Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія українського суспільства

2.3 Суспільно-політичний, соціально-економічний і релігійний розвиток українських земель у складі «Республіки Обох Народів»

У XIV — XV ст. відбулися помітні якісні зрушення та сформувалися нові явища в економічному житті українського суспільства зокрема та Речі Посполитої загалом. Якщо ще в XIV ст. переважала примітивна експлуатація величезних природних багатств українських земель, домінували галузі, що ґрунтувалися на полюванні — бобрівництві, сокільництві та інших видах мисливства та ловецтва (шкурка бобра цінувалася більше, ніж мірка пшениці), то починаючи з XV ст. ситуація кардинально змінилася.

Спочатку в країнах Західної Європи зросли ціни на худобу, що викликало її інтенсивний експорт. На ярмарках у Львові, Луцьку та інших містах волів продавали тисячами, а далі вони потрапляли на Захід. Дійшло до того, що в цей час саме воли стали еквівалентною альтернативою грошовій одиниці. При цьому після падіння в 1453 р. Константинополя, європейські держави, які були традиційними експортерами візантійського зерна, переорієнтували свою торгівлю. Основним перевальним пунктом зернового експорту стало місто Гданськ на Балтійському морі, що істотно пожвавило процес вирощування пшениці в Польщі та на українських землях.

Така кардинальна зміна торговельної кон’юнктури, різке зростання попиту на продукти скотарства й землеробства зумовили, з одного боку, якісні зміни в техніці та технології господарювання (розширився асортимент сільськогосподарських культур — почали вирощувати квасолю, петрушку, пастернак, селеру, салат та ін., виникли водяні, а згодом і вітряні млини тощо).

Водночас розширення масштабів експорту гостро поставило питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.

Розвиток феодальних відносин у XIV — XV ст. зумовив зростання князівського й боярського великого феодального землеволодіння. Цей процес був доволі динамічним: уже наприкінці XIV ст. в українських землях налічувалося кілька десятків великих феодальних латифундій. Основними джерелами зростання великого феодального землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення феодалами общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель.

Значні землі були зосереджені в руках великих магнатів. Найбільшими землевласниками на Волині були Острозькі, Чарторийські, Радзивілли; на Київщині та Подніпров’ї — Ружинські, Заславські, Капусти, Немиричі; на Брацлавщині та Поділлі — Замойські, Потоцькі, Язловецькі. А вже в першій половині XVI ст. великими землевласниками були понад 100 магнатських родин, а також тисячі шляхтичів.

Зосередження земель у руках магнатів зумовило широкомасштабний наступ феодалів на територію та права селянських общин. Посягання феодалів на селянську общину в XIV — XV ст. виявлялося у привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост і намісників, обмеженні та ліквідації копних (громадських) судів тощо.

Масове зростання феодального землеволодіння супроводжувалось якісними змінами в формах організації праці. У XIV — XV ст. активно розвивалися товарно-грошові відносини, бурхливо зростав ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов, намагаючись адекватно реагувати на потреби внутрішнього та зовнішнього ринків, феодали перетворили свої земельні володіння на «фільварки».

За польсько-литовської доби поглибився суспільний поділ праці, активізувалась урбанізація. У XIV — XV ст. міста України переважно ще зберігали феодально-аграрний характер. Водночас за міськими мурами відбувалися значні зрушення, зароджувались і прогресували нові явища та процеси; поглиблювалася спеціалізація ремісництва (якщо в давньоруських містах існувало майже 70 ремісничих спеціальностей, то у XV ст. — 200).

У XV ст. набули поширення ярмарки як перша ознака становлення внутрішнього ринку (постійні ярмарки існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та інших містах); виникли фахові ремісничі об’єднання — цехи, перші зародки мануфактурного виробництва, у містах запроваджувалося магдебурзьке право.

Саме в цей час на українських землях пожвавилися торговельні відносини. Зокрема, через Львів проходив єдиний шлях торгівлі Європи зі Сходом, що мало неабияке значення для міста й регіону, оскільки після падіння Константинополя (1453) активізувався експорт зерна до країн Західної Європи.

Зміни та зрушення в економіці в XIV — XV ст. були тісно пов’язані із соціальними процесами. У цей час у соціальній сфері українських земель активно відбувалися формування та становлення станової організації суспільства, що ґрунтувалася на юридично визнаних правах, привілеях та обов’язках.

Так, тогочасне українське суспільство було поділене на стани, вони існували водночас з етнічним і релігійним розшаруваннями. Це привело, до появи ще однієї площини суспільної стратифікації, стало важливим чинником у процесі самовизначення та самоідентифікацїї людини, тобто усвідомлення свого місця в суспільній структурі.

1. Найвищим станом була шляхта (військово-службова категорія), що складалася з різних соціальних груп, які несли військову службу в князя й могли утримувати себе під час походів. Формування шляхти тривало з XIV до XVI ст.

Окремою ланкою шляхетської ієрархії були пани, які поділялися на членів великокнязівської ради (пани радні) і на найзаможніших феодалів, які у воєнні походи виїжджали не в складі повітової шляхти, а окремо з власними загонами під власними корогвами («пани хоруговці»).

Найнижчий щабель посідала дрібна шляхта (зем’яни). Свій родовід ця верства, що налічувала тисячі родин, вела від колишніх вихідців із селян чи міщан, які за свою військову (боярську) службу отримали статус шляхти та земельні володіння. Верхівка зем’ян (бояр) володіла вотчинами, мала права приватної власності на землю, а решта — володіла удільними землями, тобто користувалася землею лише за умови виконання військової повинності.

Прагнучи посісти панівне становище, шляхта домагалася низки привілеїв. Уже в першій половині XIV ст. польська шляхта здобула право брати участь у загальнодержавних з’їздах аристократії.

За Кошицьким привілеєм 1374 р. шляхту було звільнено від усіх повинностей, за винятком сплати поземельного податку (по 2 гроші з лану). Водночас їй було надано право обіймати посади воєвод, каштелянів, суддів, підкоморіїв тощо.

Краківський привілей 1433 р. гарантував шляхтичу особисту недоторканність. Подальше розширення привілеїв шляхти було зумовлене посиленням її економічної ролі в зв’язку з розвитком фільваркової системи господарства.

Привілей Казимира 1447 р. поширив шляхетські права та вольності на руських феодалів усіх земель Великого князівства Литовського.

У 1454 р. під час війни з Тевтонським орденом шляхта домоглася від короля Казимира IV Цереквицького привілею, згідно з яким король був зобов’язаний обговорювати разом зі шляхтою законодавчі питання й не розпочинати війни без відома загальношляхетського з’їзду.

Нешавський статут 1454 р. підтвердив усі привілеї, які отримала шляхта окремих польських земель, і посилив значення сеймиків (місцевих з’їздів шляхти).

Пйотркувський статут 1496 p., який узаконив прикріплення селян до землі, зрівняв західноукраїнських феодалів — нащадків бояр колишнього Галицько-Волинського князівства — у правах з польськими шляхтичами.

2. Особливе місце в українському суспільстві належало духовенству, яке становило окрему суспільну верству населення. «Церковні люди» не підлягали світському суду, а в разі потреби їх судив церковний суд.

3. Третім станом, що в XIV — XV ст. виділився в окрему верству суспільства, були міщани. Ця верства також не була однорідною. На її вершині перебував патриціат (аристократичний прошарок), який складався з найбагатших та найвпливовіших купців і промисловців. Середньою ланкою міщанства було бюргерство — цехові майстри та торгівці середньої заможності. Основу соціальної піраміди міста становило міське поспільство, або плебс (ремісники, дрібні торгівці та селяни).

Характерною рисою міського життя була цехова організація. Відповідно до західноєвропейських зразків населення українських міст об’єднувалося в цехи: зброярів, будівельників, шевців, аптекарів. Кожен цех мав свій статут, органи управління з виборними «цехмайстрами» на чолі. Перша згадка про існування цехової організації в українських землях датується 1386 р. в одній з грамот йдеться про цех шевців Перемишля.

За польсько-литовської доби в містах, що знаходилгісь на сучасних територіях України, поширилося Магдебурзьке право. Першим містом, якому 1339 р. було надано Магдебурзьке право, стало місто Галицько-Волинського князівства Санок (нині територія Польщі). Згодом його було надано Львову (1356), Крем’янцю (1374), Києву (наприкінці 1498-го) та іншим містам. Упродовж XV — XVII ст. Магдебурзьке право стало основою життя значної кількості українських міст.

Поширення Магдебурзького права на українських землях мало важливе значення. Передусім воно забезпечило захист міського населення від свавілля королівських намісників і великих землевласників, сприяло формуванню сприятливих умов для розвитку ремесел і торгівлі.

4. Найнижчою верствою соціальної піраміди українського суспільства було селянство, яке, як і шляхта та міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, характеруповинностей його умовно поділяють на три групи:

1) чиншові селяни, або данники — сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш), були особисто вільними та економічно незалежними селянами-общинниками. У процесі формування фільваркової системи сільського господарства ця категорія селянства поступово зникала;

2) тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина) та державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо) були основними формами експлуатації цієї категорії селянства;

3) службові селяни — ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об’єднувалися в сотні, які очолювали сотники, і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.

У процесі еволюції українського суспільства, зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в кріпосну залежність. Сутність кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов’язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства.

Селяни реагували на процес закріпачення як пасивною непокорою (письмові скарги польському королю та литовському князю щодо зловживання шляхти; втечі на Подніпров’я; відмови від виконання панщини та інших повинностей тощо), так і активною протидією (напади на маєтки, знищення майна шляхтичів, убивство панів, організація повстань: у 1431 р. відбулися повстання селян Болотської волості на Поділлі, у 1490 — 1492 рр. — виступи під проводом селянина Мухи).

Водночас утечі селян на Подніпров’я в контексті загальносуспільних процесів XV ст. зумовили виникнення в соціальній структурі українського суспільства принципово нової верстви — козацтва, яка, поступово набираючи силу, стала впливовим чинником суспільного життя, активним учасником історичного поступу.

Зумівши швидко сконсолідуватись, українське козацтво виробило й власну форму державності, з чіткою вертикаллю доволі жорсткої, відносно демократичної (у межах тогочасних умов) як законодавчої, так і виконавчої, судової влади під назвою Запорозька Січ. Згодом саме Запорозька Січ стала оплотом і гарантом розвитку українського суспільства й бастіоном чергового етапу боротьби за його державність.

Вагоме історичне значення в духовній культурі українського суспільства литовсько-польської доби мала ситуація в релігійній сфері. Після того, як у 1299 р. київський митрополит переїхав до Владимира — Заліського, на початку XIV ст. намаганнями галицько-волинського князя Юрія І Львовича в 1303 р. було створено Галицьку митрополію, до складу якої ввійшли Володимирська, Перемишльська, Луцька, Туровська та Холмська єпархії. Першим галицьким митрополитом став грек Нифонт. Митрополію скасував патріарший собор 1347 р.

Вступаючи у 1340 р. на землю Галицької Русі, польські можновладці розуміли, що зберегти владу над країною східного християнства можна тільки через насильницьке насадження замість східного православ’я латинського католицтва. Під опікою польської латино-католицької держави на Галицьку Русь рушили домініканці й францисканці, закладаючи всюди щільну мережу своїх монастирів.

Разом зі східними православними єпископами скрізь ставилися латинські єпископи для католицьких парафій, яких ще не було. Замість православної Галицької митрополії в Галичі було створено Латинську митрополію, яку згодом було перенесено до Львова.

Казимир III шляхом колонізації галицьких земель поляками й німцями католицького віросповідання утверджував у Галичині католицизм. Саме за його правління було створено католицькі єпископські кафедри в Перемишлі, Галичі, Холмі, Володимирі. При цьому в 1370 р. він домігся від Візантії відновлення Галицької православної митрополії та висвячення митрополита, яким став єпископ Антоній (1370 — 1391). Водночас православна церква в Галичині з державної (за часів Галицько-Волинської держави) поступово перетворилося на другорядну, яку так-сяк терпіли.

Така складна релігійна та суспільно-політична ситуація в українських землях спонукала український православний люд вітати церковний протекторат з константинопольським патріархатом і політичний протекторат з Литовською державою. Ця країна, з її федеративним устроєм, тривалий час давала змогу українському суспільству зберігати рештки його державності; православна Церква користувалася всіма правами, які мала в Київській та Галицько-Волинській державі; українська православна шляхта брала участь у державному управлінні на українських землях, які зайняли литовці, а руська мова стала державною в Литовсько-Руській державі.

Цей процес було перервано Кревською унією 1385 р. Поступово становище православної Церкви стало загрозливим у зв’язку з католизацією державної влади: православну Церкву було витіснено на другорядне місце. Незважаючи на те, що законодавчих актів, які безпосередньо утискували б православну Церкву, ще не було, однак надання державною владою низки привілеїв лише католицькій шляхті погіршувало становище православних, громадянські права яких стали обмежувати.

Не додала позитиву й Городельська унія (1413), згідно з якою литовське боярство та шляхта наділялися правами й привілеями, якими користувалася польська шляхта, але за умови, що цими пільгами могли користуватися «тільки ті пани й бояри Литовської землі, які сповідували католицьку віру та підпорядковувалися Римській церкві». Городельський акт став провісником релігійної нетерпимості польської католицької державної влади до православних і змусив вищі стани приймати католицизм задля тих прав і привілеїв, які надавалися лише шляхті католицької віри. А зі зміною віри змінювалась і національна належність.

Дещо толерантнішою релігійна політика польської влади стала після проголошення Флорентійської унії (1439). Так, у 1443 р. під час князювання Владислава III було видано грамоту, якою утверджувалась церковно-обрядова рівноправність православних і католиків.

Помірковану щодо православної церкви політику здійснював і наступний великий князь литовський і король польський Казимир

IV Ягайлович. Це підтверджував виданий ним 1447 р. Віденський привілей, яким населення Литовсько-Руської держави зрівнювалося в правах з населенням коронних польських земель. Казимир IV до кінця свого тривалого правління (1492) не змінював терпимого ставлення до православної Церкви й православних. При цьому, не бажаючи залишати своїх численних православних підданих під впливом і верховенством московського митрополита, він у 1458 р. домігся відновлення православної митрополії в Києві.

Цей осередок церковного життя управляв діяльністю 10 єпископств, розташованих на українських і білоруських землях, і був підпорядкований безпосередньо константинопольському патріарху.

Зміни в політиці, релігійній сфері, економіці були тісно пов’язані із соціальними процесами. У XVI ст. процес оформлення шляхти в привілейований стан вступив у вирішальну фазу. У цей час у соціальній сфері відбулися важливі зрушення.

Остаточне соціальне розмежування й виділення шляхти в окремий стан відбулося після появи «Устави на волоки» (1557), яка віднесла до шляхти лише «бояр стародавніх», а решту витіснила на нижчі соціальні сходинки — до станів міщанства й селянства.

Під час Лівонської війни 1558 — 1583 рр. король Сигізмунд II Август, щоб привернути симпатії православних руських (українських) і білоруських феодалів Великого князівства Литовського на свій бік, зрівняв їх у правах з феодалами-католиками.

У 1574 р. польський король Генріх Анжуйський (1573 — 1574) був змушений підписати із сеймом «Пакет угоди» (Pacta conventa) і «Генріхові артикули», у яких він зрікався спадкоємної влади; підтверджував усі попередні привілеї, надані шляхті; гарантував свободу віросповідання дисидентам (тобто некатоликам); обіцяв не вирішувати жодних питань без згоди постійної комісії із 16 сенаторів, не оголошувати війни й не укладати миру без згоди сенату; скликати сейм кожні два роки не більш як на шість тижнів.

У разі невиконання якого-небудь з цих зобов’язань шляхта звільнялася від покори королеві. Так узаконювалося збройне повстання шляхти проти короля, так званий рокош (конфедерація). Рокош поновив старий принцип феодального права, на основі якого васал міг на законній підставі повстати проти феодала, який порушив свої зобов’язання щодо нього.

Усе це перешкоджало централізації польської держави й перетворювало Польщу на шляхетську республіку на чолі з виборним та обмеженим у правах королем. Формально всіх шляхтичів незалежно від майнового стану було проголошено рівними. Проте ця рівність була лише юридичною фікцією. Магнати володіли величезними латифундіями, мали свою адміністрацію, військо, обіймали найголовніші посади в державі тощо. Водночас переважна більшість шляхти була цілком залежною від них і часто перебувала в становищі простих слуг.

У середині XVI ст. разом з виокремленням, консолідацією, зростанням самоусвідомленості шляхти відбувався процес створення юридично оформленої системи її прав, привілеїв та обов’язків. Стосувалося це як українського суспільства загалом, так і окремих його верств.

Зокрема, Литовський статут 1566 р. остаточно скасував усі обмеження шляхетської земельної власності, закріпив за шляхтою законодавчі права й створив організоване представництво шляхти на загальнодержавних сеймах, які в цей час могли суттєво обмежувати великокнязівську владу.

Після Люблінської унії посилилася залежність руської (української) шляхти у Правобережній і Лівобережній Україні від магнатів, причому значну частину її було покатоличено й полонізовано.

Важливе місце в українському суспільстві посідало духовенство як окрема суспільна верства населення. Після Люблінської (1569) та особливо Берестейської церковної (1596) уній становище православного духовенства кардинально змінилося: після падіння в 1453 р. Константинополя було втрачено релігійну підтримку ззовні; світська влада дедалі активніше стала втручатись у церковні справи; у православ’ї поглибився інтелектуальний і культурний застій; посилюється наступ католицизму; з’явилися уніатські церкви, що поглибило розкол українського суспільства.

Такі зміни призвели до того, що православне духовенство втратило свої позиції, а католицьке стало панівною ідеологічною силою, яка несла народу, з одного боку, європейську культуру та цивілізацію, а з іншого — окатоличення, полонізацію, тобто денаціоналізацію українців.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання відбувалося зближення між різними верствами селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в кріпосну залежність.

Сутність кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов’язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства.

Литовські статути (1529, 1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тобто юридично закріплювала належність селян феодалу.

Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа та Третім Литовським статутом (1588).

Литовські статути — це кодекси феодального права Великого князівства Литовського (Литовсько-Руської держави), видані в XVI ст. у трьох основних редакціях, один з найкращих кодексів права свого часу, що діяв на староукраїнських і литовських землях. У Литовських статутах використано поточне законодавство, руське, римське, польське, німецьке та звичаєве право Литви, України-Русі тощо.

Упродовж XVI ст. було видано три Литовські статути.

Перший, або Старий, Литовський статут 1529 р. складався з 243 артикулів (за Слуцьким списком — 272), об’єднаних у 13 розділах, у яких було зібрано норми судово-процесуального, кримінального, цивільного та господарського права. Провідною думкою цього статуту був захист інтересів держави і, зокрема, шляхти, а особливо магнатів. Так, мисливський собака оцінювався вдвічі дорожче за «мужика тяглого».

Другий Литовський статут 1566 p., часом зважаючи на особливу роль волинської шляхти під час його укладання (367 артикулів у 14 розділах), здійснив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти), а також розширив привілеї рядової шляхти. До сейму були введені, поряд з вищою палатою (пани — рада), представники рядової шляхти — повітові посли. Цей кодекс був юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі й дальшого обмеження прав селянства (у містах діяло Магдебурзьке право).

Третій Литовський статут (488 артикулів у 14 розділах) 1588 р. був складений після приєднання Литви до Польщі (Люблінська унія 1569 p.). Він характеризувався засвоєнням багатьох польських юридичних понять у наново систематизованому й значно розширеному кримінальному й цивільному праві статуту, а особливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти та повному закріпаченні селян. Він став одним із джерел під час укладання кодексу московського царя Олексія Михайловича («Соборне уложення») в 1649 р.

Упродовж кількох століть Литовський статут був основним зведенням прав в Україні, навіть у тій її частині, яка була приєднана до Польщі, головним джерелом українського права в Гетьманській Україні й став важливим джерелом під час оформлення кодексу «Права, за якими судиться Малоросійський народ».

У Правобережній Україні Литовські статути діяли аж до їх скасування указом царя Миколи І 25 червня 1840 р. Деякі законоположення Литовських статутів були внесені до зведення законів Російської імперії й зберегли законну силу в Чернігівській і Полтавській губерніях аж до 1917 р.

Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана; селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном, заповідати або відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували впродовж 20 років.

Незважаючи на наявність усіх форм та ознак успішного державного адміністрування, в суспільстві Речі Посполитої не було єдності та злагоди. Натомість мали місце численні кризові періоди, які згодом значною мірою вплинули на саме існування Речі Посполитої. Зокрема, наприкінці XVI ст. українськими землями прокотилася хвиля активного протесту народних мас проти існуючих порядків. Основними причинами народного гніву були: посилення кріпосницького та національного гніту; агресивна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані «уходниками» та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Невдоволення українського суспільства політикою уряду Речі Посполитої виявилось у численних повстаннях. Одним з перших масових виступів було повстання під проводом Криштофа Косинського (1591 — 1593). Про нього, як і про багатьох інших козацьких ватажків, відомо мало, хоча 1586 р. він уже був одним з визначних запорозьких старшин. У 1591 р. Косинський вступив у конфлікт з білоцерківським старостою князем Янушем Острозьким, що переріс у збройне повстання широких мас українського народу.

У грудні того ж року Косинський очолив загін реєстрових козаків, який штурмом оволодів Білою Церквою. Ця подія стала сигналом до загального повстання. Козаки та селяни, міська біднота громили шляхту в усій Правобережній Україні, поповнювали загони Косинського, який успішно заволодів Трипіллям і Переяславом.

Стривожені розмахом повстання, феодали Речі Посполитої спішно стали збирати посполите рушення (шляхетське ополчення) й пішли на Трипілля, хоча завдяки дипломатичним маневрам повсталих прямого зіткнення з поляками вдалось уникнути. 1592 р. повстання розгорілося з новою силою, охопивши Волинь, Поділля, Брацлавщину, Київщину. Сам Косинський очолив похід на Київ і обложив місто. Феодали Речі Посполитої знову взялися до формування посполитого рушення, цього разу під Костянтиновом, на Волині, а найманців набирали аж в Угорщині.

Невдовзі (1 лютого 1593 р.) вони завдали повстанцям значної поразки під П’яткою (нині — село Чуднівського району на Житомирщині), після чого козаки змушені були прийняти умови миру, нав’язані поляками. Але Косинський не мав наміру складати зброю. Повернувшись на Томаківську Січ, він звернувся по допомогу до російського уряду та кримського хана й почав готуватися до походу. 4 травня 1593 р. сушею та Дніпром він піднявся до Черкас й обложив польський гарнізон міста. У ході жорстоких боїв під стінами міста Косинського було вбито, але повстанці добилися від командувача шляхетським гарнізоном князя О. Вишневецького почесного миру. Після боїв під Черкасами повстанці рушили на Київ і восени 1593 р. обложили місто. Але невдовзі надійшла звістка про те, що татарський хан напав на Томаківську Січ і зруйнував її. Повстанці були змушені знати облогу Києва, повернутися на Низ і будувати нову Базавлуцьку Січ. Але повстання фактично не припинилося й незабаром набуло ще більшого поширення.

Повстання під керівництвом Северина Наливайка (1594 — 1596). У жовтні 1594 р. спалахнуло антишляхетське повстання на чолі з козацьким ватажком Северином Наливайком, родом з Галичини. Деякий час він служив сотником у війську князя Костянтина (Василя) Острозького. Навесні 1594 р. за згодою князя він зібрав велике козацьке військо для оборони від татарського нападу. Того ж року С. Наливайко успішно відбив татар і рушив за ворогом у Молдову, де навіть узяв тодішню столицю цього князівства — Ясси.

Успішні дії козаків Наливайка викликати антитурецькі повстання в Молдові та Валахії, сприяли визвольній боротьбі народів цих князівств, яку очолив тоді Михай Хоробрий. Повернувшись в Україну, Наливайко пішов повстанським шляхом Криштофа Косинського. Він спрямував свої загони на Брацлав, куди 14 жовтня 1594 р. з’їхалась околична шляхта для звичайних судових засідань. Незабаром Брацлав узяли повстанці, і звістка про це поширилася Правобережжям, викликавши нові виступи проти гнобителів.

Уже навесні 1595 р. на території України вели боротьбу кілька десятків повстанських загонів, у лавах яких налічувалося понад 12 тис. осіб. Скориставшись з нечисленності ворожих військ (у цей час Річ Посполита вела війну з Туреччиною), Наливайко та його сподвижники заволоділи незабаром більшою частиною Правобережної України, Полісся, Навіть частиною Білорусі. Так, сам Наливайко командував військами, які здобули Слуцьк, Бобруйськ, Могилів. Однак Річ Посполита вже завершила перемогою війну в Молдові, і польські війська коронного гетьмана Станіслава Жолкевського вирушили в Україну.

Наливайко був змушений відступати з Білорусі на Волинь, звідти — на Подніпров’я, ведучи жорстокі бої з карателями в районах Лабуня, Браїлова, Острополя, Мацейович, Черняв, Любартова, Пикова, Усманського лісу та ін.

Оскільки дії Наливайка не були підтримані належно іншим козацьким ватажком, який спирався на старшину, — Грицьком Лободою, повстанці поствили на його місце Матвія Шаулу. Біля урочища Гострий Камінь карателі наздогнали повстанців і нав’язали їм генеральну битву. Саме тут під час жорстокого бою Наливайка було поранено, а М. Шаулі гарматним ядром відірвало руку. Загинуло також чимало повстанців. Але й поляки зазнали значних втрат. Проте, отримавши належне підкріплення, командувач польським військом Жолкевський знову став переслідувати повстанців, які пішли на Київ, а потім на Переяслав і Лубни. Йдучи разом із сім’ями, заворушники добре усвідомлювали перевагу війська ворога, тому хотіли прорватися до Росії, де й раніше знаходити притулок від польської шляхти. Але поблизу урочища Солониці (біля м. Лубни Полтавської області) їх наздогнали передові частини ворога. Повстанці були змушені прийняти останній бій.

З червня 1596 р. почався шалений обстріл табору, який тривав два дні. Від ворожої картечі загинуло понад 200 повстанців, чимало було поранено. Це викликало розкол у таборі. У ніч на 6 червня прихильники капітуляції схопили Наливайка, Шаулу й Шостака й видали їх Жолкевському, сподіваючись на мир. Але поляки зірвали переговори й зрадницьки увірвалися в табір, вирізавши майже 10 тис. осіб, переважно жінок і дітей. Лише частина повстанців на чолі з Кремпським вирвалася з рук карателів і попрямувала на Січ.

Самого Наливайка з його сподвижниками було привезено до Варшави. Майже всіх їх стратили, однак Наливайка катували ще понад 10 місяців, зрештою, стративши 20 квітня 1597 р. Жорстока розправа карателів з українськими повстанцями не зупинила народний рух, радше, навпаки, стимулювала до консолідації та загострила почуття помсти й національної самобутності.

Повстання кінця XVI ст. були першими широкими антифеодальними виступами селянсько-козацьких мас, вони мали характер національно-визвольної боротьби, яка в 20 — 30 роках XVII ст. набула нових форм і масштабів.

Після перемоги над турецько-татарською армією Османа II під Хотином у 1621 p., здобутої Річчю Посполитою насамперед завдяки 42-тисячному козацькому війську, уряд мав виконати свої обіцянки щодо збільшення козацького реєстру.

Однак і тут польська влада не вважала за потрібне дотриматися слова. Оскільки Туреччина зазнала поразки й небезпека війни з нею вже не загрожувала Речі Посполитій, було вирішено зменшити козацький реєстр до трьох — п’яти тисяч.

Самі запорожці в той час, незважаючи на заборони уряду, здійснювали блискучі вилазки на Стамбул, Трапезунд та інші турецькі й татарські міста на узбережжі Чорного й Азовського морів, вели успішні переговори про союз з Росією, Іраном, навіть Кримським ханством і Швецією.

Занепокоєний створенням козацької «окремої республіки», уряд Речі Посполитої почав готувати влітку 1625 р. черговий каральний похід проти козаків. У вересні цього ж року великий коронний гетьман Станіслав Конєцпольський разом з іншими магнатами на чолі 30-тисячного війська вирушив з Бара на Подніпров’я.

Повстання під проводом Марка Жмайла (1625). Перші сутички між карателями та козаками, яких очолював Марко Жмайло, відбулися під Каневом. Вдало відбившись від ворогів, повстанці відступили до Курукового озера, де завдали Конєцпольському відчутних втрат.

Це змусило командування польських військ піти на мирні переговори. На жаль, знову дали про себе знати суперечності між старшиною та рядовим козацтвом. У Жмайла було відібрано булаву й передано Михайлу Дорошенку, який підписав Куруківську угоду (1625 р.) між польським коронним гетьманом С. Конєцпольським і козацькою старшиною . Але при цьому Куруківська угода не задовольняла ні козацькі маси, ні польську шляхту, яка не змогла досягти відчутного успіху.

Повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила) (1630 — 1631). Уряд Речі Посполитої знову посилив тиск на козаків (не кажучи вже про широкі маси селян і міської бідноти), намагаючись зробити козаків підданими польській шляхті, вірним знаряддям в її руках.

У своїй політиці уряд Речі Посполитої спирався на угодовську політику частини козацької старшини. У той час гетьманом був Грицько Чорний (Михайло Дорошенко загинув у бою під Бахчисараєм у 1628p.). Чорний став справжнім прислужником Речі Посполитої й намагався викоренити «своєвільне» козацтво. Це стало поштовхом до нового повстання. Нереєстрові козаки обрали новим гетьманом Тараса Федоровича, більше відомого під прізвиськом Трясила. У березні 1630 р. він підступив зі своїм військом до Черкас, де йому видали зрадника Грицька Чорного й там же стратили за те, що «з ляхами тримав». Потім новий гетьман пішов під Корсунь, де одразу ж спалахнуло повстання реєстровців, значна частина яких підтримала Трясила, згодом зайняла Переяслав.

Успішні дії повстанців, чутки про їхні дипломатичні контакти з Росією, Кримом і Швецією, невдоволення найманців, яким не виплачували належні гроші, змусили польське військо на чолі з С. Конєцпольським розпочати переговори. Цього разу він знову вдало використав суперечності між різними угрупованнями повстанців і зрадницьку політику угодовськи налаштованих старшин. 8 червня 1630 р. було підписано Переяславську угоду, з якою Тарас Федорович не погодився і, обурений діями угодовців на чолі 10 тис. козаків, рушив на Січ. Про його подальшу долю в джерелах знаходимо лише поодинокі згадки.

Незважаючи на підписання мирної угоди в Переяславі, в Україні ще тривалий час відбувалися заворушення, велася партизанська війна проти карателів, але до 1631 р. повстання поступово припинилися.

Повстання під керівництвом Івана Сулими (1635 p.). Російсько-польська війна 1632 — 1634 рр. закінчилася перемогою Речі Посполитої й підписанням Поляновського мирного договору.

Після цього уряд Речі Посполитої знову посилив тиск на козаків, оскільки Османська імперія та Кримське ханство безперервно скаржилися на козаків, які «скурювали мушкетним димом» стіни Очакова, Тягині, Кафи, Козлова, Синопа, Трапезунда, Стамбула та інших міст, погрожували війною Речі Посполитій. Було вирішено приборкати козаків. З цією метою сейм Речі Посполитої ухвалив побудувати на берегах Дніпра фортецю. Вона мала перепиняти дорогу втікачам на Низ, не давати змоги спускати липові колоди по Дніпру, щоб будувати на Січі чайки й човни, перекрити головний шлях постачання запорожців провіантом і боєприпасами.

Незабаром французький інженер Боплан підшукав зручне місце для фортеці — на правому березі Дніпра, біля першого порогу (Кодацького), трохи нижче того місця, де Самара впадає в Дніпро. Він же разом з інженером Гектантом керував будівництвом фортеці, яка зросла за кілька місяців, і в середині літа 1635 р. була повністю готова. Вона отримала таку ж назву, як і поріг, тобто Кодак, і її відразу ж зайняв польсько-шляхетський гарнізон, яким командував французький офіцер Маріон.

Для козаків новозбудована фортеця була як більмо на оці, серйозно перешкоджаючи їхнім діям і обмежуючи можливості боротьби проти Речі Посполитої. Вихід був один — зруйнувати фортецю, розпочати нове повстання проти польської шляхти. Цю операцію очолив гетьман Війська Запорозького Іван Сулима.

Іван Сулима розробив блискучий план взяття Кодака. Він вирішив скористатися відсутністю коронного війська й частини реєстровців, які воювали зі шведами в Прибалтиці. У серпні 1635 р. вночі козаки непомітно вдерлися до фортеці й швидко оволоділи нею, перебивши гарнізон. А саму фортецю зруйнували. Але невдовзі завершилась війна в Прибалтиці, і коронне військо рушило в Україну, готуючись до боїв з повстанцями.

Злякавшись цього, частина старшини вирішила видати Сулиму уряду Речі Посполитої й по-зрадницьки захопила його разом з п’ятьма сподвижниками. Судиму засудили до страти. Почувши вирок, він попросив лише покласти в труну медаль, отриману від Папи Римського за визволення з турецької неволі християнських невільників. Подвиг славетного ватажка козаків оспівано в український народній думі.

Повстання 1637 — 1638 рр. Невдовзі після страти І. Сулими уряд Речі Посполитої відбудував Кодак і заходився «очищати» реєстр Війська Запорозького від бунтівників.

Це й стало приводом до нового повстання, яке спочатку очолив полковник реєстровців Павло Михнович Павлюк, відомий під прізвиськом Бут. У липні 1637 р. на раді в Каневі Павлюк виступив з програмою боротьби проти польської шляхти, за фактичне відокремлення від Речі Посполитої козацьких земель, починаючи від Києва до пониззя Дніпра.

Першу битву біля Сахнового мосту через Рось повстанці виграли, але 16 грудня 1637 р. їх обложили карателі М. Потоцького під Кумейками (між Черкасами та Каневом). Зав’язалася жорстока битва. 24 грудня 1637 р. повстанці вирішили припинити опір, їхніх ватажків було заарештовано й відправлено до Варшави. Там у лютому 1638 р. Павлюка було страчено.

Тим часом карателі заливали кров’ю Україну, узяли козаків у сталеві лещата, заборонивши їм навіть обирати старшину, бо ставили на провідні місця польських шляхтичів. Але святкувати феодалам перемогу було ще зарано. У відповідь на жорстокі репресії козаки обрали на Січі нового гетьмана Якова (Яцька) Острянина, який закликав український народ до продовження боротьби й почав очищати Подніпров’я й Лівобережжя від карателів. Крім того, активно діяли такі повстанські керівники, отамани та ватажки, як Д. Гуня, К. Скидан, Сокирявий, Солома, Бардаченко, Ріпка, Кукла, Скребець, Путивлець та ін.

Однак після перших успіхів повстанці зазнали поразок на Лубенщині, а потім під Жовнином (10 — 14 червня 1638 р.) і Старцем (початок серпня 1638 p.). Повстання було остаточно придушене. Багато борців за волю полягло зі зброєю в руках, зокрема Гуня, чимало разом із сім’ями знайшли притулок на території Слобожанщини (приміром, Острянин), а деякі переховувалися на Запорожжі.

Намагаючись узяти козацтво під контроль, польський уряд після придушення селянсько-козацьких повстань у січні 1638 р. ухвалив «Ординацію Війська Запорозького реєстрового», яка суттєво обмежила самоврядування реєстровців, але при цьому додала згуртованості та наполегливості в майбутній боротьбі українського народу.

Загалом же активні козацько-селянські виступи як кінця XVI, так і 20 — 30-х pp. XVII ст. стали свідченням визрівання гострої кризи у відносинах між українським суспільством і польською адміністрацією. Ця криза була зумовлена глибокими суперечностями між національними тенденціями розвитку українського суспільства й тими умовами, які насильницьким шляхом нав’язувались українству польською королівською владою в політичному, соціально-економічному, культурному, релігійному сенсі. Попри поразку, козацько-селянські виступи спряли зростанню самосвідомості українського суспільства, визріванню української національної ідеї як окремішності українства та українських етнічних земель, формуванню переконаності, що українство здатне зберегти й примножити історично виборені ними національно-культурні й суспільно-політичні права. Так, перші десятиліття XVII ст. чітко визначили, що українство перебуває на межі відвертого зіткнення з Річчю Посполитою. Таким зіткненням стала Українська національна революція середини XVII ст., що мала важливе значення для українського суспільства, ставши унікальним явищем української та загальноєвропейської історії. 

Резюме

Литовсько-польська доба — це період в історії українського суспільства, який охоплює часовий етап у майже три століття — із 40-х років XIV ст. до кінця 40-х років XVII ст., тобто від втрати державності до спроби її відродження на українських землях під час Української національної революції. Литовсько-польська доба доволі чітко поділяється на два історичних періоди — литовський, що характеризувався первісно збереженням автономних прав українських земель (князівств) у складі Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського, і польський період, характерними ознаками якого стала політика на майже повне підпорядкування українських етнічних територій соціально-економічним, політичним, культурним, релігійним тенденціям Королівства польського.

Етапами у звуженні, а надалі й ліквідації автономних прав давньоруських удільних князівств з кінця XIV — до середини XVI ст. стали унії — Кревська (1385 p.), Городельська (1413 p.), Люблінська (1569 p.), що укладалися в умовах внутрішньої нестабільності, фактично громадянської війни в Литовській державі й водночас військово-політичного протистояння Литви та Польщі щодо українських земель. Люблінська унія 1569 p., яка привела до повного об’єднання Литви й Польщі у федеративну державу — Річ Посполиту, стала початком особливо драматичного та суперечливого періоду розвитку українських земель, коли на порядку денному стали збереження самобутності українства та можливість його подальшого розвитку як організованої спільноти.

Так, якщо, з одного боку, інкорпорація українських етнічних територій до Польської держави сприяла розвитку господарства, торгівлі і в цьому сенсі, певному економічному прогресу українських земель, то, з іншого боку, у суспільному сенсі українство підпадало під соціальну й етнополітичну стратифікацію, негативними наслідками якої було покріпачення селянства (Литовські статути 1529, 1566, 1588 pp.), а для панівних прошарків (магнатів, шляхти, духовенства православного віросповідання) — обмеження державних та адміністративних прав. Українське суспільство опинилося перед загрозою перетворення на селянську націю за умов, коли населення міст (як державних, магнатських, так і тих, що підпадали під Магдебурзьке право й, здобуваючи певні автономні права, перетворювалися на центри ремесла й культури) було представлено в своїй основній масі неукраїнськими національними групами. Православні українці не допускалися до ремісничих цехів та управлінських структур міст, були обмежені в можливості користуватися здобутками міської цивілізації.

До етнополітичного й соціального гніту українців додавався релігійний і культурний гніт як насильницьке покатоличення, утиски православної церкви, обмеження права отримувати освіту рідною мовою. Берестейська унія 1596 р. не тільки не вирішила релігійного питання через утворення греко-католицької церкви, а й загострила його, призвівши до соціального та релігійного розшарування українського суспільства.

На захист прав і вольностей українства виступало козацтво як унікальний соціальний прошарок, що, поступово набираючи силу, перетворився на впливовий та активний чинник історичного поступу суспільства. Зумівши швидко сконсолідуватись, українське козацтво створило й власну форму державності з чіткою вертикаллю доволі жорсткої, відносно демократичної законодавчої, виконавчої, судової влади під назвою Запорозька Січ. Згодом саме Січ стане оплотом і гарантом розвитку українського суспільства й бастіоном чергового етапу боротьби за його державність.

Наприкінці XVI — у 20 — 30 pp. XVII ст. — прокотилася хвиля постійних козацько-селянських виступів за права й вольності української спільноти. Попри поразку вони спряли зростанню самосвідомості українського суспільства, визріванню української національної ідеї, переконаності, що українство здатне зберегти й примножити історично виборені національно-культурні та суспільно-політичні традиції. Козацько-селянські заворушення стали прологом загальнонаціонального виступу українства — Української національної революції як події, що відкрила перспективи розвитку українського суспільства, стала унікальним явищем української та загальноєвропейської історії. 

Терміни і поняття

Унія

Привілей

Магнат

Митрополія

Експансія

Сейм

Феодал

Фільварок

Латифундія

Посполиті 

Питання для перевірки знань

1. Назвіть причини та особливості встановлення литовського панування на територіях Галицько-Волинської держави.

2. Розкрийте головні тенденції взаємовідносин литовської влади та українського суспільства.

3. Проаналізуйте й порівняйте етнонаціональну та релігійну політику за часів литовського та польського панування на українських землях.

4. Назвіть найвідоміші руські (українські) князівсько-магнатські роди, визначте їх роль в історії українського суспільства.

5. Покажіть роль і значення селянсько-козацьких повстань наприкінці XVI — на початку XVII ст.

6. Розкрийте історичне значення формування українського козацтва й утворення Запорозької Січі.

7. Проаналізуйте, яке значення мало проголошення Люблінської та Берестейської уній.

8. Які масштабні битви, що вплинули на долю як українського, так і литовсько-польського суспільства, відбувалися в період, що розглядається?

9. Назвіть найвідоміших гетьманів періоду литовсько-польської доби. Дайте оцінку їхньої діяльності. 

Завдання для індивідуальної роботи

1. Підготуйте есе з історіографії сучасних наукових досліджень періоду литовсько-польської доби в історії українського суспільства.

2. Відвідайте Національний музей історії України та ознайомтесь з матеріалами, присвяченими періоду литовсько-польської доби в історії українського суспільства. Результати власного дослідження оформіть у вигляді письмової аналітичної роботи.

3. Проаналізуйте та занотуйте хронологію інкорпорації українських земель Литовським князівством і Польщею, їх включення до складу «Республіки Обох Народів» і невизнання руського (українського) народу як третього рівного в Речі Посполитій. 

Література для поглибленого вивчення

1. Андрущенко В. Л., Федосов В. М. Запорозька Січ як український феномен. — К.: Заповіт, 1995. — 173 с.

2. Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Непринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. — К.: Наукова думка, 1995. — 374 с.

3. Енциклопедія історії України. — К.: Наукова думка, 2003 — 2009. — Т. 1 — 7.

4. Історія України в особах IX — XVIII ст. — К.: Україна, 1993. — 396 с.

5. Литвин В. М., Мордвінцев В. М., Слюсаренко А. Г. Історія України: Навч. посібник. — К.: Знання, 2008. — С. 957.

6. Полонсъка-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. До середини XVII століття. — К.: Либідь, 1992. — Т. 1. — 588 с.

7. Ульяновський В., Крижанівсъкий О., Плохій С. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3-х кн. — К.: Либідь, 1994.

8. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3-х т. — К.: Наукова думка, 1990 — 1991.