Історія українського суспільства

6.1.2. Індустріалізація «по-українськи»: соціальні та національно-етнічні наслідки

Відмітною рисою економічного розвитку України в другій половині XIX ст. було стрімке піднесення промисловості, особливо видобувної та металургійної. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 17 великих металургійних заводів з новою технологією виробництва, на них припадало 52 % усього виплавленого в імперії металу. Криворізький басейн давав 57,2 % видобутку залізної руди, Донбас — понад 2/3 загальноросійського видобутку вугілля. Під кінець XIX ст. Україна перетворилася в основну вугільно-металургійну базу Росії. Розвивалося сільськогосподарське машинобудування. У 1895 р. почалося будівництво Харківського, а в наступному році — Луганського паровозобудівних заводів. У 1900 р. вони випустили 233 паровози, що становило 23,3 % їх загальноросійського виготовлення.

Зростання промисловості й товарності сільського господарства вимагало розбудови транспортної мережі. До 1860-х років зерно, сіль і рибу перевозили чумаки на возах. Згодом їхні функції перебрали залізниці. З метою вивезення зерна до морських портів для експорту за кордон перша залізниця в Україні була прокладена від Балти до Одеси (1865 p.). У 1868 та 1870 pp. цю лінію було продовжено в двох напрямках, які сполучали Балту з Києвом — через Жмеринку та Кременчук. Тоді ж у Києві був споруджений перший вокзал, відкрито залізничні майстерні. До початку 1890-х років в Україні було завершено будівництво головних залізничних магістралей, які сполучали Наддніпрянську Україну з балтійськими портами. Проте в спорудженні залізниць були й прорахунки, приміром, деякий час Київ не мав прямого залізничного сполучення з Одесою.

У другій половині XIX ст. в Україні прискорився процес урбанізації. Наприкінці століття в Україні вже було 130 міст, з яких чотири мали понад 100 тис. населення: Одеса — 404 тис., Київ — 248, Харків — 174, Катеринослав — 113 тис. Розвивалася міська інфраструктура. Перший телефон в Україні було встановлено в 1882 р. в Одесі, а перший трамвай пущено 1892 р. у Києві. Однак міське населення в Україні становило лише 13,6%. Урбанізація мало торкнулася українців, яких за переписом 1897 р. було 73 % загальної кількості населення, а в містах їх проживало лише 5 %. 38 % міського населення становили росіяни, 45 % — євреї.

У великих містах України розпочався справжній будівельний бум. Крім адміністративних споруд у Києві, Одесі та Харкові зводилися так звані «прибуткові будинки», власники яких здавали квартири в найм і отримували прибуток. У Києві здійснювалося інтенсивне будівництво готелів, оскільки щороку місто приймало близько 900 тис. відвідувачів. Одним з перших і найвідоміших готелів міста став «Європейський», споруджений 1851 р. за проектом архітектора О. Беретті на тодішній Театральній площі, яку невдовзі було перейменували в Європейську. У 1870-х роках за проектами архітектора В. Ніколаєва було зведено готель «Київ» на Бібіковському бульварі (1873) і «Національ» на Хрещатику (1876). Змінились акценти інтенсивної забудови історичного центру Києва. На перший план за значенням, «обігнавши» Поділ, вийшов Хрещатик. Нова вулиця, пролігши на стику окремих районів міста (Подолу, Старого міста, Нової будови, Печерська), вдало сполучила їх.

Поряд з важкою промисловістю статус галузей загальноімперського значення зберігало українське цукрове, борошномельне та спирто-горілчане виробництво. До останньої третини XVIII ст. цукор в Україні вироблявся з привізної тростяної сировини. Клімат України виявився сприятливим для вирощування цукрового буряка. Цукроваріння — складний технологічний процес, який стимулював упровадження технічних новинок. На початку 1880 pp. на Правобережжі діяло 126 цукроварень, які були оснащені 939 паровими котлами, 115 паровими машинами, 171 пресом і 677 дифузаторами, що свідчило про технічний переворот у галузі. У 1890-х роках на Правобережжі та Харківщині діяло 150 цукрових підприємств, які давали 85 % загальноімперського виробництва цукру. У Києві з 1897 р. почала діяти Всеросійська спілка цукровиробників.

Завдяки модернізації та капіталізації спирто-горілчаної галузі посилювалася концентрація виробництва, скорочувалася кількість підприємств з одночасним збільшенням виробництва продукції. Якщо в середині 1860-х років на Правобережжі та Полтавській губерніях діяло понад 640 підприємств з виробництва алкогольних напоїв, то в 1895 р. їх кількість тут скоротилася до 250, а виробництво продукції у вартісному вимірі збільшилося майже вдвічі. На Харківщині кількість відповідних заводів з 126 скоротилася до 40. Ціна на картоплю й пшеницю залишалася невисокою, і переробка їх на спирт була ще рентабельною.

Серйозних змін упродовж другої половини XIX ст. зазнала борошномельна промисловість України. На кінець століття тут діяло 18,4 % усіх борошномельних підприємств Росії. Більшість з них були обладнані паровими машинами. Найбільшу кількість млинів було зосереджено в Київській, Чернігівській, Подільській та Волинській губерніях, у яких налічувалося 3617 борошномельних підприємств. Ще 2534 аналогічних підприємств працювали в Полтавській, Харківській, Херсонській і Таврійській губерніях. Випічка хліба в Україні велася переважно в домашньому господарстві. На Наддніпрянщині в 1865 р. існувало лише сім промислових пекарень. Через десять років їх кількість збільшилася до дев’яти, а ще через 10 — до 12. На початку XX ст. діяло 38 кондитерських фабрик.

Підприємницька верства в Україні динамічно видозмінювалася. Під впливом сприятливої економічної кон’юнктури до торгово-підприємницької діяльності вдавалися вихідці із селянства та представники найвищих верств суспільства, передусім дворянства і чиновництва, а також інтелектуальних професій, зокрема інженери й техніки-самоуки. У найбільш вигідному становищі щодо наявності необхідного капіталу були поміщики, які успадкували від попередньої епохи значні матеріальні багатства, та купецтво, яке нагромадило первісний капітал на торгівлі. Вони зосередили свої зусилля в гірничій, металургійній, машинобудівній галузях. У другій половині XIX ст. в Україну прибували капіталісти з Франції, Голландії, Бельгії, Англії. 60 % власників сільськогосподарських машинобудівних підприємств мали німецьке походження. У Києві в 1900 р. серед 11 власників машинобудівних і чавуноливарних заводів не було жодного українця, а з 93 промислових закладів міста лише шість належали підприємцям з українськими прізвищами. 80 % акціонерного капіталу в Україні було іноземного походження. Помітну роль у промисловості й торгівлі відігравали представники російського та єврейського етносів. Українці свій потенціал зосереджували в сільськогосподарському виробництві та харчовій галузі. Продуктивне промислово-землеробське господарство вели брати М. А. і Ф. А. Терещенки та їхні нащадки. Родині належало 161 тис. десятин землі, дев’ять цукрових заводів, винокурний завод і паровий млин. Економічна потужність господарства давала змогу нехтувати дрібними вигодами на кшталт усіляких утисків селян. їхнє господарство вже пройшло в своєму розвитку той рубіж, за яким закінчувалася залежність від селянських коней та інвентарю. Відносини з селянами набували більш цивілізованого характеру.

Активною діяльністю в суспільному житті виділялося кілька родин цукрових магнатів — Симиренки, Терещенки, Харитоненки, а також промисловець гірничої галузі О. Алчевський. Повагою киян користувалася родина купців Дегтярьових. М. Дегтярьов, успадкувавши від батька значний капітал, успішно продовжував його справу — торгівлю металевими виробами. Його впродовж 25 років обирали до Київської міської думи, він чимало зробив для соціальної інфраструктури міста, передав Києву на благодійні цілі майно загальною вартістю 2,5 млн крб. Українській національній справі цілеспрямовано меценатствувати наважувалися лише одиниці — Симиренки, Леонтовичі, Є. Чикаленко.

У результаті розвитку промисловості зростав робітничий клас, чисельність якого в Україні в 1900 р. становила 2,5 млн осіб. Якщо марксистська історіографія трактувала факт концентрації промисловості й робітничого класу як показник готовності України до соціалістичної революції, то національна — ставить питання про те, наскільки в промисловий розвиток і пролетаризацію були втягнуті українці. Відомо, що важка промисловість, яка з’явилася в українських степах, не була продуктом цілком органічного місцевого розвитку, її появу не підготував процес накопичення національного капіталу, як це мало місце в Англії чи інших західноєвропейських країнах. До того ж значна частка робітництва мала російське походження. На шахтах і рудниках українці становили 30 %, у виплавці й обробці металів — 32 %, будівництві — 36 %, на залізницях — 41 %, деревообробній промисловості — 37 %. Цей феномен часто пов’язують з тим, що український селянин глибоко й майже містично був прив’язаний до землі. І справді, його мало приваблювало міське життя й особливо перспектива участі в індустріальному виробництві. Однак діяв ще один, прозаїчніший чинник. Оскільки в Наддніпрянській Україні поміщицьке сільське господарство було прибутковим, поміщики й після скасування кріпацтва вимагали від селян відробляти на панських полях за отримані земельні ділянки, а не сплачувати грошову ренту, що стримувало їхнє переміщення до міст. Українські робітники — практично напівселяни, — вирушаючи до міст на посезонну роботу, становили категорію малокваліфікованої, часто неписьменної робочої сили.

Концентрація робітничого класу супроводжувалася появою низки соціальних проблем, пов’язаних з важкими житловими умовами, антисанітарією, хворобами, зокрема професійними, високим ступенем виробничого травматизму, низькою заробітною платою. Профспілки в Україні, на відміну від Австрії, до 1905 р. були під забороною. Підприємці впевнено тримали в своїх руках усі важелі впливу на соціальну ситуацію: робітничі каси, відданих господарям адміністраторів, інженерів і навіть священиків, що дозволяло стискати лещата експлуатації.

Отже, основні тенденції соціально-економічного розвитку України формувалися під впливом нових капіталістичних відносин. Галузева структура економіки Наддніпрянщини була підпорядкована потребам центру імперії. Попри чималий обсяг сільськогосподарської продукції, більшість населення заледве зводила кінці з кінцями. Аграрний сектор працював здебільшого на експорт, який допомагав державі сплачувати закордонні позики та купувати в Західній Європі технічне обладнання. Найбільший зиск з української економіки отримували імперська скарбниця, іноземні купці в Одесі та західноєвропейські інвестори в Донецько-Придніпровському регіоні.