Історія українського суспільства

5.3. Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських земель у складі австрійської імперії. Населення західноукраїнських земель. Національне та соціальне становище українців

На зламі XVIII — XIX ст. західноукраїнські землі зазнали великих змін, спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією в Центральній та Східній Європі. Унаслідок першого (1772 p.). поділу Польщі без жодного пострілу в результаті дипломатичних домовленостей Австрія здобула колишні польські

Краківське й Сандомирське воєводства, частину Холмщини (навколо Замостя) і Подільського воєводства на захід від річки Збруч і Белзьке та Галицьке (Руське) воєводства. Офіційним поясненням приєднання Галичини до Габсбурзької монархії була короткотривала приналежність у XIII ст. Галицько-Волинського князівства до Угорщини, а оскільки згодом Габсбурги шляхом династичного шлюбу здобули угорську корону, то вони начебто отримали легітимні права на цю територію.

В адміністративній структурі імперії Галичину разом з частиною етнічних польських земель (так званою Малопольщею) було виокремлено у коронний край, який дістав офіційну назву «Королівство Галіції й Лодомерії» (латинізована назва Волині), або Галичина (німецькою «Galizien») з центром у Львові. Варто зазначити, що правомірність такого об’єднання піддавали сумніву як поляки, так і українці, які неодноразово підкреслювали неорганічний характер Королівства, оскільки воно об’єднувало території з різним етнічним населенням та різним історичним минулим. Зрозуміло, що в епоху Середньовіччя Малопольща не входила до Галицько-Волинського князівства. Королівство Галичини й Лодомерії як найбільша провінція Австрії було штучним адміністративним утворенням.

Після укладання австро-турецької угоди 1775 р. під владою австрійського імператора опинилася Буковина. Перехід краю від відсталої Порти під владу Габсбургів мав позитивний характер і проходив у кілька етапів: 1) 1775 — 1786 pp. — час військового управління краєм; 2) 1786 — 1849 pp. — об’єднання Буковини з Галичиною як окремої округи Королівства; 3) 1849 — 1918 pp. — входження Буковини до складу імперії в статусі окремого герцогства з центром у Чернівцях. У 1786 р. місто отримало привілеї Австрійського міського статуту, а з 1832 р. тут був сформований власний магістрат на чолі з бургомістром.

У 1526 p., коли Габсбурги поширили свою владу на Угорське королівство, у складі якого з XI ст. перебувало Закарпаття, цей край був включений до Австрії. Його територія поділялася на комітати й жупи. Воно майже не мало спільного політичного та соціального життя з рештою західноукраїнських земель.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. імперія Габсбургів володіла етнічними українськими землями, загальна площа яких становила понад 70 тис. км2 з населенням 3,5 млн осіб, з яких 2,4 млн були українці. Як і в Російській імперії, австрійська влада в українських землях стала ліквідовувати місцевий адміністративно-територіальний устрій. Стару польську адміністративну систему в Галичині було реорганізовано. Її територію поділено на 18 округів (циркулів). Австрійський уряд скасував інститут польських місцевих сеймиків і патентом (указом) від 1775 р. створив у Львові Галицький становий сейм. Він діяв до 1848 р. і складався з представників трьох станів: магнатів (князі, графи й барони, а також рицарства, тобто іншого дворянства); духовенства; міських депутатів — по два представники від найбільших міст (фактично цим правом користувався лише Львів). Сейм обирав на шість років свій виконавчий орган — Становий комітет із семи членів — по два від магнатського, рицарського й духовного станів і один представник від міського. Компетенція сейму була надто обмеженою. Він міг лише подавати імператору прохання, однак 1782 р. його було реорганізовано в дорадчий орган при губернаторі без реальних повноважень.

Фактичним керівником краю був губернатор, якого призначав і звільняв австрійський імператор, наділяючи широкими повноваженнями. При губернаторі перебувало губернське правління, яке складалося з департаментів, що відали окремими галузями управління. У 1772 — 1849 рр. у Галичині змінилося 14 губернаторів; усі вони були заможними та впливовими австрійськими німцями, крім останнього — польського магната В. Залєського.

Округи очолювали окружні старости, які вирішували всі адміністративні й поліцейські справи, наглядали за торгівлею, промисловістю, призовом на військову службу тощо. Штат округу складався з 10 — 12 осіб: староста, 3 — 4 комісари, секретар, два діловоди, 1 — 3 практиканти й три кур’єри. Старост і комісарів призначав імператор, а всіх інших — староста. Чиновницький апарат на місцях до середини XIX ст. формувався не з автохтонів, а з новоприбулих кадрів, переважно німців з чеських земель. Так, наприкінці XVIII ст. у Галичині налічувалося 3 тис. службовців, з яких лише 250 були місцевого походження; у 1783 р. з 18 окружних старост був лише один українець та один поляк. Решта за походженням були німцями або чехами.

Адміністративну й політичну владу в домініях — сільських місцевостях, що належали феодалам (фільваркових територіях), Відень залишив поміщикам, не руйнуючи цим старі феодальні порядки. З трьох кандидатів, обраних селом, поміщик призначав війта, компетенція якого була незначною. Якщо село мало не менше 30 дворів, війт раз на місяць звільнявся від панщини. Виконавчим органом поміщика були мандатори (лат. mandatum — доручення). Формально їх вважали державними чиновниками з повноваженнями, отриманими від окружної влади, а фактично вони були службовцями домінії, оскільки платню отримували від поміщика. їхня влада мала універсальний характер — вони збирали податки, установлювали різні повинності, постачали рекрутів (у середині XVIII ст. відбувся перехід до постійної армії), виконували поліцейські функції, здійснювали судочинство в першій інстанції, застосовували тілесні покарання, які офіційно були скасовані в Австрії в 1867 р. Посаду мандаторів у Галичині було ліквідовано лише в 1856 p., коли Австрія стала на шлях конституціоналізму.

Австрійський уряд обмежив права багатьох галицьких міст. Виборні міські ради було замінено призначеними Віднем чиновниками. Більшість невеликих міст переведено у ранг сіл, а їх мешканців перетворено на кріпаків. У 1786 р. було ліквідовано Магдебурзьке право у Львові.

Населення західноукраїнських земель. Національне й соціальне становище українців. З епохи Середньовіччя склад місцевого населення відзначався поліетнічністю. У Східній Галичині здавна селилися німці, поляки, євреї, вірмени. Проте українці (русини) завжди були етнічною більшістю. У середині XIX ст. у Східній Галичині вони становили 71 % населення. Другою за чисельністю національністю були поляки — 20 % населення. Відносини між цими двома народами, особливо їхньою інтелектуальною й політичною елітою, визначали всю атмосферу господарського та культурно-національного життя в краї. Австрійська статистика національність своїх підданих встановлювала за віровизнанням, у переписних анкетах була також графа про розмовну мову.

Більшість населення Буковини становили українці. Компактну групу вони утворювали на півночі краю. Наприкінці XVIII ст. етнічна ситуація на Буковині характеризувалася таким співвідношенням: 69 % населення були українці, 26 % — румуни, 5 % — представники інших національностей. Намагаючись збільшити кількість населення, Відень здійснював переселенську політику, яка передбачала звільнення переселенців від сплати податків упродовж 30 років. Унаслідок цього посилилася поліетнічна колонізація краю за рахунок румунського, німецького та польського елементів. У містах значно зросла частка єврейського населення.

Автохтонне населення Закарпаття, подібно до українців сусідньої Галичини, уживало самоназву «русини», або «руснаки». У 1843 р. вони становили 470 тис. осіб і відрізнялися від інших мешканців Угорщини мовою та приналежністю до греко-католицької церкви. У Закарпатті унію між католицькою й православною церквою було укладено 24 квітня 1646 р. в Ужгороді за участю 63 священиків.

Специфічною рисою західноукраїнського суспільства була неповнота його соціальної структури. За відсутності власної економічної та політичної еліти воно складалося із селянства та духовенства. Українським землям Австрійської імперії був притаманний високий відсоток кріпаків. У Східній Галичині поміщицькі селяни становили 70 %. Майже половина їх належала кільком польським магнатам — князям Яблоновським, Понятовським, Любомирським, Радзівілам, графам Потоцьким, Лянцкоронським та ін. Друга половина перебувала у володінні середньої та дрібної шляхти.

На соціально-економічне й культурне становище західних українців позитивно вплинули реформи імператорів Марії Терези та Йосифа II (1780 — 1790). Було здійснено низку реформ, які законодавчо врегульовували взаємовідносини селян і поміщиків. Вони не ліквідували соціальний конфлікт між поміщиками й селянами, однак «перевели» його у рамки закону. Селянські бунти раз-по-раз вибухали, але в більшості випадків селянство в боротьбі з поміщиками вдавалося не до вил і сокири, а до закону. До середини XIX ст. у Східній Галичині практично не було села, яке не судилося б зі своїм поміщиком.

Відень намагався обмежити владу й привілеї місцевої шляхти та водночас зробити селянство продуктивним суспільним станом, який постачав би рекрутів у військо та сплачував податки. Державний підхід до селянського стану змусив уряд визначити мінімальний розмір селянських наділів і максимальний обсяг повинностей. Селянські наділи відмежовувалися від земель поміщика й могли передаватись у спадщину. Шляхті заборонялося вимагати від селян понад три дні панщини на тиждень, або 156 днів на рік. Скасування особистої залежності селянина давало право на перехід на інші наділи, звернення зі скаргами на пана до суду, самостійно обирати професію, укладати цивільний шлюб. Було запроваджено нове оподаткування, за яким 70 % врожаю залишалося селянам, 12 % — віддавалося державі, а 18 % — забирав поміщик. У 1845 р. панщина становила близько 83 % усіх феодальних повинностей, натуральна данина — близько 11 %, чинш — 6 %; повинності поглинали майже 85 % чистого прибутку селянських господарств, що викликало селянські заворушення в Галичині в 1846 p., унаслідок чого австрійський уряд був змушений скоротити панщину на 27 %, ліквідувати літні допоміжні дні, скасувати возову повинність, розширити права селян на їхні земельні наділи. Наприкінці свого правління Йосиф II підписав указ про заміну панщини грошовою платнею, але він не був реалізований.

На території Закарпаття для врегулювання повинностей селян, певного обмеження сваволі місцевих феодалів і регламентування відносин між поміщиками та селянами було проведено урбаріальну реформу, тобто взято на облік усі наділи кріпосних селян, їх зобов’язували відпрацювати від 52 до 104 днів панщини. 1/9 частину врожаю селяни віддавали поміщику й виконували інші натуральні та грошові повинності. Крім того, вони сплачували державні податки та виконували повинності на користь держави, зокрема відбували рекрутчину. У середині XIX ст. військова служба в Закарпатті (Угорщині) була довічною. У 40-х роках XIX ст. селяни-кріпаки латифундій Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт, причому розміри панщини та інших повинностей значно перевищували передбачені урбаріальною реформою норми.

На Буковині імператорським актом 1785 р. також було скасовано особисту залежність селян, тобто ліквідовано класичне кріпацтво та введено право вільного переходу селян, але збережено поміщицьке землеволодіння, унаслідок чого за селянами залишалася низка повинностей. Гноблення селян викликало масові повстання, найбільше з яких відбулось у 40-х роках XIX ст. під проводом Лук’яна Кобилиці.

Реформи просвіченого абсолютизму позитивно вплинули на культурне становище західних українців, особливо духовенства. Воно було урівноправнене з римо-католицьким і звільнене від військової служби. Греко-католицький єпископ став членом галицького сейму. У 1781 р. декретом Йосифа II про толерантність скасовано дискримінацію православного, греко-католицького й протестантського населення. Для цих категорій відкривався шлях до державної служби. Для закарпатського духовенства у Відні було створено семінарію Барбареум (при церкві Св. Варвари). Згодом до неї стали приймати українців греко-католиків з інших провінцій імперії, зокрема й із Галичини.

Позитивну роль відіграли реформи в галузі церковного землеволодіння. Так, на час входження Буковини до Австрії в краї було 20 православних монастирів і скитів, з яких 14 малопотужних уряд ліквідував у 1782 р. Шляхом секуляризації земельних угідь церкви, які становили четверту частину всієї площі Буковини, був утворений Церковно-релігійний православний фонд з місцем перебування його правління в Чернівцях. За рахунок фонду, який перебував під загальним контролем австрійського уряду, утримувалися православні церкви, монастирі, середні школи, Богословський інститут (1824), згодом теологічний факультет Чернівецького університету (1875). Коштом фонду спорудили величну резиденцію митрополита, яку нині займає Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича.

Реформа освіти, яку розпочала Марія Терезія, набула сили після скасування ордену єзуїтів у 1773 р. Держава намагалася створити загальну й однорідну систему світської освіти для всіх національностей і релігій. У шкільній системі було запроваджено вивчення світських предметів, а не лише Закону Божого. Якщо церква обстоювала збереження різниці між освіченим кліром і простолюдинами, то світські власті, навпаки, робили спроби розповсюдити грамотність серед народу, оскільки всі піддані мали вміти читати, щоб ніхто не міг сказати, що не знає законів. Головним мотивом реформ був політичний контроль і панування, а освіта розглядалась урядом як допоміжний засіб налагодження ефективного управління. За задумом Габсбургів, реформи в поліетнічній і багатоконфесійній імперії мали відіграти роль інтеграційного фактора, цьому мала сприйняти й мовна політика. Викладання в школах з латини перейшло на німецьку мову. У регіональних середніх школах також запроваджували німецьку мову. Йосиф II, відповідно до тогочасних пануючих уявлень, ототожнював межі держави й офіційної мови, що в чисельних національно-історичних регіонах імперії оцінювалось як «тиха германізація».

Отже, прихильник ідеології Просвітництва імператор Йосиф II бажав покінчити зі становими привілеями, кріпосним правом, релігійною нетерпимістю та масовою безграмотністю. Однак необхідні й розумні, з погляду державної централізації, заходи, як, приміром, запровадження єдиної офіційної мови (німецької), уніфікація адміністративно-територіального управління, здійснювалися без урахування регіональних особливостей і супроводжувалися руйнуванням віками установлених політичних інститутів, що викликало негативну реакцію шляхти та призупиняло дію деяких законів. Загалом у результаті реформ суспільство стало більш відкритим для нових віянь у галузі освіти й культури, у національних окраїнах з’явилися перші паростки світського життя.

Основу економічного потенціалу західноукраїнських земель за австрійського панування, як і раніше, становило сільське господарство. На основі місцевої сировини розвивалися гуральництво та броварництво. Аграрний тип господарства західноукраїнських земель закріплювався економічною політикою імперського центру. Австрія проводила особливий різновид меркантилізму, який ґрунтувався на концепції автаркії. Це означало, що країна була зацікавлена в створенні внутрішньої самодостатньої економічної системи, яка спиралася б на регіональну специфіку та взаємодоповнюваність галузей. Східні території імперії, зокрема й українські землі, мали постачати традиційні для цих регіонів сільськогосподарські продукти й деякі види сировини для індустріалізованих чеських і нижньоавстрійських провінцій. Оскільки Галичина, особливо Східна, Буковина та вся Угорщина включно із сучасним Закарпаттям належали до східної, аграрної зони імперії, індустріалізація цих регіонів не заохочувалась урядом.

Важливу роль відігравали не лише економіко-теоретичні постулати, а й суто економічні інтереси центру. Бралося до уваги те, що місцева промислова продукція у разі її належного розвитку вступила б у конкуренцію з продукцією західної частини імперії, нездатної нормально функціонувати без ринків Галичини, Угорщини й Буковини. На практиці це призвело до того, що зазначені регіони й краї стали внутрішньою колонією Австрії. Галицьку вовну експортували, а поверталася вона дорогим готовим одягом, целюлоза — папером, деревина — сірниками тощо. Зростаючий попит на промислові товари задовольнявся значною мірою шляхом ввезення їх із західних районів імперії, особливо з Чехії.

Причинами економічної відсталості західноукраїнських земель у першій половині XIX ст. було збереження феодальної залежності селянства, низька зацікавленість поміщиків і купців в інвестуванні капіталів у промисловість, оскільки вони і без цього наживалися на дармовій праці селян або лихварстві, та несприятлива внутрішня економічна політика австрійського уряду.