Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія українського суспільства

3.4. Геополітичне становище та суспільно політичне життя України в червні 1652 - серпні 1657 рр. Українсько-Російський договір 1654 р. та його сучасні оцінки

Національна революція спричина різкі зміни і в такій важливій складовій діяльності українського суспільства, як міжнародні відносини. Зовнішньополітичне становище Української держави визначалося відношенням до неї польської еліти; місцем, що відводилось їй у геополітичних планах сусідніх країн; метою української зовнішньої політики та шляхами її досягнення.

Іноземні держави по-різному ставилися до державотворчих процесів в Україні. Так, польська шляхта сприймала виокремлення українських земель у самостійну державу як справжню катастрофу. Щоб ліквідувати козацьку Україну, польський уряд постійно ініціював воєнні дії, намагаючись заручитися підтримкою інших європейських держав. Не визнавали Українську державу й країни Центральної та Західної Європи, які в кращому випадку зберігали щодо неї нейтралітет, у гіршому ж — відкрито ставали на бік Польщі. Нейтральними щодо Речі Посполитої були Данія, Голландія та окремі німецькі князівства.

Іншу позицію займали північні країни — революційна Англія та Швеція. Уряд першої відкрито симпатизував визвольним змаганням українців і намагався укласти з Б. Хмельницьким дипломатичні угоди. Еліта Швеції була зацікавлена в розгромі Польщі задля реалізації своїх геополітичних інтересів у районі Балтійського моря, тому збіг інтересів відкривав шлях до порозуміння між Швецією та Україною.

Відносини України з країнами Південно-Східної Європи — Молдавією, Валахією, Трансильванією складалися непросто. Козацька Україна намагалася домогтися не лише добросусідських відносин з цими країнами, а й схилити їх до підтримки своїх інтересів. Суперечливий характер мали відносини України з Кримським ханством.

Росія намагалася використати визвольну боротьбу українців для дипломатичного тиску на польський уряд, щоб повернути Смоленськ і Сіверщину та домогтися реалізації династичної унії. Виступаючи противником незалежної України, російська еліта, як і кримська, тривалий час дотримувалася політики вичікування, прагнучи виснаження козацької України й Речі Посполитої, тому не поспішала надати Українській державі допомогу.

Отже, основна проблема полягала в тому, що геополітичні інтереси жодної з держав Центральної, Східної, Північної, Південно-Східної Європи та Османської імперії не передбачали визнання незалежності козацької України. Гетьманщина не сприймалась як рівноправний суб’єкт міжнародних відносин, що вкрай ускладнювало можливість укладання союзних договорів и створювало потенційну загрозу національному суверенітету.

Кримське ханство, Османська імперія й Російська держава, намагаючись унеможливити незалежність України, за надання їй військово-політичної підтримки висували умову прийняття протекції. Тож, Україна опинилась у геополітичному «чотирикутнику смерті»: із заходу та півночі загрожувала Річ Посполита, зі сходу — Росія, з півдня — Кримське ханство й Порта. Щоб вирватися з нього, власних сил бракувало, а отримання допомоги з боку якоїсь з вище названих держав так чи інакше супроводжувалося б утратою суверенітету (йшлося тільки про кількість поступок).

Упродовж 1649 — 1654 рр. пріоритет у зовнішній політиці молодої Української держави надавався досягненню визнання з боку Польщі та інших держав незалежності козацької України, запобіганню утворення антиукраїнської коаліції, пошукам надійного протектора. У 1654 — 1657 рр. провідними напрямами зовнішньої політики були: формування антипольської коаліції; здобуття міжнародного визнання законності включення до складу держави західноукраїнських земель; нейтралізація антиукраїнської спрямованості кримсько-польського військово-політичного союзу; захист внутрішнього суверенітету від посягань Росії.

Зовнішньополітичне становище Гетьманату було доволі складним. Шукати підтримки з боку європейських держав було марно: для більшості з них Б. Хмельницький був лише бунтівником, який вів боротьбу проти свого законного господаря — польського короля. Природним було прагнення гетьмана встановити відносини з єдиновірною Московською державою. Та, оскільки Москва зайняла вичікувальну позицію, він зробив ставку на Оттоманську Порту (Туреччину), яка наприкінці 1650 р. формально прийняла Військо Запорозьке під свою протекцію.

Періодом соціальних потрясінь, політичних і дипломатичних невдач був для України 1653 р. Унаслідок воєнних дій і сильного спустошення Подільського воєводства й південної частини Волині (було знищено понад 100 міст і містечок) у козацькій армії відчувалася нестача продовольства. Через постійні військові компанії, голод та епідемії чуми і холери (1650 — 1652 рр.) Україна зазнала важких демографічних втрат. Так, у чотирьох воєводствах країни людські втрати становили щонайменше 40 — 50 % населення. Значна частина козацтва через злиденне економічне становище не могла виконувати воїнську повинність і переходила в стан міщан чи селян. Гетьман, своєю чергою, вдавався до репресивних заходів щодо козаків, які намагались уникнути військової служби.

Далися взнаки й негативні наслідки тривалої боротьби за незалежність. Напружена виснажлива боротьба призвела до соціальної втоми, зневіри й розчарування в суспільстві, що посилило серед населення промосковські настрої. У червні обурені козаки докоряли гетьману за продовження тривалих воєнних дій, потурання синові, за спустошення міст і сіл, голод, моровицю, неясність перспектив політичного становища Гетьманщини. До того ж результати Жванецької компанії 1653 р. виявилися для України катастрофічними: вони не передбачали навіть автономії для Української держави в складі Речі Посполитої. Воєнно-політичний союз з ханством став фатальним для реалізації державної ідеї.

За таких умов перед Б. Хмельницьким постала проблема пошуку зовнішньої військово-політичної допомоги. Вибір був невеликий — Порта чи Московія. Трагедія України в XVII ст. полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з прихильників-сусідів. Багатовікове межування з розбійницьким степом не давало можливості здійснювати перехід до незалежної держави без попереднього залежного періоду. Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальна підтримка Османської імперії підштовхнули гетьмана до відмови від протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили проросійський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького.

18 січня 1654 р. у Переяславі відбулася розширена старшинська рада, яка ухвалила прийняття протекції московського царя. Переговори ледь не зірвалися через відмову російської делегації присягнути від імені Олексія Михайловича, що той не порушуватиме прав і свобод українського населення й не поверне його в підданство короля. І тільки усвідомлення неспроможності власними силами обстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Польщею й домогтися возз’єднання українських земель у межах єдиної держави змусило гетьмана и старшину скласти односторонню присягу.

Після Переяславської ради уряд розробив проект договору з Росією — «Прохання» з 23 статей. Під час складних переговорів української делегації в Москві до змісту документа було внесено ще 11 статей. Він дістав назву «Статті Богдана Хмельницького» («Березневі статті», конкретний зміст яких за життя Б. Хмельницького козакам був невідомий). 6 квітня 1654 р. українським послам вручили «Статті Богдана Хмельницького», «Жалувану грамоту» Б. Хмельницькому й Війську Запорозькому, «Жалувану грамоту» шляхті й інші документи, що становили зміст українсько-російського договору.

Українсько-російський договір 1654 р. передбачав збереження форми урядування й політичного ладу Української держави, її кордонів, адміністративно-територіального устрою, суду й судочинства, фінансової та фіскальної систем, соціальної структури суспільства й характеру соціально-економічних відносин. Підтверджувались і зберігались права та вольності Війська. Запорозького, права й привілеї козацтва, шляхти, духовенства й міщан; виборність гетьмана й старшини; незалежність уряду в проведенні внутрішньої політики та невтручання царських предстваників у справи місцевих судів та управління. Російський воєвода з кількатисячним підрозділом, що перебував у Києві, мав надавати українцям допомогу в разі зовнішньої загрози. Козацький реєстр встановлювався кількістю в 60 тис. осіб, визначалися навіть розміри платні російського уряду козакам і старшині. Росія брала на себе зобов’язання вступити у війну проти Речі Посполитої й надати Україні допомогу у відбитті нападу татар. Зі свого боку, український уряд визнав протекцію царя, погодився виплачувати кожного року певну суму данини до російської скарбниці, втратив право на самостійні дипломатичні контакти з Річчю Посполитою та Портою.

За своїми формальними правовими ознаками договір передбачав установлення відносин номінальної васальної залежності, або протекторату. Він юридично оформив факт виходу Української держави зі складу Речі Посполитої, слугував правовим визнанням її внутрішнього суверенітету й відкривав перспективу досягнення перемоги над Річчю Посполитою, а, відтак, об’єднання українських земель у межах соборної держави.

Проте правова невизначеність характеру відносин між обома державами, різне бачення політичного сенсу договору їхніми урядами стали підґрунтям майбутніх непорозумінь. Якщо для української сторони Переяславський договір 1654 року був звичайною угодою про військову допомогу в боротьбі проти Польщі, то для російської сторони він був актом включення козацької України до складу своїх володінь, реалізацією імперської ідеї «збирання руських земель», концепції «Третього Риму». Власне, Україна намагалася цим договором юридично закріпити свої права та вольності й не допустити їх порушень і обмежень царизмом у майбутньому. Але воєнно-політичні обставини складалися для Б. Хмельницького несприятливо. Постійний тиск на Україну чинили Литва, Туреччина, Молдавія. Поступово й послідовно здійснювала тиск на автономію України абсолютистська та кріпосницька Московська держава.

В історичній науці вчені по-різному оцінювали договір між Україною та Росією 1654 р.1. Сучасні українські історики, попри варіативність підходів, здебільшого схиляються до думки, що за своїми формально-правовими ознаками договір нагадував акт про встановлення відносин номінальної протекції, але за змістом передбачав створення під верховенством корони Романових конфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога.

Такий підхід не виключав сприйняття договору (принаймні з боку гетьманського уряду) як ситуативного з можливістю його подальшої трансформації в бік інтересів України за позитивних (воєнних, зовнішньополітичних) обставин для останньої. Історичні реалії, однак, виявили нездійсненість очікуваного за умов конкретного розвитку подій, коли в основі політичного курсу Москви щодо України з початку дії союзу почала чітко окреслюватися імперська ідеологія всупереч національним інтересам і потребам української держави. Очевидність цього стала виявлятися вже на початку 1655 p., коли в умовах об’єднаного польсько-татарського наступу на Україну та неодноразового впродовж кількох місяців звернення Б. Хмельницького до Москви за обіцяною в договорі допомогою, остання почала надходити із серйозним запізненням. У результаті внаслідок вторгнення польсько-татарських військ на Брацлавщину було спустошено й зруйновано 270 поселень, убито майже 10 тис. немовлят, узято в неволю 200 тис. осіб. Цей жахливий фінал осінньо-зимової кампанії 1654 — 1655 рр. був важким ударом для гетьмана, який почав втрачати надію на можливість отримання від Московії ефективної підтримки.

У листопаді 1656 р. Москва пішла на підписання з Польщею Віл енського перемир’я, в основу якого було покладено згоду на залишення козацької України у складі Речі Посполитої після обрання царя на польський трон. Сподівання на промосковську орієнтацію задля зміцнення української державності стали ще примарнішими.

Ситуація вимагала пошуків нових союзників, і гетьман намагався створити антипольську коаліцію зі Швецією й Трансильванією. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закінчення об’єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи в перебіг подій. Звістка про поразку викликала у Б. Хмельницького апоплексичний удар. У вересні 1657 р. гетьман помер, так і не здійснивши своїх задумів.

1648 — 1657 pp., коли керівництво визвольною боротьбою українського народу перебувало в руках Великого гетьмана Богдана Хмельницького, стали кульмінаційними в генезі національної революції 1648 — 1676 рр. Саме впродовж цього періоду український народ досяг реальних успіхів у формуванні державних інституцій, здійснив прорив у модернізації соціально-економічних відносин як передумови подальшого економічного й соціального прогресу суспільства.

Загалом значення постаті Б. Хмельницького у вітчизняній історії важко переоцінити. Історики порівнюють його здобутки з досягненнями таких велетів XVII ст., як Олівер Кромвель в Англії та Валенідтайн у Богемії. Б. Хмельницькому вдалося об’єднати всі патріотичні сили навколо великої ідеї національного визволення й спрямувати енергію народних мас на розбудову соборної держави та виборення нею незалежності. Він першим виробив наріжні принципи національної державної ідеї, відновив український політичний організм, створив могутнє високоорганізоване військо з юрби некерованого селянства та козаків. Гнучка соціально-економічна політика гетьмана унеможливила соціальне протистояння та вибух громадянської війни, які зруйнували б державу. Б. Хмельницькому вдалося приборкати анархічну охлократію та взяти курс на встановлення спадкового гетьманства.

У статтях договору 1654 р. з Росією було зафіксовано право гетьмана на пожиттєве володіння булавою (до часу, коли «судом Божим смерть трапиться гетьманові»). Таким чином, юридично визнавалася легітимність влади Б. Хмельницького як єдиного й повновладного володаря козацької України. У квітні 1657 р. гетьман добився прийняття представницькою генеральною радою ухвали про спадкову передачу влади сину Юрію. Тим самим відбулася легітимація встановленої монархічної форми правління династії Хмельницьких.

Однак, не зважаючи на обрання на квітневій 1657 р. Корсунській раді Юрія Хмельницького гетьманом, з кінця травня (в умовах різкого погіршення стану Б. Хмельницького) розгорілася прихована боротьба за владу. Після смерті Великого гетьмана 6 серпня 1657 р. почалось відкрите протистояння козацької старшини, зумовлене політичними амбіціями окремих гетьманів. Залишена Б. Хмельницьким держава була цілком життєздатним організмом з великими потенційними можливостями для самостійного розвитку, які, однак, не були реалізовані через об’єктивні та суб’єктивні причини. Поряд з поступовим, але неухильним обмеженням Московським царством автономних прав України та заміною її політичних структур із самобутніми етнічними рисами на загальноімперські, уже з кінця 50-х років. XVII ст. почалася жорстка міжусобна боротьба претендентів на гетьманську булаву як передумова значного послаблення суспільства на етапі його подальших драматичних випробувань.