагалися вести соціалістичну пропаганду серед українського селянства та робітників. Однак вже в 1877 — 1878 pp. у Львові був організований судовий процес проти українських соціалістів — І. Франка та його товаришів. Програма заснованої ними 1890 р. партії містила положення про те, що найповніше ідеї соціалізму можна реалізувати в рамках незалежної української держави, а в найближчій перспективі — у межах Східної Галичини, виокремленої в автономну провінцію Австро-Угорщини. Партія орієнтувала свою діяльність на найбідніші верстви, тому включила до програми положення про запровадження еволюційним шляхом колективної власності на засоби виробництва й колективну організацію праці. З метою пропаганди партійної програми було видано серію брошур під назвою «Радикальна тактика». Виходили друком газети «Хлібороб» і «Громада». У дискусіях, що велися всередині партії, уперше викристалізувалась ідея політичної самостійності України. Докладно її було обґрунтовано в книзі радикала-марксиста Юліана Бачинського «Україна ірредента» (1895).

РУРП не мала широкої підтримки через нечисленність промислового пролетаріату та інертність і неосвіченість селянства. Крім того, проти РУРП було налаштовано духовенство, яке заблокувало доступ партії до селянства. Наприкінці 1899 р. РУРП пережила кризу, зокрема й через вихід з неї найактивнішого її члена й теоретика І. Франка. У подальшому представники радикальної течії брали участь у парламентській діяльності.

В українське інтелектуальне середовище з другої половини XIX ст. проникали також соціал-демократичні ідеї західноєвропейського типу, розраховані на пролетарське середовище. Слід зазначити, що основоположники марксизму не залишили в царині національного питання настанов для своїх послідовників. Так, Ф. Енгельс зневажливо ставився до слов’янських народів, уважаючи більшість їх нездатними сформуватися в окрему націю, тому вони, на його думку, можуть бути інкорпоровані більшими націями. Проте австрійські соціал-демократи не могли нехтувати національним питанням. Отто Бауер та Карл Реннер стверджували, що окремі національності збережуться навіть за соціалізму. У 1896 р. Соціал-демократична робітнича парія Австрії (СДРПА) вирішила розділити партію на окремі національні організації за виборчими округами. У серпні 1896 р. соціал-демократичні гуртки Буковини об’єднались у Соціал-демократичну партію Буковини — складову частину австрійської соціал-демократії. Для селян партія видавала часопис «Земля і воля». Вона активізувала свою діяльність, коли її очолив учитель за фахом О. Безпалко. Він же був редактором партійної газети «Борба».

Організаційне оформлення українських соціал-демократів у Галичині в окрему партію відбулося дещо згодом — 17 вересня 1899 p., коли в Робітничому домі Львова пройшла установча конференція, результатом якої було утворення Української соціал-демократичної партії Галичини як складової СДРПА. Вона перебрала на себе представництво політичних інтересів українських робітників, які раніше входили до Галицької соціал-демократичної партії (ГСДП), створеної ще в 1889 р. Членами останньої були як польські, так і українські робітники. Усю агітаційно-пропагандистську літературу партія видавала польською мовою. Потреба в україномовному друкованому органі зросла з розширенням діяльності ГСДП на селі. Активними діячами Української соціал-демократичної партії Галичини були М. Ганкевич, С. Вітик, І. Возняк, Р. Яросевич, Ю. Бачинський, В. Будзиновський, О. Колесса, Є. Левицький, В. Охримович. До цієї партії ввійшла також частина РУРП.

У 1890-х роках кадрово-поколінських змін зазнало ядро народовського табору. До нього ввійшла група молодих діячів, здебільшого професійних юристів — Євген Олесницький, Кость Левицький, Степан Федак, потіснивши представників суспільно активного духовенства. Велике значення мав приїзд до Львова в 1894 р. випускника Київського університету історика Михайла Грушевського. У Львівському університеті він очолив новостворену українську кафедру історії Східної Європи, у 1897 — 1913 рр. обирався головою Наукового товариства ім. Шевченка. Разом з І.Франком він очолив рух з консолідації поміркованого крила радикалів і лівоцентристської групи галицьких народовців, який завершився створенням в 1899 р. Української національно-демократичної партії (УНДП). І. Франко та М. Грушевський, зосередившись на науковій діяльності, невдовзі вийшли з її керівного комітету, залишаючись рядовими членами партії. Найвизначнішими діячами УНДП були депутати віденського парламенту й місцевого сейму К. Левицький і Ю. Романчук. Як ліберальна партія парламентського типу УНДП декларувала відданість Австрії, уникала гострих соціальних питань, найближчими завданнями ставила здобуття автономії для Східної Галичини, утворення українського університету у Львові. Під впливом УНДП перебувала «Просвіта». Своєю поміркованою тактикою УНДП здобула прихильність більшості українського населення Східної Галичини. Партія зберегла за собою старий орган народовців, заснований ще в 1880 p., — газету «Діло».

У 1896 р. О. Барвінський — один з чільних речників галицьких народовців, депутат австрійського парламенту та провінційного сейму, разом з представниками духовенства створив Русько-український католицький союз — партію консервативного спрямування. З початком XX ст. конфігурація партійно-політичної структури українського руху принципово не змінювалася. На основі згадуваного Католицького русько-народного союзу в 1899 р. О. Барвінським, А. Шептицьким і К. Студинським, була створена консервативна Християнсько-суспільна партія (ХСГГ). Її очолював В. Барвінський, який за свої заслуги отримав титул рицаря. Партія критикувала соціалістичну ідеологію та мала авторитет в урядових колах Відня.

Москвофіли хоча й почали втрачати свою популярність, однак залишалися діючою політичною силою. У 1900 р. вони створили Руську народну партію (РИП). Вона мала своїх депутатів у місцевому сеймі та австрійському парламенті. У 1908 р. у галицькому сеймі було 10 москвофілів, у 1911 р. лише два. В Угорщині русини не мали жодних політичних партій. У друкованих органах та літературних гуртках велися дискусії між прихильниками москвофільства, українофільства та мадярофільства. Закарпаття, відокремлене політико-адміністративним угорським кордоном, перебувало в цілковитій ізоляцію від інших українських земель.

Парламентська діяльність. Попри недосконалість політичної та особливо виборчої системи Австро-Угорщини, вона давала змогу вести легальну боротьбу за розширення національних прав, ставила їх реалізацію в пряму залежність від активності політичних партій, їх лідерів і виборців. На відміну від Росії, дискусії навколо національних проблем були звичним явищем політичного життя Австро-Угорщини.

З 1861 р. на нових конституційних засадах став діяти австрійський парламент у Відні, депутати до якого спочатку обирались безпосередньо в ландтагах без виборчих кампаній. До 1918 р. у верхній палаті рейхсрату українців представляли 10 пожиттєвих членів, з яких шість — галицькі греко-католицькі митрополити, лідер УНДП Юліан Романчук, голова ХСП Олександр Барвінський, професор Празького університету Іван Горбачевський і буковинський землевласник Владислав Федорович. Ю. Романчук з 1910 р. був віце-президентом рейхсрату. Однак у нижній палаті, депутати якої з 1873 р. обиралися за куріальною системою, аналогічною до тієї, за якою обиралися ландтаги до 1907 p., українці мали відносно їх кількості в імперії (13,2 %) невідповідне представництво — до трьох осіб. Ґрунтуючись на майновому цензі, австрійське виборче законодавство встановлювало нерівномірне та непропорційне співвідношення депутатських мандатів від різних верств населення. Незаможне селянство становило основу української суспільності й тому її представники в парламенті мали меншу кількість депутатських мандатів.

Реформа виборчої системи до австрійського парламенту 1907 р., проведена не без огляду на революційні події 1905 — 1907 pp. у Росії, стала переломним моментом в історії Галичини та Буковини. Демократичність реформи полягала в скасуванні системи курій і впровадженні загального голосування для чоловіків віком від 24 років, які тривалий час проживали в імперії. Жінки та військовослужбовці не отримали права голосу. Перші вибори до австрійського парламенту на підставі загального виборчого права для чоловіків змінили його національний склад. Нижня палата налічувала 516 депутатів, з них: німців — 231, чехів — 107, поляків — 80, українців — 32, італійців — 19, хорватів — 11, сербів — 2, румунів — 6. Українська репрезентація утворила Русько-український клуб, до якого ввійшли 22 націонал-демократи, З радикали, 2 соціал-демократи, 5 москвофілів. За сферою професійної діяльності депутати розподілялися таким чином: 12 адвокатів, 9 учителів шкіл та університетських професорів, 3 журналіста, 3 священика, 2 селянина, 2 землевласника, 1 суддя.

У липні 1907 р. в новообраному парламенті українські депутати оприлюднили декларацію про державно-правовий статус русинів в Австро-Угорщині. У ній вони звинуватили австрійський уряд в участі разом з поляками в утисках українців, сформулювали вимогу національної автономії шляхом виділення Східної Галичини в окрему провінцію. Виступ українців зустрів прихильне ставлення з боку німецьких і чеських депутатів, невдоволених ставкою австрійського уряду на польських парламентарів. Уперше було визнано існування українського питання в імперії. Уряд пообіцяв: 1) навести лад у галицькій адміністрації та притягнути до відповідальності урядовців за зловживання під час парламентських виборів; 2) сприяти в проведенні виборчої реформи до галицького сейму; 3) налагодити справу з урядовою мовою; 4) відкрити дві українські кафедри в Львівському університеті; 5) надати українцям концесію на створення банку у Львові; 6) постійно спрямовувати субсидії на підтримку «Просвіти» та «Народного Дому» у Львові.

Після виборів 1911 р. українці мали 29 депутатів, з них 24 — від Галичини і 5 — від Буковини. В аспекті партійного представництва, перевагу знову мала УНДП — 21 мандат. Радикали отримали 5 місць, соціал-демократи — 1, москвофіли — 2. За соціально-професійною приналежністю українські депутати поділялися таким чином: 11 адвокатів і журналістів, 6 викладачів гімназій і професорів університетів, 3 судді, 2 землевласника — М. Василько та А. Лукашевич, 2 селянина, 3 священика. 16 липня 1911 р. з числа депутатів парламенту, представників від націонал-демократичної та радикальної партій і послів від Буковини під проводом К. Левицького був сформований Український парламентський союз. Він поставив за мету домогтися заснування окремого українського університету у Львові та проведення виборчої реформи до галицького сейму. Упродовж 1912 — 1913 рр. українські парламентарі М. Василько, Т. Окуневський, Л. Бачинський, А. Шептицький з парламентської трибуни та в особистих розмовах з австрійськими урядовцями порушували питання про реформу проведення виборів до галицького сейму та відкриття українського університету у Львові. На початку 1914 р. українцям вдалося досягти згоди щодо відкриття в 1916 р. українського університету, а також узгодити питання про утворення двомандатних виборчих округів у Галичині. Однак початок Першої світової війни перешкодив реалізації на практиці цих поступок уряду, досягнутих важкою багаторічною політичною боротьбою.

Українські партії Наддніпрянщини. Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна українська партія (РУП). Її започаткували члени студентських громад (Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов), які зібралися в Харкові на так звану «раду чотирьох». Цій події передувало кілька спроб створити українську політичну організацію, які здійснили представники молодшого покоління української інтелігенції, невдоволеної суто культурною, аполітичною діяльністю українофілів. Першою формацією на цьому шляху було Братство тарасівців. Воно складалося з групи студентів харківських вузів (І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич, В. Боровик та ін.), які були залучені українофілом О. Русовим до статистичної роботи. Улітку 1891 р. на могилі Т. Шевченка у Каневі вони склали клятву на вірність ідеї визволення України. Прилюдним виступом братства стала промова на шевченківських роковинах у березні 1893 р. в Харківському університеті, яка того ж року була надрукована в галицькому журналі «Правда». Однак через два роки поліція ліквідувала братство.

Новоутворена РУП мала підпільний характер, що обмежувало кількість її членів. Вона об’єднала молодь, яка не бажала брати участь у загальноросійському політичному русі, однак не мала виробленої власної виразної програми та ідеології. З метою підготовки програми рупівці звернулися до юриста М. Міхновського, який надав їм рукопис свого памфлету «Самостійна Україна». Засадничим принципом твору було підпорядкування соціальної проблематики національній. Він стверджував, що українці повинні здобути незалежність ще до того, як відбудеться їхнє соціальне визволення. Не всі члени РУП погодилися з цим, і суперечки з приводу першорядності національних чи соціальних пріоритетів призвели до розколу. У 1902 р. від РУП відійшли найбільш радикальні члени й створили відверто націоналістичну Народну українську партію (НУП) на чолі з Міхновським. Головний документ партії «Десять заповідей» (1903 р.) проголошував гасло «Україна — для українців». Члени, які були незгодні з цією тезою, вийшли з РУП у 1903 р. і разом з позарупівськими соціалістами створили Українську соціалістичну партію (УСП), метою якої було проведення агітації серед українського пролетаріату. Не маючи достатньої опори, вона в 1905 р. припинила своє існування.

Після цих розколів РУП продовжувала існувати, проводила свої з’їзди, випускала газету «Гасло» (друкувалась у Чернівцях за редакцією та коштом Дм. Антоновича). Не взявши ідею самостійної України за провідну, РУП у пошуках ідеологічної платформи віддала перевагу соціалістичним гаслам. Наприкінці 1904 р. після нового розколу РУП утворилась Українська соціал-демократична спілка (Спілка) на чолі з М. Меленевським-Баском і О. Скоропис-Йолтуховським. Вона налічувала до 6 тис. членів. На практиці Спілка була регіональною філією марксистської РСДРП й у 1905 р. влилася до меншовицької фракції цієї партії. У Другій державній Думі вона мала 14 депутатських мандатів. У 1909 р. перестала існувати як окрема структура.

У 1905 р. залишки РУП реорганізувалися й отримали назву Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). До її керівництва входили Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, тобто ті діячі, які згодом відіграли провідну роль у національному державотворчому процесі. У березні 1907 р. партія налічувала 3 тис. членів. Після серії арештів діяльність її центрального комітету була паралізована, провідники партії В. Винниченко, Д. Донцов, А. Жук та інші емігрували до Львова й започаткували там Закордонну групу УСДРП. У 1908 р. керівники партії стали шукати контактів з новоствореною ліберальною організацією — Товариством українських поступовців (ТУП), провідниками якого були М. Грушевський, С. Єфремов, Д. Дорошенко. ТУП обстоювало конституційно-парламентський спосіб розв’язання українського питання.

Тим часом із Загальної української безпартійної організації, що об’єднувала старше покоління українських діячів, виділилася Українська демократична партія (1904 р.) на чолі з О. Лотоцьким і Є. Чикаленком, а згодом Українська радикальна партія (1905 р.) на чолі з С. Єфремовим та Б. Грінченком. Невдовзі вони злилися в одну — Українську демократично-радикальну партію (УДРП). За програмою й тактикою вона була подібна до російських кадетів, тобто партією парламентського типу й мала своїх представників у Державній думі. Усі партії Наддніпрянської України, окрім НУП, яка після критики її ідеології внесла до своєї програми деякі соціалістичні елементи, поклали в основу своїх програм вимогу автономії України в межах майбутньої федералізованої Росії та створення місцевого українського сейму (парламенту).

На світогляд українського політикуму певний відбиток накладало масонство, яке на зламі XIX — XX ст. активізувало свою діяльність у Російській імперії. Масонські ложі діяли в Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Житомирі, Одесі, Кам’янець-Подільському. Членство в них було способом встановлення зв’язків із західною демократією. Маючи на увазі такі масонські ідеали, як космополітизм, свобода, рівність, можна зрозуміти ідейне підґрунтя української політичної думки та багатопартійності. Однією з провідних ідей масонства була боротьба з абсолютизмом, обстоювання ідей суспільного поступу, інтелектуалізму та наукових знань. Кілька членів ТУПу належали до масонства, серед них М. Грушевський та волинські барони Штейнгелі — прихильники української ідеї.

З початком у Росії революції 1905 — 1906 pp. українські національні партії вийшли з підпілля й самовизначалися з принципами та напрямами політичної діяльності. Навесні 1907 р. відбувся з’їзд Української національної партії, на якому по-новому було зредаговано її програму. Партія М. Міхновського, залишаючись на націонал-радикальних позиціях, сприйняла деякі соціалістичні ідеї. Обстоюючи інтереси міського й сільського пролетаріату, УНП висувала вимоги 8-годинного робочого дня, недопущення понадурочних робіт, установлення мінімуму заробітної плати, безплатної медичної допомоги, право створювати товариства взаємодопомоги та страйкові каси. В аграрній частині програми УНП проголошувала своїм ідеалом націоналізацію землі. Програма УНП містила також вимоги громадянських прав і свобод. УНП схвально зустріла Маніфест 17 жовтня. Члени УНП розгортали видавничу діяльність, брали участь у виборах до Державної думи. Створена при УНП організація «Оборона України» в роки революції здійснила низку терористичних актів. У подальшому партія почала занепадати.

Як уже зазначалося, навесні 1905 р. кілька політичних угруповань української інтелігенції об’єдналися в одну організацію — Українську демократично-радикальну партію (УДРП), яка, обстоюючи демократизацію державного ладу в Росії та надання Україні автономії, покладалася на мирні методи досягнення своїх цілей, на реформи, а не на збройну боротьбу. «Ми й тепер, — писав часопис УДРП «Рідний край», — були б більш раді, якби була не революція, не боротьба з урядом, а мирна робота, реформа». З іншого приводу УДРП заявила: «Ми не хочемо ні заворушень, ні руйнування економій...». Головним органом партії стала «Рада». УДРП видавала відозви до українського народу («Якого ладу нам треба», «Чому у нас нема доброго ладу» та ін.), які розповсюджувались серед інтелігенції, селян, робітників, переважно цукрових заводів і працівників залізниць. Члени УДРП брали участь у різних з’їздах (з’їзд журналістів у Петербурзі в березні 1905 p., земський з’їзд у квітні 1905 р. та ін.), у роботі громадських організацій, міських дум і земств, виступали в пресі, організовували й налагоджували діяльність «Просвіт», українських товариств, клубів, музично-драматичних гуртків. Лідерами партії були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левинський, Ф. Матушевський, Є. Чикаленко. За програмою й тактикою вона була подібна до партії кадетів і розходилася з ними лише в питанні про українську автономію. Блокуючись з кадетами та єврейськими організаціями, вона провела за списком кадетів до І Державної Думи своїх членів. Зі 102 депутатів від України 45 (19 селян, 4 робітників, 17 земських діячів, учених, адвокатів та ін.) відразу сформували окрему парламентську фракцію під назвою Українська громада. Її головою було обрано адвоката з Чернігова І. Шрага. Серед членів громади були, зокрема В. Шемет і П. Чижевський з Полтавщини, барон Ф. Штейнгель і М. Біляшівський від Києва, професор М.Ковалевський. У Петербурзі громада видавала російською мовою журнал «Украинский вестник», редактором був М. Славинський, секретарем — Д. Дорошенко. Для допомоги громаді зі Львова до Петербурга прибув М. Грушевський. Крім нього, у журналі публікувалися І. Франко та економіст М. Туган-Барановський, які обстоювали ідею автономії України у складі Росії.

І Дума працювала більше двох місяців, II — 103 дні з 20 лютого по 3 червня 1907 р. Українська громада нового складу налічувала 47 депутатів, які за соціальним і політичним статусом дуже відрізнялися. Це, а також спад революції, достроковий розпуск Думи царем перешкодили розгляду законопроектів про самоврядування, запровадження української мови в школах, адміністративних установах, суді, церкві, утворення українських кафедр в університетах. Розпуск Думи ввійшов в історію як державний переворот, що поклав кінець революції.

Важливим здобутком революції була свобода слова, можливість розгорнути видавничу справу українською мовою. З листопада 1905 р. стали видаватися українські газети й журнали. Першою українською мовою вийшла газета «Хлібороб». Ця подія відбулася 12 листопада 1905 р. в Лубнах, редактором-видавцем газети був М. Шемет. Після того, як у її четвертому номері було вміщено гасло «Селяни всієї України, єднайтеся!», який цензура сприйняла як заклик до селянського повстання, газету заборонили. У Полтаві в грудні 1905 р. почав видаватися політичний, літературний і науковий журнал «Рідний край». У Києві на кошти цукрозаводчика В. Симиренка виходила газета «Громадська думка» (згодом стала основою «Ради»), організаторами якої були лідери УДРП С. Єфремов, В. Леонтович і Є. Чикаленко, газета «Боротьба», сатиричний журнал «Шершень». Українські газети виходили також у Харкові, Одесі, Катеринославі. У 1906 р. українською мовою видавалось 18 газет і журналів, а упродовж 1905 — 1907 рр. — 25, з них в Україні — 21.3 усіх українських газет лише «Рада» втрималась як щоденна українська газета аж до початку Першої світової війни. Її високий рівень забезпечувався співпрацею талановитих письменників і журналістів.

Велике значення для інформаційно-культурного єднання українських земель мало переведення в 1907 р. журналу «Літературно-науковий вісник» зі Львова до Києва, який виходив за редакцією М. Грушевського. Журнал «Киевская старина» був реорганізований у журнал «Україна». У 1907 р. у Петербурзі під редакцією В. Доманицького було надруковане перше повне видання «Кобзаря» Т. Шевченка. А в 1908 р. також у Петербурзі вийшла науково-популярна книга М. Аркаса «Історія України-Руси». Водночас українською мовою видавалася публіцистична, науково-популярна й художня література. Під час революції в початкових і середніх школах Києва, Одеси, Кам’янця-Подільського та інших міст і багатьох сіл запроваджувалася українська мова. У Київському університеті восени 1907 р. почалося викладання історії української літератури. У 1907/1908 навчальному році українською мовою читали українознавчі предмети в Новоросійському університеті (Одеса) Олександр Грушевський, а в Харківському університеті — Микола Сумцов.

Свобода друку та спілок, оголошена жовтневим маніфестом, сприяла заснуванню й функціонуванню національно-культурних товариств. Група українських діячів (В. Антонович, І. Лучицький, П. Житецький, В. Науменко) подала на затвердження до губернської канцелярії статут Українського наукового товариства у Києві (УНТ). Офіційно товариство було зареєстровано 9 грудня 1906 р. і проіснувало до 1921p., коли його члени, бібліотечні й музейні фонди та співробітники ввійшли до складу Української академії наук. Заснування в Києві, де впродовж десятків років діяло більше ста науково-галузевих товариств і кілька потужних наукових закладів, наукового товариства українського національного спрямування мало принципове значення для національного самоствердження. Утворення УНТ дало змогу перетворити спорадичні українознавчі дослідження на системні й вести їх на засадах програмової комплексності та науково-галузевої системності. Товариство мало в своїй структурі наукові секції й комісії історичного, економічно-статистичного та природничо-наукового спрямування, видавало «Наукові записки» та журнал «Україна».

Отже, під час революції 1905 — 1907 pp. українство заявило про себе в політичному та культурному житті країни. Було започатковано українську пресу, утворено українську фракцію в Державній Думі першого скликання, засновано низку культурно-освітніх і наукових товариств і закладів. Однак прибічники політичного українства не мали помітних позицій у земствах і міському самоуправлінні, слабкою була їхня участь у кооперативному русі. Процес партійного структурування на національному ґрунті — утворення українських партій соціал-демократичного, есерівського й ліберального спрямування — охоплював чисельно менші маси, ніж аналогічні загальноросійські партії, що діяли в українських губерніях. Найбільш послідовними противниками українського національного руху були шовіністично налаштовані праві кола російського політикуму та більшовики. Попри різну риторику представників цих полярних сил, їхні позиції зближувались у ставленні до українського руху.