Історія українського суспільства

4.2. Процес і наслідки інкорпорації України до складу російської імперії наприкінці XVII - у XVIII ст.

Адмістративно-політичний характер автономії, що склався після Переяславської угоди, більш-менш задовольняв українську сторону: відходячи від Польщі до Московії, вона лише змінювала один протекторат на інший. Та Росія вважала дану угоду першим кроком у встановленні повного політичного контролю над Гетьманщиною. Тому особливістю перебування Лівобережжя та Слобожанщини у складі Росії з кінця XVII ст. був безперервний наступ самодержавства на права України. А кожна нова угода змушувала українських гетьманів підписувати принизливі поступки з російськими царями, що й спричиняло низку українсько-російських конфліктів, у яких вирішувалася доля української державності.

Так, згідно з Переяславськими статтями Ю. Хмельницького (1659 р.) гетьман позбавлявся права здійснювати самостійну зовнішню політику, призначати й усувати генеральних старшин і полковників, а Генеральній раді без царського дозволу заборонялося позбавлення посади й переобирати гетьмана. В основних фортецях на території Гетьманщини вводилися царські залоги з воєводами, які мали контролювати місцеве життя й представляти інтереси Московської держави. Таким чином, автономія Гетьманщини з адміністративно-політичної перетворювалася лише на адміністративну.

За «Глухівськими статями» (1669 p.), підписаними за гетьманування Д. Многогрішного (1669 — 1672 pp.), адміністративний тиск Росії на Україну дещо пом’якшився. Це зумовлювалось як зовнішньополітичними чинниками, пов’язаними з політикою П. Дорошенка як гетьмана Правобережної України, що прагнув до об’єднання українських земель по обидва береги Дніпра, так і внутрішньополітичними пов’язаними з поширенням об’єднавчих процесів українського суспільства всередині Лівобережжя. І водночас, попри окремі положення (наприклад, обмеження міст перебування царських воєвод з військами в Україні або спрямування податків з населення до гетьманської скарбниці) «Глухівські статті» також виявили чітку тенденцію на обмеження автономних прав України. Це підтвердження скасованого права Гетьманщини на самостійну зовнішню політику; скорочення козацького реєстру до 30 тис. і найманого війська до 1 тис. осіб; обмеження переходу селян у козацтво та ін.

Наступним кроком щодо поширення контролю Москви над гетьманським правлінням стали «Конотопські статті» (1672 p.), підписані на підтвердження попереднього договірного документа з обранням на посаду гетьмана І. Самойловича (1672 — 1687 pp.). «Конотопські статті» містили додаткові норми, спрямовані на обмеження прав гетьмана на користь старшини й царського уряду, а саме: заборону гетьманові здійснювати зовнішню політику без дозволу царя та згоди старшини, заборону на проведення кадрових переміщень без санкції старшинської ради, реалізації заходів у сфері судочинства та виконання покарань без урахування постанови козацьких судів. Окрема стаття, за наполяганням старшини, забороняла гетьману формувати наймані (компанійські) полки.

Упродовж свого гетьманування І. Самойлович намагався зберегти самостійність гетьманського уряду, хоча значною перевагою Москви цього періоду стало переведення в 1686 р. Київського митрополита з юрисдикції константинопольського патріарха під владу московського. Це не тільки гарантувало контроль Москви над главою духовної влади, а й нейтралізувало впливового опонента Росії в особі української православної церкви, предстоятелі якої в 1654 р. не підтримали Переяславської угоди. Зміна юрисдикції фатально позначилася на внутрішньоцерковному житті, активізувавши сепаратистські тенденції в середовищі ієрархів. Так, 1688 р. чернігівський єпископ Лазар Баранович домігся свого переведення під владу московського патріарха. Аналогічний статус отримали Києво-Печерська лавра й Межигірський монастир. З 1721 р. священнослужителі вже не обирались, а призначались російським Синодом. Це давало змогу ефективніше контролювати кадрову політику, яка сприяла русифікації української церкви.

Підписання «Коломацьких статей» від 25 липня 1687 р. як угоди між гетьманом Іваном Мазепою (1687 — 1708 pp.) і старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном і Петром Олексійовичами та царівною Софією — з іншого, передбачали подальше посилення в Гетьманщині влади царя й ще більше обмеження прав гетьмана і гетьманського уряду. Останньому заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами. Передбачалося розміщення в гетьманській столиці м. Батурині полку московських стрільців. Окрім того, гетьман мав вдаватися до особливих заходів, аби «...Малоросію не називали землею Гетьманською, а лише визнавали землею, яка знаходиться в царській самодержавній владі». Пункт 19 Коломацьких статей заохочував до шлюбів між представниками українського та російського населення з метою швидшої асиміляції українців. Коломацькі статті визначали гетьманський уряд, як слухняне знаряддя для здійснення в Україні московської політики, спрямованої на цілковиту ліквідацію Української держави, та на ще більшу «прозорість» кордонів України з Московською державою, а також на поступове, але неухильне «розчинення» українців серед московського населення.

Перетворення, запроваджені за правління Петра І у сферах державного управління, фінансів, збройних сил та економіки, мали на меті побудову сильної централізованої держави європейського типу з режимом абсолютної монархічної влади. Звісно, що серія модернізаційних реформ у Росії не могла не вплинути на зміну українсько-російських відносин на початку XVIII ст. Зокрема, це передбачало й зменшення самостійності автономій, уніфікацію їх устоюю відповідно до загальноросійських стандартів і максимальне використання місцевих людських та економічних ресурсів, що виявилось у Північній війні, у якій інтереси Московії, спрямовані на здобуття виходу через Балтійське море до Західної Європи, не мали жодного стосунку до України. Щоб переломити ситуацію на свою користь, Петро І вдався до надзвичайних мобілізаційних і реорганізаційних заходів, які важким тягарем лягли на економіку держави та стали жорстоким випробуванням для українського суспільства.

Потреба в максимальному напруженні всіх наявних у Петра І сил для продовження боротьби зі Швецією, висунула на порядок денний російської політики плани ліквідації автономії Гетьманату та поширення самодержавного управління. В липні 1706 р. Меншиков довірливо радив українському гетьману негайно самому розпочати реформи політико-адміністративного устрою, ліквідувати виборну козацьку адміністрацію, а в квітні 1707 р. сам цар під час військової наради повідомив Мазепі про свій твердий намір реорганізувати козацтво та ліквідувати автономію.

Зважаючи на геополітичні реалії та внутрішні потреби суспільства, у середині першого десятиліття XVIII ст. перед українською політичною елітою постало питання вибору моделі подальшого зовнішньополітичного розвитку. Мазепа розпочав пошук цієї нової моделі із зондування можливостей порозуміння з керівництвом Речі Посполитої. Згідно з договором Україна мала об’єднатися з Короною Польською як Велике князівство Руське на тих самих правах, на яких увійшло в унію Велике князівство Литовське. Крім того, до її складу мала ввійти Правобережна Україна. Договір вводив українського гетьмана в число потенційних союзників Карла XII.

Тим часом, не маючи достатньо сил, щоб дати Карлу XII, що рушив у червні 1708 р. на Смоленськ, гідну відсіч, Петро І віддав військам наказ відходити на схід, застосовуючи тактику «спаленої землі». Звістка про похід головних сил Карла XII в Україну свідчила про те, що країну перетворюють на театр бойового суперництва Карла XII та Петра І.

Перехід Мазепи на сторону шведів спричинив захоплення Батурина, що тривало менш як дві доби (1 — 2 листопада). Десятитисячне російське військо на чолі з О. Меншиковим захопило гетьманську столицю, яку обороняли три тисячі вояків, вчинило показову розправу над прибічниками гетьмана та пограбували місто. Згодом П. Орлик писав, що, стоячи на згарищах Батурина, Мазепа передбачливо сказав: «Тепер все піде інакше: Україна, залякана долею Батурина, буде боятися триматися з нами за одно».

Анонімний автор відомого політичного трактату кінця XVIII — початку XIX ст. «Історії Русів» стверджував, що в Лебедині створеною за наказом Петра слідчою комісією було закатовано до 900 осіб, щедро винагороджували тих, хто доніс на зрадливі дії та наміри когось із своїх ближніх, переважно майном і посадами, відібраними у «мазепинців». Саме така політика забезпечила Петру І те, чого він прагнув найбільше, — виступ гетьмана Мазепи не отримав широкої підтримки українського населення.

У травні з наказу царя Січ було зруйновано та спалено, близько 300 козаків було захоплено в полон, з них — рядових січовиків було страчено негайно, а старшину — затримано до розслідування обставин переходу Січі на бік Мазепи та Карла XII. Вирішальна битва, що відбулася 27 червня 1709 р. під Полтавою, завдяки чисельній, технічній, стратегічній перевазі принесла перемогу російській армії. Ця перемога Росії стала одним з поворотних моментів історії Центрально-Східної Європи, і як зазначав М. Грушевський, забезпечила Російській державі не лише перевагу в регіоні, а й вивела її на шлях імперіалістичної політики, спрямованої на завоювання все нових і нових територій.

Безперечно, результати Полтавської битви не могли не позначитись на долі української спільноти. Під тиском царя в 1708 р. гетьманом було обрано літнього І. Скоропадського (1708 — 1722 рр.). Кандидатуру енергійного та молодого П. Полуботка Петро І відхилив, боячись, що з нього «може вийти другий Мазепа». З метою постійного контролю над гетьманом цар призначив свого резидента А. Ізмайлова . Новообраний гетьман звернувся до царя з проханням підтвердити традиційні права та вольності, до яких додав ще кілька пунктів. Та Петро І не вельми звертав увагу на прохання, а навпаки, почав форсований наступ на українську автономію. Правовий статус гетьмана визначався лише посиланнями на сфальсифіковані «Статті Богдана Хмельницького», а фактично гетьманування Скоропадського було віддано на ласку та неласку царя, він перебирав на себе невластиві попереднім гетьманам поліцейські функції. Отже, у 1708 — 1709 pp. російський уряд уперше здійснив два радикальних заходи з обмеження автономії Гетьманщини: провів вибори без укладання відповідних договірних статей та призначив свого резидента, фактичного співправителя.

Гостра потреба в грошах в умовах війни спонукала Петра І залучити до загальноросійської казни фінансові ресурси Гетьманщини. Мазепинська справа була хорошим приводом підвести Україну під загальноросійські порядки. Пасивна протидія офіційній російській політиці з боку І. Скоропадського знайшла свій вияв у численних зверненнях і проханнях на адресу царя, що було своєрідним бунтом на колінах. У 1722 р. з’явився новий, обмежуючий українську автономію чинник — Малоросійська колегія, яка, приймаючи від населення скарги на українські суди, контролюючи фінанси, стежачи за відносинами старшини та козацтва, не лише звужувала владні повноваження гетьмана, а й була неабияким дестабілізуючим чинником, що дедалі глибше вбивав клин між українською елітою та народом.

Дещо змінила ситуацію поява на політичному горизонті наказного гетьмана П. Полуботка (1722 — 1724 pp.), людини енергійної, палкого прихильника української автономії. Намагаючись нейтралізувати руйнівні дії Малоросійської колегії, він проводить судову реформу (Генеральний суд стає колегіальним, розгорнуто боротьбу з хабарництвом, установлено порядок апеляцій).

Та форсований наступ на права українського суспільства тривав. У 1723 р. без візи Малоросійської колегії не міг бути ухвалений жоден важливий універсал. У залежність від неї потрапили майже всі українські державні структури — адміністрація, суд, Генеральна канцелярія. Коломацькі петиції — чолобитні козацької старшини з вимогою відновлення давніх прав і вольностей, призвели до арешту ініціаторів. Ув’язнення П. Полуботка в Петропавлівській фортеці, жорстке придушення опозиції старшини ще більше розширили поле діяльності для Малоросійської колегії. Невдовзі її начальник С. Вельямінов нахвалявся, що російські доходи від податків в Україні останнім часом зросли на 600 %. Смерть Петра І, реальна загроза війни з Туреччиною — змінили політичну кон’юнктуру, повернувши Україні частину 'її прав та вольностей. Бурхлива діяльність Малоросійської колегії, яка накладала нові й нові податки на українських землевласників, урешті-решт зачепила інтереси всесильного О. Меншикова, який володів величезними маєтками й навіть містами в Україні. Ці та інші чинники, зумовили скасування в 1727 р. Малоросійської колегії та певне пом’якшення офіційної російської позиції в українському питанні — були знову дозволені вибори гетьмана. Ним став Д. Апостол (1727 — 1734 pp.). У 1728 р. у день коронації Петра II новий гетьман подав петицію про повернення Україні старих прав і вольностей. Відповіддю царя були так звані «Решительные пункты», згідно з якими гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників затверджував цар. Особливістю цього періоду було лише формальне поновлення української автономії, фактично ж усе суспільне життя, як і раніше, перебувало під контролем Росії. Проте сваволя російського уряду все ж була обмежена рамками певних юридичних норм. Це дало можливість Д. Апостолу добитися деяких позитивних зрушень: проведено ревізію землеволодіння; реформу судочинства та створено скарбницю, що забезпечило Гетьманщині перший річний бюджет; під владу гетьмана було повернуто Київ; помітно зменшилося переселення селян на Правобережжя і, навпаки, зріс потік тих, хто повертався назад на Лівобережжя.

Після смерті Д. Апостола знову посилився імперський тиск, здійснюваний Анною Іоанівною та її фаворитом — німцем Ернстом Біроном: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати новому тимчасовому державному органу, що дістав назву «Правління Гетьманського Уряду». До нього входило шість осіб: троє росіян і троє українців. На чолі його стояв князь О. Шаховський. Характерними рисами цього періоду для українського суспільства були: свавільне втручання в усі сфери суспільного життя російських чиновників, русифікація українського населення, терор «Таємної канцелярії». У 1734 р. новий голова Губернаторської ради князь Барятинський заарештував увесь Київський магістрат. Старшину Лівобережжя огорнули фаталістські настрої, її представники уникали громадських справ, зосереджуючись натомість на приватному житті, бо найменша критика чи незгода з царським режимом чи то на словах, чи на ділі ставили людину під загрозу. Ситуація ще більше ускладнилась у зв’язку з російсько-турецькою війною (1735 — 1739 pp.), під час якої Україна стала основною базою для російських військ, постачальником матеріальних, людських ресурсів, зазнавши внаслідок цього катастрофічних втрат.

Тимчасове уповільнення процесу російської експансії на українські землі спостерігалось у 1750 р. Саме цього року останнім гетьманом став брат фаворита нової імператриці Єлизавети — К. Розумовський. Російський уряд знову уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Про це свідчить те, що, крім старих традиційних обмежень (гетьману заборонялось вести листування з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та ін.), у цей час з’явилися й нові: 1754 р. було ліквідовано митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 р. Київ остаточно перейшов під пряме імперське правління; зобов’язанням гетьмана стала участь козацького війська у війнах, прямо не пов’язаних з українськими інтересами; з 1754 р. гетьману наказано складати фінансові звіти російському уряду про прибутки та видатки Гетьманщини. Проте, як зазначав О. Субтельний, «за Розумовського Гетьманщина переживала “золоту осінь” своєї автономії». Це було намагання реформувати українську армію, судочинство, державний устрій Гетьманату, що цілковито вписувалась у пануючу тоді в Європі модель «освіченого правління». Реалізація таких програм забезпечила б розширення автономних прав Гетьманату та сприяла б консолідації провідної української верстви — козацької старшини. Однак прихід до влади Катерини II (1762 — 1796) кардинально змінив ситуацію як для гетьмана, так і українського суспільства загалом.

Восени 1763 р. на з’їзді в Глухові вища козацька старшина дебатувала з приводу реформи судочинства, розширення української автономії... За результатами обговорення було укладено петиції від імені гетьмана, старшини, шляхти, усього Війська Запорозького та народу малоросійського на ім’я нової імператриці Катерини II. Аналіз пропозицій, внесених на розсуд імператриці, свідчив про відновлення договірного характеру українсько-російських відносин, порушеного Петром І. На думку Зенона Когута, ця петиція містила найбільш самостійницькі погляди, які не висловлювалися так відкрито з часів Мазепи. Це намагання добитися спадкового гетьманства, що гарантувало б подальше збереження державності, і неминуче привело б до виходу України зі складу Російської імперії. Спочатку царський представник при гетьмані Г. Теплов, повідомив про непорядки в Гетьманщині, а потім — київський генерал-губернатор Ф. Воєйков і митрополит А. Могилянський донесли про настрої учасників Глухівського з’їзду в Петербург значно раніше, ніж туди встигли доправити Глухівські петиції, що викликало різке невдоволення в оточенні Катерини II. Цариця викликала до Петербурга гетьмана й змусила «добровільно» зректися гетьманства. Указом від 21 (10) листопада 1764 р. було оголошено про ліквідацію гетьманського уряду. Управління передали Малоросійській колегії, що складалася з чотирьох російських чиновників і чотирьох українських старшин. Крім того, водночас з колегією мав діяти інститут малоросійського генерал-губернатора, який виконував функції президента Малоросійської колегії. Цю посаду обійняв один з найталановитіших російських адміністраторів катерининської доби — граф П. О. Румянцев, який успішно виконав покладене на нього завдання: у 1766 р. влада остаточно ліквідувала «принцип виборності», замістивши старшинські вакансії аж до сотенного рівня «принципом прямого призначення». Сутність цієї політики була сформульована в короткій фразі імператриці: «Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу».

Відбулися важливі соціальні перегрупування в українському суспільстві, внаслідок яких — пересічне козацтво було відлучене

від активного політичного життя на користь вузького старшинсько-шляхетського кола, проводилася цілеспрямована соціальна політика на користь старшин. Ця соціальна демагогія російських властей сприяла тому, що реформаторські дії уряду Катерини II не викликали в українському суспільстві масових виступів на захист української державності. Збурили ж опозиційні настрої в шляхетському середовищі України ініціативи Катерини II, спрямовані на вироблення проекту нового законодавства Російської імперії. Прагнучи показати, яким чудовим є її правління, у 1767 р. Катерина II створила свою відому «Комиссию для сочинения нового уложення». У Москві зібрали послів від усіх (за винятком селян) верств суспільства з усіх регіонів імперії з метою висловити свої побажання та погляди. На велику прикрість Катерини II й Румянцева, деякі українські посли на чолі з Григорієм Полетикою скористалися нагодою, щоб знову заявити про прагнення відновити гетьманство й повернути давні українські вольності. Посли інших порубіжних земель також викликали занепокоєння уряду. Під приводом близької війни з Туреччиною імператриця назавжди «відклала» засідання комісії.

Російсько-турецька війна 1768 — 1774 pp. не лише стала приводом для розпуску Законодавчої комісії, а й дещо загальмувала інкорпораційні заходи російської влади на Лівобережжі. Це пояснювалось як небажанням ускладнювати суспільно-політичну обстановку в найближчому тилу російської армії, так і зайнятістю генерал-губернатора Петра Румянцева, призначеного головнокомандуючим російськими військами на турецькому фронті. Російські війська, у складі яких доволі успішно воювали й українські козаки, зайняли Крим, Молдавію, Валахію, розбили турецьку армію в кількох вирішальних битвах і перенесли кампанію за Дунай, на землі сучасної Болгарії. За умовами Кючук-Кайнарджирського (1774 р.) мирного договору Росія отримала частину Чорноморського узбережжя, Кримське ханство було проголошене вільним від османської залежності (хоча відразу потрапило під протекторат Росії).

Перенесення російських кордонів далеко на південь, по суті, вирішувало долю земель, які ще носили горду назву Вольності Війська Запорозького. Встановлення протекторату над Кримом позбавляло Січ її військово-стратегічного значення. Бурхливий же розвиток запорозького господарства, що ґрунтувався на використанні вільної праці, різко контрастував з пануючими в імперії надзвичайно жорсткими формами кріпосної залежності, а тому викликав у російського дворянства різке несприйняття. Крім того, величезні запаси вельми родючих південноукраїнських земель вабили ласих до збагачення російських поміщиків. Січ стала раєм для селян-утікачів, повстанців (гайдамаки, пугачовці та ін.). Усі ці чинники зумовили остаточне вирішення долі Запорозької Січі.

У ніч на 17 (4) червня 1775 р. російська армія, що поверталася з турецького фронту, п’ятьма колонами оточила Січ й зрівняла її з землею... Генерал Текелій оголосив волю імператриці Катерини II про ліквідацію Запорозької січі. Останній кошовий Січі Петро Калнишевський, у супроводі Івана Глоби, Павла Головатого та інших старшин, змушений був прийняти умови російського генерал-поручника. Після цього архів Коша та військову скарбницю з регаліями та коштовностями вивезли до Петербурга, а січову старшину заарештували. Деяким козакам пощастило вислизнути із січових укріплень ще напередодні їх захоплення російськими військами. Саме вони, а також ті козаки, які не хотіли миритися з новими порядками, частина — човнами, а частина — суходолом дісталися турецької фортеці Білгород над Дністровим лиманом і визнали протекцію турецького султана, заснувавши на його землях Задунайську січ.

Непростою була доля й кримських татар. Спочатку за підтримки частини кримсько-татарської знаті Росія надала Кримському ханству незалежність, а потім відібрала її та звела в 1783 р. як і Гетьманщину, до статусу звичайної імперської окраїни. Жахливим наслідком російської експансії в Криму було те, що в 80-х роках чисельність населення скоротилась тут удвоє (іміграція до Туреччини, у Кавказькі гори, на Урал), що викликало обурення європейської громадськості. Навіть подорож Катерини II з коронованими особами Європи до Криму й побудовані на їхньому шляху бутафорські «потьомкінські села» не зняли напруження в чорноморському регіоні, що згодом викликало чергові російсько-турецькі конфлікти.

Дипломатичні спроби українських гетьманів з кінця XVII ст. — у XVIII ст. — Коломацькі та Решетилівські статті, Коломацькі чолобитні, «Рішительні пункти» — зберегти те, що залишилося від прав, гарантованих Переяславською угодою 1654 p., виявились марними. Після ліквідації в 1764 р. гетьманства, знищення Запорозької Січі в 1775 p., скасування полкової системи на Гетьманщині в 1781 р. та утворення намісництв за російським зразком (Новгород-Сіверське, Чернігівське, Київське), що поділялися на повіти, юридичного оформлення в 1783 р. кріпацтва, та поширення загальноросійських законів на селян, задобрення та підпорядковування української еліти Катериною II (1785 р. «Жалувана грамота дворянству»), згідно з якою українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах з російським дворянством — було остаточно ліквідовано українську автономію внаслідок інкорпорації до складу Російської імперії.

Але ідея автономії не вмерла, вона жила в свідомості як простого народу, так і частини патріотично налаштованої знаті.