Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія українського суспільства

6.1. Тенденції соціально-економічного та політичного розвитку українських земель у Російській імперії 

6.1.1. Скасування кріпацтва в Росії. Ліберальні реформи 1860 — 1870-х pp. й особливості їх проведення в Україні

З усіх європейських країн у Росії найдовше проіснувало кріпацтво. Скасувати його мав намір Олександр І, однак реакційні настрої, що запанували після повстання декабристів, на 35 років загальмували демократичні реформи. Уважалося, що кріпосництво забезпечує стабільність суспільства та благополуччя дворянства — опори монархії. Поразка в Кримській війні, якої країна зазнала на власній території, довела до свідомості урядовців, що Росія не може залишатися великою державою, допоки переважна більшість її населення позбавлена юридичних та економічних прав.

Маніфест 19 лютого 1861 р. і супутні йому закони оголошували компромісний варіант реформи, який радикально не зачіпав поміщицьке землеволодіння, однак «дарував» селянам особисту свободу, обіцяв земельні наділи та деякі громадянські права. Селянські польові наділи до їх викупу належали сільській громаді, яка отримала статус юридичної особи. Це було зроблено для забезпечення виконанняселянами податкових обов’язків як перед державою (подушна подать), так і викупних платежів, тобто іпотечних внесків державі за те, що вона відшкодовувала поміщикам втрату ділянок, переданих їхнім колишнім кріпакам.

Практика проведення реформи регламентувалася «Загальним положенням про селян, звільнених від кріпосної залежності». Окремі статті цього документа були оприлюднені українською мовою й розіслані у волості Катеринославської губернії. З огляду на особливості соціально-економічного укладу в різних українських губерніях та переслідуючи певні політичні цілі, територію України за специфікою проведення реформи було поділено на три регіони: 1) Лівобережна Україна з властивим їй подвірним землекористуванням; 2) Правобережна Україна з її історичними та національно-культурними особливостями, головною з яких було домінування польських землевласників; 3) губернії Новоросійського краю, у яких переважало общинне землеволодіння.

На півдні та сході українські селяни втратили 30 % землі, що була в їхньому користуванні до реформи. На Правобережжі уряд збільшив селянські наділи на 20 % й одночасно зменшив викупну плату за землю на 20 %. Це було зроблено з метою привернути селян на свою сторону й послабити традиційно сильний вплив польської шляхти. Поляки, дискредитувавши себе перед урядом повстанням 1863 — 1864pp., деякий час були позбавлені права продавати і купувати землю. До того ж тут уряд запровадив інститут мирових посередників, які розглядали скарги та претензії селян до польських магнатів. Служити мировими посередниками пішли українофіли О. О. Русов, Н. В. Ковалевський, М. П. Зібер, П. А. Косач. Аграрна реформа на Правобережжі мала антипольську спрямованість і сприяла співпраці російських та українських сил.

Скасування кріпацтва прискорило процес соціального розшарування як у селянському, так і поміщицькому середовищі. Позбавлені дармової праці селян, поміщики змушені були вдаватись до нових форм ведення господарства. Розуміння необхідності механізації та модернізації сільськогосподарського виробництва до багатьох з них прийшло із запізненням, оскільки вони вдовольнялися викупними платежами, що надходили впродовж 25 років. На середину 1890-х років 40 % поміщицьких земель були закладені в банках, 10 % — продані заможним селянам або поміщикам, більш пристосованим до нових умов господарювання.

Наприкінці XIX ст. сформувалося кілька типів сільських господарств: 1) поміщицькі господарства низькотоварного характеру. Базуючись на праці залежних селян, які відробляли повинності, збережені реформою 1861 p., вони мали непевну економічну перспективу; 2) великі економії’, які виробляли продукцію, орієнтуючись на її експорт. Це були модернізовані господарства, засновані на найманій праці та широкому застосуванні техніки; 3) заможні селянські господарства куркульського типу, які використовували високопродуктивну особисту працю та дешеву працю батраків. їх виробництво було спрямовано на внутрішній ринок; 4) малоземельні селянські господарства, що орієнтувалися на задоволення власних споживчих потреб, тобто мали натуральний характер. Оскільки чисельність сільського населення за 40 пореформених років подвоїлася, то відповідно зменшився середній розмір наділу, який становив приблизно три гектара на душу чоловічої статі. Наприкінці XIX ст. 57 % сільськогосподарських дворів в Україні мали в своєму землекористуванні менше трьох десятин землі (1 десятина = 1,1 га = 2,72 акри), тобто це були бідні селяни. Безземельні, бідні, середні й навіть заможні селяни прагнули мати якомога більше землі й намагались отримати її безоплатно, тому неодноразово вдавалися до повстань, які супроводжувалися пограбуванням поміщицьких маєтків. Соціальне напруження в українському селі в пореформений період — одна з хронічних і найбільш гострих проблем, яку не міг вирішити уряд.

Запровадження нової системи управління. Скасування кріпацтва супроводжувалося послабленням влади поміщика на селі й вимагало нової системи управління та нагляду за громадським порядком. З цією метою уряд здійснив низку реформ. У 1962 р. було проведено поліцейську реформу, згідно з якою в кожному повіті створювалися поліцейські управління на чолі зі справником, призначеним губернатором, а в містах — міська поліція на чолі з поліцмейстером. Міста поділялися на частини, дільниці й околотки.

Місцеве самоврядування реформувалось у два етапи: 1864 р. — земська реформа, 1870 р. — реформа міського самоуправління. У повітах і губерніях на земських зборах обиралися відповідні управи. Вибори до земств відбувалися за майновим цензом на три роки. На Лівобережній Україні в 1864 р. було створено шість губернських і 60 повітових земських управ. Однак на Правобережжі земське самоврядування було запроваджене із затримкою на кілька десятиліть. Уряд остерігався, що з розширенням демократії переважаючі тут польські поміщики посилять свій вплив на суспільність в антиурядовому дусі. Практично всі дев’ять посадовців, починаючи від М. М. Аненкова і закінчуючи В. О. Сухомлиновим, які очолювали Київське, Подільське та Волинське генерал-губернаторство в 1865 — 1908 pp., відкидали політичну доцільність земств на Правобережжі. Урядовці сповідували тезу «у кого земля — у того й влада», тому радили уряду дочекатися, поки чисельність російських і польських землевласників зрівняється, а 2/3 поміщицьких земель перейде в руки перших. З травня 1904 р. на Правобережжі було введено так зване «спрощене земство», особливістю якого було призначення, а не виборність членів. У повному обсязі земське самоуправління тут було запроваджене 1911р.

Земства не мали політичних функцій і займалися виключно місцевими господарськими та соціальними питаннями (утримання шкіл, лікарень, пошти, ветеринарних і санітарних служб). У проведенні земської реформи на Лівобережжі уряд спирався на дворянство. Однак земський рух ліберальних поміщиків мав доволі вузьку соціальну базу для широких трансформацій суспільних відносин. Наприкінці XIX ст. ініціативність дворянської еліти в земствах поступається більш активній діяльності місцевої інтелігенції, яка формувалася з різних верств суспільства й отримала назву різночинців. Цей сегмент української інтелігенції намагався обстоювати національні культурно-освітні потреби. Ліберальна інтелігенція опікувалася підготовкою просвітницьких видань для селян, книгарнями-склепами, звідки популярні брошури потрапляли в сільську глибинку, земськими школами. Маючи ширший погляд на суспільні проблеми, ніж поміщицька еліта, ліберальна інтелігенція вимагала вдосконалення функцій земств, підвищення їх статусу. Учасники Загальноросійського земського з’їзду в листопаді 1904 р. вийшли за межі обговорення суто економічних та освітніх проблем і висунули політичні вимоги, зокрема скликання загальнодержавного органу народного представництва, прийняття конституції, забезпечення політичних свобод, однак національні проблеми не піднімалися.

На початку 1850-х років у Петербурзі було здійснено трансформацію міського управління. Орієнтуючись на імперську столицю, цього сподівалися й кияни. Однак у Києві та інших містах новий закон про міське самоврядування було запроваджено в 1870 р. Він був кроком уперед порівняно з дореформеним законодавством стосовно міських дум, оскільки обмежував втручання в їх діяльність інших адміністративних структур. Міські думи утворювалися за результатами виборів на основі майнового цензу. Виконавчим органом у містах були міські управи на чолі з виборним міським головою. Вибори міських голів викликали піднесення серед інтелігенції, особливо в університетських містах. Ліберальна професура читала лекції про значення міської реформи, преса друкувала чимало матеріалів, що висвітлювали протистояння різних угруповань. Посаду міського голови Києва обіймали переважно представники інтелігенції — професор Н. К. Раненкампф (1874 — 1879), Г. І. Ейсман (1879 — 1884), І. А. Толлі (1884 — 1887), С. М. Сольський (1887 — 1901), Н. В. Проценко (1901 — 1905), І. Н. Дьяков (1900 — 1914). З 1876 р. дума засідала в новому приміщенні, зведеному на Хрещатику.

Міські думи контролювали та впорядковували комунальне господарство, ринки, заклади торгівлі, промисловості, освіти, охорони здоров’я, тобто їх компетенція була аналогічна функціям земств. Але була різниця в суб’єкті діяльності. Земства обслуговували сільську місцевість, де чисельно переважала українська людність, а в містах населення було різноетнічним. Чисельність українців у багатьох містах не сягала й половини їх мешканців. Заможне міське населення складалося з росіян, а на Півдні та Правобережжі — з поляків, євреїв, греків, вірмен, німців та інших етнічних груп.

У містах Правобережжя реформа проводилася впродовж 1876-1883 pp. При цьому уряд дотримувався політики вибіркової асиміляції й акультурації єврейського населення, яке становило вагому частку в містах України й поряд з поляками виявляло політичну активність. З 1859 — 1869 pp. урядом було прийнято 69 розпоряджень, що стосувались євреїв, з яких три (у 1859, 1861, 1868 pp.) погіршували їхнє становище, 47 — розширювали їхні права, 19 — мали пояснювальний характер. Євреї отримали право доступу до державної служби, брати участь у міському й земському самоуправлінні та судах. Завдяки цим послабленням чисельність євреїв у Києві та великих містах у смузі осілості швидко збільшувалася, що позначилося на національному складі органів міського самоврядування. Тому законодавство наголошувало, що навіть у містах з переважаючим єврейським населенням, євреї не можуть становити більше третини складу міської думи та обиратися міськими головами. Урядовці зауважували, що хоча євреї лояльніше, ніж українці, сприймали русифікаторську політику в Україні, однак виявляли значний інтерес до радикальних політичних концепцій соціалістичного штибу.

У ході реформ з упровадження самоуправління польська шляхта Правобережжя фактично позбавлялася своїх привілеїв. Наступ на її «історичні права» діставав підтримку з боку українського селянства та української інтелігенції, яка почала усвідомлювати свої національні інтереси. Водночас відбувалося адміністративне й ментальне зближення українського різночинства з російськими владними структурами, що формувало конформістські настрої в інтелігентському середовищі, зменшувало опозиційний дух самоврядності.

У 1864 р. було проведено судову реформу. На відміну від існуючих станових судів закритого типу, вводився однотипний позастановий відкритий суд за участю присяжних, суддів, адвокатів (функція захисту) і прокурорів (функція звинувачення). Вводилася публічність (відкритість) і незалежність суду від адміністративних органів (губернаторів, міністрів та ін.). У судову практику було впроваджено інститут мирових суддів, які вирішували дрібні справи. У Києві перші мирові судді (1872) не обирались, а були призначені урядом, що мотивувалося політичними причинами. Вироки, що виносилися без участі присяжних, могли бути оскаржені в судових палатах. В Україні з великим запізненням (наприкінці 80-х років XIX ст.) було створено три судові палати: Київську, Харківську та Одеську. З усіх реформ 1860 — 1870 років судова реформа була найбільш демократичною, хоча збереглося чимало станово-феодальних пережитків. Так, справи селян підлягали волосним судам, які мали право встановлювати для них принизливе покарання різками. Окремі судові інстанції розглядали справи духовенства (консисторія), військовослужбовців (трибунал), вищих сановників (Верховний суд). Політичні справи з травня 1871 р. замість суду передавалися на розгляд жандармерії.

З огляду на зростаючу в умовах капіталізму потребу в спеціалістах (особливо інженерно-технічного фаху, лікарів, учителів і та ін.) було розпочато реформу освіти. Згідно з «Положенням про початкові народні училища» (1864), створювалась єдина система початкової освіти. У результаті в 1897 р. 24 % населення імперії старше 10 років уміло читати й писати, а в 1913 р. частка грамотних зросла до 45 %. Середня освіта поділялася на класичну (чоловічі й жіночі гімназії) та реальну (училища, що готували до вступу до технічних навчальних закладів). Право вступати до університетів мали лише випускники чоловічих гімназій. Для випускниць жіночих гімназій в університетських містах України (Київ, Харків, Одеса) були створені платні Вищі жіночі курси, на яких навчальний процес за університетськими програмами забезпечували університетські професори.

Станом на 1897 р. в Україні діяло 16 798 початкових шкіл і 129 гімназій, з яких 52 були чоловічими, 77 — жіночими. У 1865 р. в Одесі відкрився Новоросійський університет. У 1875 р. Ніжинський юридичний ліцей було реорганізовано в Історико-філологічний інститут, який готував учителів російської й класичних мов та історії. У 1885 р. у Харкові було створено перший в Україні технологічний інститут. У 1898 р. у Києві було засновано політехнічний інститут, а у в 1899 р. у Катеринославі було відкрито вище гірниче училище. У сфері освіти зберігалися деякі норми антидемократичного характеру: платність навчання, заборона приймати до університетів жіноцтво, обмеження на навчання у вищих навчальних закладах євреїв, відсутність національних шкіл для більшості народів Росії, зокрема для українців. У 1868 р. університети почали діяти за новим статутом, який передбачав певну їх автономію у сфері адміністрування та діяльності професорсько-викладацького складу. Однак новий університетський статут 1884 р. обмежив академічні свободи й увійшов в історію як консервативний, хоча й дещо полегшив здобуття доцентських посад.

Військову реформу було проведено в 1864 — 1883 pp. У 1874 р. було скасовано рекрутчину й запроваджено загальну воїнську повинність терміном на шість років (на флоті — 7). Від служби звільнялись особи з вищою освітою, духовенство, купецтво, інородці. В армії скасовувалися тілесні покарання. Країна була поділена на 15 військових округів, з яких три були утворені в Україні — Київський, Одеський і Харківський, відкрито низку військових та юнкерських училищ. Здійснювалися переозброєння та переобмундирування армії.

З 1862 р. почалася фінансова реформа, у результаті якої було створено державний банк, єдиний державний ревізійний центр, установлювалася гласність державного бюджету. Було запроваджено єдине акцизне обкладання спиртних напоїв, збільшено податки на виробництво товарів масового споживання. Від збору податків усувалися приватні особи, яких замінили державні установи. У 1872 р. було створено Київський земельний банк.

Отже, демократичний зміст реформ 1860 — 1870-х років зводився до обмеження принципу становості в формуванні місцевих органів влади, активізації громадської діяльності через уведення принципу виборності на основі майнового цензу підданих, а не суто станового походження, упорядкування системи початкової освіти. Політика дискримінації місцевої еліти уповільнила поширення демократичних реформ на українське Правобережжя. Соціально-економічна конкуренція в землеволодінні сприяла переміщенню польської та єврейської ініціативи в промисловість і банківську справу. Скасування кріпацтва та інші реформи спрямовували розвиток суспільства, особливо економічних процесів у капіталістичне русло.