Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

3.5. Суспільно-політичні причини громадянської війни та поділу козацької України на два гетьманства (вересень 1657 - червень 1663 р.)

Наростання соціально-політичних суперечностей у суспільстві, прорахунки у внутрішній політиці уряду та втручання в українські справи Москви призвели до розв’язання в березні 1658 р. громадянської війни, яка тривала до літа 1663 р. і стала для козацької України великою трагедією.

Смерть Б. Хмельницького спричинила суттєві деструктивні зміни у формах правління й устрою держави, перегрупування політичних сил, а, відтак, і певні зміни в структурі засадничих принципів суспільної ідеології. Після смерті Великого гетьмана Україна вступила в найскладніший період своєї історії, що тривав майже тридцять років і отримав назву «Руїна» та характеризувався боротьбою козацької старшини за владу.

Початком доби Руїни стало усунення від влади династії Хмельницьких восени 1657 p., коли через неповноліття шіснадцятирічного Юрія Хмельницького секретна нарада частини Генеральної козацької ради вирішила передати гетьманські функції Генеральному писарю І. Виговському. Так було зірвано план Б. Хмельницького щодо спадкового гетьманства, а по суті — скасовано попередню форму правління й легітимним шляхом здійснено державний переворот. За оцінкою українських учених, «було запущено в дію згубний для держави механізм жорстокої боротьби за гетьманську булаву».

Прихід до влади І. Виговського припав на час загострення соціальних суперечностей та ускладнення геополітичного становища країни. У зовнішній політиці, починаючи з лютого-березня 1658 p.,гетьман вів складну й непрогнозовану зовнішньополітичну гру, у якій визначальними були два напрями. З одного боку, він орієнтувався на зближення на антиросійській платформі з Річчю Посполитою та Кримом, з іншого — пішов на неприпустимі поступки Москві, наслідком яких була відмова української сторони від статей договору 1654 p., спрямованих на збереження суверенітету козацької України.

У внутрішньополітичному житті І. Виговський відкинув ідею спадкоємного гетьманату, тобто монархічну модель управління. В основу свого державотворчого курсу він поклав принципи типової для Середньовіччя олігархічної республіки, що посилювало охлократичні тенденції в суспільстві, послаблювало центральну владу та стимулювало безчинства старшини.

В економічній політиці панування польської шляхти змінилося пануванням української шляхти. Така внутрішня політика гетьмана вела до послаблення центральної влади, посилення позиції козацької старшини та шляхти, порушення соціальної рівноваги в суспільстві, зростання масового невдоволення й урешті-решт до вибуху соціальної боротьби. Уже в перші місяці гетьманування І. Виговського внутрішньополітичне становище в країні почало катастрофічно погіршуватися, різко загострилися соціальні суперечності, що тісно перепліталися з ідеалами «вольності» запорожців і анархо-охлократичними настроями знедолених мас, які стікалися на Запорожжя. Опора І. Виговського виключно на старшину та ігнорування гострих суперечностей між нею та козацькими низами спровокували в суспільстві вибух громадянської непокори.

Уже в листопаді-грудні 1657 р. соціальний конфлікт, що визрівав у надрах суспільства через обмеження гетьманським урядом вольностей запорожців, повсюдне здирництво, поширення оренд, спроби поновлення шляхетського землеволодіння, збагачення представників козацької еліти, яка на місцях привласнювала прибутки від оренди й частину державних податків, що збиралися до скарбниці, вилився у потужний рух запорожців і козацьких низів проти гетьмана та старшини.

Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили широкі верстви суспільства, які вели боротьбу під гаслом повернення козацьких вольностей. Водночас із соціальною непокорою населення зростала й політична опозиція владі І. Виговського з боку старшин, які зберігали відданість Ю. Хмельницькому.

Виступивши проти І. Виговського, представники козацької старшини на чолі з кошовим гетьманом Я. Барабашем звернулися через посольство за допомогою до Москви, висловивши готовність задовольнитись програмою «козацького автономізму». У такий спосіб козацька старшина, керуючись суто корпоративними соціально-політичними інтересами запорозької спільноти (війська Запорозького Низового), пожертвувала державною ідеєю. Уперше вона продемонструвала готовність підпорядкувати інтереси українського життя «планам московського бюрократизму та централізму». Водночас полтавський полковник Мартин Пушкар і запорозький отаман Яків Барабаш, ведучи таємні перегови з Московою та звинувачуючи Виговського в пропольській орієнтації, не приховували прагнень здобути гетьманську булаву.

Починаючи з березня 1658 p., до очолюваного М. Пушкарем та його прибічниками соціального руху приєдналися десятки тисяч селян, міщан і козаків, які громили маєтки шляхти й старшин, розправлялися з їх власниками, орендарями, збирачами податків. Навесні 1658 р. проти гетьмана виступили полковники М. Пушкар, С. Довгаль, кошові атамани Я. Барабані, І. Золотаренко, ніжинський протопоп М. Филимонов. Боротьба набувала ознак громадянської.

Основними суспільно-політичними причинами громадянської війни в Україні (вересень 1657 р. — червень 1663 р.) були: 1) скасування спадкового гетьманату, послаблення центральної влади, боротьба за гетьманську булаву між козацькою старшиною; 2) формування олігархічної республіки, посилення охлократичних тенденцій у суспільстві; 3) прорахунки І. Виговського та його оточення в розв’язанні конфлікту з опозицією; 4) відмежування козацької старшини від решти козацтва, консолідація в окремий привілейований клас; 5) ігнорування владою політичної ролі козацтва та традиційних принципів його соціальної організації; 6) обмеження гетьманським урядом вольностей запорожців; 7) зосередження великого землеволодіння в руках гетьманської старшини; 8) відновлення старої моделі соціально-економічних відносин (повернення шляхетського землеволодіння) та поновлення економічного гноблення селянства; 9) загострення соціальних суперечностей та порушення соціальної рівноваги в суспільстві; 10) ігнорування гетьманським урядом суперечностей між старшиною й козацькими низами та селянством; 11) ускладнення геополітичного становища (втручання іноземних держав у внутрішні справи України).

У ролі політичного керівника опозиції виступало Запорожжя. Зібравши військо, І. Виговський зумів перемогти повстанців у вирішальній битві під Полтавою (травень 1658 p.). Опозиція була жорстоко розгромлена, а внаслідок каральної експедиції в братовбивчому протистоянні загинуло щонайменше 50 тис. осіб. Оскільки постраждало переважно населення Лівобережної України, то в суспільстві окреслилася вкрай негативна тенденція його протистояння з Правобережжям. По суті, І. Виговський та його оточення, припустившись низки прорахунків у розв’язанні конфлікту з опозицією, своїми непродуманими діями спровокували вибух громадянської війни, яка започаткувала незворотні відцентрові процеси в козацькій Україні.

Нездатність самостійно знайти вихід зі складної політичної ситуації спонукала І. Виговського шукати підтримку в зовнішньополітичної сили, що обернулося великою трагедією як для України, так і для нього самого. З початку 1658 p. І. Виговський вів переговори з польським королем щодо статусу козацької України як суб’єкта Речі Посполитої.

Внутрішньополітична криза та тиск з боку Росії прискорили порозуміння угрупування І. Виговського з Польщею на основі визнання за козацькою Україною на засадах Гадяцького договору (вересень 1658 р.) статусу третього державно-політичного суб’єкта федеративної Речі Посполитої у формі Великого князівства Руського. Зміст Гадяцької угоди 1658 р. переконує, що, по суті, відбувся істотний перегляд основних положень державної ідеї 1649 р., зокрема, в бік відмови від реалізації її найголовніших принципів — незалежності й соборності. Так, істотно змінювався адміністративно-територіальний устрій, узаконюючи поділ українських земель на дві частини й унеможливлюючи їх возз’єднання в межах національної держави; докорінно змінювався політичний лад козацької України й зводив нанівець її державну автономію, засвідчуючи відмову від реалізації ідей соборності України та її незалежності; ліквідовувалась створена під час революції і відновлювалась стара (велике й середнє землеволодіння, фільварково-панщинна система господарювання, кріпацтво) модель соціально-економічних відносин, що неминуче мало викликати спалах соціальних заворушень; козацтво усувалося від управління, чільне місце знову посідала шляхта.

Підписання Гадяцького договору призвело до ускладнення влітку 1658 р. українсько-російських відносин: російський цар Олексій Михайлович видав грамоту, у якій Виговського було названо зрадником, у ній містився заклик до непокори гетьману. Зі вступом у межі козацької України російської армії напруженість у відносинах між двома державами переросла у відкритий воєнний конфлікт. До російської армії почали приєднуватися невдоволені політикою І. Виговського козаки й старшини, за відчутної підтримки яких російські підрозділи зайняли частину Лівобережжя. Початок українсько-російської війни (наприкінці жовтня 1658 р.) зумовив поглиблення розколу серед еліти й спровокував новий виток протистояння.

Перемога І. Виговського у битві під Конотопом (червень 1659 р.) відкрила перспективу завершення війни з Москвою і припинення громадянської війни, однак гетьману не вдалося скористатися результатами свого тріумфу. Масове невдоволення козаків і старшин Гадяцькою угодою позбавило гетьманську владу опори й, незважаючи на проведення інтенсивних переговорів з Туреччиною, Австрією, Швецією, Бранденбургом про надання підтримки, утриматися при владі Виговському не вдалося. Через низку внутрішньополітичних інтриг і зовнішньополітичних чинників він був змушений у жовтні 1659 р. зректися булави.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом’якшити соціальне напруження, унеможливити територіальний розкол, старшина знову проголосила гетьманом Ю. Хмельницького. Вона розраховувала на те, що «чарівне ім’я Хмельницького» (вислів І. Крип’якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави. Зрозуміло, що юний Юрій був не стільки прапором, скільки ширмою для елітної групи старшини, яка стояла за його спиною.

Перед новим гетьманом та його оточенням постали надзвичайно складні завдання: припинити громадянську війну, пом’якшити соціальне протистояння, покласти край як охлократичним проявам з боку «черні», так і олігархічній сваволі старшини, запобігти загрозі територіального розпаду України, удосконалити функціонування центральних і місцевих органів влади, домогтися цілковитого суверенітету та об’єднання українських земель державними кордонами. При цьому виникла нагальна потреба зупинити загрозливі процеси анархізації суспільно-політичного життя й люмпенізації суспільства.

Однак уже на початку свого другого гетьманування Ю. Хмельницький не виявив достатньої державної мудрості та вміння обстоювати національні інтереси. Під час з’ясування відносин з московським урядом унаслідок наступу московських військ на Лівобережжя гетьман, перебуваючи в оточенні російськофільського угрупування лівобережної старшини, пішов на значні поступки російській стороні та підписав нові договірні статті — Переяславський пакт (27 жовтня 1659 р.), які значно обмежили права Гетьманщини.

Укладений договір відбивав промосковську орієнтацію лівобережної старшини й був великою помилкою гетьманського уряду, що призвела до розколу державної еліти за територіальною ознакою. Показово, що при підписанні договору більшість найвпливовіших старшин (у тому числі сім правобережних полковників) не були запрошені до Переяслава обстоювати інтереси Гетьманщини. Безпринципна поступливість російськофільського угрупування лівобережної старшини зумовила загострення боротьби серед політичної еліти та змусила більшість генеральної й полкової старшини Правобережжя шукати вихід із ситуації в зближенні з Річчю Посполитою.

Наслідком цього курсу стало укладання 17 жовтня 1660 р. Слободищенського трактату (Чуднівського договору) з Польщею, що поновлював чинність Гадяцької угоди, за винятком окремих статей. Відповідно до цієї угоди, Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії, що означало фактичне позбавлення політичної незалежності, права зовнішньополітичних відносин. Україна мала надавати Польщі військову допомогу в її боротьбі з різними супротивниками. Власне, підписанням Слободищенського трактату завершилася багаторічна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі. Після нього розпочалися війни між окремими регіонами України з активною участю іноземних держав, кожна з яких дбала про свої інтереси. Найтрагічнішим наслідком цієї угоди став початок територіального розколу України. Оскільки з таким рішенням категорично не погодилися лівобережні полковники, то впродовж 1661 — 1663 рр. громадянська війна розгорнулася з новою силою.

До непримиренної політичної боротьби додавалося загострення боротьби соціальної. Небезпечними тенденціями стали: 1) утвердження в політичній самосвідомості еліти відмови від реалізації національної ідеї та висунення на чільне місце регіональних політичних інтересів; 2) залучення до розв’язання внутрішньополітичних проблем урядів іноземних держав. Усе реальнішою стала загроза розколу козацької України на два гетьманства, оскільки лівобережна старшина за підтримки Московського царства взяла курс на відокремлення від Правобережжя.

Отже, перебування при владі Ю. Хмельницького характеризувалося трагічною братовбивчою війною, яка значно підірвала політичну єдність держави; різким послабленням прерогатив гетьманської влади, зосередженням багатств і владних повноважень у руках генеральної старшини та полковників, що дало підстави говорити про започаткування процесу олігархічно-республіканської форми правління. В січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив єдність держави, а й став одним з ініціаторів її територіального розмежування, зрікся гетьманської булави й пішов у монастир. Початок розколу України за територіальною ознакою дав поштовх для нового етапу боротьби за гетьманську владу, специфіка якого полягала в прагненні козацької старшини обійняти одночасно дві булави. Претендентів на булаву в українських землях було більш ніж достатньо.

У той час як козацька старшина на Правому й Лівому берегах Дніпра боролася за булаву, становище селянства та незаможного козацтва помітно погіршувалося. Слободищенська угода з Польщею й перебування на Правобережжі загонів польських жовнірів незабаром викликали невдоволення не тільки широких мас українського суспільства та рядового козацтва, а й частини козацької старшини. Відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір і посилення старшинської опозиції.

За підтримки правлячих кіл Речі Посполитої гетьманом Правобережної України в січні 1663 р. був проголошений Павло Тетеря (Моржковський). Царський уряд, скориставшись тим, що влада гетьмана поширювалася лише на Правобережжя, порушив питання про обрання гетьмана Лівобережної України. У червні 1663 р. у Ніжині на Чорній Раді гетьманом Лівобережної України було обрано Івана Брюховецького. Так відбувся розкол України за територіальною ознакою.

Отже, у 60 — 80-их роках XVII ст., які ввійшли в історію України як «доба Руїни», спадкоємцям Б. Хмельницького не вдалось успішно завершити започатковану ним справу. Упродовж 1659 — 1662 рр. в Україні утвердилася республікансько-олігархічна форма правління та відбувалося поступове витіснення на маргінали політичного життя рядового козацтва. Після того як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю (січень 1663 p.), а Лівобережжя — І. Брюховецького (червень 1663 р.), територіальний розкол України доповнився політичним. Як влучно характеризує цей період О. Субтельний, «доба Руїни сягнула свого апогею».

Наслідки громадянської війни 1658 — 1663 рр. в козацькій Україні були трагічними: відбувся територіальний розкол України, виникла проблема перманентної політичної боротьби, було створено сприятливі умови для реалізації планів Московії та Речі Посполитої поділити між собою козацьку Україну. Відцентрові тенденції набули організаційно-державного оформлення, адже Українська держава як єдиний суспільно-політичний організм припинила своє існування. На її теренах формувалися два державних утворення з окремими урядами, військами, фінансами й політикою, причому обидві перебували в стані війні.