Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія українського суспільства

2.1. Українські землі у складі великого князівства Литовського

Українські землі, які завжди приваблювали сусідів, після занепаду Київської держави та Галицько-Волинського князівства потрапили під владу Литовського князівства, а згодом і Польщі. Активне литовське проникнення на Русь почалося за часів Міндовга (1230 — 1263). Головним об’єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. За його наступника Гедиміна (1316 — 1341) до складу Литовського князівства приєднувалися південно-західні руські (українські) землі. Яскравим свідченням зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, якого номінально вважали також галицько-волинським князем. Унаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримала Галичину, Литва — Волинь.

Син Гедиміна — Ольгерд (бл. 1296 — 1377) став великим князем у 1345 р. і разом зі своїм братом Кейстутом об’єднав литовські землі, і, активізувавши боротьбу за розширення Великого князівства Литовського (ВКЛ), поступово приєднав до Литви більшість українських територій. Спершу (бл. 1355 р.) Ольгерд відвоював у татар Чернігово-Сіверську землю, у 1362 р,. розбивши татарське військо на Синіх Водах, приєднав до Литовської держави Київщину, Поділля та Переяславщину.

Надалі Ольгерд успішно воював за Волинь з польським королем Казимиром Великим, якому залишилися тільки Белзька та Холмська землі. 1377 р. до Литви було приєднано Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. В результаті Ольгерд зумів об’єднати у Велике князівство Литовське всі білоруські та більшість українських земель.

Добрим ставленням до української культури й церкви він прихилив до себе населення України — Русі та українських князів і магнатів, які брали участь у державній адміністрації Великого князівства Литовського. На зайнятих руських (українських) землях Ольгерд посадив своїх родичів, а в деяких місцях залишив руських князів з роду Рюриковичів. За його правління руська мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського.

Дії литовців на теренах України не були експансіоністськими, схожими на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. При цьому місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м’якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність.

Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб’єктами якої були землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській династії Гедиміновичів.

Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов’янському етнічному масиві. Про започаткування аналогічного процесу — «ослов’янення» литовських правителів у другій половині XIV ст. свідчать такі факти: розширення сфери впливу руського православ’я в Литовській державі; утвердження «Руської Правди» як державної правової основи; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише 1/10 новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись утримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати».

На перший погляд, створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Навіть офіційний титул литовського князя починався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Проте, це було лише ілюзією. Литовці не стали другими варягами. Процес формування ВКЛ не набув асиміляційних форм. Події розгорнулися дещо інакше.

Починаючи з правління Ягайла (1377 — 1392), у Литовській державі дедалі більше стали виявлятися тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею було укладено Кревську унію, яка докорінно змінила становище південно-західних руських земель.

Об’єднання ВКЛ з Польщею виникало незадоволення литовського та українського населення, що було використано двоюрідним братом Ягайла Вітовтом. Відтоді пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку й очолив князь Вітовт (1392 — 1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів і руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства, отримавши з рук Ягайла владу над ВКЛ, а також над удільними князівствами, правителі яких вже підписали «присяжні грамоти» Ягайла. У 1398 р. на з’їзді литовських та українських князів і бояр на острові Салин, що на Німані, Вітовта проголосили королем литовським і руським.

Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність ВКЛ, щонайбільше централізувати управління, Вітовт ліквідував південно-західні руські удільні князівства, зокрема, Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське. У цих землях стали управляти великокнязівські намісники, унаслідок чого посилився соціальний гніт і звелася нанівець колишня автономія українських земель.

Маючи плани «великого княжіння на всій Руській землі», Вітовт з метою розширення й контролю територій постійно будував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звенигороді, Жванці, Черкасах та інших містах. Проте все заплановане так і не вдалося реалізувати.

Поступальний рух на схід було припинено в 1399 р. У битві з татарами на Ворсклі загинули найкращі військові формування Литви та Русі. Водночас воєнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчила перемога об’єднаних сил слов’ян і литовців над Тевтонським орденом 1410 р. під Грюнвальдом.

Суспільно-політичним результатом Грюнвальдської битви стала Городельська унія (1413 р.) — нова угода про союз (унію) Польщі й Литви. Крім Ягайла й Вітовта, її підписали й скріпили своїми печатками по 47 магнатів від кожної з двох держав.

Вітовт приділяв значну увагу усуненню антагонізму між православними й католиками в Литві. У 1415 р. він заснував фактично незалежну православну митрополію ВКЛ з центром у Новогородкові (Новокупці). Митрополитом Литви Вітовт призначив єпископа Григорія Цамблака. При цьому Вітовт першим висловив думку про можливість з’єднання (унії) православної й католицької церков у Литві, маючи намір відрядити Цамблака на собор у Констанцу, де передбачалося вирішити питання об’єднання церков у всій Європі. Однак Цамблак незабаром помер, а Вітовт так і не призначив його спадкоємця.

Розширенню сфери впливу католицизму сприяло наділення католицької церкви українськими землями, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам’янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським зростав антилитовський рух, про що свідчать народні постання 1440 р. на Волині та Київщині.

Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу пішла на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але впродовж незначного часу (1452 — 1471) навіть ці залишки автономії українських земель було остаточно ліквідовано, а землі стали звичайними провінціями Литви.

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав збіглася в часі з піднесенням Московського князівства, яке, консолідуючи навколо себе прилеглі землі, урешті-решт трансформувалося в централізовану Російську державу.

З поваленням 1380 р. ординського ярма Москва впродовж XV ст. дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі», що призвело до так званої Прикордонної війни 1487 — 1494 рр. Загалом початок XVI ст. характеризувався особливим загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно — у 1500 — 1503 pp., 1507 — 1508pp., 1512 — 1522 pp., 1534 — 1537 pp.

Під час невщухаючої боротьби російська сторона неухильно намагалася довести, що саме цар є справжнім «государем усієї Русі». За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози полонізації та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях помітно поширилися проросійські настрої. Це виявилося в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями, зокрема, черніговсько-сіверських (Бєлєвських, Воротинських, Новосильських, Одоєвських, Шемячичів); в організації змов і повстань (1481 р. мала місце невдала змова Олельковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Казимира; у 1507 р. відбулося антилитовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі); утечах і переселенні селян до Московського царства та ін.

У результаті низка внутрішніх проблем і зовнішніх загроз спонукала як Литву, так і Польщу до консолідації зусиль для їх вирішення. У 1569 р. вони укладали Люблінську унію, що задекларувала утворення нової держави — Речі Посполитої. З цієї миті українські землі фактично опинились у складі Польщі. Почався новий етап їх історії.