Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

6.1.3. Суспільно-політичні рухи в Наддніпрянській Україні в першій половині XIX ст.

Громадівський рух. Провідну роль в українському русі другої половині XIX ст. відігравали громади — напівлегальні українські організації, які об’єднували ліберально-демократичну інтелігенцію. Перша громада почала діяти в 1859 р. у Санкт-Петербурзі. Тут за фінансової підтримки українських землевласників-філантропів В. Тарнавського та Г. Галагана виходив журнал «Основа» (1861 — 1862). Редакція журналу намагалася створити сприятливі умови для розвитку української літератури й друку, упровадження фонетичного правопису.

Подібні українські організації діяли також у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі, Ніжині. Вони не були достатньо організаційно оформленими, не мали програм і статутів. їх діяльність була спрямована на просвітництво, розвиток науки та української культури. Оскільки перші громадівці декларували себе захисниками селян й одягалися в народний одяг, щоб легше знаходити з ними спільну мову, польська інтелігенція стала називати їх хлопоманами, а самі вони називали себе українофілами. Цей рух був популярним у 1860-х роках серед студентської молоді Києва й мав етнографічно-романтичне забарвлення. Найвпливовішими ідеологами українофільського руху були В. Антонович і М. Драгоманов. Членами громад були також В. Кістяківський, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, М. Лисенко, В. Білозерський, М. Потебня. Вони обґрунтовували етнічно-історичну окремішність українців від росіян і поляків. Упродовж 1862 р. у низці міст і сіл ними було засновано 67 недільних шкіл для дорослого населення, у яких навчалися за букварем П. Куліша. Культурна діяльність громадівців на тлі невдоволення селян реформою 1861 р. і польське повстання 1863 р. проти царського правління налаштували імперський уряд проти будь-яких проявів українського руху, особливо проти вживання української мови в публічно-офіційній сфері. Імперська преса заперечувала існування української мови як літературної, зводила її до побутової говірки селян. Попри романтизм і відсутність чіткого політичного забарвлення, чиновники дійшли висновку про загрозу діяльності громадівців для імперії. Було створено слідчу комісію в справі хлопоманів-українофілів. Викликаний нею для співбесіди В. Антонович зумів переконати її членів в тому, що хлопомани нічим російській владі не загрожують, а навпаки, допомагають позбутися стереотипного твердження поляків Правобережжя, що цей край є споконвічною польською провінцією. Антонович і з ним 21 учасник київської громади оприлюднили відкритий лист, у якому стверджували, що вони не революціонери й не сепаратисти, а лише дбають про освіту народу та не нав’язують йому жодних політичних ідей. Адміністративне покарання громадівців (заслання до Казані) було скасовано і вони продовжували навчання та працю в Києві.

Однак тематика й мова публіцистики українофілів в «Основі», починаючи з 1862 p., викликала настороженість. Українська мова була засобом культурної емансипації, що загрожувало концепції «триєдиної російської нації». Водночас з критикою у російській пресі (Катков, Аксаков) у надрах бюрократичного апарату почалося розслідування активності українофілів, яке завершилось у липні 1863 р. циркуляром для цензурних комітетів, який забороняв публікацію «книг для народу на малоросійському наріччі». Ця інструкція міністра внутрішніх справ П. Валуєва означала, що влада обрала тактику насильної асиміляції українців. Проте вже на початку 1970-х років громадівці в Києві активізували свою діяльність, перенісши цього разу центр уваги з літературно-видавничої на науково-дослідну сферу, скориставшись при цьому відкриттям у Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. В. Антонович, М. Драгоманов, О. Русов, М. Зібер, С. Подолинський, П. Чубинський та інші здійснювалися етнографічні, історичні та статистичні дослідження. 2 березня 1874 р. було проведено одноденний перепис населення Києва з графою про володіння українською мовою.

Член київської громади, поважний нотабль у місті М. Ф. Юзефович, звернувся до уряду з пропозиціями заборонити будь-які дослідження української регіональної історії та мови. Його доповідні записки на ім’я Олександра II лягли в основу Емського указу 1876 p., яким було заборонено не лише друкувати оригінальні твори, тексти до музики, а й ввозити з-за кордону книги українською мовою. Під заборону підпали також українські сценічні вистави та публічні читання. Прийнятий без узгодження з місцевою адміністрацією, зокрема з Київським генерал-губернатором О. М. Дондуковим-Корсаковим, з яким суперничав М. Юзефович, Емський указ 1876 р. був невиправдано жорстким. Він призвів до закриття відділу Географічного товариства у Києві, позбавив громадівців легальності. У цих складних умовах популярний серед молоді ідеолог українства, прибічник громадівського соціалізму М. Драгоманов (1841 — 1895) змушений був залишити викладання історії античності в Київському університеті й емігрувати за кордон, що загальмувало створення української політичної організації партійного типу в підросійській Україні. Інший видатний діяч українофільського спрямування В. Антонович (1834 — 1908) дотримувався більш поміркованої тактики, ніж М. Драгоманов, і вважав за необхідне обмежитися легальною діяльністю. Понад 30 років він викладав історію в Київському університеті, пробуджуючи у своїх студентів науковий інтерес до історії України. Серед його учнів були видатні історики Д. Баталій, М. Довнар-Запольський, М. Грушевський та ін. Він першим запропонував уживати у наукових працях термін «Україна-Русь». В умовах гоніння на українську культуру й мову в Наддніпрянській Україні, Антонович звернув увагу на Галичину та визначив її як потенційний «Український П’ємонт».

На суспільний рух в Україні намагалися впливати російські народники, які сповідували різні види утопічного соціалізму. Однак між російським революційним народництвом та українським народництвом спільного було більше в назві, ніж у діяльності. Народники-громадівці були переконаними еволюціоністами, тому на порядок денний ставили культурну діяльність, освіту, наукові дослідження в галузі українознавства. Російські народники нехтували національними рухами в середині імперії, віддавали перевагу насильницьким методам боротьби. Здійснивши низку терористичних актів на державних посадовців, вони 1 березня 1881 р. вбили царя Олександра II.