Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

3.6. Боротьба за возз'єднання Української держави (липень 1663 - вересень 1676 р.) 

Попри трагізм становища козацької України в 1660 — 70-ті роки, який полягав у різних зовнішньополітичних орієнтаціях урядів правобережного й лівобережного гетьманів і кошового Січі та жорстокій міжусобній політичній і дипломатичній боротьбі, більшість її учасників прагнула домогтись однієї мети — припинення воєнних дій, єдності козацької України, збереження за нею територіальної цілісності та щонайбільшого суверенітету.

Прийшовши до влади, правобережний гетьман П. Тетеря ставив першочерговим завданням відновлення соборності козацької держави та виведення країни з глибокої політичної кризи. Задля реалізації цієї мети він намагався розв’язати дві проблеми: досягти взаєморозуміння з найвпливовішою старшиною Лівобережжя та віднайти союзника за межами України при нейтралізації потенційних недругів України. Перші кроки П. Тетері були спрямовані на консолідацію старшини, досягнення порозуміння з Я. Сомком, зміцнення прерогатив гетьманської влади. З метою пом’якшення соціального напруження гетьман уже наприкінці січня 1663 р. відрядив до Варшави посольство із завданням домогтися збереження «всіх вольностей» Війська Запорозького, проте польська сторона проігнорувала головні вимоги. П. Тетері вдалося багато зробити для згуртування навколо себе найвпливовіших представників еліти та зміцнення гетьманської влади. Проте питанням соціально-економічного характеру він не приділяв достатньої уваги, що спричинило загострення суперечностей та поширення антигетьманських настроїв. У травні 1663 р. спалахнуло велике повстання в Паволочі на чолі з І. Попенком проти реанімації шляхетського землеволодіння й дореволюційних порядків. Оскільки його придушення не привело до очікуваної гетьманом стабілізації на Правобережжі, то П. Тетеря вдався до інших заходів — намагався переконати Яна Казимира в доцільності передачі старосте, де проживали козаки, за певну платню у відання козацької адміністрації.

Підтримуючи наміри польського уряду розпочати воєнні дії проти Росії, П. Тетеря сподівався на допомогу Польщі в поширенні своєї влади на Лівобережжі. Разом з військом Яна Казимира гетьман здійснив похід на Лівобережжя (1663 — 1664), намагаючись об’єднати Україну під єдиною булавою й зверхністю польського короля. Проте похід закінчився невдачею, до того ж на Правобережжі в 1664 — 1665 рр. вибухнуло повстання місцевого населення проти польської шляхти, яке завершилося перемогою повстанців. Спровокувавши своєю політикою козацьке повстання та зазнавши поразки від повстанців (1665), П. Тетеря зрікся гетьманства й виїхав до Польщі.

Обраний у червні 1663 р. гетьманом Лівобережної України Іван Брюховецький, усвідомлюючи згубність для України міжусобної боротьби та розколу, проводив курс на зміцнення прерогатив гетьманської влади. Новообраний гетьман займав відверто промосковські позиції. В умовах війни з Польщею, загострення соціальних конфліктів гетьман шукав підтримки у царського уряду, що знайшло свій конкретний вияв у Московських статтях 1665 p., складених під час перебування гетьмана в Москві.

Фактично зводячи нанівець державність України, царський уряд намагався компенсувати урізання політичних прав козацької старшини наданням їй станових привілеїв. Так, у винагороду за національну зраду гетьман І. Брюховецький дістав звання боярина й підтвердження рангового володіння Гадячем з усіма околицями, а на правах особистого довічного володіння за ним була закріплена Шептаківська волость з містами та селами. Верхівка козацької старшини також отримала нові маєтки й дворянські звання. Козаки говорили про боярство Брюховецького: «...У нас раніш бояр не бувало, через нього у нас всі вольності відходять...».

У відповідь на посилення гніту з боку козацької старшини та царських воєвод у 1666 р. на Лівобережній Україні почалися нові народні заворушення. Проти Брюховецького піднімалося загальне обурення, він повністю втрачав довіру суспільства. Незважаючи на придушення гетьманом І. Брюховецьким спільно з царськими воєводами народних повстань, значення цих акцій соціальної непокори полягало в тому, що боротьба рядового козацтва й посполитих проти гніту старшини та наступу царизму затримувала юридичне оформлення кріпацтва й звуження політичної автономії України.

Непереборними труднощами на шляху консолідації українських земель у межах національної держави стали зовнішньополітичні події. Так, згідно з укладеним між Росією та Польщею 30 січня 1667 р. Андрусівським договором про перемир’я Лівобережна Україна, а також Київ з околицями, Запорожжя перебували в спільному володінні Росії та Польщі, але фактично — під владою Росії. Землі Правобережжя України залишалися за Польщею. По суті, договір юридично оформив фактичний розкол Гетьманщини, поділивши територію України по Дніпру між двома сусідніми державами. Цим актом царизм, грубо нехтуючи інтересами України, перекреслював свої зобов’язання, передбачені Переяславською угодою та Березневими статтями. На тривалий час, як засвідчили подальші події, загальмувався й деформувався процес розвою нації, її політичної свідомості, культури тощо.

Поглиблення територіального розколу України на Правобережну та Лівобережну, затяжна криза державності викликала бажання патріотичних сил зупинити цю руйнівну тенденцію, об’єднати українські землі в межах однієї держави та відновити її незалежність. Обраний у серпні 1665 р. гетьманом Правобережної України (1665 — 1676) Петро Дорошенко став лідером цих патріотичних сил, провідником ідеї сильної й соборної держави. Діяльність П. Дорошенка розпочиналася в дуже несприятливій внутрішній і зовнішній обстановці. Крім того, що держава була практично розчленована на три частини (Правобережжя, Лівобережжя, Запорожжя), вона виявилася ще й надзвичайно спустошеною.

Соціально-економічна політика гетьмана була спрямована на утвердження в державі козацького типу господарства й недопущення до маєтків панів та урядовців. П. Дорошенко підтримував також заходи у справі створення окремого Українського патріархату, убачаючи в ньому політичний чинник утвердження самостійності козацької України. Гетьман рішуче протидіяв заходам польського уряду, спрямованим на розкол козацтва, протиставлення запорожців городовому козацтву тощо. Зовнішня політика П. Дорошенка була орієнтована на зміцнення міжнародного становища козацької України. Щоб уникнути нового спалаху міжусобної боротьби, він намагався порозумітися з лівобережними гетьманами, старшиною та Запорожжям. Чимало зусиль він докладав і до досягнення союзницьких відносин із сусідніми державами й можливими патронами — Портою, Річчю Посполитою, Росією. Він активно проводив політику маневрування з метою міжнародного визнання цілісності та широкої державної автономії України. Так, спочатку П. Дорошенко визнавав залежність від Польщі, потім установив союз з кримським ханом, а навесні 1666 р. — дружні відносини з турецьким султаном.

Дізнавшись про умови російсько-польського Андрусівського миру, П. Дорошенко вжив низку заходів для зміцнення адміністративної влади Правобережної Гетьманщини, а далі — спрямував зусилля на визволення та об’єднання всіх українських земель в одній незалежній державі.

Так, на початку лютого 1668 p., коли в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське повстання, П. Дорошенко з військовими підрозділами перетнув кордон між двома частинами України й до середини липня 1668 р. звільнив Лівобережжя від московського уряду. У результаті політичних і дипломатичних інтриг П. Дорошенку вдалось усунути І. Брюховецького й домогтися гетьманства у возз’єднаній козацькій Україні через обрання його Козацькою радою. Мети об’єднання було досягнуто, проте завершити задумане гетьману не вдалося. Владні кола Московії, Речі Посполитої та Криму єдиним фронтом виступили проти акту возз’єднання Української держави, а частина старшини, переслідуючи егоїстичні цілі та спираючись на зовнішню допомогу, знову розпочала боротьбу за владу.

Через наступ польських військ на Брацлавщину П. Дорошенко змушений був повернутися на Правобережжя, залишивши в Лівобережній Україні наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного, якого в березні 1669 р. військова рада в присутності царських послів обрала гетьманом Лівобережної України. Українська держава знову розпалася на два гетьманства.

В умовах нового спалаху політичної боротьби та з метою зміцнення свого становища П. Дорошенко пішов на ризикований, з огляду на політичні настрої суспільства, крок — досягнення домовленості з Туреччиною щодо протекторату останньої над Україною. Таке рішення було схвалене на початку третьої декади березня 1669 р. на генеральній старшинській раді в Корсуні, окресливши надзвичайно суперечливі перспективи розвитку подій й державницької діяльності самого гетьмана.

Так, наростання національно-визвольної боротьби в Україні, політика гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка й позиція Д. Многогрішного змусили московський уряд скасувати умови Московських статей 1665 р. і піти на поступки під час укладання Глухівських статей (березень 1669 p.), які вносили деякі зміни в порядок управління Лівобережною Україною. У головних рисах Глухівські статті повторювали Березневі статті 1654 p., хоча й були спрямовані на обмеження державних прав України московським урядом.

Д. Многогрішний разом з нечисленною старшиною послідовно й наполегливо обстоював широку автономію України в складі Російської держави. Він чимало зробив для зміцнення своєї влади: рішуче придушував прояви свавілля й непослуху з боку старшин і козацтва; домігся приєднання до Лівобережжя Києва з округою; домагався проходження кордону з Литвою по р. Сож; не приховував обурення діями Москви в справі її зближення з Польщею. Він різко протестував проти наміру царя віддати Київ полякам, висловлював незадоволення Андрусівським перемир’ям і небажанням Росії допомогти визволити всі свої землі від польської шляхти. Гетьман вимагав надійного захисту України від ворожих вторгнень. Після тривалого ігнорування Малоросійським приказом його звернень Д. Многогрішний почав діяти всупереч офіційній політиці російського уряду. Гетьману довелося переборювати сильний опір частини козацької старшини, яка не бажала загострення відносин з царським урядом. Невдоволені діями Многогрішного старшини в березні 1672 р. змістили його, і в червні лівобережним гетьманом був обраний І. Самойлович.

Дещо раніше на Правобережжі польський уряд намагався усунути від гетьманства П. Дорошенка. Різними обіцянками він розколював правобережне козацтво й домігся обрання гетьманом Правобережної України уманського полковника Михайла Ханенка, владу якого визнали Уманський, Паволоцький, Корсунський та Кальницький полки. Таким чином, восени 1669 р. Правобережна Україна розкололася на два гетьманати.

Восени 1670 р. в Острозі почалися переговори між представниками Польщі та гетьманом П. Дорошенком, на яких останній вимагав поширення статусу козацького самоуправління на Полісся, Волинь і Поділля, визнання церковної влади київського митрополита «на всіх руських землях», знищення унії та висував інші умови, які розширили б повноваження України. Однак усі ці умови польські емісари відхилили, залучивши до переговорів М. Ханенка, який після недовгих вагань у Острозі 2 вересня 1670 р. підписав угоду з польським урядом, за якою вся Україна мала перейти під зверхність Речі Посполитої. Таким чином, майже одночасно — 1669 р. і 1670 р. — козацькі старшини Правобережної та Лівобережної України уклали три угоди: з Росією (Многогрішний), Туреччиною (Дорошенко) і Польщею (Ханенко), які визначили статус України в межах кожної з цих держав.

Улітку 1672 р. Правобережна Україна знову стала театром бойових дій унаслідок війни Оттоманської Порти проти Польщі. Змушений виступати на турецькому боці П. Дорошенко, однак, майже нічого не здобув від перемоги Туреччини. Так, відповідно до Бучацького мирного договору, укладеного 18 жовтня 1672 р., Подільське воєводство відходило до Туреччини, а Правобережжя залишалося під владою гетьмана П. Дорошенка під протекцією турецького султана. Договір передбачав визнання Польщею (уперше з початку Національної революції) Української держави «у давніх кордонах» і виведення з її території польських залог. Щодо Туреччини, то вона дедалі наполегливіше перетворювала Україну на безправного васала. Наприкінці 1672 р. Порта стала вимагати від гетьмана руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення тощо.

Насильства турків і татар в Україні під час їхнього походу призвели до наростання невдоволення народу політикою гетьмана. Правобережне населення масово переселялося на відносно політично стабільні Лівобережжя та Слобожанщину. Дорошенка залишили навіть найближчі однодумці. Авторитет гетьмана ослаб, він втратив підтримку суспільства.

За таких умов на початку 1773 р. російський уряд доручив І. Самойловичу розпочати переговори з П. Дорошенком щодо об’єднання території України по обидва боки Дніпра. Ситуація зумовлювалася тим, що, оскільки польський уряд відмовився від претензій на козацьку Україну, Росія могла тепер, не порушуючи угоди з Польщею, відновити боротьбу за поширення своєї влади на Правобережжя. Слід зазначити, що лівобережний гетьман, усупереч обмеженості своїх прав, також розглядав Україну як єдину державно-політичну структуру й проводив курс на створення аристократичної держави з міцною гетьманською владою.

І. Самойлович рішуче протидіяв спробам Запорожжя здобути політичну самостійність, намагався схилити під свою булаву Правобережну Україну, не забуваючи при цьому про західноукраїнський регіон. Зважаючи на волевиявлення українського народу, гетьман мав намір за участю російського війська добитися возз’єднання «під одним регіментом» Правобережної України та Гетьманщини.

Розчарований політикою Туреччини в Україні, П. Дорошенко знову вів переговори з Росією про об’єднання Правобережної України з Лівобережною «під високою государевою рукою» й домагався від неї возз’єднання козацької України на чолі з єдиним гетьманом; збереження всіх прав і вольностей Війська Запорозького; установлення кордону між Річчю Посполитою та Україною; виведення з Києва залоги; направлення на допомогу українцям сильної армії. Москва відхилила висунуті вимоги й заявила, що готова прийняти Правобережну Україну на умовах, які має Лівобережна Гетьманщина за наявності на кожному березі свого гетьману.

У середині 1675 р. ситуація стала критичною: спроби дійти згоди з Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчилися безрезультатно. У розпалі народного обурення спустошенням України турецько-татарською та польською арміями, перебуваючи в безвихідному становищі, П. Дорошенко у вересні 1676 р. склав гетьманські повноваження й присягнув на вірність цареві. Ця подія стала останнім політичним актом Національної революції, що завершилася поразкою.

Отже, 1676 р. був рубіжною датою в Національній революції, засвідчивши, що українському народові так і не вдалося створити власну державу, яка об’єднувала б у своїх межах усі етнічні території. На останньому етапі Української національної революції (липень 1663 — вересень 1676 р.) територіальний розкол України призвів до глибокої кризи та певної деморалізації суспільства.

Міжусобна боротьба за владу та намагання гетьманів будь-якою ціною її втримати, самоусунення від активної участі в боротьбі значної частини заможного козацтва та старшини послаблювали суспільний потенціал у виборюванні незалежності. Залучення іноземних держав до вирішення внутрішніх проблем, переважання регіональних політичних інтересів над державними унеможливлювали возз’єднання українських земель у складі соборної козацької України.

За цих умов послідовним захисником національних інтересів козацької України залишався лише П. Дорошенко, який намагався відновити територіальну єдність і повноцінну державність. Однак через постійні міжусобні чвари козацької верхівки та їхню боротьбу за булаву, зради союзників, складне геополітичне становище та іноземне втручання у внутрішні справи України, втрату суспільної підтримки гетьману не вдалось об’єднати українські землі в межах однієї держави й відновити її незалежність. Припинення функціонування у вересні 1676 р. інституцій Правобережної Гетьманщини стало останнім акордом Української національної революції, що фактично означало для української нації її поразку.