Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

5.2. Суспільно-політичні рухи наддніпрянської України: їх прояви та значення

Упродовж майже всієї першої половини XIX ст. ефективної політичної діяльності в українському середовищі Наддніпрянщини не було. За відсутності автономії й національно свідомої соціальної верстви національно спрямована політична діяльність була нереальною, а ті політичні організації, що діяли в Україні в 20 — 30-х роках XIX ст., мали російський або польський характер, їх утворювали представники вищих аристократичних кіл, офіцери російської армії, формування якої дислокувалися в Україні. Однією з форм опозиції в Україні було масонство — етичний рух, який пропагував ідею вдосконалення суспільства через удосконалення людини, плекав своєрідний синтез просвітницько-раціоналістичних і містичних елементів з антихристиянським спрямуванням. Переплетення цих тенденцій мало місце в масонстві кінця XVIII — початку XIX ст. Своїми організаційними витоками масонський рух сягав середньовічних гільдій і цехів з їх статутами, символікою та нормами поведінки. Члени масонських лож структурувалися за ступенями й рангами. Рядові члени могли не знати спеціальних завдань усієї організації й повинні були приховувати свою приналежність до неї. Масонські ложі розглядали також політичні питання, зокрема шляхи реформування політичного устрою імперії.

Масонство проникало в Україну з Польщі та Росії. Масонські ложі діяли в Полтаві, Одесі, Києві. їх членами були представники різних національностей і станів, але переважно дворянство й службовці. Так, до складу одеської ложі «Понт Євксинський» входило 70 осіб — росіяни, українці, поляки, греки, французи, євреї, італійці. Строкатим був і її соціальний склад — інтелігенція, офіцери, купці, поміщики. Одним з її учасників був І. Котляревський. Членами одеських лож були онуки гетьмана К. Розумовського.

У березні 1818 р. у Києві було створено ложу «Об’єднання слов’ян», яка належала до системи польських лож, що діяли під егідою французьких масонських організацій. Її членами були польські поміщики та російська інтелігенція. Центром польської інтелектуальної та політичної еміграції була Франція. Під впливом Липневої 1830 р. революції у Франції на території підросійського Королівства Польського — автономної адміністративної одиниці у складі Росії, яка зберігала власне законодавство й польську урядову мову, — розпочалося повстання. Центрами підготовки повстання, метою якого було відновлення польської державності, була школа підхорунжих у Варшаві (П. Висоцький, М. Мохнацький), польський сейм і Варшавський університет. Повстання поширилося на Правобережну Україну. З-під Варшави на Волинь і Поділля рушив корпус генерала Юзефа Дверницького. Тут переважало польське землеволодіння, і українське селянство вороже поставилося до повстанців, тому повстання не мало значного поширення на Правобережжі. Російські війська під проводом Паскевича витіснили повстанців у підавстрійську Галичину.

У 1818 р. у Полтаві було створено ложу «Любов в істині». Її засновником вважається начальник канцелярії Малоросійського генерал-губернатора Михайло Новиков. Членами полтавської ложі були представники малоросійського дворянства І. Котляревський, С. Кочубей, В. Тарновський, В. Капніст, А. Панін. Учасник цієї ложі громадський діяч, історик В. Лукашевич намагався створити «Малоросійське товариство» з метою боротьби за політичну незалежність України. Загалом масонські ложі мали незначний вплив на розвиток українського руху. З них вийшло чимало членів польських і російських, а не українських організацій. Зокрема з масонства виокремилися таємні декабристські організації, які діяли і в Україні. Центром Південного товариства декабристів був з 1821 р. Тульчин. Тульчинську управу очолювали П. Пестель, О. Юшновський, О. Барятинський. У 1823 р. за ініціативою С. Муравйова-Апостола було створено управу у Василькові (Київщина), де знаходився штаб Чернігівського полку. Майбутні декабристи встановили зв’язок з членами таємної організації «Товариство об’єднаних слов’ян», що діяло на Волині.

Головна мета декабристських таємних організацій полягала в звільненні всіх слов’янських народів від монархічних режимів, усунення національної ворожнечі, що існувала між деякими з них, та об’єднання всіх земель у федеративний союз, створення республіки, ліквідація кріпацтва, досягнення вільного економічного розвитку. Однак декабристські організації не надавали належного значення національному питанню. Самодержавство з острахом сприймало діяльність будь-яких громадських об’єднань. Указом царя 1822 р. було заборонено всі масонські та інші таємні організації, а після поразки декабристів уряд жорстоко розправився з ними.

На початку XIX ст. імперська влада лояльно ставилася до українського національно-культурного руху, трактуючи його як регіональний патріотизм місцевих аристократів. Після польського повстання 1830 — 1831 рр. вона намагалася навіть використати його з метою послаблення польського впливу на правобережних територіях. У цей час безперешкодно видавалися книги з української історії, тексти українських пісень. З’явилась українофільська література російською мовою з виразними антипольськими настроями. У цьому ж руслі варто розглядати заснування університету Св. Володимира у Києві на базі Кременецького ліцею й призначення в 1834 р. Михайла Максимовича, який захоплювався етнографічними дослідженнями, його першим ректором. Водночас не можна забувати, що ця література та інші тексти свідчили про існування протонаціональної свідомості, яка переростала в національну самосвідомість. Чималу роль у цьому відіграло формування нової української літератури з чіткими рисами національної своєрідності. Важливою подією в культурному житті України стала публікація в 1798 р. «Енеїди» І. Котляревського, написаної українською мовою. Велику роль у пробудженні національної свідомості відіграли твори Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка.

Глибокий вплив на інтелектуальне життя початку XIX ст. справило заснування 1805 р. Харківського університету. Університетські викладачі, за свідченнями сучасників, намагалися впливати на культурне життя краю, спрямовувати видавничу справу на задоволення історико-краєзнавчих інтересів у дусі пануючого на той час романтизму. Статистичні дані про соціальне та національне походження студентів у перші десятиліття існування університету свідчать, що майже всі українські студенти були або шляхтичами з Гетьманщини, або синами священиків переважно з Правобережної України.

Отже, як і в усій Східній Європі, в Україні наприкінці ХVIIІ — на початку XIX ст. також почалося відродження національної свідомості, яке виявилося передусім у зацікавленні місцевих інтелектуалів національною історією, етнографією та фольклором, в усЬідомленні спільності своїх культурних, соціально-економічних, і політичних інтересів. На тлі цих інтелектуальних пошуків у січні 1846 р. у Києві було створено Кирило-Мефодіївське товариство. Його членами були історик М. Костомаров, на той час професор Київського університету, письменник та історик П. Куліш, асесор М. Гулак, етнографи: О. Маркович і В. Білозерський та низка громадських діячів. М. Костомаров написав маніфест товариства «Книги буття українського народу», у якому подано історію України з позиції республіканської демократії, панславізму та українського месіанізму. Автор стверджував, що кожна нація врешті-решт опинилася під деспотичним монархічним правлінням або іноземним пануванням і лише українці створили справжнє демократичне християнське суспільство — Військо Запорозьке. Ідеалізований Костомаровим козацький устрій мав стати зразком для створення союзу автономних слов’янських держав на чолі з «воскреслою» українською нацією.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго й не встигло вийти з підготовчої стадії та розгорнути практичну роботу. Уже на початку 1847 р. його члени були заарештовані, вивезені до Петербурга й суворо засуджені. Однак історичне значення товариства не можна оцінювати лише терміном його діяльності. Роль братчиків полягала в інтелектуальному внеску в формування нової української ідентичності. Адже раніше українська інтелектуальна еліта задовольнялася тими нішами, які створювала для них російська або польська культура. Вироблена ж кирило-мефодіївцями ідея слов’янської єдності свідчила про рішучу опозиційність до російського панславізму. Ідеї централізованої слов’янської імперії з центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов’янської республіки з столицею в Києві. Популярна на той час слов’янофільська ідеологія в Києві перетворилася на українофільську. Ідеологічно-історичний україно-центризм, виокремлюючи українство, завдавав удару по концепції російської народності, основи якої заклав міністр освіти Сергій Уваров. Тому закономірно, що діяльність кирило-мефодіївців викликала різку реакцію з боку уряду. Один з провідних лідерів російського слов’янофільства О. Хом’яков негативно відгукнувся про кирило-мефодіївців як про «малоросів, заражених політичним безумством». Спроба Кирило-Мефодіївського товариства утвердити окрему від російської українську ідентичність сприймалася російським середовищем як національна зрада. Суворе покарання братчиків мало бути пересторогою для всіх, хто в подальшому насмілився б піти їхнім шляхом.

Після арешту членів Кирило-Мефодіївського товариства впродовж десяти років не вдавалося створити нової української організації. Лише на початку 1860-х років пожвавилось українське життя в Петербурзі, де політичний режим був дещо м’якший, ніж у провінції. Тут після закінчення терміну заслання оселилися Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський. Завдяки їхнім зусиллям із січня 1861 р. у Петербурзі почав виходити перший літературно-публіцистичний щомісячник українською мовою, засновниками й провідними діячами якого були П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, а фінансову допомогу надавали дворяни-патріоти Г. Галаган і В. Тарновський. Новий центр у своїй програмі відійшов від політичних конструкцій Кирило-Мефодіївського товариства. На першому місці в його діяльності було обстоювання самостійності української культури та літератури.