Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія українського суспільства

4.5.2. Розвиток освіти та науки

Слід підкреслити, що найважливішим фактором культурного розвитку будь-якого суспільства є освіта. Після Полтавської битви справи освіти українського суспільства підпали під контроль царського уряду: за царським указом було скорочено кількість студентів Києво-Могилянської академії, усунено від викладання осіб, які, на думку російських воєначальників, були недостатньо відданими цареві. І все ж, попри несприятливі умови розвитку, освіта в Україні в XVII — XVIII ст. була на доволі високому рівні.

Нижчою ланкою в системі освіти були початкові школи, їх кількість упродовж XVIII ст. невпинно зростала. Так, у 1732 р. у Слобідській Україні було 129 шкіл, а в семи з десяти полків Гетьманщини тоді діяло 866 шкіл. Сільські й міські школи утримувалися громадою — усім дорослим населенням села чи міської парафії, де ними опікувалися здебільшого братства. Загалом же на середину XVIII ст. лише на землях Гетьманщини існувало майже півтори тисячі сільських і міських шкіл початкового рівня. Найбільше таких шкіл було в Києві. Так, лише на Подолі діяло 14 церковно-парафіяльних шкіл. Програма цих шкіл зазвичай передбачала навчання дітей читанню за букварем, знайомство з Псалтирем і Часословом, вивчення елементарних арифметичних дій, оволодіння співочою майстерністю. Церковно-парафіяльні школи існували при паланках, слободах і навіть зимівниках. Так, згідно з письмових джерел на середину XVIII ст. на Запорожжі налічувалося близько тисячі початкових шкіл.

Порівняно з Росією освіта в Гетьманщині досягла високого рівня. За даними, зібраними в семи полках з десяти, у 1740-х роках існувало 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладали основи читання та письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була майже недоступною.

Здібні та охочі до науки діти мали змогу продовжити освіту в колегіумах. До першої половини XVIII ст. на землях Лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини діяли колегіуми — Чернігівський (1700 p.),Харківський (1726 р.) і Переяславський (1738 p.). За тих часів українські колегіуми були всестановими: у них навчалися не лише діти священиків, козацької старшини й шляхтичів, а й вихідці із селян і міщан. Кількість студентів у колегіумах була значною: приміром, у Чернігові щороку навчалося 700 — 800 осіб. Колегіуми створювалися на зразок Києво-Могилянської академії. Проте з часом вони набули особливих рис. Так, 1765 р. в Харківському колегіумі було відкрито класи природничо-інженерного профілю.

Наприкінці XVIII ст. в Російській імперії було здійснено загальнодержавну реформу освіти, спрямовану в кінцевому підсумку на перетворення освіти в Україні на привілей вищих верств населення. Вона набула станового характеру. На Лівобережній Україні та Слобожанщині впроваджувалися нові типи шкіл — головні й малі народні училища. Чотирирічні головні народні училища, що відкривалися в Києві, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Харкові, Катеринославі, мали навчати дворянських дітей. У повітових містах було створено дворічні малі училища. У нових школах навчання здійснювалося лише російською мовою.

Умови фрагментарного державного буття тогочасної України й поступової втрати автономії призводили до розмивання національних граней українського суспільства. Та поява головного осередку вищої освіти — Києво-Могилянської академії — не лише як престижного центру освіти й науки, а й центру модерної культури, відігравало неабияку роль. Там формувалася нова індивідуальність — «людина Бароко», критичний допитливий розум якої народжував світську ментальність, що сприяла утвердженню та піднесенню тогочасної культури. «Вікно в Європу було прорубано раз... на початку XVIII ст... на Україні ж у нас вікон не прорубали, у нас паруски європейської культури промикалися всюди тисячею непомітних шпар та щілин... сприймаючи всіма порами соціального організму», — згодом напише Микола Зеров, порівнюючи тогочасну українську культуру.

Завдяки щедрій фінансовій підтримці Мазепи Києво-Могилянська академія стала одним з провідних культурних центрів православного світу. Попри неминучу конфесійність, академія стала цитаделлю західноєвропейської науки. Україна ж цього періоду була не лише візантійсько-православним симбіозом культур, а й латино-слав’янським. Тому єрусалимський патріарх Досифей і відраджував Петра І призначати Стефана Яворського на високі посади, мотивуючи це тим, що українці та білоруси мають зв’язки з «латинниками та переймають багато їхніх звичаїв і догм». А «московити» зберігають недоторканою стару віру, «будучи людьми простими й позбавленими цікавості».

Повний курс навчання в академії тривав дванадцять років, у другій половині XVIII ст. — десять. Складався він з восьми (у другій половині XVIII ст. — семи) так званих ординарних класів, трьох граматичних: поетика, риторика, філософія та богослов’я. Були класи іноземних мов — грецької, польської, німецької, французької, єврейської, російської (церковнослов’янську, руську, або книжну українську, та латинську мови вивчали в граматичних класах); історії, географії, математики — вищої (алгебра й геометрія) і змішаної (оптика, діоптрика, фізика, гідростатика, гідравліка, архітектура цивільна й воєнна, механіка, математична хронологія та ін.); класи музики, малювання. Поряд з церковнослов’янською мовою — мовою вітчизняної книжкової спадщини — учені академії запроваджували вивчення грецької, за допомогою якої студенти осягали богословські християнські джерела й греко-візантійську культуру, та латину, якою послугувалися тогочасне законодавство й судочинство, дипломати й вчені.

Водночас професори академії дедалі активніше залучали до літературного, наукового й ділового вжитку українську книжну мову, формуючи таким чином українську літературну мову. Навіть усупереч офіційній політиці царського уряду — хазяйнуванню в Україні російських воєвод, присутності російського війська в українських містах, функціонуванню першої й другої Малоросійських колегій, появі царських указів про заборону друку українською мовою — українська книжна мова закріплювалася в державних установах Гетьманщини. Нею писали судові акти й гетьманські універсали, здійснювали богослужіння, писали богослужебні й богословські праці теологи й духовні письменники, які вийшли з академії.

Серед викладачів академії були такі світила, як Петро Могила, Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Інокентій Гізель, Сильвестр Косов, Иосиф Кононович-Горбацький, Іоаникій Ґалятовський, Лазар Баранович, Теофан Прокопович, Георгій Кониський, Стефан Яворський, Митрофан Довгалевський, Данило Туптало, Давид Нащинський, Георгій Щербацький, Михайло Козачинський.

Освіта розглядалася могилянцями не лише як складова системи культури, засіб формування інтелекту й самопізнання людини, а й чинник піднесення національної свідомості, гарант політичної свободи. Студенти вивчали державні теорії великих мислителів — Платона, Арістотеля, Жана Бодена, Томаззо Кампанелли, Ніколо Макіавеллі, Томаса Гоббса, Саму еля Пуфендорфа, Франка Буддея, твори французьких енциклопедистів (уперше в Східній Європі перекладені могилянцями).

Архімандрит Золотоверхого Михайлівського монастиря Теодосій Софонович, учень академії, з приводу громадянської відповідальності українців писав: «Кожній людині необхідно знати про свою Вітчизну і іншим, які питають, розповісти, бо людей, котрі не відають свого роду, за дурнів вважають». Закінчуючи навчання, вихованці академії вливалися в суспільне життя — працювали вчителями, священиками, писарями, державними службовцями, співаками й музикантами, деякі вели мандрівне життя (мандрівні, або мандровані, дяки). Вони засновували школи, складали підручники, навчали дітей, здійснювали богослужіння, ставили вистави, ходили з вертепами та ін. У такім спосіб українська книжна й народна мова взаємно збагачувалися. Навколо могилянців формувалося середовище, яке постійно вимагало підручників, філософських, історичних, релігійних творів, художніх книжок саме українською мовою.

Особливої ваги мала історична думка після поразки гетьмана Івана Мазепи, коли з’явилися зневіра в можливе визволення від російського поневолення, а за нею — байдужість, згасав інтерес до долі Вітчизни. Тому праці випускників Києво-Могилянської академії Теодосія Софоновича, Романа Ракушки-Романовського (Самовидця), Самійла Величка, Григорія Граб’янки нагадували українцям про славні сторінки їхньої історії, не давали згинути національній українській ідеї й державницькій думці. Києво-могилянці — це майже всі майбутні гетьмани України: І. Виговський, Ю. Хмельницький, П. Тетеря, І. Брюховецький, П. Дорошенко, Д. Многогрішний, М. Ханенко, І. Самойлович, І. Мазепа, П. Орлик, І. Скоропадський, П. Полуботок, Д. Апостол.

Перші посланці з Києво-Могилянської академії вирушали до Росії, керуючись високими ідеями просвітницького характеру. Частина з них їхала добровільно, тяжіючи до центрів митрополії в пошуках можливості застосування своїх знань. Починаючи з часів Петра І, до Росії з академії забирали майже всіх її талановитих вихованців. Це й міністр освіти Петро Завадовський, і ректор Московської словяно-греко-латинської академії архієпископ Смоленський Ґедеон Вишневський, який писав у своїх спогадах: «Завжди була багата вченими людьми Академія Київська і мала в собі честь таку, що з неї, як від преславних тих Афін, вся Росія як з джерела премудрості черпала і всі свої новозведені училищні колонії напоїла і виростила».

У царині церковній до 70-х років XVIII ст. всі вищі ієрархічні посади в Росії посідали також переважно могилянці. Це митрополити: Філофей Лещинський, Йоан Максимович, Павло Конюшкевич, Арсеній Мацієвич, Дмитро Ростовський (Туптало); єпископи та архієпископи: Теофан Прокопович, Рафаїл Заборовський, Стефан Яворський, Гавриїл Бужинський, Сильвестр Кулябка, Ґедеон Вишневський, Георгій Кониський та ін.

Процес колонізації з русифікацією, яку доволі цілеспрямовано реалізовували Петро І та Катерина II, призвів до поглинання розумових сил українського суспільства, неухильно зменшуючи його інтелектуальну еліту. До моменту адміністративно-поліційного втручання в її діяльність з боку царського уряду це була монолітна цитадель комплексної освіти, що в своєму навчальному циклі охоплювала дві цивілізації — грецьку та латинську. Втрата Україною політичної автономії спотворила статус академії як у культурному, так і національному житті українського суспільства. Спочатку з університетської структури вона перетворилася на архаїчну богословську інституцію, стала опорою русифікації церкви, науки, культури, а згодом — згідно з наказом Синоду від 14 серпня 1817 p., була закрита. Так Росія намагалася встановити остаточний контроль над культурним і духовним життям українців з підпорядкуванням його загальноімперським тенденціям.

Від «указу» Петра 1720 р. — першої радикальної цензурної заборони вживання української мови та друкування українських книжок — аж до закриття академії в 1817 р. — у суспільстві відбувався історичний парадокс: заборона вживання церковно-слов’янської мови прискорила процес формування на основі народної української літературної мови. Народжувалася нова література, а з нею нова Україна, бо зі стін академії вийшов новий тип інтелектуала, якого репрезентував геніальний Сковорода. Саме завдяки йому «візантійська доба» української культури поступилася «національній».