Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія українського суспільства

ТЕОРЕТИКО МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ВСТУП ДО КУРСУ «ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА»

1. Історія українського суспільства як наука, її предмет. Значення дисципліни в підготовці фахівців економічного та юридичного профілю.

2. Методологія й методи вивчення дисципліни «Історія українського суспільства».

3. Структура та логіка курсу.

Резюме

Терміни і поняття

Питання для перевірки знань

Завдання для індивідуальної роботи

Література для поглибленого вивчення

Вивчивши матеріал цієї частини курсу, студент знатиме:

• предмет вивчення дисципліни, її функціональне спрямування в підготовці фахівців економічного та юридичного профілю;

• сучасні методологічні підходи і методи вивчення дисципліни;

• структуру та логіку курсу, а також умітиме:

• чітко формулювати проблеми з історії українського суспільства; швидко й ефективно знаходити літературу для опанування проблем, які вивчаються в курсі дисципліни;

• орієнтуватись у хронології та постановці проблем курсу;

• проводити самостійні наукові дослідження з тематики дисципліни. 

1. Історія українського суспільства як наука, її предмет. Значення дисципліни в підготовці фахівців економічного та юридичного профілю 

Історія українського суспільства — це країнознавчий напрямок загальної історії, спрямований на аналіз становлення та розвитку суспільства України в його історичній ретроспективі від стародавніх часів до сучасності.

Викладене становить змістовну частину курсу, а, отже, є його предметом.

Предмет — поняття, що означає певну цілісність, виокремлену зі світу об’єктів людського пізнання, у нашому випадку, у сфері історії. У менш строгому значенні предмет ототожнюється з поняттям об’єкта або речі. Проте в суспільних науках поняття предмет та об’єкт мають різні дефініції.

Об’єкт — це одиниця даних або визначальний елемент у системі знань, які формують предмет. Отже, об’єкт — це більш конкретизоване поняття, яке характеризує напрям дисципліни.

Об’єктом вивчення історії українського суспільства є націогенетичні, політичні, соціально-економічні, культурологічні та інші процеси, які характеризували сутнісні риси й тенденції українського суспільства на найбільш визначних етапах його становлення й розвитку — від давнини до сучасності.

Важливо зазначити, що реалізація суспільних процесів неможлива без діяльності суб’єктів як спонукальних або рушійних чинників історії. Так, окреслення й аналіз суб’єкта є невід’ємною (поряд з об’єктом) складовою предмета історичної дисципліни.

Суб’єктом будь-якої історичної дисципліни, зокрема й історії українського суспільства, є держава, народ, індивіди, лідери, які безпосередньо впливали на зміст, спрямованість націогенетичних, політичних, соціально-економічних, культурологічних процесів, що характеризували розвиток суспільства.

Отже, якщо узагальнити сказане та сформулювати більш розгорнуте поняття предмета історії українського суспільства, то це — самостійна історична дисципліна, що вивчає тенденції націогенетичних, політичних, соціально-економічних, культурологічних процесів, а також діяльність державних і громадських інституцій, визначних осіб, які характеризували розвиток суспільства України від найдавніших до нинішніх часів і формували його історію. Важливою складовою дисципліни є вивчення властивих тому чи іншому історичному періоду політичних ідей, поглядів, течій, рухів, які впливали і продовжують впливати на ментальність українського народу, його суспільні цінності, культуру, традиції, визначаючи, таким чином, місце українського народу в загальносвітовому цивілізаційному розвитку.

Зазначимо, що історія посідає надзвичайно вагоме місце в системі гуманітарних дисциплін університетської освіти. Вона поряд з іншими спеціальними дисциплінами забезпечує фундаментальну, усебічну підготовку молодих спеціалістів.

Якщо конкретизувати функціональне спрямування історії українського суспільства в системі вищої освіти бакалаврського рівня, то одним з її найважливіших завдань є поглиблення пізнавальних, інтелектуальних здібностей майбутніх фахівців. Тобто, однією з провідних функцій історії взагалі й історії українського суспільства зокрема є пізнавальна, або інтелектуально-розвиваюча функція.

Так, вивчаючи історію свого народу, пізнаючи її у взаємозв’язку зі світовою історією, людина долучається до культури свого народу та світової культури. Історія щонайбільше розширює світогляд людини, межі її знань про суспільство, світ, умови та шляхи його розвитку, збагачує загальну освіченість та ерудицію. Без знання історії, як свідчить практика, не може бути цілісної, логічно побудованої системи економічних, філософських, соціально-політичних, правових поглядів. Як зазначав з цього приводу російський письменник і публіцист М. Чернишевський, «...можна не знати тисячі наук і все ж таки бути освіченою людиною, але не любити історії може тільки людина, абсолютно не розвинута розумово». Так, вивчення історії дає людям історизм мислення — одну з передумов глибоких суспільних знань і, відповідно, активної цілеспрямованої діяльності.

Усе це набуває особливого значення для молодого покоління, на долю якого випала почесна місія розбудовувати незалежну Українську державу. Формування чітких перспектив розвитку держави й суспільства на основі фундаментальних знань і з урахуванням здобутків і прорахунків минулого викликає неабияку соціальну потребу в історичному пізнанні. Саме історичне пізнання виконує роль підґрунтя соціальної самосвідомості суспільства, його соціальної пам’яті. Відмова суспільства від його історії, усього того, що створювало сенс і мету діяльності попередніх поколінь, породжує бездуховність, втрату історичної пам’яті. Історія — це колективна пам’ять народу. Позбавлений історичної пам’яті народ неминуче деградує, перетворюється на манкурта.

Без минулого немає сучасного, а, відповідно, не може бути й майбутнього. З цим пов’язаний ще один соціальний бік історичного пізнання, а саме — потреба суспільного передбачення. Історичні знання допомагають уникнути фаталізму, окреслити чіткі шляхи самовідновлення й прогресивного розвитку суспільства. У комплексному вимірі йдеться про практико-політичну функцію історії як науки, що дає змогу аналізувати сучасні процеси та передбачати їх можливий розвиток у майбутньому відповідно до економічних, політичних, націогенетичних та інших процесів у минулому.

Так, вивчення історії українського суспільства допоможе майбутньому фахівцю отримати теоретичні знання про форми та характер політичної влади, суспільно-політичних рухів, діяльності політичних лідерів, які характеризували розвиток українського суспільства в минулі часи, використати ці знання для розуміння сутності процесів в Україні в сучасних умовах. Знати історію українського суспільства, розуміти передумови й наслідки тих тенденцій, які характеризували його стан у минулому, означає формувати науково обґрунтоване бачення національних інтересів і потреб розвитку України й на перспективу.

Слід наголосити й на практичному значенні вивчення історії українського суспільства безпосередньо для підготовки фахівців у галузі економіки й права. Кожному відомі взаємозв’язок і взаємозалежність економіки та політики, політики й права, економічної та політичної історії, а також об’єктивність більш глибокого усвідомлення сутності назрілих економічних і правових реформ через сприйняття їх витоків і розуміння політичних процесів минулого. Так, знання закономірностей і сутності політичних процесів дає змогу фахівцю-економісту передбачити, спрогнозувати можливі варіанти розвитку економічних процесів, уникнути як форсування деяких з них, так і зволікання із здійсненням необхідних щодо них радикальних заходів — тенденцій, що можуть мати однаково непередбачувані негативні наслідки.

Так, інтелектуально-розвиваюча й практико-політична функції зумовлюють особливе місце історії в системі підготовки спеціалістів вищої школи. Додамо до цього й виховну функцію історичної дисципліни, пов’язану з формуванням патріотично орієнтованої свідомості, політичної культури, активної громадянської позиції молодого покоління.

Патріотичене виховання історією здійснюється за умов усвідомлення молодими людьми героїки минулого, насамперед, в аспекті боротьби українського народу за незалежність; гуманізму ідей, які зумовлювали самовідновлення й розвиток українського суспільства; демократизму традицій і буття українців — підходу, що дає змогу сучасному поколінню не тільки сприймати себе як частину унікальної української нації, а й долати політичні, ідеологічні, ментальні, культурні розбіжності, які ще досі регіонально роз’єднують представників суспільства.

Останнє невід’ємно пов’язане з формуванням політичної культури як частини інтелектуального розвитку, історичної та політичної свідомості людини. Так, політична культура як особливий вид культури суспільства об’єднує в собі низку важливих етичних норм, зокрема, терпимість до доказів опонента, уміння його вислухати, чесність, людську порядність у виборі засобів боротьби — лінії поведінки, що відповідно до історичного досвіду є важливим підґрунтям соборності нації та держави.

Укажемо й на чинник активної громадянської позиції як результат історичної свідомості молодого покоління. Йдеться про прагнення молодого спеціаліста сприяти розвитку суспільства й держави, зробити реальний внесок у реалізацію національних інтересів України, що, будучи започатковані героїчним минулим, визначають його державницьке сьогодення і майбутнє.

Загалом же, з погляду на функціональне спрямування, історія українського суспільства як дисципліна має сприяти інтелектуальному та моральному розвитку особистості, громадянськості, збереженню виправданих традицій, формуванню самостійного творчого мислення, позитивного ставлення до активної суспільно-корисної діяльності молоді як майбутніх спеціалістів, патріотів і дієвих громадян України. 

2. Методологія й методи вивчення дисципліни «Історія українського суспільства» 

Кожна наукова дисципліна має свої особливості, властиві їй методи дослідження та методичні принципи підтвердження істини. Історична наука не є винятком.

Методологією історичної науки є теорія пізнання історичного процесу, сукупність пізнавальних принципів і методів дослідження, що реалізуються в практиці історичного пізнання.

Наведене визначення відображає комплексність підходу до реалізації історичного дослідження й досягнення історичної істини. Водночас кожна зі складових поняття «методологія» (теорія пізнання, пізнавальні принципи, методи дослідження) зберігає значний рівень самостійності у формуванні історичної свідомості, а, отже, викликає потребу з’ясувати їх зміст і ступінь взаємозумовленості в процесі історичного пізнання.

Так, щодо теорії пізнання історичного процесу, то в найбільш загальних рисах це філософська позиція, а також система логічно побудованих історико-політичних знань (підходів) щодо закономірностей розвитку загальносвітової історії.

Зазначимо, що за радянських часів аналіз суспільно-історичних явищ здійснювався лише на діалектико-матеріалістичних засадах і в межах формаційної теорії як системи сприйняття процесу розвитку людського суспільства через послідовну зміну суспільно-політичних формацій. Попри деякі раціональні моменти, а саме: діалектичний метод і певну комплексність дослідження (як визначення сутності формацій людської цивілізації через відповідність соціально-економічних засад суспільства політичним), такий підхід не був позбавлений серйозних вад, які обмежували можливості дослідника достовірно сприймати історію. Це — схематизація минулого через сприйняття зумовленості історичного прогресу виключно марксистсько-ленінськими постулатами класової боротьби й революції; практична відмова від багатовимірного висвітлення історичного розвитку країн і народів унаслідок недостатньої уваги до культурних, ментальних та інших чинників. Формаційний підхід не давав можливості вийти за рамки теорії й практики побудови соціалізму, ідеологізуючи аналіз усіх сфер життя суспільства, зокрема, політики, економіки, виховання, освіти та ін.

Відхід від жорстко ідеологічних засад сприйняття історичного процесу дав змогу вітчизняним історикам збагатити своє уявлення про теорію пізнання історичного процесу іншими методологічними підходами як здобутками світової суспільно-політичної думки. Серед них цивілізаційний підхід, теорія ментальностей, прогресистське сприйняття історії, політологічний, синергетичний, хвильовий та інші підходи. Кожний з них має свої витоки, своїх прихильників, свої напрацювання в осмисленні історичних явищ. Це поглиблює уявлення про теоретичні, концептуальні основи пізнання історії, хоча, навряд чи може пов’язуватися з розробкою універсальної дослідної парадигми на основі однієї з них.

Так, щодо цивілізаційного підходу історичного дослідження, то він певною мірою знаходив відображення вже у філософії Геракліта, Платона, Арістотеля, індійських мислителів. Його розвитку в різні часи приділяли увагу Джамбатиста Віко, О. Шпенглер, частково Дж. Тойнбі, Ф. Бродель, М. Я. Данилевский, Л. Н. Гумильов та інші. В основі цього підходу (або теорії) — сприйняття історичного прогресу як сукупності розвитку окремих соціальних цивілізацій (циклів). Серед надбань — спеціальна увага соціокультурним аспектам історії. Такий підхід і метод дослідження відображає певну логіку розвитку людської спільноти, хоча водночас не враховує те, що циклічний розвиток вимагає повної внутрішньої замкнутості, а жодна цивілізація не може існувати ізольовано від впливу іншого світу.

Щодо прогресистської теорії (або методу) сприйняття історичного процесу, то вона, зародившись ще в епоху Просвітництва, знайшла в подальшому своїх прихильників як у XIX (С. М. Соловйов, В. Й. Ключевський, М. І. Костомаров), так і XX (К. Ясперс, Ф. Фукуяма) століттях. Відповідно до неї суспільство покликане йти шляхом прогресу від гіршого до кращого, від дикунства до цивілізації. Вносячи класифікацію й порядок в осмислення багатовимірності соціального буття, ця теорія передбачає бескінечне накопичення інформації про життя та розвиток суспільства, хоча водночас не здатна на виокреслення всього комплексу спонукальних чинників прогресу як пояснень наявності регресивних поряд з прогресивними елементів на кожному етапі розвитку людської цивілізації.

Заслуговують на увагу й інші підходи як новітні напрацювання в сфері методології історичної науки. Це політологічний підхід, спрямований на порівняння політичних систем, а, отже, й на розробку висновків щодо історичних і політичних процесів різних часових і суспільно-політичних просторів; теорія ментальності, що передбачає введення в науковий обіг значної кількості історичних джерел щодо повсякденного життя людей, їхніх думок, почуттів і, таким чином, реконструювання минулого через погляди людей окремих історичних періодів; синергетичний підхід, що розглядає динаміку складних соціальних організацій як процес періодичного прискорення й уповільнення розвитку, а також розпаду та відтворення його суспільноутворюючих елементів; хвильовий підхід, що акцентує увагу на хвилеподібному, а подекуди й альтернативному характері складних соціальних систем та ін. Специфікою всіх цих підходів є те, що вони урізноманітнюють бачення й у цьому сенсі можливість аналізу суспільно-політичних процесів, потребуючи водночас або подальшого диференційованого розгляду окремих сторін людського буття, або, навпаки, доповнення уявлення про нього додатковими даними з метою отримання цілісної картини розвитку суспільства.

Так, щодо сучасного методологічного плюралізму теорії пізнання, то його вагомість для історичної науки може полягати не в механічній заміні однієї (скажімо, формаційної) теорії іншою, а в раціональному поєднанні, синтезі напрацювань кожної з них. Показово, що всі названі вище теоретичні розробки можуть взаємодоповнювати одна одну. Знання й розуміння різноманітних підходів до вивчення історичного процесу дає змогу долати односторонність у вивченні історії, не допускає догматизму уявлень, сприяє науковому підґрунтю у формуванні історичної істини.

Щодо добору відповідних теоретичних підходів, то вони, на прикладі історії українського, як і будь-якого іншого суспільства, значною мірою залежать як від конкретики проблеми, яка розглядається, її структури (взаємозв’язку з однією чи кількома сторонами суспільного життя), часового виміру (дослідження в межах одного чи кількох історичних періодів) та ін., так і від творчої ініціативи дослідника, який ставить перед собою завдання досягти певного рівня історичних знань. Подолання суб’єктивізму поглядів здійснюється через взаємозумовленість історії пізнання й інших компонентів методології історичної науки, особливу роль серед яких відіграє система пізнавальних принципів і методів історичного дослідження.

Зазначимо, що сучасна історична (насамперед вітчизняна) наука спирається в реалізації своїх завдань на перевірені практикою принципи дослідження — детермінізму, цілісності, об’єктивності, історизму, альтернативності, кожний з яких, маючи своє змістовне наповнення, утворює водночас єдину, внутрішньо взаємопов’язану компоненту методології історичної науки, яка впливає на спрямованість теоретико-методологічних уявлень.

Так, щодо принципу детермінізму, то він передбачає розгляд будь-яких суспільно-політичних процесів, явищ, тенденцій, зокрема й тих, що характеризували історію суспільства України, крізь призму причинно-наслідкових зв’язків, що зумовлювались особливостями соціально-економічного й політичного розвитку держави, нації, суспільства на попередніх історичних етапах, зумовлюючи водночас стан і розвиток суспільної організації на його наступному етапі.

Водночас мова може йти про включення до сфери історичного аналізу принципу детермінізму як вимоги врахування взаємозв’язку та причинної зумовленості внутрішніх і зовнішніх, об’єктивних і суб’єктивних чинників, які впливали на формування соціально-економічних, політичних, націогенетичних процесів і, таким чином, на специфіку суспільства на всіх етапах його розвитку.

Важливим методологічним принципом, який доповнює позиції детермінізму, є принцип цілісності. Він дає змогу реалізувати багатовимірний підхід до аналізу суспільно-політичних проблем і процесів з урахуванням впливу на них як ідейних, політичних, культурологічних, так і економічних чи соціальних чинників. На прикладі, скажімо, державних тенденцій суспільства, зокрема українського, це передбачає врахування як ідейно-політичних традицій минулого, так і політичних підходів, практики реальної діяльності, що дає можливість досягти реальних соціально-економічних змін тих сил, які виступають від імені держави в умовах сьогодення. В основі принципу цілісності — об’ємне бачення історії як процесу, що формується з багатьох факторів і вимагає їх цілістного врахування задля реального відображення й аналізу особливостей суспільно-політичного життя, його витоків і перспектив у майбутньому.

Зазначене досягається й завдяки активному застосуванню в історичному дослідженні принципу об’єктивності як неупередженого розгляду політичних подій, що мають сприйматися з багатовимірною оцінкою явища як сукупності різноманітних і часто-густо суперечливих за своїм характером тенденцій. Ця позиція вимагає від дослідника чесності, коли метою його діяльності стає не обґрунтування певних політичних позицій, а істина, тоді як передумовою висновків — не наперед задана схема, а історичний факт.

Характерно, що визнання як основи будь-якого історичного дослідження фактологічного матеріалу зумовлює й особливу роль під час його реалізації принципу історизму як системи сприйняття всіх історичних фактів, явищ і подій у їх взаємозв’язку та взаємозумовленості й відповідно до конкретних історичних і політичних обставин, коли ці факти, явища чи події мали місце. Так, головне в принципі історизму — це вміння побачити, у чому полягає специфіка тієї чи іншої події, діяльності політичної структури чи політичного лідера; що нового вони внесли в перебіг подій і як вплинули на подальший хід історії. У такому ракурсі принцип історизму дає можливість не тільки зрозуміти минуле, а й дати оцінку сучасним подіям, визначити розвиток найхарактерніших сучасних тенденцій у майбутньому.

Додамо, що особливе значення з огляду на викладене відіграє й принцип альтернативності, спрямований на визначення ступеня ймовірності подальшого поглиблення або, навпаки, обмеження дії тенденцій, які визначають реалії сучасного розвитку держави та суспільства. Це дає змогу узагальнити попередні висновки дослідження, поглибити об’єктивність і науковість теоретичних засад, які визначили його мету й спільне спрямування. Останнє, зокрема, забезпечують й взаємопов’язані з науковими принципами методи дослідження. Йдеться як про сучасні загальнонаукові методи: системний, функціональний, логіко-аналітичний, спрямовані на неупереджений та багатовимірний розгляд суспільно-політичних явищ і процесів, так і про традиційні конкретно-історичні методи: проблемно-хронологічний, порівняльний, ретроспективний, синхроністичний, що визначають мету й напрями дослідження, надають фактографічний матеріал, формують дослідний базис для виважених історико-політичних обґрунтувань і висновків.

Так, системний метод дає змогу уявити суспільство у вигляді певної соціально-політичної цілісності, що саморегулюється та фіксує на кожному окремому історичному періоді через постійне перетинання зовнішньо- і внутрішньополітичних впливів (на рівні підсистем «входу» й «виходу») якісні особливості поведінки як політичного керівництва держави, так і суспільно-політичних структур і навіть окремих громадян суспільної організації.

Структурно-функціональний метод розглядає суспільство як скоординовану взаємодію елементів, які формують її складну структуру та зумовлюють (через вплив кожного з них) виконання нею певних функцій у межах суспільного цілого.

Логіко-аналітичний метод дає змогу узагальнити матеріал за окремими проблемами або темами загалом у межах обраного теоретичного підходу, окреслити низку аналітичних конструкцій щодо специфіки, характеру, витоків, наслідків суспільно-політичних процесів, які становлять предмет та об’єкт дослідження.

Доцільно визнати значення й низки прикладних міждисциплінарнарних методів (контент-аналізу, інвент-аналізу та ін.), що формуються на засадах загальнонаукових підходів, а, крім того, часткових методів збору та первинної обробки інформації (історичного, хронологічного, інституційно-порівняльного, логічного, емпірико-аналітичного), що використовуються під час класифікації та аналізу історіографічних джерел і літератури.

Загальні й часткові методи дослідження є невід’ємною складовою методології історичної науки. Вони забезпечують реалізацію історичного дослідження, а в поєднанні з базовими принципами та раціонально обраними теоретичними засадами надають дослідженню об’єктивного спрямування, стають підґрунтям досягнення історичної істини, як і формування науково обгрунтованих історичних знань. 

3. Структура та логіка курсу 

Предмет та об’єкт курсу, спрямовані на поглиблений аналіз націогенетичних, політичних, соціально-економічних, культурологічних процесів розвитку українського суспільства в його історичній ретроспективі, зумовлюють подвійний, а саме проблемно-хронологічний підхід до структури та логіки викладання дисципліни й відповідної щодо цього будови навчального посібника. Такий підхід дає можливість визначити головні тенденції розвитку українського суспільства — від стародавніх часів до сучасності; узагальнити знання щодо суспільства й державної організації України, набуті студентською молоддю на попередньому, середньоосвітному рівні навчання; надати отриманим знанням теоретичного спрямування відповідно до завдання сформувати історичну свідомість майбутніх фахівців економічного та юридичного профілю.

Дисципліна складається з вступної, теоретико-методологічної частини курсу та дванадцяти хронологічно викладених тем, які відображають історію українського суспільства на всіх найважливіших етапах його становлення та розвитку.

У вступі до дисципліни «Історія українського суспільства» розкривається предмет курсу, визначаються принципи, методи та джерела його вивчення, значення дисципліни в підготовці фахівців економічного та юридичного профілю.

Тема 1. «Етногенез східних слов’ян. Суспільство держави Київська Русь». Розглядається коло дискусійних питань, які стосуються етногенезу східних слов’ян, тенденцій їх розвитку та ролі у формуванні перших державних утворень на теренах сучасної України; з’ясовуються ступінь, характер і пріоритетність впливів у процесі державотворення на українських землях слов’янського, варязького та інших етногенетичних чинників.

Особливе місце в темі відведено аналізу процесу формування держави Київська Русь; етапів її розвитку; специфіки політичних, соціально-економічних, господарських, правових, ідеологічних відносин суспільства давньоруської держави; особливостей її культури та релігійних вірувань; зародження передумов народності; причин і наслідків феодальної роздробленості, пов’язаних із втратою державності на давньоруських землях; історичного місця Київської держави в становленні європейської цивілізації.

Тема 2. «Українське суспільство в період литовсько-польської доби (XIV—XVI ст.)». Розкриваються питання, пов’язані з процесом проникнення Литви на Русь і формування на давньоруських і литовських землях федеративного утворення — Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського; політичного та адміністративного устрою цієї держави, її суспільного, культурного та релігійного життя. У темі розглядаються процес активної експансії на українські та литовські землі Польщі, роль у цьому процесі низки уній (Кревської 1385 p., Городельської 1413 p., Люблінської 1569 p.); розкриваються наслідки інкорпорації українського суспільства в Річ Посполиту. Приділяється увага господарському, соціально-політичному, культурному, релігійному життю на українських землях, що перебували у складі Речі Посполитої; формам і характеру протестних рухів українців в умовах колонізаторської політики польської адміністрації та логічному продовженню цих рухів — виникненню козацтва, утворенню Запорозької Січі, зусиллям видатних постатей (П. Сагайдачного, М. Дорошенка, П. Могили) щодо збереження національних, релігійних, культурних традицій українського суспільства.

Тема 3. «Суспільно-політичні процеси на українських землях за часів національної революції та козацької держави». У темі висвітлюються причини, характер, рушійні сили та періодизація національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. під проводом Богдана Хмельницького як невід’ємної складової Української національної революції. Аналізуються розвиток подій, внутрішні і зовнішні чинники, які безпосередньо впливали на хід війни та укладання мирних угод. Значну увагу приділено процесу розбудови Української гетьманської держави, з’ясуванню її політико-адміністративного устрою, функціонуванню органів влади та управління, ролі в цих процесах багатогранної діяльності Б. Хмельницького.

Розгляд проблем теми спрямований також на висвітлення складної та суперечливої боротьби за возз’єднання українських земель в умовах громадянської війни та посиленого іноземного втручання в Україну в другій половині XVII ст., державотворчої діяльності гетьманів Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Івана Брюховецького, Павла Тетері, Петра Дорошенка. Аналізуються особливості української національної революції, її значення в історії українського суспільства та європейського революційного процесу XVI—XVII ст.

Тема 4. «Гетьманщина в складі Російської імперії. Остаточна ліквідація української державності (остання третина XVII—XVIII ст.)». Розглядається специфіка розвитку українського суспільства в умовах гетьманської держави в останній третині XVII — упродовж XVIII ст.: адміністративно-територіальний та політичний устрій Гетьманщини, її соціально-економічне та політичне становище, процес поступової інкорпорації України до складу Російської імперії, знищення автономії, ліквідація геть-манства та Запорозької Січі, закріпачення Лівобережжя й Слобожанщини.

Тема охоплює також питання політичного та соціально-економічного становища правобережних і західноукраїнських земель, соціальних і національно-визвольних рухів на Правобережжі та в Західній Україні; питання поділів Речі Посполитої та їх наслідків для українських земель. Серед питань теми — й розвиток української культури, роль і місце в цьому процесі видатних політичних і суспільних діячів України кінця XVII—XVIII ст.

Тема 5. «Українські землі в складі іноземних держав наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.)». Розглядаються питання територіально-адміністративного, політичного, соціально-економічного устрою українських земель у складі Російської та Австрійської імперій наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.; утвердження капіталістичної системи господарювання на цих землях; активізації антикріпосницького руху українського селянства в умовах поглиблення кризи феодальних відносин і посилення феодально-кріпосницького гніту.

Значна увага приділяється й проблемам культурно-духовного та національного відродження українського суспільства; зародженню й розвитку політичних організацій та рухів як передумови організаційної консолідації українських сил для боротьби за національне визволення на східно- та західноукраїнських землях.

Тема 6. «Суспільно-політичні процеси на українських землях на етапі становлення індустріального суспільства (друга половина XIX ст. — 1914 р.)». Розглядаються суспільно-політичні процеси в українських землях на етапі становлення й розвитку індустріального суспільства. Серед головних проблем теми — консолідація української нації, формування національної та політичної свідомості українців, політизація суспільних рухів, утворення українських політичних партій як явища, що характеризувало найсуттєвіші аспекти ліберально-буржуазних трансформацій у межах українського суспільства під владою Російської та Австрійської імперій у другій половині XIX — на початку XX ст.

У темі з’ясовується специфіка національного й політичного розвитку української спільноти в цей період; аналізуються чинники, що сприяли поглибленню національних тенденцій у суспільно-політичному житті українців або, навпаки, ставали на заваді цьому через політичний статус земель у складі Російської та Австрійської імперій; розглядається політика щодо національних меншин двох держав, позиція ліберально-демократичних і консервативних сил Росії та Австро-Угорщини та ін. Як окремий напрям теми — вплив революції 1848 р. в Австрії і, своєю чергою, революції 1905—1907 рр. у Росії на національні й суспільно-політичні процеси на українських землях, діяльність українських парламентських громад, активізація діяльності політичних партій на етапі боротьби українства за соціальні й національні права.

Тема 7. «Українське суспільство в умовах Першої світової війни, революційних подій і державотворчих процесів 1914— 1922 рр.». Розкривається специфіка економічної та суспільно-політичної ситуації на українських землях напередодні та після Першої світової війни. Аналізуються політика урядів Австро-Угорщини та Російської імперії в українському питанні в роки Першої світової війни; наслідки військових операцій на українських землях, пов’язані із суспільно-політичними та національно-визвольними рухами пригнобленого імперіями народу України.

Оволодіння матеріалом теми дає можливість проаналізувати політичні процеси в Наддніпрянській та Західній Україні у 1917—1922 pp.; показати діяльність партій та організацій, вибори до органів самоврядування, створення рад, відносини між суспільно-політичними силами та інститутами влади під час революції та громадянської війни; особливості шляхів і наслідки встановлення радянської влади на українських землях і входження УСРР до складу СРСР.

Розгляд проблем теми спрямований також на висвітлення міжнародного становища українських територій після Першої світової війни, участі українських делегацій у Брест-Литовській та Версальській міжнародних конференціях і характеру та наслідків вирішення на них українського питання.

Тема 8. «Українське суспільство в 1920—1930-ті рр.». Розкриваються характер і зміст соціально-політичних процесів на українських землях під юрисдикцією УСРР (з 1937 р. — УРСР), а також Польщі (Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя), Румунії (Північна Буковина, Південно-Східна Бесарабія), Чехословаччини (Карпатська Русь, теперішня Закарпатська область) упродовж 1920—1930-х років. З’ясовуються глибина та суперечливість як суспільних, так і міжнаціональних і міжконфесійних відносин на українських територіях за різних політичних і соціально-економічних систем; розглядаються передумови формування суспільних відносин України, менталітету, культури, особливостей економічного розвитку окремих регіонів, специфіку яких було чітко окреслено вже в 1920—1930-ті роки.

На особливу увагу заслуговують процеси на теренах Радянської України, тоталітарна модель суспільного стану якої визначили тенденції до індустріального розвитку з одночасними репресивними заходами щодо українського народу, одним з найстрашніших проявів яких стала колективізація та голодомор 1932—1933 рр.

Тема 9. «Україна в роки Другої світової війни». Показане місце українського питання в міжнародній політиці напередодні та під час Другої світової війни, а також значення возз’єднання східно- і західноукраїнських земель у межах однієї держави в 1939—1940 рр. Крім цього, у темі розкриваються причини, цілі, характер і початок Великої Вітчизняної війни, розглядаються «новий порядок» і рух Опору в роки фашистської окупації українських земель. Значну увагу приділено таким питанням, як бойові дії на території України, внесок українського народу в розгром фашистської Німеччини. Показане значення остаточного вирішення українського питання шляхом об’єднання українських земель у межах однієї держави та визначення гарантованих кордонів СРСР з Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною та Румунією.

Тема 10. «УРСР у 1945—1985 рр.». Розкриваються проблеми розвитку українського суспільства від 1945 р. до початку «перебудови» в СРСР. Важливе місце посідає розгляд економічних і суспільно-політичних процесів в УРСР у часи повоєнної відбудови (1946—1953 рр.) та десталінізації в СРСР (1953—1964 pp.). Значну увагу приділено аналізу етносоціальних процесів, реформаційних тенденцій у духовній сфері, а також причин і специфіки протестних рухів в Україні в 1940-х — у першій половині 1960-х років.

Розглядаються економічні та суспільно-політичні процеси в українському суспільстві в другій половині 1960-х — на початку 1980-х років, зокрема такі питання, як поглиблення кризових явищ в усіх сферах життя суспільства, наростання політичної опозиції, її програмних та організаційних засад у 1960-х — середині 80-х років.

Тема 11. «Українське суспільство в період розпаду СРСР і здобуття державної незалежності України (1985—1991 pp.). Розглядаються проблеми соціально-економічного й політичного розвитку українського суспільства під час перебудовчих процесів у СРСР. Аналізуються концепція й шляхи перебудови, вплив трансформаційних змін радянської економіки та системи політичної влади на економічний і політичний стан України в 1985— 1991 рр. Серед висвітлених питань — розгортання руху за національне відродження українського суспільства; становлення та характер багатопартійної системи, формування політичних і національних передумов проголошення державної незалежності України.

У темі аналізується політична ситуація в Україні під час розробки та прийняття Декларації про державний суверенітет України та Акта проголошення незалежності України. Дається осмислення основних положень цих документів та визначення їх ролі для внутрішньополітичного та зовнішньополітичного стану українського суспільства в умовах незалежності.

Тема 12. «Українське суспільство в умовах незалежності» (1991—2010 pp.). Розглядається значне коло питань, пов’язаних з особливостями розвитку українського суспільства часів незалежності. Серед головних проблем, що висвітлюються в темі, — соціально-економічний розвиток, особливості політичних, етнонаціональних, релігійних процесів українського суспільства; зовнішньополітичні орієнтири України в 1991—2010 рр.

У темі з’ясовуються напрями формування державності, трансформації господарського комплексу, змін суспільного-політичного, етнокультурного, релігійного життя; окреслено зовнішньополітичні орієнтири незалежної України. Розкриваються причини суперечливих явищ на шляху реформування суспільно-політичного механізму, інтеграції держави в світове співтовариство, перспективи розвитку держави та розв’язання нею гострих економічних, соціальних, внутрішньо- і зовнішньополітичних, етнічних, церковно-релігійних проблем, що виникли в 1991—2010 рр.

Структура курсу, як і логіка викладеного в ньому матеріалу, підпорядковані визначальній меті дисципліни — надання студентській молоді фундаментальних знань з історії українського суспільства, формування історичної свідомості майбутніх фахівців як передумови й спонукального мотиву ефективної реалізації їх фахових компетенцій. Дисципліна «Історія українського суспільства» водночас тісно пов’язана з багатьма іншими курсами гуманітарного (історико-політичного) й економічного профілю — історією держави й права України, історією міжнародних відносин, історією європейської цивілізації, історією держави й права зарубіжних країн, політологією, регіональною економікою та іншими. Вона сприяє комплексному сприйняттю й опануванню цих дисциплін, стаючи, таким чином, невід’ємною складовою навчального процесу підготовки майбутніх економістів і правників. 

Резюме

Історія українського суспільства — це країнознавчий напрям загальної історії, спрямований на аналіз становлення й розвитку суспільства України в його історичній ретроспективі від стародавніх часів до сьогодення. Саме це і є змістовною частиною курсу, а, отже, його предметом.

Предмет — це поняття, що означає певну цілісність, виділену зі світу об’єктів людського пізнання, у даному випадку зі сфери історії. Об’єктом вивчення історії українського суспільства є націогенетичні, політичні, соціально-економічні, культурологічні та інші процеси, які характеризували сутнісні риси й тенденції українського суспільства на найбільш значущих етапах його становлення й розвитку — від давнини до сьогодення.

Історія українського суспільства посідає надзвичайно важливе місце в системі гуманітарних дисциплін університетської освіти. Значення цієї дисципліни зумовлене пізнавальною (інтелектуально-розвиваючою), практико-політичною, виховною функціями.

Кожна наукова дисципліна має свої особливості, властиві їй методи дослідження й методичні принципи підтвердження істини. Історична наука не є винятком. Методологією історичної науки є теорія пізнання історичного процесу, сукупність пізнавальних принципів і методів дослідження, що реалізуються в практиці історичного пізнання.

Теорія пізнання історичного процесу — це філософська позиція, а також система логічно побудованих історико-політичних знань щодо закономірностей розвитку загальносвітової історії. Серед них — формаційний, цивілізаційний, політологічний, синергетичний, хвильовий підходи, прогресистське сприйняття історії, теорія ментальностей та інші.

Сучасна історична (насамперед вітчизняна) наука спирається в реалізації своїх завдань на перевірені практикою принципи дослідження —  детермінізму, цілісності, об’єктивності, історизму, альтернативності, а також на сукупність методів дослідження. Серед останніх —  загальнонаукові методи: системний, функціональний, логіко-аналітичний, традиційний та конкретно-історичні методи: проблемно-хронологічний, порівняльний, ретроспективний, синхроністичний та ін.

Предмет й об’єкт курсу зумовлюють подвійний, а саме проблемно-хронологічний підхід до структури й логіки викладання дисципліни та відповідної щодо цього будови навчального посібника. Дисципліна складається із вступної, теоретико-методологічної частини та дванадцяти хронологічно викладених тем, які відображають історію українського суспільства на всіх найважливіших етапах його становлення й розвитку. 

Терміни і поняття

Предмет та об’єкт дисципліни «Історія українського суспільства»

Методологія історичної науки

Теорія пізнання історії

Пізнавальні принципи

Методи дослідження 

Питання для перевірки знань

1. Поясніть поняття предмета й об’єкта історичної науки. Охарактеризуйте предмет і об’єкт дисципліни «Історія українського суспільства».

2. Сформулюйте поняття методології історичної науки. Назвіть її складові частини.

3. Що таке теорія пізнання історичної науки? Які теоретичні розробки використовують сучасні дослідники для пізнання історичного процесу?

4. Назвіть та охарактеризуйте пізнавальні принципи, що сприяють об’єктивності історичного пізнання.

5. Які методи дослідження використовують сучасні фахівці історичної науки?

6. Чим зумовлений проблемно-хронологічний підхід до викладання дисципліни «Історія українського суспільства»? 

Завдання для індивідуальної роботи

1. Оберіть довільно проблему з курсу «Історія українського суспільства». Обґрунтуйте можливі методологічні підходи її наукового сприйняття й аналізу.

2. Визначте зв’язки історії українського суспільства з іншими дисциплінами, які становлять навчальну програму підготовки фахівців економічного та юридичного профілю. 

Література для поглибленого вивчення

1. Політична історія XX століття: Навч. посібник. — 2-ге вид., перероб. і доп. / В. Ф. Салабай, Л. О. Панчук, Я. А. Титаренко та ін. — К.: КНЕУ, 2001. — 376 с.

2. Історія сучасного світу: Навч. посібник / В. Ф. Салабай, І. Д. Дудко, М. П. Чуб та ін. — К.: КНЕУ, 2008. — 432 с.

3. Барг М. А. Категории и методы исторической науки. — М.: Наука, 1984. — 342 с.

4. Здерева Г. В. Современные проблемы методологии исторической науки и преподавания истории в вузе // Вестник Гум. ин-та. —2007. —№ 1. — С. 7—15.

5. Кантор К М. Дезинтеграционно-интеграционная спираль всемирной истории // Вопр. философ. — 1997. — № 3. — С. 31—47.

6. Тартаковский М. С. Историософия. Мировая история как эксперимент и загадка. — М.: Прометей, 1993. — 333 с.

7. Тойнби А. Дж. Постижение истории: Пер. с англ. — М.: Прогрес, 1991. — 736 с.

8. Тойнби А. Дж. Цивилизация перед судом истории. — М.: Прогресс, Культура; СПб.: Ювента, 1996. — 198 с.

9. Цивилизационные исследования / Отв. ред. Б. И. Коваль. — М.: ИЛА РАН, 1996. — 244 с.

10. Яковец Ю. В. История цивилизаций: Учеб. пособие для студентов вузов туманит, профиля. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — 352 с.

11. Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем. — М.: Политиздат, 1991. — 527 с.