Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

6.2. Конституційні реформи в Австро-Угорщині та їх вплив на розвиток української спільноти в другій половині XIX ст.

6.2.1. Зміст і наслідки для українства конституційних реформ

Для розуміння становища підавстрійських українців у другій половині XIX ст. доцільно, передусім, з’ясувати, чому і як монархія Габсбургів з Австрії перетворилася на Австро-Угорщину та які наслідки для слов’янських народів мала кардинальна реконструкція імперії.

Після придушення революції 1848 — 1849 років у країні було скасовано конституцію та відновлено монархічну систему правління з тенденцією до централізму та силового зміцнення позицій німецького елементу в імперії. Однак зовнішньополітичні невдачі поклали край десятилітньому періоду післяреволюційної реакції. У 1859 р. Австрія зазнала поразки в збройному конфлікті з італійцями та французами, головним переможцем з якого вийшов П’ємонт — королівство на півночі Італії, яке боролося за звільнення й об’єднання всіх італійських земель в одній національній державі. Приклад П’ємонту надихнув політичних лідерів інших народів Австрії, землі яких були поділені між кількома імперіями. Над Габсбурзькою монархією нависла загроза повторення нової революційної «весни народів».

Інша поразка Австрії, якої вона зазнала у 1866 р. у війні з Пруссією, перекреслила амбітні спроби Відня об’єднати під власною егідою всі німецькі землі та досягти незаперечної переваги в Центральній Європі. З провалом цієї зовнішньополітичної акції Австрія вже не сприймалась як провідна німецька держава. У цьому сенсі її потіснила Німеччина. Втрата престижу на міжнародній арені й активізація національного руху свідчили про те, що майбутнє імперії залежатиме від лояльності національних еліт, які перебували в опозиції до Відня. Особливого статусу вимагали угорці. Ситуація спонукала уряд до конституційних експериментів.

У березні 1860 р. цісар Франц Йосиф оголосив про скликання рейхсрату. Згідно з Дипломом від 20 жовтня 1860 р. уводилося конституційне правління, запроваджувався розподіл законодавчої влади між імператором і рейхсратом, а також місцевими представницькими органами, відновлювались автономні права окремих країв і земель. Спроби Відня поєднати централістичні та автономістські тенденції шляхом складних державно-правових комбінацій не влаштовували угорську, чеську та польську еліту.

Завершеного вигляду політична система імперії набула в середині 1860-х років після проведення під тиском угорців нового циклу реформ. За двосторонньою угодою 1867 р. було утворено конституційну дуалістичну (лат. dualis — двоїста, двоєдина) Австро-Угорську державу. Територіально вона поділялася на Ціслейтанію, яка включала власне Австрію з Чехією, Моравією, Силезією, Істрією, Трієстом, Далмацією, Крайною, Буковиною і Галичиною, та Транслейтанію, що включала Угорське королівство з Трансільванією, Хорвато-Словенією, й Закарпаттям. Жодна з панівних націй не утворювала більшості. Австрійські німці в Ціслейтанії становили 36 %, а угорці в Транслейтанії — 45 % населення. З 50 млн населення Австро-Угорщини слов’яни становили близько 30 млн.

Носієм вищої влади в Австро-Угорщині був імператор з династії Габсбургів, який водночас мав титул угорського короля. Його особа оголошувалася священною й недоторканною. Органи представницької демократії та весь апарат управління формувалися й діяли в Австрії незалежно від органів управління іншої частини двоєдиної монархії — Угорщини. Загальноімперськими міністерствами, тобто спільними для двох частин держави, були лише три: військове, закордонних справ і фінансів. Окремо формувалися й автономно діяли парламенти — рейхсрат у Австрії та сейм в Угорщині, у якій було відновлено угорську Конституцію 1848 р. Австрія конституції як окремого цілісного документа не мала. Її основу становили шість державних законів від 21 грудня 1967 р. (Груднева конституція) і раніше прийняті закони, зокрема Прагматична санкція від 6 грудня 1724 р. про престолонаслідування й неподільність імперії, Диплом від 20 жовтня 1860 р. (Федеральна конституція) та Патент від 26 лютого 1861 р.

Згідно із законами 1860-х років верховна влада належала імператорові. У галузі законодавства допомогу йому надавав рейхсрат, який складався з двох палат. Чисельність верхньої палати коливалась у межах від 250 до 300 осіб, яких призначали з представників династії, чиновництва, аристократичних родів, окремих осіб, які мали видатні заслуги в державній діяльності, науці й мистецтві. Верхня палата відігравала незначну роль у питаннях законотворення. Членів нижньої палати обирали зі складу місцевих сеймів, а з 1873 р. були запроваджені вибори депутатів за куріальною системою, як і під час виборів до місцевих ландтагів з градацією за чотирма куріями — великих землевласників, торгово-промислових палат, міст і сільських громад.

Згідно з реформами 1860 — 1870-х років в Австрії вводилася загальна військова повинність, запроваджувалася обов’язкова середня освіта (її термін встановлювали ландтаги), упорядковувалася система судочинства. Дрібні кримінальні й цивільні справи в повітових судах розглядав один суддя. У крайовому суді процес відбувався за участю присяжних засідателів.

Характерною рисою законів 60 — 70-х років XIX ст. було декларування загальнодемократичних і національних прав народів імперії. Проголошувалася рівність усіх громадян перед законом, право представників усіх народів імперії обіймати державні посади, утворювати національні спілки й товариства. З 1870 р. закон дозволяв проведення страйків. Скасовувалася попередня цензура, застерігалася таємниця листування, надавалася свобода пересування, вибору професії та освіти, слова й друку. Проголошувалася рівноправність усіх народів щодо здобуття освіти рідною мовою, використання національних мов у державних установах і громадському житті. Застерігалося виконання державного гімну Австро-Угорщини тринадцятьма мовами.

Розширення демократії та самоуправління ознаменувалося наданням певної автономії коронним землям. У 1861 р. на нових засадах у Львові почав діяти Галицький сейм, у Чернівцях — Буковинськийландтаг. Ці органи мали функції місцевого самоуправління, їх компетенція стосувалася господарських справ. Бюджетні права зводилися до введення місцевих податків. Вибори проводили кожні шість років за куріальною системою, в основу якої покладено станово-майновий принцип. Виборців поділяли на чотири курії. До першої належали великі землевласники, які щороку сплачували не менше 100 гульденів державного податку, до другої — населення найбільших міст Галичини та відповідно Буковини, до третьої — торгово-промислові палати: у Галичині — Львівська, Краківська та Бродівська; у Буковині — Чернівецька, до четвертої — населення сільських громад. З огляду на майновий ценз третина міського та сільського населення позбавлялась участі у виборах. У перших трьох куріях вибори були одноступінчастими, у селянській — двоступінчастими. Спочатку від 500 виборців обирався один виборщик. До складу ландтагів входили так звані вірилісти, які ставали депутатами за посадою, а не в результаті виборів. Із 150 членів Галицького сейму дев’ять були вірилістами. Сім з них — ієрархами греко-католицького, римо-католицького та вірмено-католицького обрядів і два — ректорами Краківського й Львівського університетів. Більшість у Галицькому сеймі належала польським консерваторам. Формально українці згідно з виборчим законом у другій половині XIX ст. могли здобути до третини місць (щонайбільше 50). Але на практиці, через порушення законності на виборах, з 1870-х років обирали не більше 10 депутатів, що було наслідком нехтування виборчим законодавством, підкупом і тиском на виборців і кандидатів з боку місцевої влади. Інколи напередодні виборів намісники збирали державних службовців і наказували їм голосувати за потрібних владі кандидатів.

Засідання галицького сейму велися польською мовою, кореспонденція — німецькою. Сесія проводилася раз на рік за спеціальним дозволом імператора. Він же призначав маршалка (головуючого) з числа польських аристократів і віце-маршалка, зазвичай українця. Часто це був греко-католицький митрополит. Українська фракція Галицького сейму діяла під назвою «Руський клуб». Проте деякі українські депутати входили до фракції «Польське коло», а восени 1892 р. «Руський клуб» залишили москвофіли.

Буковинський сейм складався з 30 депутатів, з яких двоє були вірилістами: буковинський митрополит і з 1875 р. ще ректор Чернівецького університету. Перші вибори відбулися у березні 1861 p.,засідання почалися 6 квітня 1861 р. Українство було представлене трьома депутатами — повітовими старостами, за виборами 1867 р. — одним повітовим старостою та двома селянами. Засідання велися німецькою мовою. У 1869 р. під час читання протоколу засідань послугогувалися румунською. Малограмотні, непідготовлені до політичної діяльності селянські депутати були не в змозі відстояти права української мови. Двічі, у 1867 і 1870 p., балотувався Ю. Федькович, але невдало. До початку 1890-х років українські кандидати-народовці зазнавали поразки на виборах до сейму й рейхсрату. Обрані москвофіли та національно несвідомі сільські старости не порушували українських питань, перебуваючи під впливом німецької бюрократії або прорумунськи налаштованого духовенства православної церкви Буковини. Лише 1890 р. у ландтазі з’явилися три представники світської інтелігенції від народовців, які були більш пристосовані до політичної діяльності. Це стало можливим завдяки міжнаціональному виборчому комітету провінції та зняттю в трьох із шести українських виборчих округів своїх кандидатів.

В Угорщині, до якої входило Закарпаття, відповідно до угоди 1867 р. діяли своя конституція та свій парламент. Угорщина розбудовувалась як унітарна національна держава. Можливість рівноправного партнерства етнічних меншин з титульною нацією була пов’язана з їхньою асиміляцією. Уряд уважав, що асиміляція якомога більшої кількості немадярів, а вони становили 46 % населення Транслейтанії (за винятком Хорватії, яка отримала статус асоційованої країни в Короні св. Стефана з автономією у внутрішніх справах), стане передумовою майбутнього визволення від Габсбургів. Угорська парламентська практика забороняла порушувати національне питання й вести мову про самобутність етнічних меншин. Незнання угорської мови автоматично позбавляло права участі у виборах до угорського парламенту.

Конституційний лад й особливо демократизація сфери суспільних відносин у австрійській частині імперії мали позитивне значення. Однак чимало правових норм не втілювались у суспільно-політичній практиці, були лише загальними деклараціями, які реально не функціонували. І. Франко, який двічі безуспішно балотувався на виборах, оцінюючи політичні права в Австро-Угорщині, назвав їх фікцією. Це стосується зокрема й закону про рівність усіх народів і мов імперії. Закон не супроводжувався законодавчим механізмом, і тому трактувався на місцях залежно від співвідношення політичних сил. У Буковині воно склалося на користь німців і румунів, між якими відбувалося суперництво на різних владних щаблях, у Галичині — на користь поляків.

Австрійський уряд підтримав етнокультурне самовизначення русинів, коли це було йому політично вигідно, приміром, для придушення польського й угорського національного руху в часи революції 1848p., а з настанням конституційного правління (особливо після укладання угоди з угорцями) віддав перевагу полякам. Польські консерватори в 1867 р. вчасно звернулися до австрійського імператора з вірнопідданською заявою, запевняючи, що Австрія на чолі з Габсбургами має виконувати роль щита від наступу північного сусіда — Росії. У відповідь на це Відень пішов на значні поступки полякам, які згодом за кількістю місць у рейхсраті посіли третє місце після німців і чехів. Польський граф Агенор Голуховський став довіреною особою нового імператора Франца Йосифа й тричі призначався намісником Галичини. У Відні було створено міністерство Галичини, щоправда, очолюване міністром без портфеля, однак за походженням ним мав бути тільки поляк. 3 1870-х років, коли в усій імперії в місцеве урядування впроваджувалися національні мови, лише польська мова замість німецької набула статусу офіційної на всій території Галичини. На цій основі полякам вдалось усунути німецький елемент з ключових посад у краї, монополізувати вищі ешелони адміністрації, освітньої системи та економічного життя. Поляки в імперії Габсбургів переживали справжній культурний ренесанс. Галичина (особливо Львів, який з останньої третини XIX ст. перестав бути німецьким Lemberg-ом і знову перетворився на польський Lwow) трактувалася ними як центр розвитку виключно польської культури, повнокровного національного життя, інакше кажучи, — «польський П’ємонт». Утримуючи політичний та економічний контроль над усією Галичиною, поляки дискримінували українців у політичному й культурному житті, особливо в освіті. їм вдалося замінити німецьку мову польською в середніх освітніх закладах, гальмуючи при цьому створення українських шкіл і гімназій, університетських кафедр. Як наслідок — українське суспільство без зростання світської інтелігенції в соціальному та політичному аспектах залишалося слабо консолідованим. Лише на початку 1914 р. під тиском австрійського прем’єр-міністра було укладено українсько-польську угоду, згідно з якою 14 лютого 1914 р. було ухвалено законопроект про реформу виборів до галицького сейму. Українці мали отримати 62 місця з 228, що становило 27% усього складу сейму. Це була та сама пропорція представництва двох народів, яка застосовувалася під час парламентських виборів з 1907 р.