Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

4.5.3. Мистецтво: архітектура, живопис, музика, театр

Українське мистецтво цього періоду репрезентоване архітектурою бароко. Дослідники українських барокових споруд послуговуються терміном українське, або козацьке, бароко. Найяскравіше цей архітектурний стиль виявився на землях Гетьманщини й Слобідської України в кам’яному будівництві за часів мецената й покровителя національної культури гетьмана Івана Мазепи.

Справжніми шедеврами світової архітектури є українські барокові споруди — Софійський і Свято-Михайлівський Золотоверхий собори в Києві, Хрестоздвиженський у Полтаві (1709), Покровський у Харкові (1689), Спасо-Преображенський в Ізюмі (1684), Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696 — 1701), церква Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696 — 1698), церква св. Катерини в Чернігові (1716), Успенський собор Почаївської лаври (60 — 70-ті роки XVIII ст.) та ін.

Класичними прикладами світських будівель «козацького» або «мазепинського бароко», були: «мазепинський» корпус Києво-Могилянської академії, павільйон фонтана «Самсон», старий Гостиний двір. Окрім Києва, значне будівництво здійснювалося в Чернігові, а також гетьманських столицях — Батурині й Глухові. Як культовим, так і світським бароковим спорудам притаманні геометрична чіткість, застосування химерних і складних декорів у вигляді ліплення й кольорової кераміки в народному стилі.

Найвідоміший архітектор українського бароко — Іван Григорович-Барський, творчими доробками якого є фонтан «Самсон», Надбрамна церква Кирилівського монастиря, Покровська церква й церква св. Миколи Набережного. Іншим визначним будівничим був Степан Ковнір. Одна з найкращих його споруд — корпус на території Києво-Печерської лаври, названий його ім’ям.

Прикметною рисою архітектури XVIII ст. став розвиток цивільного будівництва. Споруджувалися магістрати, школи, колегії, військові канцелярії, друкарні, оборонні укріплення, палаци старшини та ін. В архітектурному стилі Гетьманщини утвердився європейський тип парадної резиденції. Уявлення про їх масштаби дають кам’яниці Лизогуба в Седневі та Чернігові, будинок І. Мазепи в Іванівцях, Полуботка в Чернігові, а також резиденція київських митрополитів на подвір’ї Софійського собору. За своєю планово-просторовою будовою ці зразки являли собою традиційні для України хати, поділені на дві половини. І лише з другої половини XVIII ст. стиль парадної резиденції в Києві та на Лівобережжі набув характерних для європейської традиції ознак. Першими прикладами цього напряму стали збудовані в Києві Маріїнський палац (архітектор Б. Растреллі, 1755) і Кловський палац (архітектори П. Нєєлдов і С. Ковнір, 1754 — 1758). Подібні тенденції простежуютьсь і в будівлях резиденції гетьмана Кирила Розумовського в Глухові (1749 — 1751), резиденції фельдмаршала Петра Румянцева, також у Глухові (1768 — 1773).

Європейські риси архітектурної майстерності почали переважати з другій половині XVIII ст. і в храмовому будівництві. Найвідомішим зразком цього стала споруджена в Києві за проектом Б. Растреллі Андріївська церква (1747 — 1753). Окреме явище в розвитку архітектури — будівництво високих кам’яних дзвіниць. Початок цій справі було покладено спорудженням у перших роках століття за проектом Й. Шеделя дзвіниці київського Софійського собору.

Впродовж XVII — XVIII ст. в Україні розвивалися скульптура, гравюра. Найвідомішим скульптором другої половини XVIII ст. був Сисой Шалматов — автор численних іконостасів і скульптур. Найвидатнішими українськими художниками-графіками були Олександр та Леонтій Тарасевичі та Іван Щирський. У 1702 р. у Києві вийшов друком «Києво-Печерський патерик» з 40 гравюрами Л. Тарасевича.

Найпоширенішою формою живопису в цей період було церковне монументальне малярство. Найбільшого розвитку воно набуло в Києві та Чернігові. До найкращих його зразків належали малярська декорація Успенського собору Києво-Печерської Лаври, розписи лаврської Троїцької надбрамної церкви. Нові мистецькі принципи — іконописні образи, що втілювали риси, вихоплені з повсякденного життя, та наближені до світської картини, були притаманні іконописцям козацької доби — Івану Рутковичу та Иова Кондзелевгічу.

У музичній культурі цього періоду продовжувалась традиція сакральної церковної музики. Своєрідність української музики утвердилася з появою особливого типу багатоголосого хору — українського партесу. Значну роль у його розвитку відігравали Києво-Могилянська академія та Почаївська лавра, де, крім хорів, існували симфонічні оркестри й здійснювалося навчання нотній грамоті. Голоси українських співаків і хори взагалі користувалися великою популярністю при дворі російських імператорів, а згодом — у професійній імператорській опері. Українська духовна музика переживала «золоту добу» завдяки діяльності Д. Бортнянського, А. Веделя, М. Березовського й була відома в усій Європі. Уже в середині XVIII ст. у Глухові було відкрито співацьку школу, а при дворі гетьмана Розумовського діяв музичний театр. Концерти, опери, балети й музичні комедії ставили під керівництвом як українських, так і італійських музикантів. Водночас розвивалося світська музика: народна пісня та інструментальна музика. У середині XVIII ст. в Києві при магістраті був постійно діючий міський оркестр з 16 музикантами з капельмейстером і музичною школою при оркестрі.

Так, незважаючи на несприятливі політичні умови, культура Гетьманщини досягла європейського рівня. Як зазначив професор І. Огієнко, український вплив, хотіли того в Москві чи ні, позначився в Росії «на всьому житті», конкретно «одбився на будівництві, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на праві, на літературі і навіть на самій московській мові». Петро І, намагаючись прилучити Росію до передової європеїзованої української культури, дав поштовх для розвитку російської великодержавної культури, а українська, бездержавна, зазнавала все більшої русифікації, з викоріненням національних цінностей і відтоку кращих її представників. 

Резюме

Період історії, що почався після Руїни й був пов’язаний з поділом України, позначився дуже складними процесами як внутрішньо-економічного, так зовнішньополітичного життя суспільства. Центром політичного, економічного та культурного життя стала Гетьманщина Лівобережжя.

Гетьманщина була автономним, але не самостійним політичним утворенням. Особливістю її перебування в складі Росії з кінця XVII та впродовж XVIII ст. був безперервний наступ самодержавства на права й вольності українського народу. Кожна нова угода (договірні статті) українських гетьманів з царською адміністрацією мала своїм наслідком звуження політичних, соціально-економічних прав українського уряду. Періоди форсованого наступу царизму на Гетьманщину: початок — 20-ті роки XVIII ст. (Північна війна, формування опозиції, перехід І. Мазепи на бік шведів, репресії Петра І); 1730 — 1740 pp. (царювання Анни Іоанівни), 1760 — 1780-ті pp. (політика щодо України Катерини II); ліквідація гетьманства у 1764 p.; знищення Запорозької Січі в 1775 p.; ліквідація полкової системи на Гетьманщині в 1781-му та утворення намісництв за російським зразком; юридичне оформлення в 1783 р. кріпацтва та поширення загальноросійських законів на селян; зрівняння в правах української шляхти та російського дворянства (1785 р. «Жалувана грамота дворянству») — усе це поклало край решткам державності на Лівобережжі.

Упродовж XVIII ст. в українському суспільстві відбувався початковий процес розвитку капіталістичних відносин і формування національної буржуазії. Деякі власники землі та підприємств, пориваючи з кріпосницькою системою господарювання, стали організовувати виробництво на основі використання вільнонайманої робочої сили. Намагаючись отримати більше прибутків, підприємці стали пристосовувати свої виробництва до потреб ринку. Особливо успішною в цьому була козацька старшина. У цей процес вливалося й купецтво, відвойовуючи у дворянства економічні позиції, відіграючи тим самим значну роль в політичному житті суспільства.

Розподіл України між двома могутніми монархіями Східної Європи — Росією та Річчю Польщею за Андрусівським перемир’ям (1667 p.), а згодом — Вічним миром з Польщею (1686 р.) мав трагічні наслідки для України, насамперед для Правобережжя. Полонізована знать, відсутність політичних інституцій, відносна слабкість державної влади Речі Посполитої, соціально-економічне, релігійне та національне гноблення, повернення шляхетських порядків — такими були реалії розвитку українського суспільства на Правобережжі, які стали передумовами соціально-політичних заворушень — гайдамацького та опришківського рухів. Національно-визвольні рухи, соціально-політична та конфесійна кризи польського суспільства, ослаблення міжнародного впливу Речі Посполитої створили умови для втручання сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористалися Росія, Пруссія та Австрія, які поділили між собою її територію.

Розвиток української культури в останню третину XVII — у XVIII ст. відбувався в доволі складних, часом суперечливих умовах. Важливим чинником розвитку духовного життя Гетьманщини була культурна політика українських гетьманів. Найяскравіше культурно-освітня політика виявилася за гетьманування Івана Мазепи. Вона була спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, розвитку українського мистецтва й літератури. Політичний наступ царизму на Гетьманщину позначився і в сфері культури як тенденція до русифікації й денаціоналізації українського суспільства.

Терміни і поняття

Автономія

Генеральна старшина

Інкорпорація

Мануфактура

Гайдамацький рух

Опришки

Колегіум

Козацьке бароко

Питання для перевірки знань

1. Охарактеризуйте українську державність останньої третини XVII ст. У чому полягала специфіка суспільно-політичного устрою на українських землях у XVIII ст.?

2. У чому полягала особливість змін адміністративно-територіального устрою Гетьманщини останньої третини XVII ст. — у XVIII ст. ? Проаналізуйте процес поступової інкорпорації України до складу Російської імперії.

3. Проаналізуйте тенденції соціально-економічного розвитку українського суспільства впродовж XVIII ст. Що сприяло порівняно швидкій індустріалізації України? Які були умови формування національної буржуазії?

4. Чим була спричинена економічна, політична та соціальна криза в Речі Посполитій у XVIII ст. ? Як це вплинуло на життєві інтереси правобережного українського суспільства?

5. У чому полягала особливість соціальних і національно-визвольних рухів на Правобережжі та в Західній Україні наприкінціXVII — у XVIII ст.? Що сталося з польською державою наприкінці XVIII ст. ?

6. Охарактеризуйте культурні здобутки українського суспільства. Розкрийте роль І. Мазепи в розвитку української культури. Якими були особливості впливу української освіти та науки на Російськудержаву?

Завдання для індивідуальної роботи

1. Проаналізуйте, чому тривалий час в офіційній історіографії перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII вважався зрадою. Як нині різні історичні школи підходять до цього питання? Викладіть свої думки у формі виступу або есе.

2. Спираючись на різноманітні джерела, складіть таблицю «Українське суспільство у соціальних і національно-визвольних рухах XVIII ст.».

3. Підготуйте доповідь на тему: «Роль Києво-Могилянської академії в освітньому та культурному розвитку Східної Європи». 

Література для поглибленого вивчення

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник. — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. — 656 с.

2. Бойко О. Д. Історія України: Навч. посібник. — К.: Академвидав, 2006. — 686 с.

3. Борисенко В. 77. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття: Навч. посіб. для студ. вузів. — К: Либідь, 1998. — 615 с.

4. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа.  — К.: Лыбидь, 1991. — 398 с.

5. Історія України / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій та ін.; Під ред. В. А. Смолія. — К.: Альтернатива, 1997.  — 423 с.

6. Історія України / Ю. Зайцев, В. Баран та ін. — Львів: Світ, 1998. — 487 с.

7. Історія України: Навч. - метод. посіб. для семінар, занять / В. М. Литвин, А. Г. Слюсаренко, В. Ф. Колесник, та ін. — К.: Знання, 2006. — 608 с.

8. Крип’якевич 7. 77. Історія України. — Львів: Світ, 1990.  — 519 с.

9. Литвин В. М. Історія України: Підручник. — К.: Наукова думка, 2006. — 727 с.

10. Полонська-Василенко 77. Історія України: У 2-х т. До середини XVII століття. — К.: Либідь. — 1992. — Т. 1.

11. Субтельний О. Україна. Історія. — К.: Либідь, 1991.  — 510 с.

12. Юрій М. Історія України: Навч. посіб. для студ. неістор. факульт. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.