Історія українського суспільства

1.2. Процес утворення держави Київська Русь: Історичні й політичні уявлення. Норманська теорія та її сучасні критики

Процес безпосереднього утворення держави Київська Русь пов’язують з подіями 882 p., коли до берегів Дніпра поблизу Києва пристала дружина варягів на чолі з конунгом Олегом, який, захопивши владу в Києві та об’єднавши північнослов’янські племена з південнослов’янськими, поклав початок загальнослов’янській державності. Цьому передували десятиліття варязько-слов’янських контактів, які, згідно з «Повістю минулих літ» Нестора Літописця, набували характеру активного втручання варягів у внутрішньополітичні процеси східнослов’янських племен Так, «У рік 852... стала називатися [наша земля] — Руська земля..., пишеться з цього приводу у «Повісті». — У рік 859. Варяги приходили із замор’я, брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, [і з] кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в’ятичів...У рік 862. Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву». Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь, як ото одні звуться свеями, а другі — норманами, ангелами, інші — готами, — отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами». І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь».

Така інтерпретація історичних умов утворення Київської держави, що зводиться, по суті, до закликання слов’янами на князювання трьох варязьких князів — Рюрика, Синеуса й Трувора, стала однією з основних (на думку, зокрема, канадського історика О. Субтельного) підстав формування так званої норманської теорії, в основі якої — ідея особливої, якщо не переважаючої ролі варягів у формуванні східнослов’янської державності.

Норманська теорія — не єдине політичне уявлення серед історичних і політичних джерел, які формують світову наукову й публіцистичну думку щодо процесу формування держави Київська Русь. На достатнє поширення в цьому сенсі можуть претендувати й деякі інші підходи, що ґрунтуються на визнанні значної ролі в процесі формування давньоруської державності хозарських (хозарська теорія), пантюркських (пантюркська теорія), балтійських, литовських, готських або, з іншого боку, автохтонних (слов’янських) впливів. І якщо жодна (крім автохтонної) з наведеного переліку теорій не може становити серйозної проблеми для обговорення через недосконалість або обмеженість характерної для них аргументації, норманська теорія (незважаючи на її доволі раннє походження) була й залишається предметом наукової дискусії з урахуванням як її політичної заангажованості, так і кола взаємопов’язаних щодо неї змістовних чинників.

Мова може йти, наприклад, про чинник реальної участі варязької дружини на чолі з Олегом у формуванні державних структур Київської Русі; варязьку генеологію київських правителів упродовж кількох поколінь; визнання ролі варягів як керманичів Русі в низці писемних давньослов’янських джерел (зокрема, «Повісті минулих літ»); лінгвістичні похідні давньоруських назв, коли саме поняття «Русь» подасться (прихильниками норманської теорії) як співзвучне фінській назві Швеції (Ruotsi) або назві узбережжя Швеції (Roslagen, або Roden), звідки варяги прибули до Русі...

Такий логічний підхід не може не відбивати тенденції західноєвропейського політичного мислення щодо ролі скандинаво-германських народів у виникненні державності на Русі при тому, що й безпосередніми творцями норманської теорії були німецькі історики Г. 3. Байєр, Г. Ф. Міллер і A. Л. Шльоцер, які в середині XVIII ст. працювали для Російської Академії Наук і намагалися утвердити норманізм як платформу розвитку російської історичної науки.

Безпосереднім розробником норманської теорії вважають німецького історика Герхардта Фрідріха Міллера (1705 — 1783), який 1749 р. зробив доповідь у Російській АН, наголошуючи на тому, що «славетні скандинави підкорили всі руські землі з їх всепереможною зброєю». Решта промови, яка складалася зі списку військових поразок слов’ян від германців і шведів, була перервана патріотично налаштованою аудиторією.

Різка критика норманської теорії російськими академіками М. Ломоносовим, С. Крашенніковим та іншими змусила Міллера призупинити свою роботу щодо походження східнослов’янської державності до дня смерті Ломоносова. І хоча друковану копію оригінальної доповіді було знищено, Міллер переписав її й перевидав з назвою «Походження росичів» (Origines Rossicae) у 1768 р. Це поклало початок тривалим дискусіям норманістів та їхніх опонентів щодо ролі варягів у формуванні та розвитку держави Київська Русь. І оскільки норманська теорія з початку свого виникнення мала політичне забарвлення, а саме натякала на нездатність слов’ян створити, а надалі й розвивати державу без західних впливів (при тому, що російські царі аж до початку XVII ст. вважали своїм родоводом Рюриковичів), до її (теорії) розгляду були залучені кращі сили з російських і зарубіжних наукових кіл як у XVIII, так і в наступні століття.

У XIX ст. положення норманської теорії розвивали, зокрема, російські історики М. Карамзін, С. Соловьйов, публіцист М. Погодін, датський славіст В. Томсен, а на зламі XIX — XX ст. — зарубіжні історики Ф. Браун, К. Пандер, С. Рожнецький, В. Вестберг. Так, імперський історик Микола Карамзін (1766 — 1826) і його послідовник Михайло Погодін (1800 — 1875) фактично зафіксували в російській історичній науці, що варяги були запрошені володарювати й встановити державний порядок.

Такий підхід характеризував загалом і розвиток норманізму в європейській політичній думці впродовж XX ст., хоча неонорманісти цього періоду (Г. Янкун, Г. Штокль, Т. Арне, А. Стендер-Петерсен, Р. Пертнер, Т. Капелле, X. Арбман, В. Мошин, М. Таубе, Ю. Вернадський та ін.), не відмовляючись від традиційної концепції норманського завоювання, дещо модернізували свої підходи, запропонувавши на цьому етапі розвитку теорії ідеї по

слідовної зміни іноземного панування слов’янам, мирної норманської колонізації, вирішальної ролі варягів у формуванні соціальної верхівки Київської Русі, їх визначального впливу на економічний розвиток країни та ін.

Наукову критику норманської теорії (антинорманізм) започаткував у другій половині XVIII ст. М. Ломоносов. У першій половині XIX ст. проти неї виступили історики-декабристи, слов’янофіли, згодом — відомі російські вчені С. Гедеонов, Д. Іловайський, В. Васильєвський. На противагу норманістам, вони висунули низку теорій (балтійсько-слов’янського, литовського, готського походження давньоруської державності), що викликали нові дискусії та спроби поглибити наукові уявлення про процеси, що характеризували утворення Київської Русі.

Показово, що особливий внесок у розвінчування норманської теорії зробила українська історична школа, незважаючи на те, що ця теорія мала значно менший вплив на українську історіографію XIX — початку XX ст., ніж на тогочасних російських науковців. Так, невідомий автор «Історії Русів» — історичного твору кінця XVIII — початку XIX ст., уважав, що назва Русь, як і держава східних слов’ян, постала на місцевому ґрунті. М. Костомаров, виступаючи з критикою норманської теорії, обґрунтовував литовське походження Русі. Не надавали значення норманізму й В. Антонович і представники його школи.

Видатний український історик М. Грушевський обстоював думку про «істнованє Руси в полудневих краях тоді ще, коли першого скандинавсько-руського князя, Ігоревого батька з його братами не могло бути й на світі». Учений доводив, що норманська теорія є непотрібною для висвітлення питання про походження Київської Русі. Він припускав лише певний вплив варязької військової організації на об’єднавчий процес давньоруських земель під владою Києва. Учні та послідовники М. Грушевського поділяли його погляди. В той же час окремі історики «державної школи» в західноукраїнській історіографії 1920 — 1930-х років. XX ст. — С. Томашівський, М. Кордуба, М. Чубатий, Б. Крупницький погоджувалися з деякими положеннями норманської теорії, тоді як українські історики Д. Багалій, В. Пархоменко, які працювали в наукових установах УРСР, стояли на позиції антинорманізму.

Показово, що радянська історіграфія початку 1920-х років, не була розбавлена певних впливів норманізму, хоча саме в цей період розпочалась її активна критика з погляду як наукових, так і суто ідеологічних міркувань. Значний внесок у спростуванні постулатів норманізму зробили, зокрема, радянські російські історики Б. Греков, М. Тихомиров, Б. Рибаков, Л. Черепній, В. Мавродін, В. Пашуто, Д. Ліхачов, І. Шаскольський, причому особливі зусилля були здійснені впродовж 1930-х років, в умовах тоталітарної диктатури в СРСР.

Так, з огляду на пануючу тоді концепцію про провідну роль російської нації в радянському суспільстві, а поряд з цим — її історично прогресивну місію щодо інших, зокрема неросійських народів, державна історична наука не могла не визнати норманську теорію політично шкідливою. Наголошувалося на тенденційності записів Нестора Літописця, які нібито містять чимало суперечностей, об’єктивності тих археологічних даних, які спрямовані на підтвердження слов’янських коренів Київської Русі. До цього додавалися й лінгвістичні розвідки щодо давньоруських назв, коли етимологія слова «Русь» пов’язувалась з назвами річок Рось і Русна в Центральній Україні або, своєю чергою, з назвою кочового племені роксоланів, яка походить від іранського rhos, що означає «світло».

Такі підходи визначали провідну концептуальну лінію радянської історичної науки до кінця 1980-х років при тому, що норманська теорія залишалась провідною в європейських наукових колах упродовж XIX і XX ст.

Останнє двадцятиліття XX ст. і перші десять років XXI ст., позначені новими політичними тенденціями в розвитку науки, і зокрема в колі дослідників України та Росії, виявили нові своєрідні підходи до сприйняття процесу утворення давньоруської державності з певною мірою модернізованими оцінками тих поглядів, які стосуються розробок норманістів і антинорманістів. Так, однією із загальновідомих позицій сучасної української історичної науки, репрезентованої працями вчених старшого покоління — П. Толочка, М. Брайчевського, М. Котляра, В. Барана та інших, є та, що норманська теорія як проблема походження Київської Русі втратила наукове значення, оскільки доведеним фактом є існування протодержавних утворень у Подніпров’ї, Галичині й Волині-задовго до літописного повідомлення про покликання варягів. Такі підходи не викликають заперечень з необхідністю врахування водночас позицій тих учених нової хвилі (М. Михальченко, Г. Дашутіна), які визнають необхідність подальшого критичного наступу на ідеї норманістів з урахуванням не тільки новітніх досліджень української історичної науки, а й спроб відродити в оновленому вигляді ідеї пріоритетності скандинаво-германського втручання в систему державотворчого підґрунтя східнослов’янської Русі.

Так, показовим у цьому сенсі є те, що низка сучасних російських істориків (Д. Мачінський, Г. Лебедев, О. Мельникова), відповідаючи сучасним тенденціям державного керівництва РФ на відродження геополітичних впливів Росії (принаймні щодо України) поділяють погляди норманізму й намагаються довести північне походження Русі.

Це викликає необхідність подальших досліджень процесу утворення держави Київська Русь з визначенням ролі та ступеня впливів у ньому слов’янського й варязького чинників. Що ж до найбільш поширених узагальнень, то вони значною мірою ґрунтуються на визнанні обох з них при тому, що Київська Русь упродовж усієї історії свого існування залишалась поліетнічним багатомовним союзом, а її політична єдність досягалася надзвичайними зусиллями київських князів і зберігалася лише впродовж обмеженого часу історії держави.

Так, щодо варязьких впливів, то вони справді мали місце на етапі становлення Київської Русі. Показово, що перші князі Київської держави (Олег, Ігор, Ольга, Святослав) не тільки мали варязьке походження, а й активно спирались для зміцнення своєї влади, реалізації військових походів, зокрема приєднання нових земель, приборкання непокірних племен на варязькі (зокрема наймані) дружини. Не можна не визнавати й спільність подекуди інтересів варягів і східних слов’ян, коли йшлося, наприклад, про обмеження тиску хозарів, протистояння нападам кочівників, забезпечення й охорону дніпровського торговельного шляху на Візантію.

І, водночас, навряд чи варязький чинник міг відіграти провідну роль у формуванні давньоруської держави з огляду хоча б на те, що перші варязькі дружини (за найновітніми археологічними даними) почали з’являтися на слов’янських землях, зокрема й у Києві, на століття раніше, ніж утворилася держава Київська Русь. Крім того, заслуговує на увагу той факт, що, беручи участь упродовж VIII — XI ст. у державних процесах багатьох європейських країн, варяги не виявили здатності до створення власної держави, гідної за рівнем розвитку, політичних, економічних, соціальних, культурних впливів Київській Русі.

Отже, аналізуючи найбільш показові чинники, що свідчили про зрілість державних процесів серед східнослов’янських племен кінця IX ст. назвемо такі:

• завершення процесу формування східнослов’янських союзів племен як виразних етнокультурних спільнот; перехід слов’ян до формування утворень більш високого соціально-політичного рівня — племінних княжінь;

• поглиблення майнового та соціального розшарування, виникнення приватної власності, примітивного апарату влади в середовищі слов’янських племен;

• існування розгалуженої системи укріплених поселень-градів як передумови виникнення міст і політичних центрів феодальної держави.

Так, беручи до уваги наявність варязького чинника в процесі формування давньоруської державності, слід зазначити, що він відіграв, радше, роль каталізатора цього процесу, ніж його провідної рушійної сили. Слов’яни, перебуваючи впродовж тисячоліть у межах контактної соціокультурної зони, виявили здатність послідовного політичного й соціально-економічного розвитку, результатом якого стало формування однієї з найбільш розвинутих держав раннього Середньовіччя — Київської Русі. Серед тенденцій історичного розвитку цієї держави було не тільки вбирання впливів інших культур (зокрема й слов’яно-скандинавської взаємодії), а й передача іншим (зокрема й скандинавським) народам найбільш виправданих політичних і соціально-економічних традицій суспільства східних слов’ян. Ці традиції виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до сьогодення, набули нової сили, позначилися на матеріальній і духовній культурі багатьох як слов’янських, так і неслов’янських народів, ставши невід’ємним та одним з найцінніших здобутків не тільки східнослов’янської, а й загальноєвропейської цивілізації.