Історія українського суспільства

1.10. Українська та зарубіжна політична думка щодо проблеми походження українців

Проблема походження українців є однією з найактуальніших в українській та зарубіжній політичній думці. Це пояснюється вагомістю питань, які ця проблема вирішує — від культурно-історичної спадщини великокняжого Києва до витоків східнослов’янських народів, а, відтак, — їхньої ролі в утворенні давньоруської державності та в подальших історичних процесах на східноєвропейських землях. Отже, ця проблема завжди перебувала в колі наукових інтересів багатьох поколінь дослідників — від київських літописців, які так чи інакше були дотичні до неї, — до сучасних авторів. Причому, на кожному історичному етапі питання походження українського народу тлумачилося по-різному, залежно від рівня розвитку науки, обсягу наявного у дослідників фактичного матеріалу, ідеологічних позицій, панівної на той час політичної кон’юнктури тощо.

Так, історики царської Росії, відображаючи імперські тенденції тодішньої офіційної ідеології, твердили, що державу Русь заснували росіяни, які нібито були найдавнішим слов’янським етносом, а українці й білоруси — відгалуженням від росіян. Зокрема, у «Синопсисі» — основному підручнику Російської імперії (1674 — 1836) — період Київської Русі трактувався як перший етап російської державності. Своєрідно інтерпретували етнічну єдність східних слов’ян російські історики М. Карамзін, М. Погодін та С. Соловьйов, твердячи, що Київська Русь була першим центром Російської держави, яка пізніше злилася з Володимиро-Суздальським князівством, Тоді як згодом цей центр перемістився до Москви і, нарешті, до Петербурга.

М. Карамзін уважав це закономірним процесом державотворення, а М. Погодін навіть стверджував, що в давньому Києві й на Київщині в часи руської державності і до монголо-татарської навали 1240 р. жили росіяни та їхні предки. Після завоювання Київських земель монголо-татарами росіяни нібито переселилися на Середню Оку й Верхню Волгу, а на спустошену Київщину не раніше останніх десятиліть XV ст. прийшли з Прикарпаття українці.

Слід зазначити, що концепція давньоруської народності, схвалена в Російській імперії на державному рівні, набула надалі, упродовж 1930-х років, значення офіційної й в умовах радянського режиму. Розробниками цієї теорії в нових умовах були В. Мавродін, А. Насонов, Б. Рибаков, Л. Черепній та ін. Причому, якщо ще на початку 1950-х років навколо цієї концепції точилися дискусії науковців, то після її схвалення й офіційного проголошення в «Тезах ЦК КГІРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією» (1954 р.) було покладено край будь-яким спробам її заперечити. Оскільки в цій теорії тодішні ідеологи знайшли відповідне обґрунтування національної політики радянської держави (а саме тенденції на зближення народів у єдиній соціалістичній спільноті), то невизнання запропонованої партією доктрини розцінювалось як політична незрілість, а її критика прирівнювалася до державного злочину.

Так, згідно з цією концепцією, уся етнічна історія українців відповідно до суспільно-економічних формацій та їх окремих етапів поділялася на два періоди й шість етапів. Перший період охоплював час від XII — до середини XVII ст. — формування феодальної суспільно-економічної формації. Саме вона стала основою етнічних процесів, які брали свій початок від давньоруської народності — спільного кореня російської, української та білоруської народностей. У межах першого періоду зароджувалися первісні ознаки української народності та відбувалась її консолідація. У другий період (друга половина XVII — середина XIX ст.) українська народність переросла в буржуазну націю. Із середини XIX ст. буржуазна нація консолідувалась, а за радянських часів перетворилася на соціалістичну націю.

Зазначимо, що радянська модель єдиної давньоруської народності була позбавлена деяких одіозних моментів її тлумачення, характерних, скажімо, для царської консервативної історіографії. Так, ураховуючи складність національних процесів у радянському суспільстві та відштовхуючись від декларативно проголошеної тези щодо рівності всіх народів у СРСР, вона не вказувала на виключну роль російської народності в історії давньоруської державності на східнослов’янських землях. І водночас радянська, як і будь-яка інша інтерпретація концепції єдиної давньоруської народності, відзначалася недосконалістю — як через нівелювання (або навіть фальсифікацію) особливостей етнічних процесів Київської Русі, так і через спроби підпорядкувати впливи українського етносу загальним (характерним для всіх східнослов’янських народів) тенденціям розвитку. Специфікою радянської моделі єдиної давньоруської народності вважається до того ж жорстка прив’язка до соціально-економічних формацій, ігнорування відносної автономності етносу як соціальної системи.

Останнє, зокрема, завжди критично сприймалося представниками західної і насамперед американської та канадської історіографії. Щодо загальної дискусії з приводу концепції єдиної давньоруської народності, то вона була започаткована в другій половині XIX ст. і продовжена далі, на початку XX ст., демократично орієнтованими українськими (М. Костомаров, П. Куліш, М. Максимович, В. Антонович, П. Житецький, А. Кримський, І. Ягич, О. Шахматов М. Грушевський) і навіть деякими російськими (В. Ключевський, М. Струве) науковцями й публіцистами.

У СРСР цій концепції протистояла офіційна радянська історична наука на чолі з академіком М. Покровським, хоча розгром цієї школи в 1936 р. унеможливив подальші зусилля в цьому напрямі, обмеживши коло опонентів концепції переважно українськими діаспорними науковцями.

Проголошення незалежності України надзвичайно активізувало наукові дослідження щодо походження українців, хоча будь-які новітні висновки в цьому сенсі не можуть не ґрунтуватися на надзвичайно багатому археологічному, етнографічному, лінгвістичному, політологічному доробку українських дослідників попередніх десятиліть і навіть століть.

Так, сьогодні можна говорити про достатнє коло концептуальних розробок, які обґрунтовують принципово нові порівняно з концепцією єдиної давньоруської народності положення. Розгляд деяких з них має особливе значення щодо наукових поглядів на походження українського народу та його роль у давньослов’янській історії.

Це, наприклад, ранньослов’янська концепція походження українців як окремого етносу. Її представники вважають, що історія українців як окремого етносу починається із середини І тис. н. е., тобто безпосередньо з розпаду праслов’янської етномовної спільності. З цього часу на українських етнічних землях між Київською Наддніпрянщиною, східними Карпатами та Прип’яттю впродовж 1500 років розвивався один етнос, який з пізнього Середньовіччя вже мав назву українського.

Біля витоків цієї концепції стояв, зокрема, М. Костомаров, який у своїй статті «Дві руські народності» (1861) фактично відкидав офіційну тезу про давньоруську народність і стверджував про існування південноруської, сіверської, великоруської, білоруської, псковської й новгородської народності. М. Костомаров наголошував на відмінностях у тенденціях державного устрою українців і росіян, доводив, що «малоросійське плем’я» йшло до федерації, а «великоруське — до самодержавства».

Новий напрям у розробці проблем етногенезу українського народу в межах ранньослов’янської концепції започаткував наприкінці XIX ст. український археолог чеського походження В. Хвойко. Досліджуючи пам’ятки трипільської та наступних культур, учений дійшов висновку про автохтонність землеробського населення Подніпров’я з давніх-давен. Це дало йому змогу висунути й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців з часів трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців.

Ще одна подібна теорія була розроблена наприкінці XIX ст. канадсько-українським ученим Я. Пастернаком, який, обґрунтовуючи ідею самобутності українців, стверджував про відсутність будь-яких спільних рис і тенденцій розвитку останніх зі слов’янам. Українці, на його думку, безпосередньо зародилися на основі трипільської культури, еволюціонувавши згодом у скіфське плем’я неврів, потім — в антів, а, відтак, — у спільноту часів Київської Русі.

Характерно, що ця позиція знову відроджується, щоправда, у модифікованому вигляді. Визнаючи окремі етапи етнічної історії, зокрема зафіксовані етнонімами, її прихильники, власне, заперечують етногенез як певний момент зародження етносу: на їхню думку, етнос (зокрема українці) існує стільки, скільки існує людина сучасного типу, причому тривалість цієї історії може мати різну амплітуду коливання — від ЗО — 40 тис. років (за Ю. Шрамко) до 6 — 7 млн років (за Ю. Копержинським).

Додамо до цього й позицію, що, претендуючи сьогодні на концептуальне завершення (арійсько-трипільська концепція), стверджує через розвідки своїх прихильників (Ю. Шилов, С. Плачинда та ін.), що саме на теренах сучасної України утворилася перша людська цивілізація, а її творцями були українці, які з часом передали здобутки своєї культури більш відсталим народам.

Близькою до вказаної концепції є й теорія автохтонності М. Грушевського, обґрунтована ним у 1904 р. у статті «Звичайна схема “руської історії” і справа раціонального укладу історії східного слов’янства».

Так, заперечуючи постулат про єдину давньоруську народність, учений відносив етнічну основу українців до населення, яке проживало на території України ще в добу пізнього палеоліту. Росіяни ж та білоруси, на його думку, мали свою етнічну основу й свою територію формування.

Початком історичних часів для українського народу Грушевський називав IV ст. н. е., тобто добу антів (середина І тис. н. е.), наполягаючи на існуванні безперервної лінії етногенетичного розвитку від антів до сучасних українців. Учений вважав, що цілком сформований «україноруський народ» існував уже за часів Київської Русі, і сама ця держава за національним змістом була українською. М. Грушевський категорично відкинув ідею тотожності й спадкоємного зв’язку київської та московської державностей, доводячи, що після занепаду Київської держави її спадкоємицею стала не Володимиро-Московська Русь, а Галицько-Волинське князівство, а згодом — Велике князівство Литовське.

Слід визнати, що сучасні вітчизняні вчені, а також представники діаспорної української науки (Л. Залізняк, Г. Півторак, В. Баран, Я. Дашкевич та ін.) багато в чому підтримують погляди М. Грушевського, розвиваючи, уточнюючи й доповнюючи їх деякими новими положеннями. Так, історик української діаспори 1960-х років М. Чубатий у книзі «Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй» (Нью-Йорк; Париж, 1964) стверджував, що Київська Русь була державою не якоїсь єдиної давньоруської народності, а державою українців-антів, які були пануючою нацією серед решти східнослов’янських народів. Л. Залізняк наголошував на провідній ролі склавинів в етногенезі українців, водночас погоджуючись, що частина розгромлених степовиками-аварами антів злилася зі спорідненими північними сусідами — склавинами — і взяла участь в етногенезі українців. Я. Дашкевич пов’язував етногенетичні процеси серед слов’янства з часами хозарського наступу та приходу норманів (VII — IX ст.), їх результат — із зародженням української нації, яка з утворенням Київської держави стала панівною.

Такі підходи (кожний з вищевикладених окремо) мають свою специфіку, хоча визначальними критеріями часу зародження українського етносу з усіма його характерними ознаками представники ранньослов’янської концепції вважають культурну та етноісторичну безперервність його розвитку та відсутність суттєвих змін населення. Вони вказують на те, що вже від самого початку нашої ери (від племен зарубинецької культури на Наддніпрянщині) в ареалі від сучасного Києва до Канева простежувалися місцеві етнографічні риси, які -згодом стали характерними ознаками української побутової культури.

Розглядаючи питання етнічної належності Київської Русі, представники цієї концепції вважають, що вона виникла як рання українська держава. Дослідники звертають увагу на те, що ця держава спочатку охоплювала лише землі на Середній Наддніпрянщині, тобто не виходила за межі території, на якій жили праукраїнці. Лише значно пізніше вона стала величезною й типовою середньовічною імперією, але її державотворчим і консолідуючим етносом були південні русини, які згодом отримали етнонім українці. При цьому, як зазначає Л. Залізняк, історична закономірність утворення політичних об’єднань-держав полягає в тому, що започатковує їх один конкретний етнос, якому й належить ця держава, незважаючи на можливі розширення її території в майбутньому за рахунок земель інших етносів.

На думку Г. Півторака, є підстави вважати, що вже наприкінці XII ст. українська народність, у розумінні її представниками радянської етнологічної школи, в основному сформувалася й мала дві гілки: галицько-волинську, що зберегла за собою традиційну назву Русь, і наддніпрянську, відносно якої з’являється назва Україна. Матеріальна й духовна культура України виросли безпосередньо з культури праукраїнських союзів племен і Київської Русі. Українська людність XVI — XVIII ст. усвідомлювала себе прямим нащадком Київської Русі. Цю історичну свідомість не перервали ні монголо-татарська навала, ні бездержавність українського етносу в XIV — XVI ст.

Щодо білорусів й росіян, то вони як етноси, на переконання Г. Півторака і багатьох інших представників ранньослов’янської концепції, утворилися пізніше. Білоруський етнос формувався, починаючи з VIII — IX ст., на землях, заселених до приходу слов’ян балтськими племенами. Осередком виникнення й розвитку білоруського етносу та національної державності, на думку білоруських істориків, було Полоцьке князівство X — XIII ст. (наприкінці XI ст. Полоцьк перший з давньоруських міст досяг фактичної незалежності від київського князя).

Складним і суперечливим було формування російського етносу в стратегічно вигідному регіоні між Середньою Окою та Верхньою Волгою на перехресті великих торговельних шляхів. Цей регіон у середині І тис. н. е. заселяли корінні фіно-угорські племена. Слов’янське населення тут почало з’являтися не раніше VIII ст. Багатоетнічний склад населення й своєрідність історичного процесу, який упродовж тривалого часу проходив в умовах монголо-татарського іга, спричинилися до того, що формування російського етносу розтягнулося більш як на три століття (друга половина XII — кінець XV ст.).

Таким чином, як стверджують представники ранньослов’янської концепції, становлення російського етносу відбувалося далеко від Києва й усієї первісної Русі — Середньої Наддніпрянщини й не має до неї жодного стосунку. До Київської Русі росіяни причетні лише тим, що їхні землі деякий час напівформально входили до складу цієї держави. В умовах спільної держави, природно, відбувалися помітне руйнування племінної замкненості, зближення й консолідація різних племен і народів. Проте ступінь цієї консолідації та її результати й досі викликають жваві дискусії.

Слід зазначити, що попри значну актуальність нині ранньосло’янської концепції походження українців, вона не обмежує всіх існуючих сьогодні в українській історіографії підходів. Так, доволі широкою підтримкою користується києво-руська концепція, прихильники якої, не відкидаючи чинник формування українського етносу на етапі Київської Русі, водночас пов’язують його зародження лише з переддержавною історією (V — VIII ст.), а, крім того, визнають чинник значного переплетіння культур ранньослов’янського суспільства, що не заперечує впливів на культуру Київської Русі, поряд з українським, інших, насамперед російського етносу.

По суті ця концепція зародилася ще в 1960 — 1970-х роках (М. Брайчевський), хоча в той час (навіть з урахуванням її поміркованого порівняно з ранньослов’янською теорією спрямування) вона не могла знайти офіційного визнання. Сьогодні її підтримують В. Балушок, С. Конча, інші дослідники, причому В. Балушок основним індикатором появи етносу вважає етнічну самосвідомість, яка сформувалась, на його думку, у період Київської Русі й спричинила появу відповідного етноніма. Таким чином, етнос, який виникає на землях Південної Русі наприкінці XII — на початку XIII ст., є українським, хоча ним не обмежуються впливи давньоруської культури й свідомості.

С. Конча також підтримує цю позицію, подаючи свою, орієнтовану на хронологічний аспект, схему етногенезу. Наведемо її:

I. Передісторія українців: 1) слов’янська спільнота — до IV — V ст. н. е., 2) велике розселення слов’ян — V — VII ст., унаслідок якого відбулася дезінтеграція слов’янської етномовної єдності.

II. Початок етногенезу українців: 1) припинення процесу міграцій і консолідація слов’янських груп у рамках співплемінностей (племен) — VIII — X ст.; 2) розмивання племінних кордонів в епоху відносної єдності Русі — кінець X — початок XII ст., фіксація деяких мовних явищ, що можуть бути трактовані як українські; 3) концентрація основної маси населення Південної Русі в межах Галицько-Волинських земель у зв’язку з тиском з боку кочівників — XII — XIII ст.

III. Завершення етногенезу: 1) оформлення специфічних особливостей української мови — XIV — початок XVI ст.; 2) зворотна колонізація Наддніпрянщини й лісостепової смуги — оформлення важливих етнографічних особливостей і завершення формування українського етносу в межах його основної етнічної території — XV — XVI ст.

Слід додати до цього існування (або, з іншого боку, збереження) в сучасній українській історіографії й ще більш стриманих підходів, які (з погляду на ранньослов’янку або навіть києво-руську концепцію) не можуть не сприйматись як відгомін сталих (характерних для радянської доби) позицій. Це так звана пізньосередньовічна концепція походження українців, прихильники якої — загальновизнані в українському суспільстві науковці — П. Толочко, М. Котляр твердять, що свій історичний шлях українці почали лише після розпаду давньоруської народності в XIV — XV ст.

Такі підходи, по суті, повертають науковців до теорії єдиної давньоруської народності. І хоча вони критично сприймаються молодим поколінням дослідників, а також більшістю представників діаспорної історіографії, однак продовжують посідати певне місце в українській історичній науці, стикаючись при цьому не тільки з розвідками радянської доби, а й новітніми дослідження сучасних російських учених (С. Самуйлова, О. Дугіна), що, відповідаючи ідеологічним потребам сучасного керівництва РФ, відмовляють українцям і білорусам у їхній етнічній самобутності, а, отже, і в праві на створення національних суверенних держав.

Як бачимо, проблема походження (етногенезу) українців є нині не тільки поліваріантною за своїм тлумаченням, а й не звільненою від політичних нашарувань як наслідків ідеологічного диктату минулого і деяких партійно-політичних впливів сьогодення. Складність проблеми водночас полягає в тому, що чимало питань залишаються відкритими, вимагаючи подальших неупереджених і не пов’язаних з чиїмись інтересами досліджень.

Саме такі орієнтири стоять нині перед українською історичною наукою, що має слугувати виховному та громадянському процесу. Так, вивчаючи етногенез народу, досліджуючи його генетичне коріння в товщі тисячоліть, науковці будують міцне підґрунтя для становлення українця як громадянина сучасної європейської держави. Як зазначає з цього приводу один із сучасних учених Ю. Фігурний, «кожен народ, який претендує на провідне місце в цивілізаційному історичному процесі, хоче, щоб його інтелектуальна еліта дослідила свої витоки і створила власну родовідну книгу — етногенез нації. Це є одним з наріжних каменів надійного підмурівка потужної політичної нації й держави». На цьому має ґрунтуватися позиція кожного сучасного дослідника, моральними імперативами якого мають стати чесність, об’єктивність, відповідальність перед сучасним й наступними поколіннями. 

Резюме

Розвиток сучасної історичної науки доводить, що етногенез як процес формування східних слов’ян увібрав у себе взаємовпливи різних народів і культур. Упродовж першої половини н. е. слов’яни зуміли консолідуватися з окремих слов’янських племен у монолітні племінні спілки — передвісники державності, залучити до цього процесу інші неслов’янські племена. У VIII — IX ст. східні слов’яни перетворилися на провідну етнічну групу Європи, стали основою формування однієї з найрозвинутіших держав раннього Середньовіччя — Київської Русі.

Процес безпосереднього формування Давньоруської держави розглядається в світовій історичній думці крізь призму багатьох концептуальних розробок, на особливу увагу серед яких із середини XVIII ст. заслуговує норманська концепція. Розгляд цієї теорії вітчизняними дослідниками ґрунтується на визнанні обох, тобто норманського й слов’янського чинників за пріоритетністю слов’янських впливів як результату зрілості внутрішньополітичних державних процесів на Русі.

Суспільство Київської Русі пройшло у своєму розвитку три основні періоди. Перший період (кінець IX — кінець X ст.) — це консолідація та збирання руських земель. Другий (кінець X — середина XI ст.) — розквіт і піднесення. Третій період (друга половина XI ст. — середина XIII ст.) — занепад й феодальна роздробленість Київської держави.

Найбільш показовим у розвитку Київської держави є другий період, пов’язаний з князюванням Володимира Великого (980 — 1015) та Ярослава Мудрого (1019 — 1054). Цей період позначився значним політичним (формування тенденцій ранньофеодальної монархії) та економічним розвитком держави; формуванням феодальної соціально-класової структури суспільства; релігійними трансформаціями Київської Русі (прийняття християнства); становленням юридично-правових засад функціонування суспільства; культурними досягненнями. Цей період увійшов в історію як період піднесення й розквіту Київської Русі, визначивши унікальність багатьох її аспектів у цивілізаційному просторі Європи X — XI ст.

Розвиток державотворчих процесів Київської держави відбувався споріднено з ідеологічними, суспільно-політичними позиціями її керманичів. Ідеологічні принципи правителів були тісно пов’язані з історичною ситуацією формування, розквіту й занепаду Київської держави — від ідей про вмотивованість згуртування союзів племен навколо Києва в період становлення держави до ідей спільної слов’янської держави та об’єктивності міцної князівської влади в період розквіту Київської Русі або подолання міжусобних суперечок через визначення принципів престолонаслідування в період феодальної роздробленості. Запровадження християнства на Русі стало засадою формування загальнодержавних ідеологічних позицій з характерними для православ’я релігійними, філософськими, моральними, етичними та іншими нормами.

На зміну періоду розквіту Київської держави у другій половині XI ст. поступово прийшов період феодальної роздробленості. В основі цього процесу — формування великого феодального землеволодіння, зростання економічної, а надалі й політичної незалежності окремих князівств і земель. Відцентрові тенденції були зумовлені й географічною відмежованістю окремих територіально-державних одиниць; поліцентризмом Київської Русі; відсутністю належної інфраструктури, розвинутого апарату державної влади, чіткої системи престолонаслідування; міжусобними війнами; натиском іноземних завойовників, який урешті-решт закінчився татаро-монгольським ігом.

Цивілізаційні надбання Київської Русі виявили себе в багатьох сферах, серед яких державні традиції, юридично-правові засади, морально-етичні норми, культура. Суспільство Давньоруської держави залишило своїм нащадкам незрівнянні пам’ятки літературної та літописної творчості, художнього й ювелірного мистецтва, архітектури та будівництва. Здобувши позиції визнаного центру освіти та науки, Київська Русь вплинула на культурний розвиток багатьох європейських народів, перетворившись на невід’ємний компонент загальноєвропейського культурного простору.

Київська Русь увійшла в історію як могутня ранньофеодальна держава, яка відіграла надзвичайну роль в історії європейської цивілізації. Утворення великої Давньоруської держави сприяло більш швидкому економічному, політичному, соціальному розвитку багатьох інших народів. І водночас дало їм можливість відстояти свої землі від нападів ворогів, зберегти й поглибити цивілізаційні надбання в ідеологічній, релігійній і культурній сферах.

Окремий цивілізаційний результат історії Київської держави — формування трьох слов’янських народів — українців, росіян, білорусів, кожний з яких може претендувати на державну й культурну спадщину давньої Русі. Аналіз суспільних процесів Київської держави доводить, що передумови та процес формування трьох слов’янських народів почали виявлятися вже на початкових етапах Давньоруської державності. Це дає змогу говорити про відокремлені етнополітичні та культурні корені українців, росіян, білорусів; спорідненість, але не однотипність процесу їх формування й розвитку. Серед висновків сучасних українських істориків — нерівнозначність впливів окремих етнокультурних спільнот на процес формування й розвитку східнослов’янської держави, визначення особливої ролі в цих процесах насамперед тих спільнот, які представляли праукраїнську народність.

Політичні нашарування проблеми походження українців зумовлюють зусилля вітчизняних учених з осмислення вже накопичених досліджень. Серед значного кола наукових і публіцистичних напрацювань на особливу роль заслуговують ранньослов’янська концепція походження українців як окремого етносу (М. Костомаров, М. Грушевський, В. Хвойко, Я. Пастернак, С. Плачінда, Л. Залізняк, Г. Півторак); києво-руська концепція (М. Брайчевський, В. Балушок, С. Конча); пізньосередньовічна концепція (П. Толочко, М. Котляр). Подальший розвиток науково обґрунтованих, як і критичне осмислення сумнівних позицій, у межах зазначених концепцій дає змогу розширити наукове підґрунтя щодо тенденцій становлення східнослов’янських народів, поглибити уявлення про етнополітичні, соціально-економічні, культурні процеси, які характеризували суспільство Київської Русі. 

Терміни і поняття

Етногенез

Автохтон ність

Військова демокатія

Ранньофеодальна монархія

Боярська рада

Віче

Верв

Дитинець

Посад

Феодальна вотчина

Феодальні відносини

Смерд

Закуп

Рядович

Ізгой

«Руська Правда»

Вира

Ідеологія 

Питання для перевірки знань

1. Як в історичній літературі висвітлюється питання походження східних слов’ян?

2. Які етапи пройшло в своєму розвитку суспільство Київської Русі? У чому їх специфіка?

3. У чому полягає особливість політичного устрою Київської Русі за часів князювання Володимира та Ярослава?

4. Які напрями суспільної діяльності характеризували економіку Київської Русі?

5. У чому специфіка соціально-класової структури суспільства Київської Русі, її схожість і відмінність від суспільства класичного феодалізму? Які риси та процеси свідчили про складання феодальних відносин у Київській Русі?

6. У яких умовах Київська Русь приймала християнство? У чому його історичне значення. Охарактеризуйте роль церкви в суспільстві й політичних відносинах Київської Русі?

7. Охарактеризуйте процес складання юридично-правових засад функціонування суспільства Київської Русі. Що таке «Руська Правда»? Проаналізуйте зміст і історичне значення цього документа.

8. Як ви розумієте проблему суспільно-політичних рухів Київської Русі? Як виявляла себе ідеологія правителів Київської Русі?

9. Що зумовило феодальну роздробленість держави Київська Русь? Що передувало цьому процесу та які він мав історичні й політичні наслідки?

10. Охарактеризуйте здобутки суспільства Київської Русі в галузі культури, науки, освіти.

11. Проаналізуйте роль і місце держави Київська Русь у загальноєвропейських цивілізаційних процесах.

12. Коли і за яких історичних і політичних обставин почали формуватися передумови формування української народності? Як це питання тлумачиться в колі української і зарубіжної політичної думки? 

Завдання для індивідуальної роботи

1. Поміркуйте, у чому норманська теорія відповідала й у чому вона суперечила дійсному історичному та політичному процесу складання держави й суспільства Київської Русі. Визначте інші теоретичні підходи до формування державної організації на теренах східних слов’ян. Визначте у формі таблиці обґрунтовані та сумнівні положення кожної з них.

2. Спираючись на розробки відомих істориків і публіцистів минулого й сучасності сформулюйте власну позицію щодо передумов та історичних і політичних обставин формування українського народу. Обґрунтуйте в письмовій формі недосконалість інших (альтернативних вашій) позицій щодо цього питання.

3. Користуючись електронним каталогом Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського визначте перелік найновітніх, виданих упродовж двох останніх років публікацій про суспільство Київської Русі. Ознайомтесь з ними. Проаналізуйте у формі виступу або ессе їх зміст і специфіку подання матеріалу порівняно з іншими відомими публікаціями.

4. Підготуйте науковий реферат з проблем розвитку суспільства Київської Русі, що не знайшли висвітлення на практичних заняттях курсу «Історія українського суспільства». 

Література для поглибленого вивчення

1. Балушок В. Г. Етногенез українців. — К., 2004. — 231 с.

2. Баран В. Д. Історичні витоки українського народу. — К.: Генеза, 2005. — 208 с.

3. Бойко О. Д. Історія України: Посібник. — К.: Вид. центр «Академія», 2002. — 656 с.

4. Бойко О. Д. Історія України: Навч. посібник. — К.: Академвидав, 2006. — 686 с.

5. Борисенко В. Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття: Навч. посіб. для студ. вузів. — К.: Либідь, 1998. — 615 с.

6. Галичанецъ М. Українська нація: Походження і життя української нації з найдавніших часів до XI століття: Веди краєзнавця. — Т.: Мандрівець, 2005. — 368 с.

7. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К.: Лыбидь, 1991. — 398 с.

8. Залізняк Л. Від склавинів до української нації: Навч. посіб. з етнології українців для студ. і викл. гуманіст, ф-тів. — К.: Б-ка українця, 1997. — 256 с.

9. Іванченко Р. ТІ. Київська Русь: початки Української держави: Посібник з історії. — К.: Просвіта, 1995. — 96 с.

10. Історія України / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій та ін. / Під ред. В. А. Смолія. — К.: Альтернатива, 1997. — 423 с.

11. Історія України / Ю. Д. Зайцев, В. К. Баран та ін. — Львів: Світ, 1998. — 487 с.

12. Історія України: Навч.-метод, посіб. для семінар, занять / В. М. Литвин, А. Г. Слюсаренко, В. Ф. Колесник та ін. — К.: Знання, 2006. — 608 с.

13. Історія України: Навч. посібник / В. М. Литвин, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко. — К.: Знання, 2008. — 957 с.

14. Крип якевич І. П. Історія України. — Львів: Світ, 1990. — 519 с.

15. Левицька Н. М. Київська Русь та її місце у світовій історії. — К.: НУХТ, 2005. — 24 с.

16. Литвин В. М. Історія України: Підручник. — К.: Наукова думка, 2006. — 727 с.

17. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. До середини XVII століття. — К.: Либідь, 1992. — Т. 1. — 588 с.

18. Субтельний О. Україна. Історія. — К.: Либідь, 1991. — 510 с.

19. Україна крізь віки: В 15 т. / В. Смолій. — К.: Альтернативи, 1998. — Т. 4. Київська Русь. — 351 с.

20. Федак С. Д. Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (XII століття). — Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2000. — 340 с.

21. Черняк Н. Княжа доба: Коротка історія. — Нью-Йорк: Вид-во шкільної ради, 1987. — 96 с.

22. Шекера І. М. Міжнародні зв’язки Київської Русі. З історії зовнішньої політики Русі в період утворення і зміцнення Давньоруської держави в VII — X ст. — К.: Вид-во Академії Наук УРСР, 1963. — 199 с.

23. Юрій М. Історія України: Навч. посіб. для студ. неістор. факультетів. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.