Історія українського суспільства

5.1. Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських земель у складі російської імперії. Чисельність і національний склад населення

Після кількох поділів території Речі Посполитої й перемоги Росії над Османською імперією українські етнічні землі були поділені між Росією та Австрією. Віденський конгрес 1814 — 1815 pp. остаточно легітимізував поділ територій між двома імперіями, який проіснував до початку Першої світової війни. Понад 85 % українських етнолінгвістичних територій опинилися під владою Росії. їх адміністративна інкорпорація відбувалася по-різному й не одночасно, проте наприкінці XVIII ст. адміністративно-територіальний устрій українських земель був уніфікований з іншими частинами імперії. Згідно з реформою, яку розпочала Катерина II, стандартною адміністративною одиницею стало намісництво, кожне з яких мало налічувати приблизно 700 тис. мешканців, а його територія мала бути поділена на повіти з 70 тис. жителів. Відповідно до цієї схеми колишню територію Української держави (Гетьманщину) у 1781 р. було поділено на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва. Слобідсько-Українську губернію було перетворено на Харківське намісництво. Південні регіони України разом із Запорожжям було об’єднано в Катеринославське намісництво, у якому намісником був князь Г. Потьомкін-Таврійський. Уніфікований адміністративно-територіальний поділ зумовлювався введенням постійних державних податків і рекрутської повинності, розміщенням фіскально-поліцейських і судових органів.

Прийшовши до влади, імператор Павло І указом від 12 грудня 1796 р. «Про новий поділ на губернії» скасував намісництва й відновив в Україні губернії. Малоросійська, Волинська, Подільська, Київська поряд з прибалтійськими губерніями були віднесені до категорії, що мали «особливі права і привілеї». Завдяки

суттєвим змінам у підходах до адміністративного поділу відновлювались історично сформовані регіони. Відмова від попереднього формального критерію поділу держави, яким була лише чисельність населення без урахування історичних та етнічних особливостей тих чи інших територій, призвела до створення Павлом І у 1796 р. замість трьох намісництв (Новгород-Сіверського, Чернігівського та Київського) однієї Малоросійської губернії з центром у Чернігові та поділом її на 20 повітів. Причому імператор повернув територію колишнього Полтавського полку з м. Кременчуком, а також Хорольський, Миргородський, частину Олексопольського та Костянтиноградського повітів до новоствореної губернії, відділивши їх від Новоросії. Таким чином було відновлено територіальну цілісність Малоросії. Межі Слобідсько-Української губернії встановлювались у кордонах 1765 р.

З колишніх польських областей, з яких при Катерині II були створені Брацлавське, Подільське та Волинське намісництва, а також тієї їх частини, що ввійшла до Київського та Вознесенського намісництв, створені Волинська, Подільська та Київська губернії. Таврійську область було ліквідовано, натомість було створено Новоросійську губернію. Згодом Південь України зазнав низки адміністративних реформ, які було завершено у 1812 р. На українському півдні можна виокремити три субрегіони — Катеринославсько-Херсонський, Таврійсько-Кримський та Бессарабський.

Історичний підхід враховував місцеві особливості, тому в українських губерніях було повернуто традиційне судочинство, що ґрунтувалося на виборному принципі, на Правобережжі та Лівобережжі було відновлено чинність Литовського статуту, однак процедура апеляції залишилася за Сенатом, що зменшувало значимість місцевої судової влади, а зверхність виконавчої влади над судовою убезпечувала від будь-яких проявів локального сепаратизму. Реформи Павла І не ліквідовували існуючі адміністративно-фінансові установи й не скасовували податкову реформу та рекрутський набір.

До відновлених привілеїв належало право на виготовлення та продаж спиртних напоїв у вільному режимі, яке поширювалося не лише на дворянство, а й на козаків. Однак з часом держава обмежила цю практику, запровадивши стягування мита. З 1810 р. його розмір установлювала місцева влада разом з повітовими предводителями дворянства. Суперечки про розмір мита та географію його поширення тривали аж до 1864 p., коли було запроваджено правила про акцизний збір. До привілеїв можна віднести збереження місцевих форм землеволодіння в західних губерніях, припинення практики навернення уніатів у православ’я, створення для них єпископства та шість діоцезій для католиків, зокрема Луцької та Кам’янської. Еліта набутих територій позитивно поставилася до реформ Павла І.

Що ж спонукало Павла І до цих кроків? Передусім, зважаючи на революційні події у Франції 1789 р. цар був зацікавлений у збереженні спокою та зміцненні політичного ладу на нещодавно здобутих територіях. Йдучи на поступки місцевій еліті, він уклав своєрідний «суспільний договір», який зафіксував права та привілеї панівного дворянського стану історичних регіонів. Крім того, ці заходи були ефективним засобом втягнення регіональної еліти у сферу загальнодержавних імперських інтересів.

Припинення чинності особливих прав і привілеїв розпочалося при Миколі І, а фактором, що його прискорив, стало польське Листопадове повстання 1830 p., яке перекинулося й на Правобережжя. Крім зміни в судочинстві (ліквідація гродських судів для шляхти, виборних посад у судочинстві, скасування Магдебурзького права у 1831 p.), запроваджувалися призначувані посади поліцеймейстерів, подвоювався розмір жалування справникам, засідателям судів і городничим, аби вони ретельніше дбали про державні інтереси. Серед уніфікаційних заходів слід назвати скасування в 1839 р. уніатської церкви на Правобережжі та дії Литовського Статуту в 1840-му, що поклало край неросійському судочинству й виборам урядовців.

Історичні назви українських земель-регіонів поступово усувалися й перестали вживатися в офіційній лексиці. Якщо Лівобережжя та Гетьманщину певний час ще називали Малоросією, то 1853 р. вийшла заборона на цю назву щодо Лівобережної України оскільки вона, на думку урядовців, містила загрозу цілісності Російської держави. Правобережжя іменувалося Південно-Західним краєм, проте під цією назвою чиновники центру іноді мали на увазі всю Україну. Територія Південної України зокрема Запорожжя, стала називатися Новоросією. Було змінено деякі історичні топоніми. Кодак перейменовано на Катеринослав (нині — Дніпропетровськ), Самару на — Новомосковськ, Звягель — на Новоград-Волинський.

Установлення прямого контролю над ситуацією в українських історичних регіонах і прискорення їх інтеграції в загальнодержавну систему покладалося на губернаторів і генерал-губернаторів. Ці політико-адміністративні інститути були запозичені ще Петром І зі Швеції та Німеччини. Губернатори особисто призначалися монархом, підпорядковувалися Сенату, азі 802 р. — міністерству внутрішніх справ. Вони керували всією місцевою адміністрацією, зокрема й становою, оприлюднювали закони, контролювали виконання державних і місцевих повинностей, ціни на основні продукти харчування, головували у різних комітетах і комісіях, зокрема в губерніях Правобережжя в 1830 — 1860-х pp. очолювали комісії з ліквідації боргів конфіскованих маєтків учасників польських повстань, з 1844 р. — інвентарні комітети. Військових повноважень губернатори не мали, однак були зобов’язані комплектувати й утримувати війська, контролювати виконання рекрутської повинності. До функцій губернаторів входило керівництво місцевою поліцією. Вони відповідали за державну безпеку, діяльність судів і чиновників губернських установ, функціонування медико-санітарних служб та ін.

Запровадження посад генерал-губернаторів і відповідно утворення генерал-губернаторств як адміністративно-територіальних і політичних одиниць відбулося після ліквідації в 1796 р. тотожних їм намісництв. Кожного генерал-губернатора призначав цар, покладаючи на нього відповідні функції. У 1830-х роках у внутрішніх губерніях імперії генерал-губернаторства були ліквідовані, однак вони зберігалися в етнонаціональних регіонах, відмінності й особливості яких унеможливлювали управління ними на основі суто загальноімперського законодавства. У XIX ст. в Україні існували такі генерал-губернаторства: Малоросійське (1802 — 1856) охоплювало Полтавську, Чернігівську, з 1835 р. Харківську губернії; Новоросійське та Бессарабське (1822 — 1874) включало Катеринославську, Херсонську, Таврійську губернії та Бессарабську область; Київське (1832 — 1914), що було утворено у відповідь на польське повстання, включало Київську, Подільську й Волинську губернії. Генерал-губернаторська форма адміністрування мала сприяти подоланню відцентрових тенденцій на набутих територіях, успадкованих від попередніх державних утворень, спрощувати поширення загальноімперської управлінської системи та державної ідеології, контролювати лояльність підданих.

Кожен генерал-губернатор мав установлений обсяг повноважень залежно від характеру приєднаного регіону, особливостей соціально-станової, національно-етнічної та конфесійної структури населення. Головним завданням посадовця була поступова заміна місцевих форм самоуправління загальнодержавним законодавством, інтеграція станів, етнічних спільнот і груп, поширення російської мови та культури. Крім політико-адміністративних функцій, з 1862 р. генерал-губернатори були наділені й повноваженнями командуючих військовими округами.

Політична практика та характер політичного мислення європейських монархів, зокрема й російського та австрійського, мало чим відрізнялись. Усі вони намагалися контролювати суспільство зверху донизу. В той час, коли Європа переживала низку революцій і запроваджувала громадянські права, у Росії довше зберігалась автократична за характером політична система. Проте цей феномен не можна пояснити якимось генетичними особливостями, як це намагаються робити деякі діаспорні дослідники. Вирішальну роль у збереженні деспотизму й свавілля державної влади в Росії, відсутності громадянських прав і демократичних процедур відіграла тривала практика обмеження принципу приватної власності. Монарх у Росії був не лише правителем своєї країни та її мешканців, а й у буквальному сенсі їх власником. Властиве російській політичній системі злиття верховної влади та власності у формі вотчинності наділяло монарха всіма правами на землю й давало йому змогу вимагати служби від своїх підданих, як благородних, так і простолюдинів. На відміну від Заходу, де королівська влада не переступала поріг приватної власності, у Росії до кінця XVIII ст. таких обмежень не було. Тривалий час, не потребуючи збирання податків, царі не скликали парламентів. Поняття особистих прав було повністю «перекрито» поняттям обов’язків перед монархом. Тільки 1762 р. російська монархія звільнила вищий клас від обов’язків державної служби, а 1785 р. утвердила за ним права власності на землю, однак вотчинна ідеологія, кріпацтво та внутрішня несвобода зберігалися довше. Поширення самодержавної ідеології й практики на інші етноси, зокрема приєднаних українських територій, викликало національний опір, формувало опозиційні настрої.

Національний склад і соціально-станова структура українського суспільства. У дев’яти українських губерніях станом на 1811 р. проживало 8,7 млн, а у 1863 р. — 13,6 млн людей. Упродовж XIX ст. чисельність населення підросійської України зросло майже втричі й сягнуло 23, 4 млн. На початку XIX ст. майже три чверті всіх мешканців становили українці, значно переважаючи інші етнічні групи у восьми з дев’яти губерній Наддніпрянщини. На Лівобережжі українці становили 98,1 %, Слобожанщині — 85,9, Правобережжі — 88 %, у Степовій (Південній) Україні — 71,0%. Крім українців, тут проживали представники різних народів та релігій. Міграційна політика уряду стала одним з важелів інтеграції України до складу імперії та її русифікації.

Росіяни в помітній кількості з’явилися на українській території в другій половині XVII ст. Перша хвиля переселенців складалася переважно з військових офіцерів та солдатів, розквартированих у Гетьманщині та Слобідській Україні. Чимало російських дворян отримали великі маєтки в Україні, куди вони перевозили закріпачених російських селян. За одне-два покоління російські селяни асимілювалися з місцевим українським населенням, однак російське дворянство не зазнавало асиміляції. Воно зберігало культурну та соціальну дистанцію відносно українців, що виявлялося в аристократичному способі життя й використанні російської, а ще частіше — французької або німецької мов. Водночас деякі російські землевласники виявляли певний «малоросійський» патріотизм — захищали «малоросійські вольності» від зазіхань центральної влади під час запровадження нових податків.

Іншу групу російських поселенців в Україні становили старовіри — релігійні традиціоналісти, які не прийняли реформ у російській православній церкві. Вони оселялися в Чернігівській, Херсонській та Таврійській губерніях. З релігійних переконань старовіри не змішувалися з українцями та іншими народами, серед яких мешкали.

На початку XIX ст. основним місцем заселення росіян стали південні губернії — Херсонська та Таврійська, де першими поміщиками ставали офіцери російської армії та командири балканських іррегулярних військових загонів. Абсолютна більшість дворян Південної України отримала свій дворянський статус завдяки військовій службі та наявності офіцерського чину. З початком індустріалізації росіяни масово оселялися в промислових містах. У першій половині XIX ст. станом на 1832 р. росіяни становили непропорційно високий відсоток серед власників фабрик (44,6 %), купців (52,6 %) та міських мешканців (35, %). Більшість міст Наддніпрянської України були російськими за складом населення та культурою. Найвищі посади в адміністрації обіймали росіяни. Провідна роль росіян в економіці й суспільному житті Лівобережжя та степового регіону Наддніпрянської України зростала впродовж усього XIX ст.

На Правобережжі, де тривалий час панували поляки, їхня кількість продовжувала зростати й після переходу краю до Росії. Якщо в 1795 р. їх було 240 тис., то в 1897 р. — 656 тис., однак у відсотковому відношенні їхня кількість зменшилася з 10 % до 6,9 %. Польська шляхта отримувала всі права російського дворянства, що закріплювало її високий статус у новій державі.

Помітну частку населення в українських землях становили євреї. їхня чисельність постійно зростала: з 300 тис. наприкінці XVIII ст. до понад 900 тис. у середині XIX ст. і понад 2 млн у 1897 p.,що становило 8,5 % від усього населення Наддніпрянської України разом з Кримом. Євреї заселяли всі частини Наддніпрянщини, однак 3/5 з них жили на Правобережжі. їхня висока концентрація у краї пояснюється тим, що, будучи невід’ємною частиною польської економіки Правобережжя, зокрема орендного економічного устрою, вони дісталися Росії в спадок від Речі Посполитої. Польська шляхта, особливо магнати, зазвичай самі не управляли своїми величезними маєтками, а покладалися на орендарів, переважно євреїв. Предметом оренди було нерухоме майно — угіддя, млини, заїжджі двори, броварні та гуральні. Будучи посередниками між польськими панами та українськими селянами, євреї сприймались останніми як визискувачі, тому в часи соціальних збурень (Хмельниччина, повстання гайдамаків) зазнавали матеріальних збитків і фізичного нищення з боку повстанців.

Євреям із колишніх польських земель було заборонено просуватися далі на схід імперії, тобто залишати територію литовських, білоруських, польських та українських губерній, яка й стала смугою їх осілості. У Наддніпрянщині 27 % міського населення становили євреї. У містах і містечках Правобережжя їх було щонайменше 40 %, а в Степовій Україні цей відсоток був більший. У містах євреї займалися торгівлею, лихварством, ремісництвом, промисловим виробництвом. У 1832 р. вони становили 17 % власників фабрик та 21 % купців в Україні. Наддніпрянщина стала плідним ґрунтом для єврейської культури. Саме тут виникли визначні політичні, культурні та релігійно-містичні рухи, зокрема хасидизм.

На півдні України на запрошення російського уряду селилися німці, серед яких були лютерани-євангелісти, римо-католики, меноніти. Вони займалися сільським господарством, особливо тваринництвом, користувалися значними пільгами (звільнення від військової та цивільної служби, сплати податків упродовж 30 років) і правом місцевого самоврядування в сільськогосподарських громадах.

Приєднавши в 1783 р. Кримський ханат, Росія зіткнулася з масовою еміграцією з півострова татар до Османської імперії. Наприкінці XVIII ст., уникаючи російського контролю, Крим залишило 80 тис. татар, а на початку XIX ст. з півострова виїхало ще 30 тис. осіб. У 1820 — 1860 рр. Крим заселяли російські, українські та німецькі колоністи. Нова хвиля еміграції татар спостерігалася після Кримської війни. Як наслідок — наприкінці століття татари становили лише 34 % населення, тоді як до початку російського правління — майже 90 % жителів півострова. Татарській еліті (мурзам) було надано право вступу до російського дворянства, однак цим мало хто скористався.

Упродовж XVIII ст. тривала румунська колонізація Придністров’я, що було пов’язано з війнами між Росією й Туреччиною. Крім Бессарабської губернії, між Прутом і Дністром румуни/ молдавани мешкали у Херсонській та Подільській губерніях здебільшого вздовж Південного Бугу. До середини XIX ст. румуни користувалися кирилицею, хоча розмовляли романською мовою. Придністровські румуни вступали в запорозьке військо, чимало отаманів і гетьманів були румунського походження — Іван Підкова, Григорій Лобода, Іван Сірко, Данило Апостол.

У Приазов’ї навколо Маріуполя та в Криму мешкали греки (80 тис.), болгари (68 тис), вірмени (14 тис.). На Волині та Київщині були невеликі колонії чехів. Перелічені етнонаціональні групи вели здебільшого відокремлений економічний і духовно-культурний спосіб життя і зазвичай не мали широких контактів з українським населенням.

Розглядаючи економічний розвиток, варто брати до уваги, що в першій половині XIX ст. більшість населення України залишалася прикріпленою до землі й перебувала в особистій залежності від поміщика, що становило юридичний та економічний сенс кріпацтва. Тому сільське господарство залишалося відсталою галуззю, що базувалася на екстенсивних засадах. Лише незначна частина поміщиків застосовувала машини й новітній сільськогосподарський інвентар. Це насамперед стосувалося маєтків, де вирощували цукрові буряки. У першій половині XIX ст. поміщицькі подвір’я збільшували посіви технічних культур, зокрема конопель, тютюну, льону. Товарне зернове землеробство розвивалось у Херсонській, Катеринославській та Таврійській губерніях, де розорювалися нові, раніше не оброблювані землі. У 1778 — 1851 pp. посівні площі півдня України збільшились у 25 разів. Значну кількість пшениці на внутрішній і зовнішній ринок давало також Правобережжя — Київська, Волинська й Подільська губернії. У середині XIX ст. 40 % усього товарного зерна, що експортувалося з Одеси, надходило з Правобережжя. Поміщики Лівобережних губерній — Полтавської, Харківської й Чернігівської, — віддалених від морських портів, переробляли зерно на горілку.

Промислове виробництво в Україні першої половини XIX ст. мало переважно сільський характер, тобто розміщувалося не в містах, а в сільській місцевості. Лише 27 % промислових підприємств у 1840-х роках були розміщені в містах. Ця особливість випливала зі структури української промисловості, головними галузями якої були харчова і промислова переробка неїстівних продуктів тваринництва. Підприємства цих галузей розміщувалися ближче до сировини й робочої сили (селян-кріпаків), тобто в селах. Підприємств, які належали купцям і міщанам, було небагато, вони стоворювали переважно дрібні фабрики, які виробляли в містах мило, свічки, вичиняли шкіру.

У 20-х роках XIX ст. в Україні виникли перші цукроварні, а в 1848 р. їх було 208, що становило майже дві третини всіх цукрових заводів Росії. Цукрова продукція, що вироблялась у середині XIX ст. в Україні, становила майже 80 % загальноросійського виробництва. Лідирувала в цій галузі Київська губернія, продукція цукроварень якої становила 60 % від усієї, що вироблялася в Україні. Разом зі зростанням кількості цукрових заводів відбувалось їх технічне вдосконалення із застосуванням парових машин.

Важливу роль у розвитку економічного життя відігравала торгівля, особливо міжрегіональна. Уже із середини XVII ст. економіка українських земель, хоча й опосередковано й не на рівноправних засадах, була залучена до торгово-грошових відносин імперії. Росія, як і всі тодішні абсолютистські монархії Європи, здійснювала політику меркантилізму, основним постулатом якої була теза про те, що головною сферою економічного життя суспільства є торгівля. І теоретики, і практики вбачали в ній джерело нагромадження грошової маси, капіталу й національного багатства. До того ж основним засобом прибутку вважався нееквівалентний обмін, важливе значення надавалося державним митним тарифам.

У першій половині XIX ст. неабияке місце посідала ярмаркова торгівля. Ярмарки проводилися регулярно й приурочувалися до релігійних свят, супроводжувалися укладанням угод, народними гуляннями, театральними видовищами тощо, тобто були важливою подією не лише економічного, а й суспільного життя. У 1858 р. в Україні відбулося 1953 ярмарки, що становило 40 % їх загальноімперської кількості. Найбільшими ярмарками в Україні в першій половині XIX ст. були Хрещенський, Троїцький, Успенський і Покровський у Харкові, Іллінський у Ромнах (з 1852 р. влаштовувався в Полтаві), Воздвиженський у Кролевці. Торгівля йшла як товарами місцевого виробництва, так і завезеними з власне Росії та з-за кордону — Західної Європи, Туреччини, Балкан, Персії, Китаю.

Українські товари, переважно збіжжя, експортувалися через сухопутні митниці, чорноморсько-азовські та частково балтійські (Ригу й Данциг) порти за кордон — до Пруссії, Австрії Англії, Італії, Туреччини та інших країн. На відміну від міжнародної торгівлі, держава не стимулювала промислове підприємництво. В Україні діяли державні Шосткінський пороховий, Луганський ливарний заводи, київський завод «Арсенал», Катеринославська суконна та панчішна мануфактури, які працювали переважно на задоволення потреб армії. Розвідування й широке використання корисних копалин в Україні на державному рівні майже не велося.

Збереження феодально-кріпосницької системи гальмувало промисловий розвиток Росії. Перші ознаки промислового перевороту з’явилися тут лише наприкінці 30-х — на початку 40-х років і остаточно він завершився після реформи 1861 р.