Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

2.2 Польська експансія на українські землі. Утворення Речі Посполитої

Хронологічно масова польська експансія на українські землі розпочалася після подій 1340 р. Боярська змова, унаслідок якої в квітні 1340 р. загинув галицько-волинський князь Юрій И Болеслав, стала своєрідним сигналом до вторгнення Польщі в українські землі.

Експансія відбувалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини. Захопивши Львів і пограбувавши княжий палац на Високому Замку, польський король Казимир III готував розширення агресії з метою заволодіння землями краю. У відповідь місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, покликавши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом. Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство польського короля. Завдяки цьому на деякий час на теренах колишнього Галицько-Волинського князівства виникли два державних утворення: Волинське князівство, на чолі якого стояв князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, і олігархічна боярська автономна республіка в Галичині, правителем якої був «управитель і староста Руської землі» Дмитро Дедько.

По смерті 1344 р. Дмитра Дедька активувалася боротьба Польщі, Угорщини та Литви за спадщину Галицько-Волинського князівства. Уклавши мир з хрестоносцями, домігшись нейтралітету Золотої Орди, Казимир III розпочав 1344 р. другу широкомасштабну експансію в українські землі. Ідеологічним підґрунтям вторгнення стало поширення католицизму на Схід. Саме тому король проголосив себе «щитом християнства», а завойовницький напад на Русь назвав хрестовим походом проти язичників-литовців і схизматиків-православних.

У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу підтримувала Угорщина, а Литву — місцеве українське населення, польська держава підпорядкувала собі Галичину й частину Волині. У результаті до коронних польських земель було приєднано майже 52 тис. кв. км з населенням 200 тис. осіб, що збільшило територію Польщі майже в 1,5 рази.

Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд із самого початку намагався зробити його своєю провінцією, нав’язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ’я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та протидію місцевого населення.

Черговий історичний поворот у долі Галичини відбувся 1370 p., коли після смерті Казимира внаслідок династичної угоди цей край перейшов під владу Угорщини. Однак після укладання Кревської унії (1385) Польща знову набрала сили й 1387 р. остаточно приєднала Галичину до своїх володінь. Кревська унія була першою спробою Польщі поглинути Велике князівство Литовське, проте активний опір литовської, української та білоруської знаті перешкодив втіленню цього задуму. Опозицію очолив литовський князь Вітовт, але і йому після нищівної поразки від татар 1399 р. довелося дати присягу на вірність польському королю Ягайлу. У 1401 р. він підписав Віленсько-Радомську унію, відповідно до якої великокняжа влада в Литві та її землі, зокрема й українські, після смерті Вітовта мусили повернутися до Ягайла.

Перемога Великого князівства Литовського в битві під Грюнвальдом суттєво зміцнила його політичні позиції. Польща, не бажаючи розриву польсько-литовської унії, пішла на певні поступки Литві. У 1413 р. між Ягайлом і Вітовтом було укладено Городельську унію, згідно з якою Польща визнавала право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського. При цьому українські землі після смерті Вітовта не повинні були переходити під владу польського короля, як це передбачалося Віленсько-Радомською унією, а залишались у складі Литовської держави. Проте Польща не відмовилася від поглинання Великого князівства Литовського, вона лише змінила тактику. Багаторічні намагання через зовнішній тиск розширити сферу польського впливу на литовські території поступилися місцем спробі вирішити цю проблему іншим шляхом, зсередини — через литовську еліту. Саме тому однією з умов Городельської унії було зрівняння у правах шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Литовські феодали-католики на противагу православним отримали право повністю розпоряджатися своїми земельними володіннями (до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер), а також обіймати державні посади.

Городельська унія, забивши два клини між православними та католицькими феодалами, православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, викликала в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний і національно-релігійний гніт.

Після смерті Вітовта князівський стіл у Литві посів Свидригайло. Зміна князя спонукала Ягайла в 1431 р. вирушити на чолі великого польського війська на Волинь з метою щонайбільшого проникнення в українські землі. Чергове польсько-литовське протистояння закінчилося перемир’ям, відповідно до умов якого Західне Поділля відходило до Польщі, а Східне — залишалося під контролем Великого князівства Литовського. Завоювання супроводжувалось активною полонізацією. Зокрема, утворено три воєводства — Руське, Белзьке та Подільське, у яких з 1434 р. було запроваджувалося польське право, нав’язувався польський адміністративний апарат, створювалося шляхетське самоврядування.

У другій половині XV — на початку XVI ст. стали розгортатися процеси централізації, посилився вплив Польщі, Велике князівство Литовське занепадало. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, невщухаюча боротьба за великокнязівський престол поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по допомогу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовські переговори закінчилися 28 червня (15 липня за новим стилем) 1569 р. компромісом — укладанням Люблінської унії, згідно з якою:

• Польське королівство («Корона Польська») і Велике князівство Литовське, Руське й Жмудське («Литва») об’єднувалися в конфедеративну державу Річ Посполиту, що означало «Республіка Обох Народів» (проіснувала до третього поділу Польщі в 1795 p.);

• об’єднання держав очолював виборний король (своєрідний довічний президент);

• глава Речі Посполитої відтепер носив титул «Король Польський і великий князь Литовський, Руський, Прусський, Мазовецький, Жемойтський, Київський, Волинський, Підляшський і Ліфляндський»;

• «Республіка Обох Народів» мала єдиний сейм (нижню палату парламенту) та єдиний сенат (верхню палату парламенту);

• вищим органом державного управління був сейм. Він складався із сенату, до якого входили король, вищі адміністративні й духовні особи та ізби (палати) послів, які обиралися на земельних сеймиках (зборах) шляхти;

• сенатори — воєводи, каштеляни, католицькі й уніатські єпископи — займали свої посади довічно. Щодо сейму, то його депутатів («послів») обирала шляхта по два від кожного повіту; крім того, своїх представників у сейм направляли обидві столиці — Краків і Вільно;

• сейм мав скликатися один раз на два роки й засідати у Варшаві. Він ухвалював закони, а його постанови — «конституції», мали силу на всій території Речі Посполитої. При цьому право будь-якого депутата скасувати постанову сейму, прийняту навіть переважною більшістю голосів (горезвісне Liberum veto — «ліберум вето»), давало змогу блокувати рішення, що не відповідали інтересам литовських або польських магнатів і шляхти.

Під час укладання унії не обійшлося без значних територіальних поступок з боку Литви. Зокрема, польські магнати домоглися від Сигізмунда II Августа видання універсалу, за яким південні воєводства ВКЛ — Київське, Волинське й Подільське, а також західне воєводство — Підляшшя (з містами Вельськ і Білосток) — увійшли до складу Польського королівства.

Ініціатива такого переходу виходила з обох боків: магнати й шляхтичі цих воєводств сподівалися, що польські війська захистять їх від набігів кримських татар ефективніше, ніж запорозькі козаки й литовці; своєю чергою, польські феодали бажали брати участь у колонізації степів — «дикого поля».

Загалом наслідки Люблінської унії для України та українського суспільства були значними. Зокрема:

• Україна була розірвана: більша її частина відійшла до Польщі — Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За Великим князівством Литовським залишилося тільки Берестейське воєводство. При цьому частина українських земель перебувала під владою Угорщини, Молдови, Московського царства;

• Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що зберігались у формі автономії у Великому князівстві Литовському;

• українські землі Речі Посполитої були поділені на шість воєводств: Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Белзьке. У подальшому національно-політичне життя України зазнало важких змін;

• польська шляхта вороже ставилася до всього чужого, і перед українцями постала дилема: або боротися за свободу, або полонізуватися. Поступово польське право, мова, католицизм поширилися так само, як у Галичині. Майже відразу після Люблінської унії польським феодалам роздавали землі на Київщині, Брацлавщині, Задніпров’ї;

• в Україні з’явися величезні латифундії польських магнатів Замойських, Тарнавських, Конецпольських, Потоцьких, Калиновських, Жолкевських та інших, які були необмеженими володарями своїх областей і безжалісно експлуатували природні багатства України. Усе це посилило соціальне та національного гноблення України, що зумовило активізацію визвольної боротьби українського народу.

Принципово важливими міжнародними наслідками Люблінської унії було:

• король Сигізмунд-Август затвердив об’єднання герцогства Пруссії з Бранденбургом, що означало появу нової німецької держави, яка згодом відіграла величезну, причому суто негативну роль в історії як Речі Посполитої, так і Московського царства;

• було фактично визнано конфедерацію Литви й Польщі з боку інших країн як єдиної держави, не зважаючи на те, що в середині Речі Посполитої існував чіткий поділ на Корону й Литву.

Підсумовуючи процес експансії Польщі в українські землі, фактичне поглинання Польщею Литви та утворення Речі Посполитої, слід зазначити, що польська політика наприкінці XIV — у середині XVI ст. суттєво відрізнялася від литовської, оскільки за основу свого курсу поляки одразу взяли тотальну католизацію, полонізацію та колонізацію краю, що спричинило різке загострення релігійних, соціальних та етнічних проблем.