Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

6.2.3. Соціально-економічне життя та еміграція українців

Майже всю другу половину XIX ст. західноукраїнський регіон перебував поза індустріальними процесами. Понад три п’ятих населення Галичини займалося сільським господарством. Середні розміри селянських сімейних наділів постійно зменшувалися. Селянство Галичини, Буковини й Закарпаття потерпало від боргів. Складна економічна ситуація породжувала селянські заворушення й страйки. Безземелля, так само як і безробіття, зумовили еміграцію українців на Американський континент. Починаючи з 1880-х років, емігранти оселялися в чужому для них середовищі на північному сході США.Згодом вони подалися в Канаду та Бразилію, де селилися переважно в сільській місцевості, яка давала їм можливість вести звичний спосіб життя. Упродовж 1881 — 1912 pp. приблизно 430 тис. селян виїхало з Галичини й Буковини та 170 тис. — із Закарпаття. Попри еміграцію, в усіх західноукраїнських субрегіонах спостерігався приріст населення. У Галичині в другій половині воно зросло з 4,9 млн у 1849 р. до 7,9 млн у 1910 р. Однак цей демографічний процес відбувався на тлі загострення соціально-економічних суперечностей і злиднів.

Не маючи державної підтримки, промисловість на західноукраїнських землях розвивалася повільно. Цукрова, шкіряна, текстильна галузі, не витримуючи конкуренції з товарами, що завозилися з Австрії, занепадали. Краще розвивалися галузі видобування енергетичної сировини й первинної обробки (нафтова та лісопереробна). Нафтовидобуток у Галичині, почавшись з 1850 р., розвивався нерівномірно. З 1880-х років спостерігалося піднесення галузі. У 1909 р. Галичина виробила 2 млн тонн нафти-сирцю, або 5 % тодішнього світового видобутку, що відповідало третьому місцю після США та Росії. Однак у подальші роки спад цін на нафтову сировину на міжнародному ринку призвів до занепаду галузі в Галичині. Державні замовлення під час Першої світової війни надали цій промисловості особливого значення.

Упродовж XIX ст. у нафтовій промисловості Галичини діяло 310 компаній, заснованих переважно іноземцями — англійцями, бельгійцями, французами, американцями, які клали до кишені великі прибутки. Долучитися до бориславського Ельдорадо намагався, хоча й безуспішно, навіть Джон Рокфеллер. Серед підприємців нафтової галузі не було жодного українця. З польських підприємців найвідомішим був С. Щепановський, який у своїй підприємницькій і громадській діяльності керувався амбітними ідеями відновлення Речі Посполитої. Маючи кілька копалень, він виділяв значні суми на національні цілі — видавав газету, писав і друкував книги просвітницького характеру. Саме завдяки розвитку нафтової промисловості в Галичині він мріяв відновити державність Польщі.

Різноетнічний характер власників нафтових родовищ, позиція невтручання імперської адміністрації (у 1861 р. контроль над нафтовою галузі Галичини Відень віддав провінційному сеймові у Львові, у якому домінували польські поміщики, не зацікавлені в промисловому розвитку краю) зумовили хаотичність розвитку галузі, корисливість і грабіжництво власників копалень, особливо іноземців. Стабільному зростанню галузі заважала ідеологія місцевих латифундистів, які в розвитку нафтової галузі вбачали загрозу втратити дешеву робочу силу для своїх господарств і перспективу підвищення платні сільськогосподарським наймитам.

У 1870-х роках у нафтовій промисловості працювало 15 тис. робітників, з яких майже половину становили українці, переважно вихідці з навколишніх сіл. Для багатьох з них робота на копальнях мала сезонний характер. Зазвичай вони виконували некваліфіковану роботу. Ці обставини, неграмотність і пияцтво заважали їм організовано обстоювати свої інтереси перед наглядачами та майстрами, які здебільшого були інонаціонального походження. І. Франко описав життя українських «нафтовиків» у таких творах, як «Бориславські оповідання», «Борислав сміється» та інших, проектуючи при цьому образи розважливих, класово свідомих робітників. Упровадження механізації зумовило зменшення кількості зайнятих у галузі.

Австрія деякий час відставала від інших європейських країн за кількістю залізниць, роль яких була визначальною в формуванні індустрії, пожвавленні торгівлі та утворенні національного ринку. У середині XIX ст. в урядовій політиці щодо залізничного будівництва відбулися зміни. У 1861 — 1871 pp. довжина колій зросла на 147 %. У галузі був присутній приватний, зокрема іноземний, капітал. Наприкінці століття щільність мережі залізниць наближалася до показників Франції. На залізничне будівництво впливали австрійські політичні й стратегічні міркування. Приділялась увага будівництву колій на території Галичини в напрямку до кордонів Російської імперії та Молдавського князівства. У 1864 р. завершилося будівництво залізниці з Кракова через Перемишль до Львова. Велика залізнична дуга з’єднала Львів і Відень. По ній до столиці транспортували галицьке м’ясо та нафту. У 1864 — 1868 pp. будувалася Львівсько-Чернівецька залізниця, для якої вперше в монархії в великій кількості був залучений англійський капітал. У 1867 — 1871 pp. було протягнуто дві гілки зі Львова, які вели до кордону з Росією — на Броди й Тернопіль з продовженням до Волочиська. Конвенцію про з’єднання залізниць двох держав було підписано в серпні 1867 р. Сполучення залізниць Австро-Угорщини та Росії біля Волочиська відбулося 4 жовтня 1871 p., біля Бродів — наприкінці літа 1873 р. Плани провести залізницю з Чернівців до Одеси та з’єднати російські й австрійські залізниці в Новоселиці через незгоду Росії не здійснилися. Тодішня конфігурація мережі залізниць у майже незмінному вигляді зберігається донині.

Будівництво стратегічних залізниць стимулювало розвиток економіки, так само, як і субсидії сільському господарству та створення першого в Галичині банку. Однак низький життєвий рівень абсолютної більшості населення був визначальною рисою західноукраїнського суспільства. Як свідчить дослідження під назвою «Галицькі злидні», що з’явилося 1888 p., рівень споживання мешканця Галичини становив половину, а працездатність — четверту частину від тогочасних середньоєвропейських відповідних показників.

Перехід від аграрно-ремісничого до індустріального суспільства з формуванням нових соціальних верств, тісних господарських зв’язків, які економічно поєднували б розрізнені території, що мав місце у чеських і верхньоавстрійських землях, — в українських землях не спостерігався. У Східній Україні ці процеси були набагато інтенсивнішими, економічна ситуація кращою.