Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія українського суспільства

1.6. Феодальна роздробленість Київської Русі, її причини й наслідки

Зміни суспільного устрою після смерті київського князя Ярослава Мудрого 1054 р. були спричинені спробою розв’язати питання престолонаслідування, яка закінчилась невдачею. Після 1054 р. почався занепад Київської держави. Щоб уникнути цього, троє синів Ярослава Мудрого — Ізяслав, Святослав, Всеволод — деякий час правили тріумвіратом. Цей союз проіснував 15 років і закінчився князівськими міжусобицями. За час свого спільного князювання нащадки Ярослава Мудрого встигли «познайомитись» з ордами нового суперника — половців, для боротьби з якими навіть запрошували тестя Ізяслава — польського короля Болеслава IV. У внутрішній політиці князі приділили велику увагу вдосконаленню «Руської Правди». Новий кодекс, що отримав назву «Правда Ярославичів», передбачав суворі покарання за порушення прав феодальної власності й антидержавні виступи.

З 1073 р. почалася чергова боротьба за Київський престол, у якій переміг князь Святослав (1073 — 1076). Його смерть 1076 р. припинила короткочасне князювання цього освіченого и талановитого правителя. Через рік після смерті брата князем став Всеволод (1078 — 1098). Князювання Всеволода позначилося постійною боротьбою з молодими князями за об’єднання давньоруських земель, а також із зовнішнім ворогом — половцями. У зовнішній політиці князь продовжував практику династичних шлюбів.

Після смерті Всеволода — останнього із синів Ярослава, на політичну арену вийшли його онуки. Політична боротьба набула жорстокого характеру й стала однією з причин політичної роздробленості Київської Русі. Князівська боротьба за владу послабила державу. Цим скористалися половці. Вони перемогли руські війська 1093 р. під Трипіллям і, зайнявши територію півдня держави, підійшли впритул до Києва. їхні спустошливі набіги негативно позначилися на економічному розвитку Київської Русі. Столиця поступово втрачала свою велич, що призвело до занепаду всієї держави.

Спустошення Київської Русі на деякий час спонукало князів забути про ворожнечу й приділити увагу боротьбі зі спільним ворогом. Це дуже добре розуміли онуки Ярослава Святополк і Володимир Мономах. З їхньої ініціативи в Любечі в 1097 р. був скликаний князівський з’їзд. На ньому князі дійшли згоди з трьох пунктів: 1) ввести спадкове престолонаслідування; 2) князі мали об’єднатися для боротьби із зовнішнім ворогом; 3) заборонити приватні угоди князів з половцями. Згодом князі закріпили свої угоди на з’їздах у Вітачеві, Золотчі, Долобську. У координації дій князів і боротьбі з ворогами великого авторитету набув онук Ярослава Мудрого — Володимир Мономах. Це допомогло йому у віці 60-ти років стати київським князем.

Правління Володимира Мопомаха (1113 — 1125) — це короткий час стабілізації внутрішнього становища за відчайдушної боротьби із зовнішніми ворогами. Володимир досяг могутності Київської Русі часів Ярослава Мудрого. Його визнавали верховним главою держави всі землі й князі руської землі. Для стабілізації життя в країні Володимир розробив нове законодавство під назвою «Устав», що доповнював попередні юридичні кодекси. Нове зведення законів обмежувало повноваження місцевих адміністрацій і визначало права нижчих верств населення. Така діяльність князя була підтримана не лише бідними прошарками населення, а й додала популярності князю серед тих бояр і купців, які були в опозиції до попередників Володимира.

Авторитет князя позначився й на міжнародних відносинах Київської Русі. Володимир продовжив практику династичних шлюбів.

А його вдалі походи проти половців на 50 років позбавили країну від розорення кочовиками.

Славу свого батька продовжив Мстислав Володимирович (1125 — 1132). Держава залишалась єдиною та могутньою. Не дуже відчутним був сепаратизм місцевої влади, та й зовнішні вороги не надто порушували кордони держави. Мстислав Володимирович — це останній Київський князь, влада якого характеризувалась як монархічна.

Після смерті Мстислава почався розпад Русі. На її політичній карті з’явилося 15 незалежних князівств. Політична роздробленість була зумовлена розвитком феодальних відносин. Отримавши від князя земельний наділ за добру службу, місцевий правитель намагався менше підкорятися центральній владі. Тим більше, що центр держави Київ почав поступово занепадати. Сепаратизму сприяло й накопичення багатств місцевою владою. Велика територія Київської Русі й погані засоби комунікації, натуральна форма господарства також стояли на заваді консолідації та зміцненню економічних зв’язків і централізації держави. Етнічний склад країни був неоднорідним, що також зумовило розпад Київської Русі. Не останню роль у міжкнязівських уособицях відігравала й церква. Очільники великих єпархій підбурювали удільних князів до непокори Київському князю та до захоплення земель сусідніх князівств.

Князівські війни за Київ, спустошливі набіги половців відрізали Русь від Чорного моря. Занепала зовнішня торгівля. На статусі і зв’язках Київської держави негативно позначилася зміна міжнародного торгового шляху з Європи до Візантії та Малої Азії. Хрестові походи відкрили новий шлях товарам з Європи до Азії, що також не сприяло розвитку держави. Така важка ситуація спричинила розпад колись величної держави. Серед 15 новоутворених князівств на території сучасної України було 5 — Київське, Галицьке, Волинське, Чернігівське, Переяславське. Слід також назвати Ростово-Суздальську землю, на якій син Володимира Мономаха — Юрій Долгорукий почав розбудову власного князівства. Усі князівства мали політичну, економічну та культурну незалежність, але були пов’язані між собою спільною релігією й династичним минулим.

Символом держави залишався Київ. Тому кожен князь намагався самоствердитись за рахунок хоча б нетривалого князювання в Києві. Кожне таке князювання закінчувалося пограбуванням міста, що призводило до ще більшого занепаду Києва як центру держави. Колишня слава столиці Київської Русі не давала спокою молодому Ростовсько-Суздальському князю Юрію Долгорукому. Київ, на його думку, був політичним суперником його земель. Таке відношення до столиці закінчилось її черговим пограбуванням. Продовжив грабіжницьку політику батька щодо Києва Андрій Юрійович Боголюбський. Він здійснив два походи на Київ, другий з яких, датований 1173 p., був невдалим.

Брат Андрія Боголюбського — Всеволод Велике Гніздо (1177 — 1212) більше уваги приділяв внутрішній політиці й створенню власної військової опори. За його правління Ростовсько-Суздальське князівство не брало участі в боротьбі за Київ. Володарі цього князівства вже не намагалися заволодіти київським престолом, їхньою метою була розбудова нової державної організації у внутрішній і зовнішній політиці власної держави.

Важливе місце в історії періоду феодальної роздробленості посідало Черніговсько-Сіверське князівство. На цих землях закріпилася династія Ольговичів — нащадків онука Ярослава Мудрого — Олега. Центр цього князівства, Чернігів, був другим містом у державі після Києва. Ольговичі вели постійну боротьбу за київський престол та інші українські землі. Часом ця боротьба була вдалою. Водночас вони вели боротьбу проти половців, які постійно спустошували цей край. Проте 1185 р. став фатальним для чернігівського князя Ігоря. Його похід був невдалим, а сам князь потрапив у полон. Ці події знайшли яскраве відображення в епічному творі «Слово о полку Ігоревім». Унаслідок князівських міжусобиць і постійних набігів кочівників Черніговсько-Сіверське князівство остаточно розпалось на дрібніші територіальні одиниці.

Єдиним князівством на українських землях, якому історія дарувала тривалий час розвитку, було Галицько-Волинське князівство. Утворене 1199 р. князем Романом Мстиславичем (1199 — 1205), воно досягнуло свого розквіту за часів князювання нащадка Романа — Данили Галицького (Романовича) (1238 — 1264). Галицько-Волинське князівство більш як на 100 років продовжило історію та велич Київської Русі. Данило Галицький зміг подолати внутрішню боярську опозицію, він боронив землю від зовнішніх ворогів, стримуючи навали монголо-татар, сприяв містобудуванню, розвитку культури й мистецтва. З другої половини XII — до початку XIII ст. Галицько-Волинське князівство було одним з найпотужніших державних утворень Європи. Воно посіло гідне місце в європейській цивілізації, ставши генетичною основою українського народу, його мови, культури, подальшої історії.