Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія українського суспільства

1.7. Культура, освіта й наука Київської Русі

Політичний та економічний розвиток Київської Русі став основою культурного піднесення давньоруського суспільства.

Культура Київської держави була складовою європейського культурного простору. Водночас надзвичайний вплив на культуру Київської Русі внаслідок перетину торговельних шляхів мала культура Сходу. Крім того, становлення та розвиток культури Київської держави відбувались в умовах її тісного взаємопереплетення з культурою Візантії.

Так, давньоруська середньовічна культура формувалась як складова частина східнохристиянського культурного світу, основою якого була християнська релігія. Величезний вплив на неї Візантії пояснюється тісними релігійними, економічними та династичними зв’язками з Константинополем. Вплив південного сусіда тривалий час позначався на всіх культурних здобутках Київської Русі. Навіть стиль у мистецтві має назву візантійсько-київський або візантійсько-руський з огляду на цей вплив. Проте київські майстри змогли створити власний напрям у мистецтві й залишити нам пам’ятки архітектури та мистецтва, які суперничають у красі та вишуканості з тогочасними закордонними зразками. Вони створили власну систему стилів, жанрів і методів, які суттєво відрізнялися від візантійських.

Дуже важливим для Київської Русі був розвиток писемності. На етапі завершення формування державності Русі завдяки створенню Кирилом і Мефодієм алфавіту — кирилиці — серед слов’ян поширилася писемність. Потужним поштовхом до цього стало прийняття християнства за Володимира Великого. Саме кирилицею написані всі найдавніші пам’ятники літератури, що датуються другою половиною XI ст. Найвідомішими творами цього періоду є «Остромирове Євангеліє», (1056), «Слово про закон і благодать» (1037) митрополита Іларіона, «Ізборники Святослава» (1073, 1076), «Слово о полку Ігоревім» (1187).

Література в період Київської Русі творилась у трьох осередках: 1) книжниками Ярослава Мудрого, до яких належали сам Ярослав Мудрий, Іларіон, Григорій, Данило Заточник, Лука Жидята, Яков Мних,Іоанн та ін. Ця школа вважається напівсвітською. Її завдання полягало у возвеличенні діяльності Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого; 2) монахами Києво-Печерського монастиря — Феодосієм Печерським, Нестором, Кирилом Туровським; 3) монахами Михайлівського Видубицького монастиря — ігуменом Мойсеєм, Сильвестром і самим Володимиром Мономахом. Ці автори мали свій стиль написання й поетики, але їх об’єднувала спільність ідеології. Усі три школи взаємодіяли між собою й підтримували мистецькі відносини, запозичуючи одна у одної найкращі традиції та вдосконалюючи їх.

До наших часів дійшло два види пам’яток давньоруської літератури — перекладні та оригінальні. Видатним оригінальним твором є «Слово про закон і благодать» Іларіона. Як уже згадувалось, автор обґрунтовує права української церкви на незалежне від Константинополя існування й підносив роль князя Володимира у справі хрещення Київської Русі. Основна мета твору — заперечити права Візантії на подальший розвиток Руської держави.

До цієї групи належить «Києво-Печерський патерик», що містив оповіді про чудеса й дива, які творилися монахами в стінах Києво-Печерського монастиря. Не можна оминути увагою «Повчання Володимира Мономаха дітям». Цей оригінальний твір створено приблизно 1097 p., його авторство належить самому Великому князю київському. Твір умовно поділяється на дві частини. У першій автор научає своїх дітей премудрості князівської влади, розтлумачує норми поведінки правителя великої держави Київська Русь. Володимир застерігає своїх нащадків від необачних вчинків і лінощів, закликає зміцнювати князівську владу, самостійно долучитися до управління державою, а не покладатися на поради оточення, дотримуватися звичаїв і настанов православної церкви й шанувати її традиції.

У другій частині твору Володимир Мономах розповідає про своє життя. Описує свою боротьбу з половцями, причини повстання 1113 p., у результаті якого його було запрошено на Київський стіл. Багато уваги автор приділив і причинам феодальної роздробленості Русі, яка призвела до розпаду могутньої європейської держави.

До оригінальної літератури також належить славнозвісний твір «Слово о полку Ігоревім». Це поетична розповідь невідомого автора XII ст., найвірогідніше, учасника описаних подій. Історичною основою для написання «Слова...» став похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців у 1185 р. Як відомо, він закінчився для руських князів перемогою половецьких ханів і ув’язненням князя Ігоря. Настрій у поемі дуже релігійний, подібний до лицарських творів XII ст., і просякнутий національно-релігійними почуттями.

Цікавим і надзвичайно важливим джерелом культури періоду Київської Русі є літописи. Це історико-літературні твори, у яких записи ведуться за роками и фіксують найвизначніші події історії Русі. До них належать літописне зведення під назвою «Давній», «Повість минулих літ» (1113) Нестора Літописця, «Київський літопис», «Іпатівський літопис», «Галицько-Волинський літопис» та ін. Мова більшості літописів була книжна.

Літописи переважно писалися при князівському дворі. Тому їх автори були виразниками інтересів князя та його найближчого оточення. Матеріалом для літопису слугували й народні перекази, і дружинний епос, народні пісні щодо. У літописах засуджувалися представники боярської знаті, які підривали авторитет князівської влади, а також обстоювалась ідея збереження єдності Київської Русі.

Оскільки кожен з творців цього жанру мав свої політичні вподобання і повинен був зважати на думку князя київського, об’єктивність літописних творів переважно сумнівна. Водночас історична цінність цих пам’яток величезна з огляду на інформацію, яку передають їх автори як співучасники подій, а також на відомості, узяті з попередніх літописів, що не збереглися до наших часів.

Найвидатнішою пам’яткою літописання вважають «Повість минулих літ». Її автор — Нестор — монах Києво-Печерського монастиря. Перша редакція цього твору 1113 р. до нас не дійшла. Твір був переписаний на початку XV ст. і зберігся у кількох списках. Це перша в Київській Русі літературна пам’ятка, у якій історія нашої держави висвітлюється в єдності зі світовим історичним процесом. Багато уваги автор приділяє походженню та розселенню слов’ян та їхніх сусідів, а також військовим, династичним подіям і писаному Руському законодавству.

Продовженням літературної традиції Київської Русі в період феодальної роздробленості став «Галицько-Волинський літопис». Перша частина твору (галицька) присвячена князю Данилу Романовичу. У ній описується боротьба з внутрішніми й зовнішніми супротивниками. У другій частині (волинській) приділяється увага діяльності племінника Данила Романовича — Володимиру Васильовичу в облаштуванні внутрішніх справ Волинського князівства.

Твір писався як єдине ціле п’ятьма переписувачами, які об’єднали дві частини, створені в різні періоди, в один твір. У літописі переважають світські мотиви, релігійні ж мотиви посідають другорядне місце. Основна увага приділяється боротьбі за престол, військовим походам та захисту рідної землі від загарбників.

До творів релігійного змісту належать «Ізборники». Найвідомішими є «Ізборники Святослава» 1073, 1076 рр. Це гарно оздоблені рукописні переклади Святого Письма, виконані для київського князя Святослава Ярославича (сина Ярослава Мудрого). Крім релігійних, в «Ізборнику» вміщено й енциклопедичні відомості про чудодійну силу дорогоцінного каміння, а також довідки наукового змісту та роз’яснення філософського характеру. В «Ізборнику Святослава» є мініатюрний портрет сім’ї Святослава Ярославича.

Завдяки писемності розвивалась і освіта, яка з поширенням християнства набула особливо важливого значення. Було запроваджене шкільне навчання. Освітянські функції виконували переважно церкви й монастирі, які, крім освіти, сприяли поширенню християнства серед населення. Перші школи були засновані за князювання Володимира Великого. У них навчалися діти представників найближчого оточення князя. Здобувши освіту, вони могли обійняти високі посади в свиті князя або присвятити себе релігійній діяльності. Школа для підготовки освіченого духовенства була заснована за Ярослава Мудрого в Новгороді.

Ставши князем київським, Ярослав Володимирович започаткував своєрідну наукову академію при Софійському соборі, де також був центр перекладів і переписування книг. Школи існували не лише в столиці держави, а й при єпископських кафедрах, великих церквах і монастирях. Навчали дітей читати, писати та рахувати, давали початкові знання про навколишнє середовище. Учителями зазвичай були самі священики. Вищої освіти в Київській Русі не було, тому доводилось її здобувати самотужки.

Про чималу кількість освічених людей у Київській Русі свідчать петрографіті, знайдені на стінах соборів, а також написи, видряпані на керамічних виробах цього періоду. Освіту могли отримати не лише хлопчики, а й дівчатка, першу школу для яких відкрила в 1086 р. дочка Всеволода Ярославича Янка при Андріївському монастирі. Освіту здобули й жінки з родини Рюриковичів — княгиня Ольга, АннаЯрославівна, Анна Всеволодівна.

З появою книг стала розвиватися й бібліотечна справа. При великих храмах і церквах навіть були засновані спеціальні майстерні, у яких переписувались і перекладались книги з інших мов. Такий бурхливий розквіт освіти не міг не позначитися на розвитку науки в Київській Русі. Тогочасні учені приділяли велику увагу таким галузям науки, як географія, історія, математика, медицина, фізика, хімія. Науковими теоретиками, так званими «філософами» науки, були Клим Смолятич і волинський князь Володимир Василькович. Дуже цінувалися знання з математики. У Київській Русі знали чотири математичні дії, дроби та вміли обчислювати відсотки. Знання з географії були дещо обмеженими, але з розвитком торговельних відносин вони значно поглибилися.

За часів Ярослава Мудрого значного поширення набув і розвиток медичних знань. Лікарями на Русі були переважно монахи, найвідомішими серед них були Антоній Печерський, Агапіт, Аліпій, Пимон, Козьма, Дем’ян Пресвітер та ін. У літературі цього періоду міститься багато інформації про гігієну, лікарські рослини, перебіг захворювань, будову людського тіла. Відомі випадки хірургічних операцій, проведених у цей історичний період. Про розвиток медичної науки свідчить те, що лікарі були виділені в окрему групу населення, про що йдеться в статуті церковних судів.

На особливу увагу заслуговують архітектурні надбання часів Київської Русі, хоча більшість пам’яток дерев’яного зодчества не збереглась. Відомо, що знать зводила великі дерев’яні будинки, які могли вважатися шедеврами архітектури. Будувати з каменю почали ще за часів княгині Ольги, але таку розкіш могли собі дозволити лише князі.

Першу кам’яну церкву було споруджено в Києві за часів Володимира Великого. Це була Десятинна церква, зодчими якої були візантійці. Саме від них руські майстри й переймали всі тонкощі архітектури, викристалізовуючи власний київсько-візантійський стиль мистецтва. Свого розквіту архітектура досягла в першій половині XI ст. саме за часів Ярослава Мудрого. Окрасою цього періоду став храм Святої Софії, який і до сьогодні є свідченням могутності Київської Русі. У другій половині XI ст. культове будівництво набуло поширення в найбільших містах держави — Переяславі, Чернігові, Новгороді та ін.

Поряд з архітектурою особливого рівня розвитку на Русі досягли живопис і художнє різьблення. Витвори цих видів мистецтва прикрашають Софію Київську й належать до найкрасивіших зразків світового мистецтва. Неперевершеними є мозаїки та фрески Софії Київської. Вони мають як релігійний, так і світський зміст і вражають глядачів своєю красою та майстерністю виконання.

Крім фресок і мозаїк, окрасою храмів були також ікони. Майстрами іконопису були монахи. Видатним іконописцем був Алімпій Печерський, твори якого вважали чудодійними. Вони мали здатність зцілювати людей. Традиції київської школи іконопису продовжили в Галицько-Волинському князівстві. Найвідомішою є ікона «Волинської Богоматері» (м. Луцьк).

Збереглися пам’ятки усної народної творчості того часу. Це епічні пісні, билини, перекази про героїчне минуле давньоруської держави. Героями епічних творів були і міфічні постаті, і реальні історичні особистості — Ілля Муромець, Добриня Микитич і князь Володимир.

Серед ремесел великим художнім надбанням є твори ювелірного мистецтва. У техніці зерні, філіграні, золочення, емалі, карбування та гравірування були створені неперевершені витвори мистецтва.

Отже, культура Київської Русі була свідченням надзвичайних досягнень давньоруського суспільства як у матеріальній, так і духовній сферах. Давньоруська держава поповнила культурну скарбницю Європи новими досягненнями, вона стояла на одному рівні з найбільш розвинутими країнами світу, а за деякими культурними й морально-етичними показниками — перевершила їх. Це визначає й особливе історичне значення Київської Русі як держави, що, накопичивши безцінні політичні, соціальні, правові, культурні надбання, стала невід’ємним та більше — провідним компонентом європейської цивілізації.