Історія українського суспільства

4.3. Соціально-економічний розвиток лівобережної України. Зародження та розвиток буржуазних відносин

Після Національно-визвольної революції на території Гетьманщини було знищено земельну власність польських магнатів і полонізованої української шляхти. В українському суспільстві з’явилися різні форми земельної власності: держави, селян, козаків, міщан, общин, православних монастирів, козацької старшини. Економічний розвиток українських земель під впливом царських реформ упродовж століття переходив на загальноросійський шлях розвитку, тому для цього періоду характерні радикальні зміни в соціально-економічному розвитку українського суспільства.

Соціально-класова структура Гетьманщини не мала перспектив розвитку в складі Російської держави, вона неминуче повинна була еволюціонувати в тому напрямі, що й в російському суспільстві. Форми земельної власності на початку та наприкінці XVIII ст. суттєво відрізнялася. Рангова (тимчасова) форма власності козацької старшини переходила в довічну — старшини ставали власниками фільварків. Генеральні й полкові старшини володіли великими латифундіями. Українська шляхта дедалі більше зливалася з козацькою старшиною в результаті отримання старшинських прав і привілеїв. Наприкінці XVIII ст. половина земельного фонду Слобожанщини належала 250 родинам поміщиків. Найбільшими маетностями володіли родини колишніх гетьманів. Послідовно збільшувалася земельна власність російських поміщиків за рахунок кращих українських земель та земель Північного Причорномор’я. Найбільшими власниками були О. Меншиков, П. Рум’янцев-Задунайський, Г. Потьомкін.

На початку XVIII століття українське селянство, здобувши особисту свободу, мало право змінювати місце проживання, ставали козаками (єдиною перешкодою був майновий стан, адже козак на службі сам себе забезпечував). Існували навіть козацькі та селянські господарства, що мали по 50 — 80 десятин та по 20 — 30 голів великої рогатої худоби.

Приватна власність і договірні, буржуазні відносини між власником і наймитом лежали в основі економічного благополуччя Запорожжя. Та згодом приватна земельна власність відкрила широкі можливості для купівлі-продажу земельних ділянок, відчуження їх від одних і зосередження в інших господарів. Поступово зростала чисельність заможного селянства, яке загалом становило незначний відсоток селянської маси, а також кількість безземельних і малоземельних селян (халупники, комірники, городники, бобилі, підсусідки). Поширення панщини набуло загальноукраїнського характеру. Якщо на початку XVIII ст. у Гетьманщині її розмір становив 1 — 2, то в 1740 р. — уже 2 — 3, а згодом і 5 — 6 днів на тиждень. Підприємливі поміщики стали замінювати панщину грошовим чиншем і за рахунок цього мали більші прибутки. Селяни платили податки і в казну, розміри й види яких поступово збільшувались. У 1776 р. на Слобожанщині, а в 1783 р. на Лівобережжі було введено подушний податок на всі селянські господарства. Отже, як бачимо, за структурою українське селянство поступово нагадувало російське.

Зміни відбували й серед панівної верстви населення. Кількість козацької старшини продовжувала зростати, посилювалась її влада над залежними селянами й зміцнювало економічне становище. Спеціальним указом 3 травня 1783 р. з метою задоволення інтересів своєї основної соціальної опори в країні — поміщиків Катерина II заборонила селянам переходити до іншого поміщика ввівши на Лівобережній Україні та Слобожанщині кріпацтво. Це свідчило про слабкість панівних суспільних відносин, що ґрунтувалися на примусовому принципі, а також про кризові явища в суспільстві.

Враховуючи соціально-класову структуру українського суспільства, бачимо, що економічною основою розвитку Гетьманщини традиційно залишалося сільське господарство, у якому пріоритетним було вирощування зернових. Важливим чинником підвищення продуктивності сільського господарства було вдосконалення знарядь праці. Так, відомий здавна плуг став масивнішим, придатним для оранки не тільки легких, а й цілинних ґрунтів Запорожжя й Півдня. Поряд з плугом ще існували сохи, рала, борони, у яких дерев’яні зуби подекуди стали заміняти на залізні. Вносили органічні добрива переважно під посіви основних зернових, технічних і городніх культур. Поряд з трипіллям і навіть перелогом у передових господарствах почала застосовувати багатопільну систему землеробства. Звісно, урожайність зернових культур значно підвищувалася. Та крім зернового хліборобства, неабиякого значення набуло вирощування городини й технічних культур, зокрема конопель. Така спеціалізована форма сільського господарства прямувала до вільнонайманої праці, буржуазних методів господарювання. Започатковані спеціалізації давали поштовх капіталістичним мануфактурам у текстильному виробництві (спочатку — розсіяні, згодом — централізовані). Значні зміни відбувались у садівництві та городництві, які поступово набирали рис товарного характеру.

Усе більшу роль відігравало тваринництво, зокрема племінне конярство, вирощування високопродуктивних порід свиней, корів, волів, овець. Великі тваринницькі господарства ґрунтувалися на використанні переважно найманої робочої сили. Для забезпечення мануфактур високоякісною вовною створювались овечі заводи.

Важливе місце посідали різноманітні промисли: рибальство в Дніпрі, на Бугу, Інгулі та в Азовському морі. Ловили чимало стерляді, севрюги, білуги, осетрів. Існувало чумацтво, що спеціалізувалося на перевезенні солі та риби.

В українському суспільстві саме в XVIII ст. відбувався початковий процес формування національної буржуазії. Деякі власники землі та підприємств, пориваючи з кріпосною системою господарювання, стали організовувати виробництво з використанням вільнонайманої робочої сили. Прагнучи отримати щонайбільше прибутків, підприємці пристосовували свої виробництва до потреб ринку. Особливо успішною в цьому була козацька старшина. Так, на вільнонайману працю орієнтувалися родини Ханенків, Марковичів, Полетики та інші представники старшини. У цей процес вливалось і купецтво, відвойовуючи в дворянства економічні позиції, тим самим відіграючи значну роль у політичному житті суспільства. Заможні козаки вкладали вільні капітали в чумацтво. Лави буржуазії поповнювали й розбагатілі селяни, які в жорстокій конкуренції з представниками інших соціальних груп займалися тими видами промислів, що швидко давали прибуток: винокуріння, металургія та ін. Частина коштів спрямовувалася на розширене відтворення цього промислу, або організацію інших, що супроводжувалось обуржуазненням наймасовішої частини населення. Ці процеси торкалися навіть такої верстви населення, як кріпаки. Уряд уже не міг зберегти в недоторканому вигляді старі, середньовічні відносини з їх суворою регламентацією й обмеженнями особистої свободи виробника. За відповідну плату поміщики із задоволенням відпускали своїх кріпаків на заробітки, дозволяли їм займатися підприємництвом. Не дивно, що кріпаки в XVIII ст. володіли руднями, селітроварнями, гутами, а також торгували.

Зі зростанням товарного виробництва в місті й на селі активізувались економічні відносини. Саме торгівлею займалися різні прошарки населення, але найбільше — купецтво, кількість якого незмінно зростала. З’явилися різні прошарки торгового люду: скупники, баришники, перекупники. Так виробник перетворювався в найманого робітника, а скупник — у буржуа. А більшість торгових шляхів проходила через Київ, через нього велася транзитна торгівля з країнами Західної Європи та Близького Сходу. Розвитку товарного виробництва сприяла зовнішня торгівля з такими державами, як Туреччина, Силезія, Прусія, Італія, Молдавія, Персія, Індія та ін.

Велику роль в економічному згуртуванні українських міст і сіл відігравали ярмарки. Незважаючи на міждержавні кордони, торгівля між Слобожанщиною, Лівобережжям, Північним Причорномор’ям, Правобережною Україною та Західною Україною ніколи не припинялась. У 50-х роках на Лівобережжі діяло 350 ярмарок. Особливо велелюдними були Контрактова в Києві, Слобожанська, Кременчуцька, Прилуцька та інші ярмарки.

Важливим у розвитку торгівлі був річковий транспорт. Пожвавився рух плавних засобів на всій річковій мережі. Особливо активним він був на Дніпрі, головній водній артерії України. Основним постачальником наймитів на судна був Київ — найбільший річковий порт Середнього Подніпров’я. Робота на Дніпрі за наймом ставала звичною справою для тисяч людей.

Аналізуючи розвиток мануфактурного виробництва, варто зазначити, що саме друга половина XVIII ст. була найбільш сприятливою для виникнення мануфактур. Так, уже у 1782 р. на Лівобережжі та Слобожанщині діяло приблизно 240 мануфактурних підприємств. Серед них найвідоміші: київський «Арсенал» (1764), суконна та панчішна мануфактура в Катеринославі (1788), завод з ремонту зброї в Кременчуці (1789), фаянсова фабрика під Києвом та ін. Вольовими методами створювалися зброярські, ливарні та механічні заводи. Так, указом Катерини II в 1798 р. було засновано Луганський ливарний завод.

Українська промисловість XVIII ст. йшла шляхом переростання нижчих промислових форм виробництва, цехових об’єднань у вищу — мануфактурно-централізовані товарні підприємства. Прискореними темпами розвивалися технічні нововведення, а саме заміна гідравлічних двигунів машинами. Головною умовою індустріалізації була наявність ринку робочої сили, що концентрувалася переважно в міських осередках, які зростали як промислові центри, здобувши за царською грамотою 1785 р. самоврядні права та землі.


загрузка...