Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

1.1. Історичні та етнонаціональні корені походження східних слов'ян

Відомий український історик XX ст. Іван Крип’якевич (1886 — 1967 рр.) писав наступне про Україну як окремішний, особливий край Східної Європи; «Україна — це вислів труду і праці багатьох поколінь... Довгі століття тривали змагання й боротьба, поки наші предки закріпили за собою свою землю, багато вони «утерли поту», поки опанували і скультуризували дикі поля та зорганізували державу.

Характерною рисою географічного положення України було її посереднє місце між Центральною Європою і Азією. Як римський Янус, Україна має два лиця — одно звернене до Заходу, друге до Сходу... Комунікація з Заходом не зустрічала ніяких перепон, і Україна була зв’язана дуже близько з Західною Європою... Зі Сходу на українські землі також ішов великий комунікаційно-торговий шлях, що починався у Китаї, проходив Монголію, Туркестан, Туран і «ворітьмі народів» над Каспієм входив в Європу... Але цими шляхами прямували не тільки купецькі валки, що везли дорогоцінний східний товар, а ще більше орди диких завойовників, що йшли на знищення європейської культури.

Хоч Україна і входить у склад Східної Європи, а проте творить окрему країну з зарисованою індивідуальністю...».

Ці слова, звісно, стосуються насамперед процесу утворення України як окремого краю (держави) та формування українців як народу. Проте повною мірою їх можна віднести й до більш масштабного процесу формування, або етногенезу, східнослов’янської спільноти, значну частину якої становлять українці.

Так, сучасна історична наука дає змогу стверджувати, що процес формування східних слов’ян, а згодом й українців став результатом надзвичайно складного взаємопереплетення, взаємодії та, своєю чергою, протидії упродовж тисячоліть як місцевих (автохтонних) спільнот (цивілізацій), що виявляли себе на території Східної Європи, так і тих цивілізацій, які репрезентували культурологічні впливи Заходу й Сходу.

Сучасна археологія як наука, що займається дослідженням пам’яток старовини, а також низка інших прикладних історичних дисциплін — антропологія, етнографія, лінгвістика, палеоботаніка, палеозоологія, геологія дають змогу відтворити ретроспективу людської цивілізації на території Східної Європи, а також — виявити не тільки своєрідність, а й поетапність становлення й розвитку людської спільноти, яку зі стародавніх часів до сьогодення відносять до східних слов’ян.

Так, щодо свідчень про появу найдавніших людей на території Європи (і, зокрема, на землях України), то їх відносять до періоду приблизно в 1,5 — 1 мільйон років тому, що становить давньокам’яну добу, або період палеоліту. Приблизно 40 тис. років тому на території Європи (зокрема й України) з’явилася людина сучасного фізичного типу, яка відповідно до першого знайденого поселення в гроті Кро-Маньйон (Cro-Magnon) у департаменті Дордонь (Dordogne) у Франції (1868 р.) отримала назву «кроманьйонцець».

Кроманьйонці — узагальнена назва людей, які жили в пізньому палеоліті й займалися переважно збиральництвом і полюванням. Суспільна організація цієї спільноти — стадо, яке з часом змінюється родовою общиною. Кроманьонців вважають предками європейців і першими відомими представниками «homo sapiens» (людини розумної) в Європі.

У межах України (Подністров’я, Крим, Донбас) знайдено близько 800 пізньопалеолітичних пам’яток, і це свідчить не тільки про включення українських земель до ареалу найбільш раннього розселення людей і, отже, періоду розвитку європейської цивілізації, а й про інтенсивні зв’язки племен пізньопалеолітичної доби, які жили на теренах України, з племенами Центральної та Східної Європи.

Якщо визначати подальші етапи розвитку людської цивілізації відповідно до встановлених в історії періодів і специфіки цього розвитку згідно із соціокультурними особливостями східноєвропейського регіону, а також здійснюваних щодо цього регіону етнокультурних впливів, то цей процес може бути окреслений у найбільш загальних вимірах наступним чином.

XIII — VI тис. до н. е — середньо-кам’яна доба, або доба мезоліту. Відрізняється змінами як у сфері матеріальної культури людей (удосконалення засобів мисливства, рибальства), так і змінами соціального характеру (формування племінної організації) або, що є не менш важливим, — антропологічними змінами, пов’язаними з формуванням доволі чітких ознак людських рас. Останнє, зокрема, підтверджується численними археологічними знахідками (переважно могильникам) мезолітичної доби, кількість яких тільки в Україні — близько 1000 пам’яток. Так, до найдавніших з розкопаних у Європі родових могильників належать, зокрема, три великі поховання поблизу сіл Волоське та Василівка в Дніпрянському Надпоріжжі, де антропологи виявили могили майже 90 людей трьох рас: дві з них були місцеві, а третя — прийшла, південносередземноморського походження.

З огляду на те, що більшість з похованих — чоловіки, ймовірно, вони загинули внаслідок збройного зіткнення місцевого й прийшлого населення. Це свідчить про різноманітні (зокрема й збройні) контакти давніх людей, які формували людяність на території Європи, і зокрема тієї її частини, яка заселяла східноєвропейський регіон.

VI — IV тис. до н. е. — новий кам’яний вік, або неоліт. Найбільш показовими рисами цього періоду є перехід людей до осілого суспільного життя, а також їхнє заняття землеробством і скотарством.

Деякі вчені вважають, що орне землеробство зародилось у передньоазійському регіоні ще в VII — VI тис. до н. е. і саме звідти поширилось у Південній і Східній Європі, досягши на початку V тис. до н. е. теренів України. Такий погляд має право на існування поряд з визнанням можливості одночасного самостійного виникнення землеробства в регіоні Східної Європи, зокрема й в Україні.

Таку думку підтверджує значна кількість (до 500) археологічних пам’яток цього періоду з виокремленням на їх основі майже 10 археологічних культур як сформованих людських спільнот, переважна більшість яких була орієнтована головним чином на землеробсько-скотарський спосіб ведення господарства. Так, якщо на півночі й південному сході України в добу неоліту продовжували жити мисливсько-рибальські (пізньокроманьйонські) племена, на південному заході остаточно осіли землеробсько-скотарські племена, культура яких була набагато розвинутішою, ніж пізньокроманьйонських.

Населення землеробсько-скотарської зони — Наддністрянщини, Закарпаття та Надбужжя — належало до середземноморського антропологічного типу й було генетично пов’язане з культурами Балкано-Дунайського регіону. Вони несли на собі традиції перших землеробських протоцивілізацій Близького Сходу та Південної Європи й, по суті, започаткували родовід автохтонних культур Східної Європи.

IV — III тис. до н. е. — мідно-кам’яний вік, або енеоліт. Характеризується появою в господарстві людей першого металу та значним кроком у розвитку суспільної організації стародавніх цивілізацій.

Найвідомішими суспільними утвореннями східноєвропейського масиву, що вступили в нову епоху, були землеробсько-скотарські племена трипільської культури та культури Гумельниця. Обидві вони сформувалися на основі неолітичних культур Балкано-Нижньодунайського регіону. Згодом з’явилася ще низка культур землеробсько-скотарського напряму, пам’ятки яких знайдено в регіоні Східної Європи, і зокрема в Україні (культура шнурової кераміки, кулястих амфор, воронкоподібних посудин та ін.). Однак, найяскравішою серед них була трипільська культура (за назвою поселення поблизу с. Трипілля на Київщині, відкрита 1898 р. дослідником В. Хвойкою).

Трипільська культура була поширена на величезній території: Лісостепове Правобережжя, Подністров’я, Волинь, Степове Причорномор’я, частина території Молдови й Румунії (190 тис. кв. км), вона існувала впродовж двох тисячоліть (IV — III тис. до н. е.) і досягла високого, як на той час, рівня розвитку.

Археологи та антропологи встановили, що носії трипільської культури належали до середземноморської раси, поширеної в Південно-Східній Європі. Ця етнокультурна спільнота була носієм розвинутого землеробсько-скотарського господарства, мистецтва, житла й містобудування, ремесел, перших металевих виробів з міді, високохудожніх творів мистецтва й складних ідеологічних уявлень, що в сукупності мало чим відрізняло трипільців від ранніх цивілізацій V — IV тис. до н. е. Стародавнього Сходу.

Трипільська культура була провідною серед енеолітичних племен Східної Європи й прискорила розвиток відсталіших племен, що населяли її центральні, північні та східні регіони. Утім, учені вважають, що саме більш відсталі племена, здійснюючи мандри та навіть військові інвазії, негативно вплинули на стан трипільської цивілізації, що поряд з іншими, і зокрема економічними чинниками, призвело, зрештою, до її загибелі.

Так, у другій половині та наприкінці енеолітичної доби в III тис. до н. е. почалося переселення різних племен з Центральної та Північної Європи на Схід. Закінчилося спокійне життя місцевих хліборобів — представників трипільської культури. На землі сучасної України прийшли племена, які впливали на подальшу долю автохтонного населення. Спочатку примандрували землеробсько-скотарські племена, що походили із Середнього Подунав’я, згодом — племена північноєвропейського походження. Вони зайняли Волинь і врожайне Західне Поділля, проникли в Карпати й на Буковину.

Поява чужих племен у самому «серці» трипільської культури — на Поділлі й Наддністрянщині — призвела до сутичок між прибульцями й місцевим населенням, яке боронило свою землю й майно. Про войовничість нордичних племен свідчать принесені ними бойові кам’яні сокири, маловживані мирними землеробськими племенами. Можливо, це було перше велике військове вторгнення на землі України, що стало однією з причин загибелі трипільської цивілізації.

Водночас на сході та півдні України з’явилися численні скотарські племена, основою господарства яких було табунне тваринництво, зокрема конярство. Цей степовий народ складався з племен, які прийшли з Поволжжя й Північного Кавказу, та людності давнього місцевого походження, що, попри культурні та етнічні відмінності, відрізнялося войовничістю та рухливим способом життя.

У другій половині III тис. до н. е. об’єднані степові племена швидко завоювали не лише степові й лісостепові простори України, а й просунулися за Дунай на Балкани. Озброєні загони вершників (ймовірно це була перша кіннота в світі) стали тією грізною силою, якій трипільці намагалися протистояти упродовж кількох століть і, зрештою, зазнали поразки. Такий процес, однак, мав своїм наслідком не тільки знищення певних культур, а й формування нових етнокультурних спільнот, насамперед індоєвропейської, як спільного підґрунтя багатьох європейських етносів, зокрема й протослов’ян.

Кінець III — початок І тис. до н. е. — бронзова доба. Відзначається винайденням і використанням у господарстві та ремеслах штучного металевого сплаву — бронзи, подальшим удосконаленням системи ведення землеробства, скотарства; розвитком ремесел; удосконаленням суспільної організації з переходом племен до патріархату; появою майнової та соціальної нерівності в межах сусідніх общин.

Водночас до середини II тис. до н. е. завершилося пересування й розселення більшості індоєвропейських племен. Почали складатися нові етнічні спільноти. Так, приблизно в XVI ст. до н. е., саме в часи розквіту бронзової доби, землі, розташовані на північ від Карпат, були заселені спорідненими між собою племенами, яких, на думку багатьох учених, уже можна вважати протослов’янами або праслов’янами — предками східних і західних слов’ян.

їхнє походження пов’язують з консолідацією частини племен, які ще на початку II тис. до н. е. відділилися від великого індоєвропейського масиву. Праслов’яни розмовляли однією або кількома близькими мовами, їхня матеріальна культура й вірування мали чимало спільних рис. Але новоутворена спільнота (яку археологи назвали тщинецько-комарівською) не була однорідною. Займаючи великий простір між Одером і Дніпром, Прип’ятю й у Карпатами, вона увібрала в себе різні етнічні та культурні елементи інших індоєвропейських та неіндоєвропейських племен. Так, у північній та північно-східній частині ареалу свого поширення, у басейнах Прип’яті, Верхнього Дніпра й Десни праслов’яни контактували з прибалтами та праугро-фінами. На Західному Поділлі, Придністров’ї та Покутті — з прафракійцями та праіллірійцями . На півдні — з індоіранцями — населенням сучасного українського степу, яке на початку II тис. до н. е. розпалось на дві частини: на індоарійські (праіндійські) племена та на праіранські племена.

Така взаємодія культур надала своєрідного забарвлення окремим районам величезної праслов’янської спільноти при тому, що остання, частково асимілюючи інші культури, виявила тенденцію до виокремлення в своїх межах двох великих груп. Наприкінці II тис. до н. е., як вважають деякі вчені, праслов’яни виявили тенденцію до поділу на дві частини: західну — предків західних слов’ян і східну — предків східних слов’ян.

Додамо, що вчені умовно поділяють історію праслов’ян на два періоди: ранній і пізній. Ранній період праслов’янської історії був часом первісної консолідації протослов’янської спільноти, переважно з індоєвропейських племен. Цей доволі спокійний, без великих війн і ворожих вторгнень період, тривав приблизно 500 років, упродовж другої половини II тис. до н. е. (з XVII до X ст. до н. е.).

Пізній період праслов’янської історії розпочався на початку І тис. до н. е. і тривав до початку н. е., коли остаточно сформувалась одна з основних гілок давньоєвропейської цивілізації — слов’яни.

Цей період пов’язаний з багатьма важливими історичними подіями, які виявилися на етапі входження людства в ранньозалізну добу.

І тис. до н. е. — початок Середньовіччя (V ст. н. е.) — залізний вік. Характеризується використанням у житті стародавніх людей знарядь виробництва й зброї із заліза. Відчутним було зростання продуктивності праці, а звідси — й економічний прогрес людства. Поглибилася соціальна нерівність у межах людських спільнот, сформувалися ранньодержавні утворення.

Ранньозалізна доба, поряд із започаткуванням зазначених тенденцій, відзначається й окресленням виразних локальних відмінностей серед спільнот, які сягали своїм корінням у бронзову та енеолітичну добу. Для території Східної Європи, зокрема й України, це насамперед праслов’яни, які перебували в межах контактної зони з багатьма іншими історично відомими етносами — фракійцями, іллірійцями, кіммерійцями, скіфами.

Сучасні історичні дослідження вказують на існування на теренах України різноманітних племен і народів, проте більшість з них, як уважають учені, належали саме до праслов’янського кола. Це було зумовлене походженням, внутрішніми зв’язками праслов’янських землеробських культур, які сформувалися між Дніпром, Одером, Прип’яттю, Північним Причорномор’ям і відрізнялися специфікою матеріального й духовного життя як тенденції, що почала чітко виявлятися з початку І тис. до н. е. попри значні культурологічні тиски на праслов’ян степового кіммерійсько-скіфського світу на сході й півдні та центральноєвропейських культур на заході.

Це підтверджується як археологічними знахідками, так і першими письмовими джерелами. Так, на початку ранньозалізної доби з’явилися перші письмові згадки про терени України та її населення в творах античних авторів — Гомера, Гесіода, Гекатея, Есхіла. Найцінніші та переконливі відомості можна знайти в Геродота — давньогрецького історика, який жив у V ст. до н. е. та, ймовірно, сам мандрував Північним Причорномор’ям. У його творах містяться відомості про назву, історію, релігію й побут племен і народів, які заселяли простори України в І тис. до н. е. І хоча не всі вони цілком достовірні, а назви відрізняються від сучасних, проте ці письмові джерела містять цінну інформацію про період праслов’янської історії.

Ранньозалізну добу поділяють на передскіфську та скіфську або, точніше, скіфо-сарматську.

На особливу методологічну увагу заслуговує насамперед скіфо-сарматська епоха, упродовж якої відбувалося остаточне формування східнослов’янського етносу та виявились особливості його розвитку в першій чверті першого тисячоліття нашої ери.

Слід зазначити, що скіфо-сарматським називають цілий період євразійської, зокрема давньослов’янської історії. Власне, скіфи, як північно-східні давньоіранські племена, з’явилися на території України зі сходу, із степів між Каспієм, Уралом і Кавказом у першій половині VII ст. до н. е. та до кінця цього століття завершили політичне формування Скіфії, підкоривши собі більшість племен надчорноморських степів.

Скіфські впливи поширились і за межі Скіфії, включаючи до ареалу своїх етнокультурних, політичних та економічних зв’язків інші (зокрема й праслов’янський) етноси. Такі зв’язки, своєю чергою, привели до змін і серед самих скіфів, які, поступово змішуючись з місцевими (зокрема й праслов’янськими), переважно землеробськими племенами, нерідко переймали їх спосіб життя й звичаї. Великий вплив на розвиток культури та соціального ладу Скіфії мала грецька колонізація Надчорномор’я, сприяючи поширенню тут досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі, соціальних відносин у Скіфії та далеко за її межами.

Наприкінці III ст. до н. е. Велика Скіфія припинила своє існування. Однією з основних причин цього була всезростаюча інвазія на землі Скіфії савроматів, такого ж, як і скіфи, кочового іранського народу, який віддавна жив у степах Нижнього Поволжжя. Так само, як 400 років перед тим, скіфи вигнали з Надчорномор’я степовий народ — кіммерійців, численніші, дикі та войовничі савромати знищували й виганяли розніжених античною цивілізацією та століттями свого безперервного панування скіфів з надчорноморських степових кочовищ.

Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: у Дніпровському Пониззі та північному Криму зі столицею Неаполісом (сучасний Сімферополь) і на Нижньому Дунаї, у Добруджі. Воюючи з грецькими містами, ці царства проіснували до II ст. н. е., після чого припинили своє існування, поглинуті новими заселеннями півдня України — сарматами, готами, аланами.

Зазначені події знаходять відображення в античних джерелах, зокрема «Історії» Геродота, який побував у Надчорномор’ї (в Ольвії та Скіфії) близько 450 р. до н. е. Античні джерела підкріплюються археологічними дослідженнями скіфських пам’яток, які в значній кількості збереглися до сьогодні в степовому Надчорномор’ї, даючи інформацію про життя стародавнього населення України.

Щодо складу Скіфії, то до неї входило багато різних племен. Власне скіфами, азійськими номадами, були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в надчорноморських та азовських степах (на Кубані). Вони становили ядро Скіфії й панували над усіма іншими племенами. Частина скіфів змішалась з греками й осіла на чорноморському узбережжі між Дніпром і Дністром, отримавши назву калліпідів. Поблизу жили алазони як осіле скіфсько-фракійське плем’я. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра — скіфи-орачі, або сколоти. Останні два народи не були етнічними скіфами. Це осілі праслов’янські племена з віддавна традиційною для цих країв хліборобською культурою, які потрапили під скіфські матеріальні (озброєння), мовні, релігійні (поховальний обряд) впливи. Ці впливи, вочевидь, йшли через місцеву знать, яка активно сприймала пишний скіфський стиль. Але давня землеробська культура й землеробська специфіка праслов’янської ідеології, безперечно, домінували.

Отже, залежність праслов’ян від скіфів не була цілковитою. Так само, як і кількома століттями раніше, існувала оборонна лінія (фортеці, городища), яка простягалася далеко на захід, захищаючи землеробський світ від кочівників. Це свідчить про тривалі змагання землеробів і кочівників, а також про політичну самостійність праслов’янського світу відносно скіфського півдня як чинника, що зумовлював формування власне слов’янського етносу.

Так, на початку І тис. н. е. слов’яни стрімко вийшли на історичну арену Європи як одна з провідних етнічних гілок давньо-європейського населення.

Уперше про слов’ян як венедів (чи венетів) згадують римські автори І — II ст. н. е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей, а із середини І тис. (точніше, з VI ст.) про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський та ін. Зокрема, Йордан повідомляв, що вони походять від одного кореня й відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто, на початку нашої ери слов’яни сформувались як самостійна (хоча й неконсолідована остаточно) етнічна спільнота, яка співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами.

Археологічні пам’ятки перших століть нашої ери свідчать, що у формуванні слов’янського етносу брали участь кілька культурних спільнот, особливу роль серед яких відіграли племена так званої зарубінської культури (проживали на берегах Середнього Дніпра, Прип’яті, Десни на зламі III — II ст. до н. е. — І ст. н. е.), східних груп так званої пшеворської культури (у західноукраїнському регіоні та Польщі), а надалі — племена пізньозарубінської та київської культур.

Безпосереднє відношення до формування східного слов’янства мало й населення північного ареалу так званої черняхівської культури, що включала в себе соціокультурну спільноту Південно-Східної та Центральної Європи. Матеріальні знахідки свідчать, що крім ранніх слов’ян (яких учені часто ототожнюють з історичними антами та склавинами), до черняхівської спільноти входили й скіфо-сарматські, фракійські та германські угруповання. Слов’яни ще не утворювали окремої культури, а були включені (як і інші етнічні групи) до загальної культурної моделі, сформованої під впливом пізньоримської цивілізації.

Щодо остаточної консолідації слов’ян, то її пов’язують з процесом, який увійшов в історію як «Велике переселення народів». Йдеться про переселення германців, слов’ян, деяких інших народів зі своєї історичної батьківщини в західному й східному напрямку в умовах послаблення Римської імперії.

Початком переселення народів уважають вторгнення наприкінці IV ст. н. е. в Римську імперію германських племен. Одним з найбільших племен були готи, які ще в III ст. н. е. спустилися з півночі в басейн Дунаю й захопили значну частину Дакії. Панування готів поширилося на схід Причорномор’я, де вони, пройшовши через племена слов’ян, утворили два королівства — Вестготське й Остготське. В останній чверті IV ст. у Причорномор’ї з’явилися східні племена гунів, які підкорили собі остготів і змусили їх вирушити на вестготів. Намагаючись врятуватися від гунів, вестготи переселилися на балканський півострів на правах федератів Римської імперії, знову ж таки пройшовши через племена слов’ян.

Ці події, що датуються кінцем IV — V ст. н. е., можна вважати початком виникнення нової етнокультури й соціально-економічної спільноти, у якій провідне місце посіли слов’яни. Так, військовий, політичний, соціокультурний тиск на слов’ян з боку як германських племен, так і гунів не тільки не знищив слов’янський етнос (що є показником доволі високого рівня їхніх соціально-економічних і політичних зв’язків), а й сприяв його подальшому розвитку.

Найбільш показовими результатами Великого переселення народів для слов’янських племен є:

• прискорення процесу їхньої суспільної організації за умов військової інвазії інших племен (будова городищ і різноманітних оборонних укріплень; формування військової та політичної знаті; зміцнення військових та адміністративних структур; поглиблення соціальної нерівності в межах племен);

• активне розселення слов’ян від їхнього первісного ареалу на північний схід, південь і південний захід;

• остаточний розподіл слов’янської спільноти на три гілки — східну, західну та південну.

У середині І тис. відбулося формування ранньосередньовічних східнослов’янських культур, які стали основою відомих у сучасній історії племінних об’єднань. Історики налічують 15 різних племінних груп на території розселення східних слов’ян від Карпат до Волги. Східні слов’яни на теренах України — це поляни (заселили сучасні Київщину й Канівщину), древляни (оселилися в Східній Волині), сіверяни (розселялися на Дніпровському Лівобережжі). Крім них, на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров’я та Побужжя), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), волиняни, або бужани (Західна Волинь).

Упродовж V — VIII ст. н. е. союзи слов’янських племен еволюціонували в прадержавні утворення — племінні княжіння як передумову формування ранньофеодальної держави — Київської Русі.

Отже, якщо узагальнити шляхи формування східних слов’ян як провідної етнічної групи держави Київська Русь, то їх (слов’ян) історичні та етнонаціональні корені сягають у далеку давнину й пов’язані з багатьма народами та племенами, які проживали на теренах Східної Європи, і зокрема України, тисячоліття років тому. Усі вони залишили свій слід в історії населення країни, маючи власні самоназви та свої (тривалі чи коротші) терміни існування. Скіфи та сармати, греки, фракійці, германці, балти, а також більш ранні народи — усі вони на різних етапах впливали на культурні традиції, матеріальну та духовну культуру місцевого населення, стаючи його частинами на певний час або назавжди.

Це дає змогу сприймати східних слов’ян як «продукт» надзвичайно складного процесу взаємодії та взаємовпливів різних за своїм характером і походженням соціокультурних груп. І водночас заслуговує на увагу те, що вже за часів енеоліту на теренах Східної Європи сформувалися землеробсько-скотарські культури, які червоною смугою об’єднали тенденції формування етносів, які передували праслов’янам, а надалі стали родоводом східних слов’ян.

Основою такої моделі походження східних слов’ян стає ідея їхньої автохтонності щодо інших — західних і східних (переважно кочових) народів. Археологічні, антропологічні, лінгвістичні дані підтверджують, що праслов’янський, а надалі слов’янський етнічний масив зміг упродовж віків не тільки зберегти, а й накопичити певні самобутні риси свого самовиявлення, протидіючи, а часом і взаємодіючи з іншими народами.

Упродовж першої половини н. е. слов’яни консолідувалися з окремих слов’янських племен і культур у монолітні племінні спілки — передвісники державності, залучивши до цього процесу інші неслов’янські племена. У VIII — IX ст. східні слов’яни перетворилися на провідну етнічну групу Європи, стали основою формування однієї з найбільш розвинутих держав раннього середньовіччя — Київської Русі.