Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

4.4. Правобережна Україна в другій половині XVII - у XVIII ст.: політичні та соціально-економічні процеси

Розподіл України між двома могутніми монархіями Східної Європи — Андрусівським перемир’яма згодом — Вічний миром з Польщею мав трагічні наслідки, особливо для Правобережжя. Довготривалі польсько-російсько-турецькі змагання за Правобережну Україну кінця XVII — початку XVIII ст. були підсумовані Адріанопольським і Карловицьким трактатами 1713 і 1714 рр. Згідно з ними до Росії разом з Києвом відійшли землі між Дніпром і Південним Бугом, Трипіллям, що раніше належали Запорозькій Січі. Туреччина була змушена задовольнитися своїми колишніми надбаннями в Північному Причорномор’ї та Придністров’ї, а до Речі Посполитої повернулися, крім Галичини, Західного Поділля й Волині, також Східне Поділля (Брацлавщина) та Київщина (без Києва та приміської смуги, що відійшли до Росії).

Однак узятий керівництвом Речі Посполитої в 1710-х роках територіальний реванш аж ніяк не означав відродження колишнього впливу Польсько-Литовської держави в Європі. Навпаки, її участь у Північній війні на боці російського царя призвела до значного військового послаблення та започаткувала тривалу політичну кризу. «Німий» сейм 1717 p., що проходив в оточенні російських військ, без обговорення ухвалив продиктовані Петром І дискримінаційні постанови про обмеження військових сил Речі Посполитої 18 — 20 тисячами вояків для Корони Польської, та 6 тисячами — для Великого князівства Литовського, а також виведення з польських земель саксонських військ. Зважаючи на те, що Росія мала 200-тисячну армію, а невелика за розмірами Пруссія — 100-тисячну, Річ Посполита практично була беззахисною перед загрозою з боку будь-якого сусіда.

Саме Росія, Пруссія та Австрія відігравали вирішальну роль у політиці Польсько-Литовської держави. Безумовно, за таких умов серед польської еліти рясно проростали корумпованість у лавіруванні між інтересами потужних сусідніх монархій. Крім того, для польської шляхти оув характерний великодержавний гонор щодо українських підданих, яких з метою гарантування лояльності намагались усіляко полонізувати та позбавити православної віри.

Поразка Національно-визвольної боротьби на Правобережжі в другій половині 1670-х років та зречення гетьмана П. Дорошенка гетьманської булави неабияк позначалася на соціальному, політичному та релігійному становищі українського населення. Якщо турецька влада, яка також претендувала на правобережні українські землі, загалом спокійно ставилася до питань віри, то польська шляхта, узявши наприкінці століття врешті-решт політичний реванш, намагалася досягти й міжконфесійного. Додаткове напруження створювало й те, що центр Київської митрополії, до якої належало православне населення Правобережжя та Галичини, знаходився на території, політично підпорядкованій російському царю. Опіка російської монархії над православним населенням Речі Посполитої перетворювала останнє в очах своїх співгромадян на політично неблагонадійних, зорієнтованих на чужі державні інтереси.

В умовах наростання релігійної нетерпимості й поширення недовіри з боку властей Речі Посполитої до мирян Православної Церкви вже наприкінці 1670-х років частина вищих православних ієрархів стала реанімувати ідею церковної унії, але такої, яка не повторила б помилок кінця XVI ст. Процеси поширення католицьких впливів на Правобережжі та в Галичині супроводжували й тенденціями посилення латинізації Греко-Католицької Церкви. Православна Церква почала дедалі більше спольщуватися.

Важкого удару було завдано економічному розвитку українських земель. Було розірвано традиційні торговельні зв’язки, що унеможливлювало існування єдиного національного ринку в період зародження нового часу. З економічного погляду, перша половина XVIII ст. в історії Польщі була часом глибокої затяжної кризи. Занепад було спричинено як значними демографічними втратами від довготривалих війн, так і нестабільністю політичної ситуації в країні, у якій за першість боролись магнатські угруповання Потоцьких і Чарторийських. Знищення багатьох міст і сіл, дворів і храмів спричинило також ліквідацію осередків освіти та культури. Криза монетарної системи також негативно позначалася на економіці країни. Виникла вона ще XVII ст. через випуск величезної кількості мідних шелягів і низької якості срібних монет. Це викликало девальвацію, що породила хаос у торгово-платіжних операцій. Внаслідок цього занепадало цехове ремесло, адже в містах існували приватні райони, які належали магнатам, багатій шляхті, Римсько-Католицькій Церкві. їх населення не підлягало міському праву.

Перелічені вище соціально-економічні й політичні процеси, а також відносна слабкість державної влади Речі Посполитої були головними причинами соціальних і національно-визвольних рухів (передусім гайдамацького), які в XVIII ст. стали помітним явищем в історії українського суспільства.

Національно-визвольні рухи, соціально-політична та конфесійна кризи польського суспільства, ослаблення міжнародного впливу Речі Посполитої створили відповідні умови для втручання сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористались Росія, Пруссія та Австрія, які й поділили її територію між собою. У 1772 р. відбувся перший поділ її земель між значно сильнішими сусідами — Росією, Пруссією та Австрією. Внаслідок першого поділу Речі Посполитої з числа її східних територій до Австрії відійшла Галичина, а Росія отримала литовські та білоруські землі. За другим поділом (1793) до Росії відійшли всі землі Правобережної України — колишнє Волинське, Київське, Подільське, Мінське та інші воєводства. В результаті третього поділу (1795) Росія отримала землі на схід від р. Буг і решту територій колишнього Великого князівства Литовського й Курляндського герцогства.

З огляду на історичне минуле, правобережні території мали свої особливості, на які зважав російський уряд. Маніфестом від 27 березня 1793 р. він забезпечував собі союз зі шляхтою, бо урівнював її в правах з російським дворянством, звільняючи від сплати податків і військової служби та надаючи право дворянського самоврядування й володіння селянами. Водночас було проведено й адміністративну реорганізацію краю. Військовим генерал-губернатором новоприєднаних територій було призначено генерала М. М. Кречетника. У 1795 р. на теренах Правобережної України було створено три намісництва: Брацлавське, Волинське й Подільське. Містам підтверджено магдебурзьке право. Таким чином, залишалося традиційне польське судочинство та судоустрій. Замість ліквідованих уніатських зстворювалися православні єпархії. Кожному шляхтичеві надавалася можливість підтвердити свою політичну лояльність прийняттям присяги на вірність цареві. У разі відмови шляхту позбавляли її майнових прав. У 1797 р. уряд Павла І замість намісництв створив Подільську та Волинську губернії.

Отже, кінець XVIII ст. був позначений продовженням інкорпорацій українських земель в Австрію та Росію, інтегруванням їх в імперський державний простір шляхом приведення адміністративного устрою у відповідність до загальнодержавних зразків. А головним «постачальником» українських етнічних територій для імперії Романових і Габсбургів у другій половині XVIII ст. була Річ Посполита. Отже, три поділи Польщі, російсько-турецькі війни суттєво перекроїли європейські кордони, завершивши наймасштабніший переділ українських земель, що не могло не позначитися на подальшому розвитку українського суспільства.