Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія українського суспільства

1.9. Передумови та процес формування української народності на етапі держави Київська Русь

Окремим надзвичайно вагомим цивілізаційним спадком Київської Русі є формування слов’янських народів — українців, росіян, білорусів як таких, які пов’язують своє коріння з етнополітичними процесами давньоруської державності. Розгляд цих процесів набуває нині не тільки значної ваги, а й особливої складності з урахуванням сучасної політичної історії трьох народів. Актуальність проблеми полягає в тому, що її вирішення є ключем до визначення спадкоємця києворуської культурно-історичної спадщини, а складність — у тому, що розв’язанню цього питання заважають не тільки обмеженість і фрагментарність джерел Київської Русі, а й політична кон’юнктура, політико-ідеологічні впливи щодо вивчення історії народів у попередні періоди.

Так, показово, що в радянській історіографії 1930 — 1980-х років загальноприйнятою вважалася концепція зародження та розвитку трьох близьких слов’янських народів з єдиної давньоруської народності. Така концепція була ідеологічно вмотивованою з урахуванням утвердженої на державному рівні політики на зближення народів у межах єдиної соціалістичної спільноти. Водночас на науковому рівні ця теорія заслуговувала на критику, оскільки, по-перше, не враховувала поліетнічність і поліцентризм суспільства Київської Русі як тенденцій, що виявлялись у середовищі окремих союзів племен задовго до утворення держави й продовжували існувати в період її феодальної роздробленості. А по-друге, — обмежувала період формування єдиної народності надзвичайно коротким для етнополітичних процесів терміном — від утворення Київської Русі (кінець IX ст.) — до початку її феодальної роздробленості (друга половина XI ст.).

З огляду на вищевикладене, набагато обґрунтованішою вважається поширена сьогодні в наукових колах концепція незалежного розвитку українців, росіян, білорусів як окремих східнослов’янських народів. Доцільність концепції пояснюється можливістю врахування на її засадах етнополітичних процесів, які передували й наслідували історію Київської Русі. А, крім того, ця концепція спрямована на виокремлення й аналіз чинників, які можуть розглядатись як передумови формування народності та водночас становлять змістовне наповнення терміну «народ» або «етнос».

Так, народ (грецькою — «етнос») — це історична спільність людей, яка складається на певній території та має стабільні особливості мови, культури й психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності та відмінності від інших. Останнє зазвичай зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає соціальним організмом, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій та ін. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави), а етнічні групи — до своїх автономних об’єднань, а також до закріплення в законодавстві своїх прав.

Отже, серед головних складових поняття «народ» — територія, мова, культура, психічний склад, елементи державного устрою.

Історія Київської Русі дає можливість говорити про формування в межах її суспільства трьох відокремлених, а саме — української, російської, білоруської народностей. І хоча цей процес не набув завершеного вигляду, його розвиток на етапі Київської Русі став важливим кроком на шляху формування трьох народів, а далі й націй.

Так, у сучасній історичній науці чітко виокремлюють три основні етапи процесу формування регіональної (тобто територіальної, а звідси — культурної, мовної, побутової, психологічної) етнічності певних груп східних слов’ян, два з яких зіштовхуються в часовому вимірі з історією Київської Русі і, таким чином, свідчать про започаткування процесу формування окремих народностей. Перший етап — це VI — X ст., другий — XI — XIV ст. і третій — XV — XIX ст.

Перший етап був пов’язаний з формуванням етноплемінних утворень, які виявляли себе в їх самоназвах. Останні свідчать про усвідомлення представниками етнічних спільнот їх причетності до окремих племен, племінних союзів або субетнічних утворень у складі окремих племен. Адже населення ранньосередньовічного періоду називало себе полянами, древлянами, сіверянами, дулібами, волинянами, бужанами, уличами, тиверцями, білими хорватами, русами. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду став етнонім «русь (русичі, руські люди)».

Другий етап (XI — XIV ст.) був пов’язаний з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Вона являла собою територіально-політичне утворення, що на першому етапі було залежне від центральної київської влади, а в процесі розвитку великого феодального землеволодіння та формування влади князів на місцях (друга половина XI — перша половина XII ст.) набувало більшої самостійності й навіть незалежності. Однією з перших і головних таких земель стала Київщина як територіальний осередок навколо Києва, що зароджувався на етнічному ґрунті Русі, а, відтак, і територіальні осередки навколо інших центрів: Чернігова, Галича, Володимира-на-Клязьмі, Смоленська, Полоцька, Рязані та ін.

Здобуття окремими територіальними утвореннями статусу землі фіксувалося в офіційних документах — грамотах, що означало їх відносну самостійність. Безумовно, така самостійність земель була деякою мірою умовною, оскільки Київ регулював у них політичне управління, нерідко змінюючи з цією метою в них правителів. Щодо економічних зв’язків, то вони ніколи не обмежувалися кордонами землі, а виходили далеко не тільки за межі краю, а й Київської Русі. Показовими в цьому сенсі є «торжища», відкриті археологами, на київському Подолі, які являли собою колонії для купців як усіх східнословянських земель, так і земель скандинавських, візантійських, германських та ін. Однак тривалість такої самостійності позначалася на етнокультурних особливостях населення землі, спричинивши поступову її трансформацію як політико-територіального утворення в етнічну землю.

Цьому сприяли й географічні умови Київської Русі як надзвичайно великої за розміром (до 800 тис. кв. км за часів князя Володимира) держави, що відрізнялася територіальною розмежованістю князівств (ліса, болота, річки) з одночасною відсутністю достатньо міцного та розгалудженого апарату влади та розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги) як засобів зв’язку між ними. Це не могло не вплинути на етнокультурну своєрідність етнічних земель, мешканці яких, за словами відомого етнографа XIX ст. Миколи Симашкевича, «вважалися нібито окремою нацією і тому мали свої особливі закони та звичаї, свої, так би мовити, національні права й переваги, своїх особливих правителей, котрі титулувалися князями, господарями та дідичами землі».

Крім того, на увагу заслуговує сам процес об’єднання східнослов’янських племен у єдину державу, що набув поступового, доволі тривалого й суперечливого характеру та від самого початку зумовлював етнічну регіоналізацію Київської Русі. Так, держава первісно охоплювала лише землі на Середній Наддніпрянщині (Київську, Чернігівську та Переяславську землі), які сприймаються сьогодні як регіон формування української народності. На цій же території знаходився й політичний, економічний та культурний центр держави — Київ, який ще задовго до утворення Київської Русі виявляв тенденції геополітичного центру щодо інших, менш розвинутих центрів.

У 60-ті роки IX ст. Київська Русь також об’єднувала лише племена сучасного українського регіону — полян, древлян, південних дреговичів і чернігівську частину сіверян. В останній чверті IX ст. влада київського князя поширилася на полочан і смоленських кривичів, а після того, як у 882 р. Київ захопив новгородський князь Олег, до Київської Русі було приєднано й землі псковських кривичів та ільменських словенів. Наступник Олега, князь Ігор, підкорив уличів і тиверців, а впродовж X — на початку XII ст. до Київської Русі ввійшли всі землі східних слов’ян і багатьох неслов’янських племен (фіно-угорські племена — мурома, меря, весь, балтійська голядь, тюркські торки, берендеї та ін.). Це перетворило Київську Русь на нестійку конфедерацію «племінних княжінь», що демонстрували, за словами дослідника М. Брайчевського. драматичне переплетення доцентрових і відцентрових тенденцій при збереженні особливостей їх політичного, соціально-економічного та культурологічного стану. Останнє зумовлювалося й різним ступенем консолідації племен і груп племен, що, об’єднавшись в єдине державне утворення, залишалися осередками різних тенденцій розвитку. Так, однорідність матеріальної культури пам’яток Північно-Західної України, залишених у VIII — IX ст. літописними племенами волинян, древлян, полян, уличів, тиверців, білих хорватів (яких за особливостями матеріальної й духовної культури — одягу, побутових рис, мови співвідносять з культурою пізнішої України), вочевидь, свідчить про те, що їх консолідація завершилась у X ст., тобто ще на етапі становлення держави Київська Русь.

Так, згідно з археологічними джерелами, культура праукраїнських племен у XI — XII ст. являла собою відносно монолітну цілісність на відміну від культури літописних племен лісової півночі Східної Європи, що становили генетичну основу прабілорусів (племена дреговичів, кривичів, частково радомичів) і праросіян (племена ільменських словен, кривичів, частково в’ятичів і переселенців з Південної Русі). Останні зберігали свою етнокультурну своєрідність аж до розпаду Київської Русі в XII — XIII ст., тоді як культурна різниця між окремими праукраїнськими племенами півдня почала стиратися у переддержавний період у VIII — IX ст. і фактично зникла впродовж XI — XII ст.

До цього слід додати й те, що матеріальна культура (кераміка, будівництво житла, традиційний одяг, прикраси та ін.) прабілорусів і праросіян XI — XIII ст. значно відрізнялася від культури праукраїнців як за характером, так і за цивілізаційними показниками. Це пояснюється тим, що прабілоруси й праросіяни формувалися далеко від Середньої Наддніпрянщини — політичного й культурного осередку Русі — й зазнали впливу культур місцевих балтських і фіно-угорських культурних традицій. Так, якщо праукраїнці відображали в своєму розвитку наближеність до візантійських центрів цивілізації, то прабілоруські й праросійські етнічні особливості були продуктом їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних територій далеко за межами первісної Русі.

Зазначене дає підстави деяким сучасним українським історикам (Л. Залізняк) стверджувати, що Київська Русь виникла в IX ст. як рання праукраїнська держава і лише значно пізніше вона стала величезною й типовою середньовічною імперією від Сяну до Волги з державотворчим і консолідуючим етносом, таким як південні русини, тобто праукраїнці.

Така конструкція заслуговує на увагу, оскільки не суперечить тенденції на формування інших великих політичних утворень: як національних, кордони яких в основному збігаються з межами відповідних етнічних територій, так і імперій, до яких входять різні народи. Сутність цієї тенденції полягає в тому, що започатковує політичні утворення один конкретний етнос, якому й належить ця держава, незважаючи на можливі розширення її території у майбутньому за рахунок земель інших етносів. Так було не тільки з національними державами (Францією, Німеччиною, Чехією та ін.), а й зі світовими імперіями (наприклад, Візантійською, Османською, Російською, у яких державотворчими етносами були відповідно греки, турки, росіяни).

Отже, аналізуючи етнополітичні процеси Київської Русі, слід визнати що однією з найбільш показових рис цих процесів було існування кількох (принаймні чотирьох ) чітко окреслених етнічних груп, особливу роль серед яких в аспекті формування давньоруської державності відіграла група племен Середньої Наддніпрянщини, які належать до праукраїнської народності.

Слід указати й на безпосередній зв’язок між існуванням етнічних груп у суспільстві Київської Русі й формуванням народностей як основи трьох — українського, білоруського, російського народів. В основі цієї тенденції — географічна, соціально-економічна, культурологічна відмежованість спочатку племінних княжінь, а далі й земель, князівств Київської Русі, які збігалися в етнічному плані з об’єднанням групи споріднених племен; суперечливість процесу об’єднання східнослов’янських племен у єдину державу, що ґрунтувався переважно на силових засобах, атому зумовлював постійні відцентрові явища; нерівномірність соціально-економічного, політичного й культурного розвитку окремих земель; нестійкість політичних зв’язків між адміністративними центрами держави, що тяжіла до конфедеративного устрою й характеризувалася значним рівнем замкненості окремих територіальних одиниць.

Поглиблення етнополітичного розмежування суспільства Київської Русі було викликане й феодальною роздробленістю, яка почала виявляти себе вже в другій половині XI ст. унаслідок зростання великого феодального землеволодіння, зміцнення князівської влади на місцях, і, зрештою, у XII ст. привела до розпаду єдиної держави на окремі самостійні князівства (землі). Цей процес тривав упродовж XIII — XIV ст., перетворивши колишнє потужне ранньофеодальне утворення (Київську Русь) на конгломерат окремих князівств. Водночас, поряд з тенденцією розмежування, доволі чітко, причому вже в другій половині XII ст., спостерігалася тенденція до об’єднання окремих земель і формування нових геополітичних центрів. Йдеться насамперед про утворення в 1199 р. Галицько-Волинського князівства, що, об’єднавшись у подальшому з Київським князівством, заклало підвалини Галицько-Волинської держави — спадкоємиці політичних, економічних, соціальних, культурних традицій Київської Русі, а також генетичної основи формування українського народу, його мови й культури.

Щодо генетичної основи російського та білоруського народів, то ними можна вважати відповідно союзи Ростовсько-Суздальських і Полоцько-Смоленських князівств. І якщо Полоцька земля, Псковщина й Смоленщина як центри формування білоруської етнічної спільноти, а далі — народності, виявивши ранні відцентрові тенденції з орієнтацією на захід, не претендували в XII ст. на значні політичні впливи в межах давньоруських земель, Суздальська й Ростовська землі з центром Володимиром-на-Клязьмі як праросійський регіон відкрито конкурували в політичному сенсі з Києвом. Показовою щодо цього є політика Андрія Боголюбського, володимиро-суздальського князя (1156 — 1174), який намагався остаточно відмежувати Суздальську землю від Києва, підірвати геополітичне значення останнього, утворити окрему церковну митрополію. Якщо взяти до уваги, що А. Боголюбського вважають основоположником майбутньої московської держави, то зусилля князя на протидію Києву можна пов’язати з формуванням нового державного об’єднання, провідну роль у якому відігравав праросійський етнос.

Зазначене дає можливість не тільки критично сприйняти концепцію єдиної давньоруської народності, а й положення радянської історіографії щодо передумов розмежування цієї народності на три відокремлені східнослов’янські гілки з визначенням ролі в цьому процесі феодальної роздробленості. Так, характерним у радянській літературі є підхід, що сприймає чинники феодальної роздробленості, а далі — й монголо-татарської навали як провідні у виокремленні російського, українського, білоруського народів у XIV ст.

Об’єктивний погляд на історію дає змогу зробити принципово нові висновки, які характеризують етнополітичні процеси Київської Русі та виявляють їх зв’язок з формуванням української, російської та білоруської народності:

• феодальна роздробленість не передувала процесу виокремлення трьох слов’янських народів, а збігалася з ним у часі, поглиблюючи ті тенденції суспільства, які виявляли себе на попередніх етапах розвитку Київської Русі;

• процес формування східнослов’янських народів почав доволі чітко виявлятися у XII — XIII ст. і був пов’язаний, зокрема, з формуванням нових державних утворень, провідну роль у яких відігравали праукраїнський (Галицько-Волинська держава) і праросійський (союз ростовсько-суздальських князівств) етноси;

• визрівання передумов формування трьох східнослов’янських народів у період Київської Русі було зумовлене специфічними рисами розвитку давньоруської держави, особливу роль у якій відігравала стала географічна, а далі — соціально-економічна, політична відмежованість окремих етнокультурних спільнот;

• історія Київської Русі виявляла нерівнозначність впливів окремих етнокультурних спільнот на процес формування й розвитку східнослов’янської держави, виокремлюючи особливу роль у цих процесах насамперед тих спільнот, які представляли праукраїнську народність;

• спорідненість політичних, економічних, соціальних, культурних традицій Київської Русі та Галицько-Волинського князівства свідчить про тривалість і безперервність процесу формування української народності: від етнокультурних праукраїнських спільнот на етапі становлення Київської держави (VIII — IX ст.), формування передумов української народності й навіть перших літописних відомостей про Україну в умовах феодальної роздробленості східнослов’янських земель (XII ст.) до активного становлення генетичної основи українського народу в межах Галицько-Волинської державності (XIII — 40-ві роки XIV ст.). Цей процес заклав глибокі підвалини українського народу, визначив особливості психології, побуту, культури, які традиційно пов’язуються зі специфічними рисами українців.

Загалом аналіз етнополітичних процесів Київської Русі свідчить не тільки про виокремленість націогенезу українців, а й про його безпосередній зв’язок зі становленням давньоруської державності, подальшим розвитком східнослов’янських земель, і зокрема накопиченням українських державницьких традицій. Показово, що навіть в умовах бездержавності українського етносу в XIV — XVI ст. як періоду, який характеризувався надзвичайно несприятливими умовами для збереження національних особливостей українців, населення цих земель, виборюючи свої національні й соціальні права, підтримувало умови для самовідтворення та формування національної самосвідомості. У цьому, ймовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Щодо остаточного формування українського етносу, то він відбувся на зламі XVI — XVII ст. в умовах загрози фізичного знищення з боку Степу (Кримського ханства як васала Османської імперії), національного гніту польської шляхти та внутрішньої зради еліти — переходу аристократії до католицизму та укладання церковної унії. На хвилі національної боротьби зростала національна свідомість: на побутовому рівні вона виявилась в усвідомленні своєї приналежності до українського народу, а на вищому, ідеологічному рівні — у боротьбі за національні права, за православ’я, за створення національної держави як виразника національних інтересів українців.