Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія українського суспільства

5.4. Національне відродження на західноукраїнських землях наприкінці XVIII - у першій третині XIX ст. Участь українців у революції 1848-1849 рр.

Початок національного відродження на західноукраїнських землях мав, порівняно з Наддніпрянщиною, певні особливості: по-перше, усі три західноукраїнські субрегіони територіально були наближені до інших слов’янських народів (поляків, чехів, словаків, сербів, хорватів), які також підняли прапор національного відродження й обґрунтовували легітимність своїх культурних вимог. Тісне сусідство вплинуло на ідейний зміст та організаційні форми українського відродження; по-друге, тут не було традиціоналістської еліти на зразок козацтва, нащадки якої зверталися б до минулого в пошуках зразків власної державності, як це мало місце в українських губерніях колишньої Гетьманщини; по третє, значно менше себе виявляла світська інтелігенція з її відкритістю до просвітницьких ідей ранньомодерної доби. Роль еліти відігравало греко-католицьке духовенство.

Як уже зазначалося, реформи поліпшили життя українців на західноукраїнських землях, особливо греко-католицького духовенства, вплинули на їхні погляди та настрої. Політика віденського двору збудила в українцях, які зазнавали гноблення з боку інонаціональних еліт — польської, угорської, румунської, почуття глибокої вдячності до династії Габсбургів, особливо до імператора Йосифа II. Однак спірною є теза деяких авторів про те, що політика австрійських монархів начебто ініціювала українське відродження в Галичині «зверху». Навпаки, надзвичайна відданість австрійській монархії, консерватизм, крайній партикуляризм і провінціалізм — уся ця сукупність настроїв породила таке явище, як «рутенство». Церковні ієрархи дивилися тільки в бік Відня і, чекаючи від нього нових «подарунків», не висували ширших вимог. Психологія рутенства, характерна для першої третини XIX ст., загальмувала на деякий час формування національної свідомості.

Ставлення церковного кліру до національного руху, на початковому етапі якого основне завдання полягало в стандартизації української літературної мови, було складним. Дотримуючись консервативних позицій, значна частина ієрархів наполягала на вживанні церковнослов’янської мови та абетки, що гальмувало формування національної ідентичності русинів, розвиток світської літератури та інших галузей культури на національному ґрунті. Ситуацію в першій третині XIX ст. добре ілюструє доля «Руської трійці», утвореної студентами львівської греко-католицької семінарії, — М. Шашкевича (1811 — 1843), Я. Головацького (1814 — 1888), І.Вагилевича (1811 — 1860). Гурток виник 1830 р. на тлі суперечок про те, якими мають бути мова й шрифт світського книгодрукування. Світська інтелігенція, краєзнавці та історики користувалися польською, німецькою або церковнослов’янською мовою. Оскільки церковнослов’янська була малопридатною для висловлювання світських ідей, наукових і політичних концепцій, були сформульовані дві радикальні пропозиції: одна — перейти русинам у світській сфері на польську, інша — на російську мову. Дискутувалося й питання мовної графіки. Одні вважали за можливе запровадити латинський шрифт і алфавіт, інші — запозичити з Росії так звану «гражданську» кириличну абетку. Кожен з цих «мовних таборів» — прибічники старослов’янської; народної мови латинською абеткою; народної — кириличною «гражданською» абеткою — створили власні граматики. Дискусія навколо мовних питань була гострою й тому отримала назву «азбучної війни», яка тривала до кінця XIX ст.

«Руська трійця» виступила проти латинізації русинського письма й друку, за творення національної літератури на основі розмовної мови, упровадження її в практику церковних проповідей, видання нею шкільних підручників. Ці погляди не припадали до душі спольщеній частині греко-католицького духовенства, яке вважало, що використання народної мови в публічній діяльності знизить її статус до рівня їх неписьменного селянства.

Свої мотиви для невдоволення «Руською трійцею» мала австрійська адміністрація, яка стояла тоді на сторожі офіційної політики германізації світської сфери. До того ж Відень був занепокоєний зростанням національної свідомості народів імперії, яке стимулювалося поширенням у Європі наполеонівських ідей. Останні особливо живили польський національний рух. Маючи цю проблему в Галичині, уряд не бажав додавати до неї ще одну. Крім того, влада остерігалася, що український рух, який зароджувався в Галичині, може бути спрямований Росією проти самої Австрії.

Отже, проти постулатів «Руської трійці» виступили дві сили: уряд і греко-католицькі ієрархи, які, побоюючись, що поширення ідей «Русалки Дністрової» поставить під сумнів лояльність до Відня духовенства та всіх русинів. Ректор Львівської семінарії, виконуючи водночас функції цензора україномовних видань, 13 — 15 червня 1837 р. провів допит членів «Трійці». Формально їх звинуватили в тому, що альманах «Русалка Дністрова» був виданий в обхід місцевої цензури. Укладений з використанням кириличної абетки, він був надрукуваний за межами Галичини — у м. Буда (Угорщина). Справжньою причиною знищення альманаху був не зміст збірника, який складали народні пісні, оповідання Маркіяна Шашкевича, переклади сербських і чеських народних пісень, а світський кириличний шрифт — «гражданка». З огляду на відмову від церковнослов’янської й використання української мови І. Франко назвав «Русалку Дністрову» «явищем наскрізь революційним». Авторів альманаху не засудили, однак безкарною справа не залишилася. Маркіяна Шашкевича після висвячення на священика було переведено в одну з дрібних парафій, де виснажений працею та постійними злиднями, він помер у 32-річному віці, Якову Головацькому тривалий час не надавали сану священика, а Іван Вагилевич, щоб уникнути переслідувань, перейшов у протестантизм.

Певні особливості мав культурно-національний рух на Закарпатті. У першій половині XIX ст. закарпатська земля дала низку визначних діячів та вчених. Однак провінційний стиль життя, нерозвинуте соціально-економічне середовище, відсутність інституцій світської культури спонукали русинську інтелігенцію до еміграції в Росію, де вихідці із Закарпаття посіли в освітніх закладах чільні посади. І. Орлай очолив Ніжинську гімназію, а згодом Рішел’євський ліцей в Одесі. П. Лодій був деканом Львівського університету, а згодом деканом юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету. Найвизначнішим вихідцем із Закарпаття був М. Балудянський — перший ректор Санкт-Петербурзького університету та провідний радник царського уряду з питань правової реформи. До цього можна додати інші імена вихідців із Закарпаття, які працювали в Російській імперії:

В. Кукольник, А. Дудрович, А. Дешко, Ю. Гуца-Венелін. З 1848 р. закарпатці стали ще більше орієнтуватися на російську культуру, мову, письменство. Росія трактувалась у дусі панславізму як захисниця всіх слов’ян. Відтік світської інтелігенції загальмував національне відродження закарпатських українців.

На Буковині організовані форми українського національного життя виникли порівняно із Галичиною, із запізненням на кілька десятиліть, що не в останню чергу пояснюється відсутністю певний час української освіти. На початку XIX ст. тут було лише 15 народних шкіл. З них одна німецько-румунська, три румунські, дев’ять німецько-волоських (молдавських), по одній угорській та вірменській і жодної української. Певною мірою це було наслідком ліквідації монастирських і дяківських шкіл під час секуляризації й запровадження німецьких тривіальних шкіл, які через мовний бар’єр не відвідували українці. Українське відродження на Буковині гальмувалося й підпорядкованістю православної церкви, до якої українці належали разом з румунами, переважно румунським ієрархам. Австрійська влада, яка етнічні проблеми сприймала як конфесійні, деякий час навіть ототожнювала ці два народи краю і для народних шкіл присилила учителів-румунів з Трансільванії.

Участь українців у революції 1848 — 1849 р. та їх національно-культурні здобутки. У 1848 р. революційна хвиля охопила Європу. Це була справжня кульмінація ліберального націоналізму. Оскільки питання про національне визволення й незалежність постало як основна політична проблема, революція ввійшла в історію під назвою «Весна народів». Починаючи із січня, вимоги конституційної та національної свободи поширилися з Палермо на центральну та північну Італію. У лютому відбулася революція в Парижі, а в березні полум’я охопило Пруссію та більшу частину Німеччини й Австрії. Революційні події відбувались одночасно на загальнонімецькому рівні, в Австрії, чеських, угорських, польських та українських землях. Вони були пов’язані між собою й впливали одна на одну.

У результаті народного повстання у Відні та Будапешті в березні 1848 р. австрійський імператор Фердинанд І пообіцяв запровадити конституцію та демократичні свободи. Було ліквідовано цензуру, почалося формування національної гвардії. Тоді ж у березні 1848 р. відбулася масова демонстрація у Львові, під час якої було складено петицію до імператора з вимогою перетворити Галичину на автономну провінцію. Петиція стала програмою утвореної 13 квітня «Центральної ради народової», яка нехтувала інтересами української людності й вважала Східну Галичину виключно польською. На противагу польським силам українська інтелігенція, представлена переважно греко-католицьким духовенством, 2 травня 1848 р. створила у Львові «Головну руську раду» (ГРР). Це була перша українська громадсько-політична організація, що виконувала роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і польською спільнотою Королівства Галичини й Лодомерії. Раду очолював єпископ Г. Яхимович, його заступниками були член капітули М. Куземський і правник І. Борисикевич. До складу ГРР входило 66 членів, з яких 30 діяли на постійній основі. У містечках і селах Східної Галичини було створено 50 місцевих осередків ГРР.

Свої ідеологічні основи та політичні цілі ГРР декларувала у відозві до українського народу, виголошеній 10 травня. 1848 р. 15 травня її текст було опубліковано в першому номері газети «Зоря галицька». У відозві стверджувалося: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського {українського) народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить (іскладає), з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує...». Заява про те, що галицькі й наддніпрянські українці — одна нація, відмінна від поляків і росіян, мала політичний характер. У відозві зазначалося, що українці в минулому мали свою державність, власне право та розвинуту культуру. Посилаючись на положення конституції, виданої імператором 25 квітня 1848 p., українські політики вимагали впровадження української мови в народних школах і закладах вищої освіти, урядових і громадських установах, стверджували право українського народу на поліпшення його становища в державі. Однак найпершим пунктом була сформульована вимога на практиці урівноправити греко-католицьку церкву з іншими церквами, що пояснювалося перевагою у ГРР духовенства.

У часи революції між поляками та українцями точилася гостра дискусія. Польські діячі в Галичині видали кілька памфлетів, у яких галицьких русинів було названо поляками греко-католицької віри, а українську мову — діалектом польської. Суттєву підтримку ГРР надавав губернатор Галичини Ф. Стадіон. Досвідчений політик, який добре знав національну ситуацію в провінції, він заохочував українську верхівку до більшої активності, протегував подачу кількох петицій ГРР до імператора. З його допомогою було створено газету «Зоря галицька» — друкований орган ГРР. Підтримка українцям підживлювалася намірами використати їх проти поляків, які значно більше непокоїли Відень своїми домаганнями й організували повстання у Львові. Польські публіцисти ще довго звинувачували Ф. Стадіона й династію Габсбургів у «винайденні українців», стверджуючи, що вони нібито є лише побічним продуктом австрійських політичних інтересів, а не справді окремою від поляків нацією.

Невдоволенні діяльністю Ф. Стадіона й особливо створенням ГРР польські лідери інспірували на противагу їй утворення 23 травня 1848 р. «Руського собору», до складу якого ввійшла жменька полонізованих українських інтелектуалів, очолюваних князем Левом Сапєгою. Цей орган видавав у Львові власну газету в двох варіантах: «Dnewnyk ruskij» (1848 р.) виходив українською мовою, заснованою на польській орфографії з використанням латинської абетки; другий варіант виходив кирилицею під назвою «Дневнік Русскій». Обидва видання редагував колишній член «Руської трійці» І. Вагилевич.

ГРР настійливо пропонувала Відню відокремити Східну Галичину від Західної та перетворити її на окремий коронний край, тобто надати українцям національно-територіальну автономію в межах Австрії. Власне, проблему поділу спочатку порушив сам австрійський уряд, маючи на меті, безвідносно до українських вимог, покарати галицьких поляків за повстання 1846 p., а також у зв’язку зі збільшенням території Королівства в результаті приєднання до Австрії колишньої Краківської республіки. Цю програму енергійно підхопила ГРР. 17 липня 1848 p., і повторно 28 жовтня вона направила до Міністерства внутрішніх справ відповідні петиції. У серпні петиція з 15 тис. підписів привернула увагу парламенту. Урешті вона зібрала 200 тис. підписів, однак поділу Королівства перешкоджали поляки, які в часи революційного збурення сподівалися відновити єдність Польщі в межах історичної Речі Посполитої з обов’язковим включенням до неї Східної Галичини разом зі Львовом. Ця політична настанова та переважання магнатсько-польського землеволодіння зумовили антипольську спрямованість участі галицьких українців, особливо селянської маси, у революції.

Так само на Закарпатті українці у зв’язку з мадяризаторською політикою не підтримали в 1848 — 1849 pp. угорське національно-визвольне повстання під проводом Лайоша Кошута. Українська національна платформа була сформульована Адольфом Добрянським (1817 — 1901) — інженером гірничої справи, який мав також юридичну освіту. Дотримуючись австрофільської доктрини і, відповідно, шукаючи підтримки й захисту у Відні, він у січні 1849 р. передав новому імператору Францу Иосифу меморандум, який закликав опертися в угорській політиці на русинів і визнати їх окремою політичною силою. Добрянський вирушив до Львова, де ГРР внесла до своєї програми вимогу об’єднання Східної Галичини й Закарпаття в єдиний адміністративний округ. Маючи в умовах політичної кризи потребу в прихильниках, Відень позитивно поставився до цієї ідеї, однак, розправившись з повстанцями, відкинув її.

Після приборкання Угорщини, де революція затягнулася, набувши ознак потужного військового конфлікту, загасити який Відню вдалося за допомогою російських військ, і проведення адміністративної реорганізації, територія сучасного Закарпаття лише кілька місяців — з листопада 1849 по березень 1850 р. була виділена в окремий Ужгородський округ на чолі з А. Добрянським. У подальшому Закарпаття не мало окремого адміністративного центру й було поділене між кількома угорськими комбатами та жупами на чолі з угорськими чиновниками.

У непевний час революції німецьке населення західноукраїнських земель й особливо австрійська адміністрація мали потребу в підтримці з боку української спільноти. 23 серпня 1848 р. ГРР оприлюднила відозву «Русини до німецьких громадян». На тлі проукраїнської політики галицького губернатора чиновники та офіцери цікавились українською мовою, що особливого поширеним було в Коломийському й Станіславському округах. Місцеві політично активні німці прихильно ставилися до національних вимог українців. Так, німецькі мешканці Львова брали участь у підписанні української петиції з вимогою адміністративного поділу Галичини на українську й польську частини. У Львові, Бережанах, Тернополі, Яворові, Дрогобичі німці підтримали ідею створення української національної гвардії, яка мала стояти на сторожі конституційних реформ у краї. Деякі з них обіймали вищі офіцерські посади в «Батальйоні руських гірських стрільців», сформованому з українських добровольців у січні 1849 р. Батальйон супроводжував австрійську регулярну армію в повсталу проти Габсбургів Угорщину, однак у бойових діях участі не брав.

Отже, займаючи у час революції фактично проурядову позицію, українці Галичини, Буковини й Закарпаття спрямовували свої дії проти безпосередніх гнобителів — представників панівних верств з польського, угорського та румунського середовищ. Особливо активним цей рух був у Східній Галичині та на Буковині, де кілька десятиліть тривало повстання Л. Кобилиці. Західноукраїнське селянство виступало проти дармової праці на поміщика. Справа в тому, що після реформ Иосифа II у відносинах між поміщиками та селянинами залишалося таке ненависне для селянства явище як панщинна, тобто обов’язок селян 2 — 3 дні на тиждень обробляти панські землі за право користуватися своїми наділами.

Оскільки в часи революції польська шляхта мала намір добровільно відмовитися від безплатної праці селян, тобто ліквідувати панщину де-факто, щоб привернути на свій бік у протистоянні з урядом переважно українську масу галицького селянства, за настійливою рекомендацією губернатора Ф. Стадіона Відень узяв на себе ініціативу в звільнені селян від повинностей. У розпорядженні ради міністрів Австрії від 17 квітня 1848 р. йшлося про те, що «найвищі інтереси австрійського уряду вимагають зберегти володіння Галичиною, тому необхідно з усією рішучістю протидіяти революційним прагненням ворожої йому польської партії в краї». Рада міністрів уповноважила галицького губернатора ще до виходу імператорського указу негайно оголосити від імені уряду скасування всіх панщинних робіт і повинностей. 23 квітня 1848 p., у великодні дні Фердинанд І видав історичний маніфест, згідно з яким панщину в Галичині скасовано. У всіх інших частинах імперії її було заборонено через п’ять місяців. Актуальним залишалося питання про так звані сервітути. Лісами й пасовиськами, які перейшли виключно у власність поміщиків, селяни могли користуватися лише на підставі окремих добровільних угод з власниками. Випас худоби та заготівля дров селянами значно ускладнилися й були причиною частих сутичок. Крім того, обіцяна шляхті урядова компенсація за втрачену робочу силу була згодом перекладена в обсязі двох третин суми відшкодування на селянство. Загалом же скасування панщини мало величезне значення для українського селянства, яке значно політизувалось, отримавши свободу й громадянські права.

Участь українців у Слов’янському конгресі. У часи революції українське питання стало предметом обговорення на Слов’янському конгресі, який відбувся в Празі влітку 1848 р. Конгрес був скликаний за ініціативою представника чеських «будителів», зокрема енергійного діяча чеського національного руху історика Ф. Палацького. Конгрес мав на меті розглянути шляхи реструктуризації Австрійської імперії в інтересах слов’янської більшості її населення згідно з національним принципом. Він засудив угорську політику щодо слов’ян і затаврував поділи Польщі. Однак делегати були далекі від радикалізму й декларували беззаперечну відданість Габсбурзькій імперії. Конгрес фактично знаменував оформлення своєрідної суспільно-політичної доктрини — австрославізму. Його родоначальниками були тогочасні чеські діячі К. Гавлічек-Боровський та Ф. Палацький. За політичну мету австрославізм ставив здобуття рівноправності й автономії слов’янських народів та об’єднання їх на федеративних засадах у межах монархії Габсбургів. Прихильники австрославізму, а їх було чимало в західноукраїнському політикумі аж до самого краху імперії в 1918 р., відмежовувалися від ідеології й політики сепаратизму, російського панславізму та стояли на позиції збереження австрійської державності. У 1848 р. найвидатніший представник раннього австрославізму історик Ф. Палацький висловив думку, що якби Австрії не було, то її треба було б створити. Прихильники австрославізму були переконані, що Австрія відіграє важливу роль у захисті малих націй Дунайського регіону, і руйнувати її в часи революції неприпустимо.

Своїх делегатів на Празький конгрес відрядила Головна Руська рада (трьох осіб) і пропольський Руський собор (п’ять осіб). Одна з трьох секцій Конгресу була присвячена польсько-українським відносинам. Польські делегати наполягали, щоб уся Галичина стала частиною відновленої Польщі. Українці бажали бути визнаними окремою національністю, і щоб Галичина, адміністративно поділена на польську та українську провінції, залишалась у складі Австрії. Після кількох днів дебатів за посередництва чеських делегатів 7 червня між польськими та українськими делегатами було досягнуто часткового компромісу, за яким поляки визнали принцип рівності двох націй і мов в адміністративній та освітній сферах. Польська мова мала вживатись у школах тих регіонів, у яких переважало польське населення, й українська там, де більшість була за українцями. Домогтися порозуміння щодо поділу Галичини за етнічною ознакою не вдалось, і українці погодилися відкласти це питання.

Слов’янський конгрес працював два тижні й припинив свої засідання після того, як імперське військо на свято Трійці обстріляло та окупувало Прагу з метою придушення антиурядових заворушень у місті. Німецька публіцистика, зокрема й Маркс та Енгельс, поглузували з амбіцій «неісторичних націй», представники яких зібрались у Празі. Загалом здобутки конгресу були незначні. Однак адресований європейським народам маніфест з гаслами свободи, рівності й братерства між усіма націями ввійшов в історію як заклик до міжнародної співпраці. Важливим підсумком Слов’янського конгресу для українців було те, що він визнав їх за окрему народність. Це досягнення мало важливі соціально-психологічні й політичні наслідки.

Діяльність в імперському парламенті. Революція піднесла українців на політичну арену всієї імперії. Імператор Фердинанд І під тиском мас 25 квітня 1848 р. проголосив першу конституцію в історії імперії, яка передбачала створення двопалатного парламенту — Державної ради (Райхсрату), що складалася б з палати панів, яких призначав імператор, та палати депутатів, яких обирали власники нерухомого майна. Міські робітники були позбавлені виборчого права. Селяни — власники землі були наділені виборчим правом і брали участь у виборах. Парламент мав ділити з імператором законодавчу владу та готувати проект нової конституції. До палати депутатів увійшло 383 депутати, з яких понад третину становили селяни. Галичина (за винятком Буковини) обрала 100 депутатів, з них 25 були українцями: 15 селян, вісім греко-католицьких священиків і два представника світської інтелігенції. З восьми депутатів від Буковини, яка на той час ще не мала статусу окремого краю та входила до складу Галицького королівства, п’ятеро були українцями, серед них лідер селянських заворушень Лук’ян Кобилиця, нещодавно звільнений з в’язниці.

Усього в австрійському парламенті було представлено 39 українських депутатів. Попри обмежене знання німецької мови, українські депутати брали участь у парламентських дебатах. Найважливішим для них було питання компенсаційних виплат за звільнення від панщини. Селянські депутати відкидали будь-яку форму компенсації поміщикам. Буковинські селяни були обурені непоширенням на них указу про звільнення від панщини й затримкою цього акту, порівняно з Галичиною, на чотири місяці. Л. Кобилиця, розчарувавшись перебігом справ у Відні, повернувся додому й організував наприкінці 1848 р. два несанкціоновані селянські мітинги, за що був схоплений поліцією, арештований, а згодом помер у тюрмі. За імперською Конституцією від 4 березня 1849 р. Буковина стала окремою провінцією Австрії.

Іншим важливим завданням парламенту було вироблення нової конституційної та адміністративної системи Австрії. Зрештою, боротьба між прибічниками централізму (німцями) та федералізму (здебільшого слов’янами) завершилася компромісом. Однак уся парламентська робота виявилася марною. Після ще одного повстання у Відні (жовтень 1848 р.) законодавчий орган переїхав до моравського містечка Кромериж. Однак виробленій ним конституції не дали ходу. Правління імператора Фердинанда І, який у час революції залишив Відень і перебував в Інсбруку та Оломоуці, наближалося до завершення. У грудні 1848 р. трон посів його 18-річний племінник Франц Йосиф І (1848 — 1916). Зміцніла імператорська влада 7 березня 1849 р. розпустила парламент і запровадила свою конституцію, написану галицьким губернатором Ф. Стадіоном, яка відома як конституція 4 березня 1849 р. Посилюючи централізм в управлінні імперії, вона усе-таки передбачала можливість утворення в історичних провінціях етнічно однорідних самоуправних одиниць. Проте ця конституція, як і її парламентський попередник, залишилася мертвою буквою.

Улітку 1849 р. капітулювала угорська революційна армія, що поклало край революції, і Відень відмовився від низки поступок, зроблених на етапі її піднесення. Так, 31 грудня 1851 р. було скасовано конституцію 1849 p., відновлено режим абсолютної монархії. Тоді ж було ліквідовано Головну руську раду, як й самоврядні інституції інших народів імперії.

У перше десятиліття після революції правляча верхівка на чолі з новим імператором Францем Иосифом спиралася, за словами сучасників, на чотири армії: армію солдатів, які стояли, армію бюрократів, які сиділи, армію священників, які стояли навколішки та армію донощиків, які плазували. Однак політичний досвід, здобутий суспільством у часи революції, не знецінився, особливо це стосувалося української спільноти. Революція вивела західних українців із суспільної ізоляції на арену широкої політичної та культурної діяльності. Вони самовиразились як нація, яка домагається власної освіти, преси, культурних і політичних інституцій. У ході революції з’ясувалося, що полонізація українсько-руської інтелігенції була поверхневою. Іскра революції розпалила приховане в серцях українців почуття власної ідентичності, їхні здобутки, особливо в сфері освіти й культури, мали незворотний характер. Так, зимового семестру 1848 — 1849 pp. у Львівському університеті почала діяти перша на українських землях кафедра української мови й літератури, яку очолив Я. Головацький. На зразок чеської організації «Матіца» у Львові було засновано «Галицько-руську матицю» — культурно-освітню організацію, на яку покладалося видання підручників і популярних брошур для народу. Духовно-просвітницьку діяльність урізноманітнювала нова культурна інституція — «Народний дім» — заснований 1849 р. До 1851 р. він розміщувався в наданому австрійським урядом будинку, а 1864 р. українська громада власним коштом побудувала нове приміщення «Народного дому», у якому розмістилися музей, бібліотека і друкарня. У 1848 р. у Галичині побачили світ 156 українсько-русинських видань. Цей рекорд не був перевершений упродовж наступних 30 років. У Відні кирилицею заходами уряду почав виходити офіційний вісник, який містив переклади українською мовою державних актів. 

Резюме

Українські історико-географічні регіони ввійшли до складу Росії та Австрії не одночасно, тому нівеляція властивих їм особливостей адміністративного устрою, соціально-господарського й культурного укладу, успадкованих від попередніх державних утворень, відбувалася різними темпами й шляхами. За усіх відмінностей у перебігу інтеграції українських земель до відповідних загальнодержавних систем — Росії й Австрії — спільним як для західноукраїнських, так і східноукраїнських земель було те, що вони ввійшли до складу імперій в епоху просвітницького абсолютизму, коли монархи намагалися раціоналізувати управління своїми імперіями. Мета досягалася шляхом упровадження адміністративної та правової однорідності й посилення централізації. Однак, якщо австрійські монархи, употужнюючи роль держави, пішли на часткову ліквідацію кріпацтва та низку культурно-освітніх реформ, які значно поліпшили становище селянства, то російське самодержавство в цю ж епоху було знаряддям зміцнення кріпацтва та його юридичного оформлення.

Деякий час російське самодержавство мирилося з існуючою на українських історичних землях структурою станів (козацтво в Гетьманщині, польська шляхта на Правобережжі), історичними формами землекористування, однак, традиційно спираючись на дворянство, провело низку акцій, з метою інкорпорувати місцеву еліту до імперських структур. Засобом перетягування на свій бік була нобілітація місцевої еліти та її інкорпорація до складу російського дворянства. Упродовж XVIII — на початку XIX ст. українці в Російській імперії повністю втратили державні структури, які успадкували з минулого. Українські землі перебували в статусі провінції, поділеної на декілька губерній і генерал-губернаторств. Форма правління в Росії та Австрії визначалася режимом абсолютної монархії. Соціальною опорою влади було дворянство. Суспільство зберігало становий характер. Система привілеїв еліти спиралася на законодавчі норми та пряме насильство. Крім соціальних розмежувань суспільних верств за розміром власності та прибутків, престижності й влади, суспільству були властиві рангові відмінності, як історично сформовані, так і породжені бюрократично-адміністративною системою.

Опозиційні суспільно-політичні рухи в Наддніпрянській Україні наприкінці XVIII — у першій чверті XIX ст. були породжені впливом ідей Французької революції й отримали організаційне оформлення у вигляді масонських лож, об’єднань декабристів та інших таємних товариств. З поширенням ідей романтизму з його особливим інтересом до історичної минувшини та оформленням слов’янофільських концепцій у Києві групою українських діячів було створено Кирило-Мефодіївське товариство, члени якого невдовзі зазнали репресій з боку самодержавства. Товариство розробляло проект оновлення геополітичного облаштування Центрально-Східної Європи та утворення слов’янської співдружності з центром у Києві.

Суттєві зрушення в національно-культурному та економічному житті західноукраїнського соціуму відбулися під час революції 1848 — 1849 pp., яка політизувала західноукраїнське суспільство. Українці заявили про себе як про самостійний народ з власним історичним минулим, мовою та культурою, який у межах Австрії має право на територіально-адміністративну автономію.

Найбільша соціальна верства українського суспільства — селянство — була звільнена від панщини й стала активним політичним гравцем. Українці Східної Галичини, Північної Буковини та меншою мірою угорського Закарпаття досягли значного прогресу в організації свого національно-культурного життя. У Львові почали діяти українські політичні та культурні інституції, виходили українською мовою газети та інші видання, був започаткований процес відкриття українських кафедр в університеті. У Галичині вперше було створено український військовий батальйон. 

Терміни і поняття

Абсолютизм

Австрославізм

Генерал-губернатор

Губернатор

Імперія

Масонство

Меркантилізм

Національне відродження

Самодержавство

Слов’янофільство

Українофільство

Український месіанізм 

Питання для перевірки знань

1. З’ясуйте, які політико-владні, соціально-економічні та культурно-освітні механізми застосовувалися задля інтеграції українських земель у Російську та Австрійську імперії. Здійсніть порівняльний аналіз.

2. У яких історичних регіонах підросійської України проводилася політика обмеження прав місцевої еліти, а в яких — довіри й використання її в імперських інтересах?

3. Окресліть соціальну структуру, національно-етнічний склад населення українських земель та основні тенденції його зміни наприкінці XVIII — у першій половини XIX ст.

4. Розкрийте причини виникнення політичної опозиції російському самодержавству в українському середовищі першої половини XIX ст.

5. Охарактеризуйте програмні вимоги Кирило-Мефодіївського товариства. Визначість його місце та роль в українському національному русі.

6. Визначте зміст і спрямування реформ Иосифа II, їх значення для західноукраїнського етносу.

7. Окресліть національні та соціальні чинники участі українців у революції 1848 — 1849 pp. З’ясуйте особливості національного руху під час революції в різних субрегіонах західноукраїнських земель.

8. Розкрийте процес організації Головної руської ради, її ідейно-політичні засади та практичну діяльність під час революції 1848 — 1849 pp.

9. Охарактеризуйте спільні риси та особливості скасування панщини в різних західноукраїнських землях.

10. З’ясуйте мету скликання Слов’янського конгресу в Празі, перебіг дебатів та участь у них українських делегатів. Які результати роботи конгресу?

11. Проаналізуйте вибори до першого імперського парламенту в Австрії, участь українських депутатів у його роботі. 

Завдання для індивідуальної роботи

1. Визначіть причини втрати українським народом ознак державного суверенітету наприкінці XVIII ст. Які ще слов’янські та кельтські етноси перебували в подібному становищі. Як ви вважаєте: бездержавність нації — це випадковість, нормальний стан її існування чи суворе випробування. Підготуйте відповідь у формі есе.

2. Визначте демографічні особливості різних історичних регіонів України наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. Підготуйте статистичну таблицю щодо соціально-станової, національної та конфесійної структури суспільства. Прокоментуйте в письмовій формі основні тенденції її еволюції, звернувши увагу на колонізаційні та міграційні процеси, ініційовані імперськими урядами Австрії та Росії.

3. Визначте особливості економічного розвитку українських земель у першій половині XIX ст. Поглибте своє знання тогочасних концепцій економічної політики, зокрема, розуміння меркантилізму, принципи якого широко практикували уряди Росії та Австрії. Спрямуйте увагу на визначення наслідків зазначеної політики для українського соціуму: чи були вони результатом свідомої політики колонізації, чи побічним продуктом меркантилізму. 

Література для поглибленого вивчення

1. Бармак М. В. Формування владних інституцій Російської імперії на Правобережній Україні: кінець XVIII — перша половина XIX ст. — Тернопіль: Астон, 2007 — 523 с.

2. Бовуа Д. Російська влада і польська шляхта в Україні. 1793 — 1830 рр. — Львів: Кальварія, 2007. — 296 с.

3. Верстюк В. Ф., Горобець В. М., Толочко О. 77. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Нариси: У 3-х т. Українські проекти в російській імперії. — К.: НАН України, Ін-т історії України, 2004. — Т. 1. — 504 с.

4. Крижановська О. О. Історія масонства в Україні: Інформаційно-довідковий словник — К.: НАН України, Ін-т історії України, 1997. — 61 с.

5. Крижановська О. О. Поміщицькі селяни Правобережної України у 30 — 50-х pp. XIX ст. (умови життя, суспільно-політичний світогляд, соціальний темперамент). — К.: НАН України, Ін-т історії України, 2008. — 186 с.

6. Литвин В. Історія України: Підручник. — 3-є вид. — К.: Наукова думка. — 2009. — 821 с.

7. Реєнт О. Україна в імперську добу (XIX — початок XX ст.). — К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. — 340 с. '

8. Циганенко Л. Ф. Дворянство Півдня України (друга половина XVIII ст. — 1917 p.): Монографія. — Ізмаїл: СМІЛ, 2009. — 384 с.

9. Чернецький Є. А. Правобережна шляхта за російського панування (кінець XVIII — початок XIX ст.). Джерела, структура стану, роди. — Біла Церква: Вид-во О. В. Пшонківський, 2007. — 176 с.

10. Шандра В. С. Генерал-губернаторства в Україні: XIX — початок XX століття. — К.: НАН України, Ін-т історії України, 2005. — 427 с.