Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

3.3. Утворення Української гетьманської держави: передумови, політико-адміністративний устрій, органи влади та управління, особливості внутрішної політики 

З перших днів війни козацька старшина та українська шляхта взялися за розбудову української державності, основою якої стала створена на Запорожжі військова організація, у якій формувалися підвалини республіканської державності, нові принципи судочинства та джерела права.

Фундатором і творцем Української держави виступила не традиційна для тогочасного європейського суспільства політична еліта (князі, магнати й шляхта), а невизнана де-юре в Речі Посполитій спільнота дрібних лицарів-землеробів — козацтво. Утвердження незалежного державного організму відбувалося не шляхом пристосуванням до політичного розвитку України державних інституцій Речі Посполитої, а шляхом їх революційного зламу.

Формування незалежної Української держави розпочалося в умовах відсутності власних управлінських структур і неоформленості національної державної ідеї, в обстановці бойових дій, що зумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було щонайбільше об’єднати та мобілізувати на боротьбу все суспільство, ця організація стала не тільки загальною для всіх повстанських сил, а й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні, якій не була підпорядкована лише церква.

В обстановці війни не було належних умов для розвитку цивільних установ, вироблення конституційних основ, понять і норм. Оскільки інститут влади створювався на основі організаційно-політичного устрою козацької спільноти, то новоутворена в 1648 — 1650 рр. Українська держава отримала офіційну назву «Військо Запорозьке». Політичну організацію, що склалася на території України, сучасники вважали Українською козацькою державою, її називали також Хмельниччиною, Гетьманщиною, а з згодом закріпилася назва «Україна». Створення української національної держави вперше отримало правове оформлення та закріплення в Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і в Білоцерківському (вересень 1651 р.) договорах, які Б. Хмельницький уклав з Річчю Посполитою.

Принагідно зазначимо, що темпи державотворення випереджали інтенсивність процесів становлення власне українського суспільства й формування державної ідеї. Держава постала не на всьому ареалі етнічних українських земель, а лише на його частині. Деструктивну роль у її функціонуванні відігравав геополітичний чинник.

Козацька держава гетьмана Б. Хмельницького мала наступні ознаки: наявність органів публічної влади, які виконували свої функції в межах певної території; територія, яку охоплювала державна організація та населення, яке на ній проживало; існування фінансової, податкової та нормативно-правової систем тощо. У цей час відбувалося також становлення державної символіки.

Адміністративно-територіальна організація. Відповідно до Зборівського договору 1649 р. територія України обіймала три воєводства: Київське, Брацлавське та Чернігівське, які після визволення були поділені на 16 полків і 272 сотні. У 1650 р. кількість полків зросла до 20. За основу державного територіального устрою було взято полково-сотенну організацію війська, тому полково-сотенний устрій був характерною ознакою лише української козацької державності. За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км2 та охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя і Степу. На цих землях проживало понад З млн людей. На час укладання українсько-російського договору 1654 р. Україна була незалежною державою, яка мала свою територію, юридично затверджену Березневими статтями 1654 р.

Органи влади та управління. На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорозького,, до компетенції якої входило вирішення найважливіших державних питань (як воєнних, так і політичних): обрання гетьмана й генерального уряду та право їх усунення, вирішення всіх питань зовнішньої політики, здійснення правосуддя. Право на участь у Військової Раді мали всі козаки. Однак, починаючи з 1649 p., її роль звелась нанівець, проте зросло значення старшинської ради — дорадчого органу при гетьмані, рішення якого були обов’язковими для нього.

Система управління у Війську Запорозькому складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів. Генеральний уряд був центральним постійнодіючим органом управління, який обирався Військовою радою. Генеральний уряд — вищий розпорядчий, виконавчий та судовий орган держави — очолював гетьман: як глава держави, вищии суддя та верховний головнокомандуючий і законодавець (оскільки він видавав універсали — нормативні акти, обов’язкові для виконання на всій території України). Крім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими сферами управління.

Місцеве управління здійснювали полкові та сотенні уряди, а також виборні особи в містах і селах. Полковий уряд складався з полковника та полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. До полкової ради входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. За таким же принципом будувалася сотенна адміністрація. Сотенний уряд очолював сотник, якому допомагала сотенна адміністрація: осавул, писар і хорунжий. Судові функції в сотні виконував городовий отаман. Міста мали свою адміністрацію, її влада не поширювалася на козаків. У селах війти управляли селянами, а отамани — козаками.

Головна особливість інституту влади в козацькій Україні полягала в тому, що всі основні його складові (суб’єкт, об’єкт, ресурси) переживали стадію свого формування, а відтак відрізнялися недовершеністю своїх внутрішніх структур і неусталеністю системи взаємодії.

Правова система. Реалії революційних змін у суспільстві, за умов відсутності кодифікованого права, спонукали владу визнати козацьке звичаєве право й судочинство чинним на території всієї Гетьманщини, а не лише в Запорожжі й традиційному козацькому регіоні. Звичаєве козацьке право регулювало широкий спектр відносин, передусім, організацію державної влади та управління, систему судочинства тощо. З часом важливого значення набули й інші джерела права, зокрема, гетьманські універсали — розпорядчі акти вищої влади, які носили загальнообов’язковий характер для всього населення України. Універсали регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні відносини. Джерелами права були також міжнародні угоди, які укладалися гетьманом переважно з сусідніми державами.

Що ж до прав особистості, які охоронялись Українською державою, то слід назвати права та вольності козацької верстви й державних селян. Зокрема, Україною було укладено багато міжнародних угод з Польщею та Росією на захист давніх прав і вольностей запорозького козацтва.

Оскільки молода політична еліта Гетьманщини прагнула правового врегулюваня відносин у новому суспільстві, що формувалося, то, виробляючи нові нормативи суспільної поведінки, вона спиралась і на традиційні збірки права Литви й Польщі, що не втратили своєї чинності на теренах козацької України. Підкреслимо, що в цей період простежувався поступовий перехід від норм звичаєвого права до норм, створених державою, що було безпосередньо пов’язано з формуванням державності.

Податки та фінанси. З визволенням України з-під польсько-шляхетської влади й утворенням самостійної держави її фінансова політика набула суверенного характеру, а з часом було створено життєздатну фінансову систему Української держави. Починаючи з 1648 р. усі податки із селян і міських жителів, які проживали на українських землях, спрямовувалися до скарбу (казни) Війська Запорозького. Козаків від податків звільняли, це було їхнім давнім привілеєм.

Показовим чинником реалій державності стало й остаточне закріплення української «народної» мови, а також поглиблення процесу формування української літературної мови. Українською мовою писалися літописи, складалися судові й державні акти, видавалися гетьманські універсали, велось офіційне листування тощо. Фактично в процесі формування державності українська мова стала державною.

Особливості внутрішньої політики. Надаючи великого значення консолідації українського суспільства в умовах збройного конфлікту з Річчю Посполитою, Б. Хмельницький із самого початку Національної революції обрав гнучку та виважену лінію здійснення соціально-економічної політики. Її фундаментальні основи було закладено в перші місяці революції, а згодом вони зазнавали певних змін і трансформацій, але їх сутність полягала в тому, що ця політика була життєздатною й мала принципово довгостроковий характер. Її втілення відбувалося в умовах розгортання збройного повстання та масштабного народного протесту, тому гетьманові часто доводилося йти на певні поступки певним верстам і категоріям суспільства з метою унеможливлення ескалації конфліктів у повстанському середовищі.

Становлення нової соціальної основи політичної системи проходило одночасно з формуванням якісно відмінної від існуючої в Речі Посполитій моделі політичних відносин державної влади із соціальними спільнотами. Козацтво зі стану гнаного й переслідуваного перетворилося на провідну суспільну верству, через яку, по суті, трансформувались основні тенденції політичного, господарського та етнокультурного розвитку України. Відповідні зміни відбувались і в станах міщан, духовенства й шляхти.

В умовах формування нового соціуму соціальна політика новоствореної держави була спрямована на те, щоб, по-перше, запобігти спалаху громадянської війни в суспільстві, а, по-друге, визнати й затвердити соціально-економічні завоювання народних мас у роки Селянської війни. Б. Хмельницький, вважаючи козацтво привілейованим станом, а селянство потенційно «піданським», усе ж таки не допустив їхнього правового розмежування й не «закрив» привілейований стан від інших станів і груп. Економічна політика держави була спрямована на урегулювання поземельних відносин, проведення виваженої податкової політики, організацію фінансової системи тощо. Зокрема, підтримуючи процес поновлення шляхетського землеволодіння й підданства селян панам, Б. Хмельницький діяв вельми обережно. Так, він не допускав відродження великих земельних володінь І. Вишневецького, М. Потоцького, А. Конєцпольського та інших магнатів. Попри грізний тон універсалів, гетьман із середини 1650 р. уникав масових репресій проти бунтівників. Більш того, очолюваний Б. Хмельницьким уряд намагався запобігти етнічним чисткам і масовому винищенню іновірців.

Зауважимо, що засадничі принципи урядової політики в селянському питанні були зумовлені не лише соціальними поглядами Б. Хмельницького й старшини, а безпосередньо залежали від характеру відносин з Річчю Посполитою та позиції її еліти. Задля унеможливлення порушення існуючих домовленостей і умов Зборівського договору та недопущення воєнних дій у несприятливий для козацької держави час, гетьман мусив демонструвати якщо не щиру, то показову лояльність до справи забезпечення інтересів шляхти в боротьбі з бунтівним суспільством.

Важливе місце у внутрішній політиці відводилося заходам з урегулювання культурно-духовного життя. Уперше за кілька останніх століть української історії держава сприяла розбудові православних церков і монастирів, що стало поштовхом до розвитку архітектури, іконописання, малярства. Однак слід зазначити, що політика центральної влади щодо релігійних спільнот була неоднозначною. З одного боку, усебічно підтримувалася православна церква (де-факто православ’я у козацькій Україні відігравало роль державної релігії), особливо після виборення Україною незалежності. З іншого — не підтримувалося, хоча й не заборонялося функціонування в Гетьманщині католицької спільноти. Богдан Хмельницький був переконаний, що «є один Бог і одна християнська віра», і дотримувався принципу «хто і як хоче, хай вірить».

Значну увагу в соціальній політиці новоствореної держави приділялося підвищенню освітнього рівня населення. Навіть нечисленні джерела свідчать про сприяння владних структур розвитку освіти. Кількісне збільшення освічених людей в роки гетьманування Б. Хмельницького зазначали навіть його сучасники. Значну увагу влада приділяла захисту найбільш знедолених (у кожному місті й селі для бідняків і сиріт будувалися спеціальні притулки), боротьбі з кримінальною злочинністю.

Отже, у процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти спостерігалася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі.

У конкретних історичних умовах новостворений державно-політичний лад у своїй основі був козацько-республіканським. Виборність органів публічної влади, роль колегіальних установ свідчать про те, що підвалиною Української держави була республіканська форма правління, яка зумовила сутність правової системи України, в основу якої було покладено звичаєве право та гетьманські універсали. Республіканська форма правління, що передбачала участь широких мас у вирішенні життєво важливих питань, забезпечила політичну активність і мобільність Козацької держави. З часом, під впливом обставин (коли ситуація ставала критичною, а демократія дедалі більше набувала рис класичної охлократії — домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавілля мас), у суспільному житті козацької держави посилилися тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки — у монархію у формі спадкового гетьманату.