Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія українського суспільства

6.2.2. Громадські рухи другої половини XIX ст. в Галичині, Буковині та Закарпатті

На розгортання національного руху суттєво впливав соціо-культурний стан русинської спільноти, переплетення національного й соціального гніту. Поступово викристалізувалися два підходи до вирішення проблеми національної самоідентифікації русинів — москвофільський і народовський. Упродовж XIX ст. на чолі обох напрямів стояли діячі поміркованих і консервативних поглядів, найчастіше — священики.

Москвофільство не було однорідним. На різних етапах воно мало певні відтінки. У 60 — 70-х роках XIX ст. йому була властива старорусинська компонента, тобто орієнтація на стару Русь.

Намагаючись довести Відню, що русини мають такі само старі політичні та культурні традиції, як і поляки, галицькі старорусини посилалися на історію Київської Русі й Галицько-Волинського князівства, літописи й пам’ятки церковнослов’янської літератури. У політичному сенсі старорусинство — це цілком лояльна до Австрії культурницька течія. Галицькі старорусини, маючи низку культурно-освітніх товариств, найбільшим з яких був Ставропігійний інститут, розгорнули широку культурну діяльність, їх газета «Слово» була популярна також у Буковині та Закарпатті. За підтримки Відня вони здійснювали краєзнавчі дослідження археологічного та мистецтвознавчо-іконографічного спрямування. Інтенсивну пам’яткоохоронну діяльність проводив чернець греко-католицької митрополичої Капітули у Львові А. Петрушевич, з ініціативи якого при Народному домі у Львові в 1873 р. було створено Музей старожитностей. Його фонди мали багату колекцію рукописів, стародруків, ікон, археологічних знахідок. У 1888 р. Ставропігійський інститут за ініціативи А. Петрушевича та професора Львівського університету І. Шараневича відкрив археологічно-бібліографічну виставку до 900-ї річниці запровадження на Русі християнства та 40-річчя правління монарха Франца Йосифа. Експозиція мала широкий резонанс у галицькому суспільстві.

Наріжним каменем галицького старорусинства було протистояння з поляками як носіями ворожої «руському духу» західної культури. Вони наполягали на такій рисі української ідентичності, як візантійська літургія, юліанський календар (старий стиль, яким користувалися в Росії до 1917 p.), кириличний алфавіт, історичний етимологічний правопис. Супротивники старорусинів, зокрема поляки, румуни та угорці, називали їх москвофілами. Назва закріпилася, коли стало відомо про тісні відносини старорусинів з російськими консулами в Чернівцях і Відні, отримання через них коштів, літератури, інструкцій щодо здійснення громадської діяльності. Поширення старорусинства й переростання його у відверте москвофільство зумовлювалося відірваністю західноукраїнських земель від решти українських територій, слабкою обізнаністю з антиукраїнською політикою Росії. Певну роль відіграв зовнішньополітичний чинник. На Буковині та Закарпатті довго пам’ятали про перехід російських військ у 1849 p., які на запрошення Відня рухалися в Угорщину. Ця акція демонструвала могутність «московського царя» й слабкість «австрійського цісаря». Австрія, як уже зазначалось, у 1850-х — першій половині 60-х років справді переживала важкі часи, поширювалися чутки про те, що вона може невдовзі розпастись, як це сталося з Польщею, і землі, заселені русинами, відійдуть до Росії.

Лідерами старорусинів цього періоду в Галичині були Д. Зубрицький, В. Дідицький, І. Наумович, Я. Головацький, М. Качковський, А. Петрушевич, у Закарпатті — А. Добрянський, у Буковині — І. Глібовицький, В. Продан, Т. Дронь. Спостерігаючи інонаціональний тиск, вони вирішили заручитися підтримкою Росії, наголошуючи на тотожності русинів з росіянами, близькості їхньої культури, пропагуючи твори російських письменників-слов’янофілів. Через слабке знання російської мови свої видання вони друкували так званим «язичієм» — сумішшю церковнослов’янської, російської й польської. Однак австрійському уряду не подобалося зміцнення контактів окремих представників старорусинства з російськими панславістами, посередницькою постаттю в яких був священик церкви при російському посольстві у Відні Михайло Раєвський. Через нього відверті москвофіли отримували субсидії від слов’янських комітетів, що діяли у Петербурзі й Москві. Вище керівництво москвофілів було звинувачене австрійським урядом у державній зраді. У 1882 р. найвідоміші діячі, й серед яких були А. Добрянський (1817 — 1901), І. Наумович (1826 — 1891), В. Площанський (1834 — 1925) та ін. були ув’язнені. Судовий процес за участю присяжних завершився виправданням, однак популярність москвофільської течії значно знизилася. Нове покоління освіченої молоді розуміло, що москвофільство в політичному й культурно-ідеологічному сенсі заганяє галицький національний рух у глухий кут, а орієнтація на російську мову і культуру веде до відірваності від селянської маси та його мови.

Народовство. Новий етап трансформації національно-культурного життя українців настав з появою в 1860-х роках поряд з москвофілами перших народовців. Назва течії кореспондує із ставкою її представників на народ та ідеєю національної спільності українців Галичини і Наддніпрянщини, а не Росії. Народовці прийняли етнонім «українець» замість «русин», що мало упередити від змішування галичан з росіянами.

Спочатку це була невелика група ліберального спрямування на чолі з В. Барвінським та А. Вахнянином, критично налаштована щодо старорусинів/москвофілів. Вони здійснювали культурну діяльність з орієнтацією на українофільську течію в підросійській Україні. Народовці наголошували на етнічній самостійності українців. Спираючись на австрійський закон про товариства від 1868 p., вони заснували у Львові товариство «Просвіта», яке створювало читальні, видавало твори українських письменників, шкільні підручники, газети. «Просвіта» мала 77 філій у провінції й 2364 бібліотеки, охоплювала своєю діяльністю 197 тис. осіб. Товариство вело також антиалкогольну й антитютюнову пропаганду.

У середині 1880-х років у буковинському товаристві «Руська бесіда» перемогло крило народовців на чолі з Ю. Федьковичем, С. Воробкевичем, С. Смаль-Стоцьким. Вони почали розвивати культурно-освітнє життя буковинського селянства на засадах українства.

У напрямах і тактиці громадської діяльності та ставленні до Габсбургів у москвофілів і народовців було багато спільного. Головними напрямами їхньої діяльності в другій половині XIX ст. було просвітництво й організаційно-господарська діяльність серед селянства. Москвофіли першими почали відкривати сільські читальні, пропагувати ідею громадських зерносховищ (шпіхлірів), кас взаємодопомоги, ремісничих гуртків. З часом народовці ще ширше, завдяки сприятливим для них умовам, забезпечували селян літературою з агрономії, з основ кооперації, створювали мережу кредитних і страхових товариств, надавали юридичну допомогу селянам та їхнім господарським закладам, з дозволу уряду розширювали систему освіти на національній основі — крім початкових шкіл, вони добилися відкриття українських гімназій, реального училища й жіночого ліцею, висунули ідею створення окремого українського університету у Львові.

І москвофіли, і народовці уникали конфронтації з центральним урядом, мали своїх депутатів у місцевих ландтагах і віденському парламенті, демонстрували лояльність і відданість цісарю. Політичні вимоги як одних, так і інших, не виходили за межі виділення східнослов’янських етнічних територій Австро-Угорщини в одну провінцію з власною адміністрацією. Відень, не афішуючи своє негативне ставлення до цієї ідеї, послідовно нехтував нею. Він правив, удаючись до гри на міжнаціональних суперечностях у Галичині, Буковині та Угорській Русі. У другій половині XIX ст. австрійський уряд із зовнішньополітичних мотивів став підтримувати народовців, тому наприкінці 1880-х років вони посіли домінуюче становище в національному русі.

У середині 70-х років у Галичині з’явилося нове покоління інтелігенції, яке намагалося надати українському рухові модерного, європейського характеру. Під впливом Михайла Драгоманова молоді в той час українські діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та інші навернулися до модних тоді соціалістичних ідей. Так в українському таборі виникала ще одна, так звана радикальна течія. Її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процес проти українських соціалістів (Івана Франка та його товаришів) 1877 — 1878 pp. Попри свою малочисельність, галицько-українські радикали відіграли велику роль у зміні ідеологічних основ та організаційних форм національного руху. Радикали вели соціалістичну пропаганду серед українського селянства та робітництва і, — що робило їхню діяльність особливо неприйнятною для поміркованого національного керівництва — виступали з різкою критикою греко-католицького духовенства.