Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

4.1. Гетьманщина: корднони, населення, політичний та адміністративно-територіальний устрій (остання третина XVII-XVIII ст.)

Лівобережна Україна — Гетьманщина — українська держава кінця XVII — у XVIII ст., історично відзначалася наявним розвитком державницьких традицій в умовах боротьби за автономію з російським самодержавством із зростанням національної свідомості, формуванням духовної культури і, на думку Д. Дорошенка, зв’язала «перервану ще в середніх віках нитку української державності...». Гетьманщина була автономним, але не самостійним політичним утворенням. Однак вона давала українцям більше самоврядування, ніж вони будь-коли раніше мали, починаючи з часів Галицько-Волинського князівства.

Впродовж майже століття Гетьманщина була центром політичного життя України. Її територію вперше було затверджено Андрусівською угодою 1667 p., що розмежувала сфери впливу Польщі та Росії, передавши останній верховенство над Лівобережною Україною. Основу становили землі нинішньої Чернігівської, Полтавської, лівобережної частини Київської (з м. Києвом) й Черкаської областей, північна частина Дніпропетровської та східна частина Харківської областей. З півдня кордони Гетьманщини межували з Запорозькою Січчю, яка формально мала автономний статус, а зі сходу — із Слобідською Україною, що так само мала козацький устрій, але вважалася володінням Московської держави й безпосередньо була підвладна царським воєводам. По Дніпру територія Гетьманщини проходила з українськими провінціями Польщі, на яких наприкінці XVII — на початку XVIII ст. ще існували рештки козацького устрою.

Населення Лівобережжя формувалося з різноманітних національних верств. Якщо після Національно-визвольної війни українці становили абсолютну більшість населення, то впродовж останньої третини XVII — у XVIII ст. національний склад Лівобережної України (поряд із загальним зростанням чисельності населення від 1,2 млн з другої половини XVII ст. до 1,8 млн до другої половини XVIII ст.) поповнився представниками інших національних груп. Міграційні процеси особливо далися взнаки на півдні України, куди стікалися російські селяни-втікачі, орендатори та втікачі від турецького іга, німецькі й шведські колоністи. Але навіть при цьому українці в південному регіоні кількісно переважали над усіма національними групами населення, разом узятими. У 1763 — 1764 рр. у Новоросії українців налічувалося 50 672 (74,81 %), росіян — 8164 (12,05 %), волохів — 6227 (9,19 %), сербів — 1410 (2,08 %). За архівними даними, у 1782 р. на Півдні України проживало 144 754 українці (71,5%), 18 426 росіян (9,1 %), 18 196 молдаван (8,99 %), 8746 греків (4,32 %), 7087 вірмен (3,5 %). Решта населення — поляки, серби, болгари, цигани, татари, калмики, грузини, німці, угорці, євреї — становили не більше одного відсотка .

Суспільно-політичний та адміністративний устрій Гетьманщини, народжений під час Хмельниччини, наслідував традиції запорозького та реєстрового козацтва. Територія держави поділялася на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський, які, своєю чергою, складались із сотень і були водночас військовими частинами й адміністративно-територіальними одиницями.

Політичний устрій, що склався у Гетьманщині в середині — другій половині XVII ст., ґрунтувався на елементах військової демократії — колективному ухваленні рішень на загальних радах і виборності переважної більшості урядників. Звісно, на чолі урядової піраміди стояв гетьман, якому належала вся повнота військової, цивільної та законодавчої влади. Гетьманів обирала довічно Генеральна рада, а вже з кінця XVII ст. — затверджували московські царі.

Важливу роль у політичному житті Гетьманщини відігравала Генеральна рада, що складалася з представників козацького стану, до яких періодично долучалися міщани й духовенство. Ця рада репрезентувала інтереси козацтва як привілейованої політичної верстви, ухвалюючи найважливіші рішення, пов’язані з виборами гетьмана, укладанням мирних угод, прийомом іноземних послів і підписанням договірних статей. Проте стихійний характер і некерованість у поведінці на радах середнього й дрібного козацтва («військової черні») призвели до поступового обмеження компетенції й нечастого скликання таких рад. Натомість більшого значення набували ради старшини, на яких готувалося проведення Генеральних рад, визначали кандидатури на гетьманство, велися переговори з іноземними державами, планувалися воєнні кампанії тощо. До участі в радах старшини, крім генеральної старшини, часом залучали полковників, сотників, представників вищого духовенства й міської верхівки. У середині XVIII ст. такі ради перетворилися на прообраз станового парламенту — сейму.

Головним органом державного управління була Генеральна військова канцелярія. Вона виникла на початку Української революції, виконуючи спочатку роль штабу й особистої канцелярії гетьмана. Упродовж наступних років Генеральна військова канцелярія перетворилася не тільки на діловодну установу, через яку гетьман і генеральна старшина видавали найважливіші акти з державного управління, дипломатії, військової справи, майнових відносин, а й на орган нагляду за їх виконанням. Із середини XVII ст. канцелярія виконувала функції судової установи, розглядаючи особливо важливі справи й злочини, пов’язані з інтересами держави й найвищими урядниками.

Водночас існував Генеральний військовий суд, підпорядкований гетьману й генеральному військовому судді, що розглядав справи генеральної та полкової старшини, апеляції судів нижчих інстанцій. А для організації фінансового господарства, збирання й обрахування податків, бюджетного контролю, нагляду за державним земельним фондом у 1723 р. було створено Генеральну скарбову канцелярію.

Управління полками здійснювали полковники та полкова старшина, посадові обов’язки яких нагадували функції гетьмана й генеральної старшини, тільки на нижчому рівні. Посада полковника спочатку була виборною. Він був одночасно головою цивільної, військової та судової адміністрації. З часом гетьман міг міняти полковників на власний розсуд. В управлінні полку були також полковий обозний, суддя, писар, осавул і хорунжий, які займалися вирішенням судово-адміністративних справ, вели реєстри козаків, установлювали місцеві мита й податки. Сходинкою нижче у військово-адміністративній ієрархії стояли сотні, очолювані сотниками та сотенною старшиною (отаман, писар і осавул). Штати центральних і місцевих установ неухильно збільшувалися, що й привело до утворення в середині XVIII ст. в українському суспільстві цілого чиновницького прошарку — військових канцеляристів, які були урівнені в правах з козацькою старшиною.

Власну адміністрацію мали міста, що поділялися на два типи — магдебурзькі та ратушні. Міста, наділені Магдебурзьким правом (Київ, Полтава, Ніжин, Переяслав, Глухів, Чернігів, Новгород-Сіверський та ін.), належали до великих ремісничих і торговельних центрів. Вони мали власний уряд — магістрат, що наглядав за ремісничими цехами й торгівлею, установлював податки й мита, здійснював судочинство. До магістратських урядників належали війт (голова магістрату), бурмістри (заступники війта), райці (члени ради цивільного суду), лавники (члени кримінального суду) й магістратські писарі. Натомість обсяг привілеїв ратушних міст був значно меншим, а їхніх урядників призначала козацька старшина, яка поступово перебрала на себе управлінські функції в місті.