Історія українського суспільства

3.1. Причини, характер, рушійні сили, періодизація Української національної революції

Кульмінаційною подією середини XVII ст. стала Українська національна революція, політичним результатом якої було утворення Української козацької держави, що свідчило про зрілість національно-державної політичної еліти українського суспільства, прагнення більшості українського населення до політичної реалізації своєї самобутності.

Причини Української національної революції XVII ст. мали комплексний характер й охоплювали відразу кілька сфер суспільного життя: економічну, соціальну, політичну, національно-релігійну й психологічну. До середини XVII ст. у різних сферах розвитку українського суспільства визріли гострі суперечності з існуючим статусом України в складі Речі Посполитої, її політикою в українському питанні, з усталеним у ній суспільно-політичним ладом і системою соціально-економічних відносин.

У соціально-економічному житті українських земель, що входили до Речі Посполитої, окреслилися негативні тенденції, які виявлялися в гальмуванні розвитку міст, виробництві продукції, збільшенні панщини, посиленні експлуатації селян, зростанні впливу магнатства й переродженні сейму тощо. Зацікавлені в розвитку фільварково-панщинної системи господарювання, польські й українські феодали посилили наступ на селянство, що зумовив зростання кількості малоземельних і безземельних селянських господарств. Земельна власність зосередилася в руках великих феодалів. Зростання експлуатації селян різко погіршувало їхнє соціально-правове та економічне становище. Зі збільшенням панщини одночасно зросли натуральні й грошові податки. Упродовж 20 — 40-х років XVII ст. селяни, козаки, міщани, дрібна шляхта втратили власність; у 1647 — 1648 рр. на українських землях панував голод.

У розвитку українських міст і містечок середини XVII ст. також простежувалися негативні тенденції. Шляхетське законодавство перешкоджало розвитку промислів і торгівлі серед українського міського населення. На міщан королівських і приватних міст накладалися різноманітні повинності: панщинні роботи, виплата чиншу, бджоляна, овеча, свинна десятина, поволівщина, робота на шарварках тощо. Особливо важким був тягар міщан у тих містах, які були в приватній власності феодалів.

Реєстрове козацтво, яке вважало себе майже шляхетним станом, вимагало від королівської Польщі збільшення реєстру, повернення колишніх і надання нових прав і привілеїв. Польський уряд, нехтуючи вимогами реєстрових козаків, здійснював курс на ліквідацію козацтва як стану, що й спровукувало його збройний спротив.

Після ополячення та окатоличення українських аристократичних родів і значної частини колись православної шляхти на межі XVI — XVII ст. в Україні почав формуватись власний середній клас з дрібної шляхти, яка залишилася вірною православ’ю, а також козацької старшини, середнього міщанства й православного духовенства. Однак постійні напади татар і репресії з боку державних структур придушували інстинкти як індивідуального, так і групового самозбереження, самовираження, успадкованих здібностей, а закріпачення призводило до втрати свободи.

Фільварково-панщинна система закривала шляхи до економічного прогресу, гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації й початкових форм мануфактурного виробництва, які зароджувалися в багатьох галузях української промисловості. Згубні наслідки мало здавання міст в оренду й заставу, свавілля королівської та міської адміністрації, напади феодалів, безчинства жовнірів. Становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового, за своєю суттю — фермерського типу господарювання та виробленням відмінних від існуючих середньовічних суспільних відносин і принципів соціальної організації. Протиріччя між новими, буржуазними соціально-економічними відносинами й фільварково-панщинним господарством стали однією з головних причин вибуху 1648 р.

Отже, Головними соціально-економічними причинами суспільного невдоволення та антипольських повстань стали: надзвичайно стрімкі темпи зростання соціально-економічної експлуатації селян і міщан; закріпачення ще відносно вільного населення Південного й Східного регіонів; невдоволення широких верств українського суспільства політикою Речі Посполитої; наступ польського уряду на права козацтва та небажання надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан; незахищеність православної шляхти від свавілля польських магнатів.

Серед політичних причин варто назвати такі: 1) позбавлення українського народу після Люблінської унії 1569 р. не лише історії незалежного державного розвитку, а й перспектив на майбутнє, оскільки територія його проживання проголошувалася споконвічними польськими землями; 2) денаціоналізація української еліти (князів, магнатів, шляхти), яка консолідувалася з польською на платформі польської державної ідеї; 3) активні виступи козацтва як виразника національних інтересів і носія української державності на захист поневоленого народу та започаткування ним розвитку державної ідеї у формі надання певного політичного статусу Південному регіону; 4) зіткнення інтересів політичного розвитку України з політичними інтересами Речі Посполитої.

У національно-релігійній сфері спостерігалося неухильне посилення національно-релігійних утисків, зумовлене політикою правлячих кіл Польщі, які послідовно проводили курс на усунення православних українців від участі в міському самоуправлінні; обмежували їхні права на заняття ремеслами, промислами, торгівлею; забороняли православним єпископам засідати в сенаті.

Ця політика таїла загрозу усунення українців від магістрального поступу нової цивілізації (у якій провідну роль відігравало місто) та їх замкнення в межах середньовічного села, а відтак перетворення на «селянську націю».

Владні кола Речі Посполитої систематично здійснювали заходи, спрямовані на ліквідацію православної віри й запровадження католицизму й уніатства. З метою поширення католицької віри серед українців у містах і містечках споруджувалися католицькі монастирі (кляштори) й костели, тоді як православні церкви та обителі закривались, а їх приміщення віддавалися католикам чи греко-католикам. У цих умов у доволі скрутному становищі опинилися православні священики, які зазнавали переслідувань.

Типовим явищем того часу було знущання над релігійними почуттями православних і насильницьке нав’язування католицизму чи уніатства. Масовому покатоличенню й спольщенню були піддані найзаможніші шляхетські й князівські родини. До середини XVII ст. від православної віри відмовилася більшість середньої та значна частина дрібної шляхти. «Трагізм цієї ситуації для України полягав не в зміні віросповідання (це справа совісті кожної людини), а в тому, що в існуючій конкретно-історичній обстановці вона призводила до втрати етнічної самосвідомості, до повної денаціоналізації економічно найсильнішого, політично найвпливовішого, найкраще організованого й освіченого класу — стану українського суспільства, який в ім’я збереження й зміцнення класових інтересів практично відмовився від боротьби проти іноземного поневолення, за створення національної держави. Подібний приклад важко знайти в середньовічній європейській історії», — указує В. Степанков.

Поряд з національно-релігійними утисками існувала дискримінація в мовній та освітній сферах: заборонялося друкування українських книг, українці не мали можливості отримати освіту рідною мовою. Антиукраїнська політика Речі Посполитої вже в середині 1640-х років викликала гостре невдоволення серед селян та козацтва, що з часом вилилось у збройне повстання та війну проти польсько-шляхетського панування. Проведення етнічних чисток каральними органами Речі Посполитої в умовах загострення національно-визвольної боротьби та релігійних суперечностей призводило до наростання нового вибуху релігійних пристрастей та антипольських повстань українського населення.

Економічне гноблення українського селянства, відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, політика польського уряду на ліквідацію козацтва як стану, релігійна та мовна дискримінація не тільки гальмували в середині XVII ст. розвиток українського суспільства, а й створювали цілком реальну загрозу втрати національної самобутності, асиміляції та зникнення з історичної сцени українського народу.

Багатовимірне суспільно-політичне явище, яке було започатковане на українських теренах Речі Посполитої на початку 1648 року у результаті козацького повстання, за своєю масштабністю (у територіальному та людському вимірах), змістом, формами й характером боротьби, якісними змінами, що трансформували політичну, соціальну, економічну й духовну сфери, за соціальною сутністю було революцією. Оскільки вістря боротьби спрямовувалося не тільки на виокремлення України з державно-політичних структур Речі Посполитої, а й на обстоювання незалежності заснованої українським соціумом держави від посягань з боку Росії, Криму і Порти, то ця революція мала чітко виражений національний характер.

Її найважливіші завдання полягали в створенні незалежної соборної держави та ліквідації існуючої моделі соціально-економічних відносин й утвердженні нової держави, яка ґрунтувалася б на дрібній власності фермерського типу.

Отже, боротьба носила національно-визвольний (оскільки головним завданням було звільнення від іноземного гноблення), релігійний (захист православної віри) та буржуазний і соціальний характер (бо, по суті, відбувалися ліквідація феодального ладу й перехід до капіталістичних соціально-економічних відносин).

Соціальною базою та рушійними силами Української національної революції середини — другої половини XVII ст. було козацтво, селянство, міщанство, українська шляхта, духовенство. Козацтво у подіях кінця 1640-х — середини 1670-х років відігравало найважливішу роль серед інших соціальних верств, оскільки мало в своєму розпорядженні державотворчий потенціал, досвід воєнної організації, міцно тримало в своїх руках провід і винесло основний тягар боротьби. Саме воно чинило організований опір феодалізації соціально-економічних відносин, становило кістяк армії та основу нової політичної еліти. Селянство, «поголовно покозачившись», відчайдушно боролося за збереження за собою козацьких прав і вольностей, проти відновлення дореволюційних порядків як з боку польського й російського урядів, так і українських владних структур. Участь у боротьбі міщанства набула масового характеру в 1648 p., саме за їхнього сприяння вдалось опанувати найміцнішими містами-фортецями. Роль прогресивної частини української шляхти в розвитку революції полягає у веденні національно-визвольної боротьби, створенні державних структур, формуванні еліти, виробленні програми уряду тощо. Помітну роль у революційних подіях 1648 — 1654 рр. відігравало православне духовенство, переважно низи. Верхівка ж православного кліру (за винятком київського митрополита И. Тукальського, відомого своєю активною державотворчою діяльністю) загалом займала обережну позицію, часом брала на себе посередницькі функції у переговорах польського уряду з гетьманом. Серед повстанців було доволі багато представників різних національностей, що сповідували різні релігії. Однак абсолютну більшість повстанського табору становили православні українці.

В українській історичній науці є різні підходи до періодизації революції середини XVII ст., що пояснюється різницею в трактуванні її внутрішнього змісту, характеру й результатів. Найпоширенішим в академічних колах є підхід, що виокремлює п’ять періодів з початку революції в лютому 1648 р. до її поразки у вересні 1676 р.

Перший період — лютий 1648 — червень 1652 р. — характеризувався найвищим розмахом й інтенсивністю національно-визвольної та соціальної боротьби. Відбулися бурхливий процес становлення національних державних інститутів, оформлення державної ідеї, формування політичної еліти. Селянська війна завершилася ліквідацією дореволюційної системи феодальних відносин на селі.

Другий період — червень 1652 — серпень 1657 р. — позначився погіршенням економічного й геополітичного становища козацької України та активними пошуками союзників на міжнародній арені з метою розгрому Речі Посполитої й возз’єднання в межах держави всіх етнічних українських земель. У політичній сфері започатковується утвердження монархічної форми правління у вигляді спадкового гетьманату.

Третій період — вересень 1657 — червень 1663 р. — характеризувався різким загостренням соціально-політичної боротьби, що вилилась у громадянську війну, трагічним наслідком якої став розкол козацької України на дві Гетьманщини (Правобережну й Лівобережну) та виокремлення Запорожжя в автономну політичну одиницю.

Четвертий період — липень 1663 — червень 1668 р. — ознаменувався намаганням польського та російського урядів поділити Українську державу (Андрусівський договір 1667 р.) і відчайдушною боротьбою національно-патріотичних сил за збереження її єдності.

П’ятий період — липень 1668 — вересень 1676 р. — позначений новим загостренням політичної боротьби (1668 — 1669, 1674), посиленням втручання іноземних держав у внутрішні справи України. Були ліквідовані державні інституції на Правобережжі, якому довелося пережити спустошливі вторгнення польських, кримських, турецьких і російських військ. Поразка революції.

Отже, соціально-економічні, політичні, національно-релігійні утиски українського населення з боку Речі Посполитої в середині XVII ст. викликали масові народні виступи. Розпочавшись у 1648 p.,народне повстання стрімко переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалася в національну революцію, що призвело до радикальних змін у державному ладі, політичній організації, соціальній структурі та культурному житті.