Історія українського суспільства

1.5. Суспільно-політичні рухи. Ідеологія правителів Київської Русі

Суспільно-політичне життя Київської Русі було позначене надзвичайною активністю суспільних рухів різних прошарків населення. У ньому брали участь представники аристократичного прошарку, духовенство, купецтво й, звісно, народні маси. Причинами народних рухів могло бути незадоволення діями князя або його найближчого оточення; утиски населення з боку феодальної верхівки; прагнення окремих прошарків суспільства отримати ширший доступ до державного управління, а також вороже ставлення простого люду до феодальної експлуатації.

Окремим чинником, що спричиняв суспільні рухи, було питання релігії в Руській державі. Після хрещення її Володимиром Святославичем цей рух став масовим та доволі тривалим. Прихильники язичництва не збиралися швидко здавати свої позиції й усіляко протидіяли поширенню нової релігії. Виступи противників християнства не завжди були мирними. Потужний центр — Новгород — приводили до покори збройним шляхом. Володимиру Великому довелося направити туди війська й «вогнем і мечем» тисяцького Путяти та посадника Добрині утихомирювати новгородських жителів.

Зі зміцненням прошарку великого боярства посилювалися його спроби отримати більший доступ до управління державою. У цьому русі боярство намагалося використати народні маси, провокуючи їх виступати проти неугодних князів. Подібні виступи в другій половині XI — на початку XIII ст. змусили Київських князів рахуватися з боярською опозицією. Доволі активними були рухи боярських угруповань у боротьбі за князівську посаду в 1146 — 1147 pp., коли кияни громили двори ворогуючих боярських угруповань, і в 1157 p., коли повстання зі столиці перекинулося на всі землі навколо Києва.

Потужним суспільним рухом була боротьба пересічних людей проти соціальної несправедливості й утисків феодальної верхівки та князя. Переважно вона виливалась у народні повстання.

Одним з перших найвідоміших народних повстань був виступ київського населення в 1068 р. проти політики князя Ізяслава Ярославича, який відмовився видати киянам зброю для захисту міста від половців. Виступ обурених городян змусив Київського князя залишити місто й тікати до Польщі, шукаючи там прихистку у короля Болеслава. Відбулася зміна князя — ним народ проголосив Всеслава Полоцького, якого Ізяслав тримав у тюрмі.

Іншим князем, який також відчув на собі силу народного руху, став Святополк — син Ізяслава. Його дії щодо розширення прав купців і лихварів викликали в 1113 р. невдоволення не лише пересічних громадян, які найбільше потерпали від їхніх грабіжницьких дій, а й з боку феодальної верхівки, яка не бажала поступатися своїм впливом у державі. Виступ людності був спрямований проти князівської адміністрації, очолюваної воєводою Путятою. До киян приєдналися й селяни. Переважно це були закупи й наймити. Вони виступали проти свавілля великих землевласників. Результатом повстання 1113 р. також стала зміна князя на Київському столі. Державу очолив Володимир Мономах, який був запрошений на князювання і зміг утихомирити київські низи.

Народні заворушення й постійна загроза нових виступів змушували князя й верхівку суспільства часом йти на поступки власному народу. Удосконалювалося законодавство, обмежувалося свавілля феодалів і князівської адміністрації. Відбулися зміни в ідеологічних позиціях, які регламентували відносини князя й суспільства Київської Русі.

Загалом, ідеологічні та суспільно-політичні засади Київської Русі формувалися водночас з розвитком державотворчих процесів у країні. Ідеологічні принципи правителів були тісно пов’язані з історичною ситуацією в періоди формування, розквіту й занепаду Київської держави.

У період згуртування земель і племінних об’єднань у державу основними суспільно-політичними засадами були ідеї про вмотивованість згуртування союзів племен навколо Києва. Висловлювалася думка про договірні засади формування держави між автохтонними племенами і запрошеним князем. Перші правителі — Олег, Ігор, Ольга та Святослав, — приєднуючи неслов’янські народи, пояснювали свої дії необхідністю їхнього захисту від кочівників зі сходу та зміцненням економічних зв’язків, а звідси — й поліпшенням життя населення. Існує твердження, що свої Балканські походи князь Святослав пояснював болгарським корінням своєї матері Ольги й бажанням приєднати до Русі Болгарське царство та перенести столицю держави до Переяславця на Дунаї.

Ідеолого-релігійне підґрунтя мали й дії княгині Ольги стосовно союзу древлян. Вона не могла залишити безкарною смерть свого чоловіка Ігоря в 945 р. Згідно з язичницькими віруваннями кривдникам необхідно було помститися. Тому в стародавніх літописах зустрічаються відомості про криваве сходження Ольги на регентство.

Другий період (кінець X — середина XI ст.) розвитку державності вивів ідеологію суспільства й правителів на принципово новий рівень. Постали набагато серйозніші проблеми походження спільної слов’янської держави та князівської влади. Завдяки літописцям, які були тісно пов’язані з князівською владою, було висунуто тезу божественного походження монаршої влади. Народу доводили, що кращого вибору, ніж монархія, немає, а влада, зосереджена в руках однієї людини, є найкращою запорукою сили й територіального об’єднання слов’ян.

До тези про єдність слов’янського народу та обґрунтування монархічної форми правління із запровадженням християнства 988 р. додався суспільно-релігійний рух язичників, які не хотіли відмовлятися від своїх вірувань. Рух був таким потужним, що в багатьох місцях доводилося застосовувати насильство й силоміць приводити народ до християнства та покори. Християнська ідеологія стала тим стрижнем, навколо якого формувалась ідея єдності держави та її духовного зміцнення.

Запровадження християнства в його візантійському варіанті дало змогу Константинополю втручатись у справи Київської держави. Це викликало супротив з боку київських князів і місцевих представників церковної ієрархії. Перший слов’янський митрополит київський Іларіон у своїй праці «Слово про закон і благодать» виступив проти ідеї «богообраності» народів. Він зазначив, що не лише іудеї є справжніми християнами лише тому, що першими прийшли до цієї віри. Руські прихильники цієї віри нічим не гірші, хоча й охрестились у X ст. Головна мета, яку переслідував Іларіон, — позбутися зверхності Константинополя, обґрунтувати самостійність і незалежність держави, поставити Київську Русь на один щабель з тогочасними християнськими державами. Іларіон доводив, що християнська благодать однаково поширюється на всі країни, тому всі народи рівноправні й жоден народ не повинен панувати над іншим. Такі ідеологічні засади були втіленням справжніх інтересів Київської держави, яка прагнула до незалежного політичного, релігійного та культурного життя.

Висвітлюючи особистість Володимира Святославича (980 — 1015), Іларіон першим у давньоруській літературі створив образ ідеального князя. Митрополит обґрунтував ідею княжої влади й був ярим прихильником принципу прямого престолонаслідування. Але з огляду на свій церковний сан священик Іларіон усе ж таки на перше місце висував «божественну мудрість», а все інше вважав похідним від неї.

Ще одним ідеологом і патріотом своєї держави був Нестор-літописець, автор «Повісті минулих літ». Він висловлював думку про єднання історії слов’ян з усесвітніми історичними процесами. Монах Нестор уважав наших предків законними нащадками людської цивілізації.

У «Повісті...» автор не лише висвітлював походження русів, а й визначав принципи мирного співіснування Київської Русі з іншими сусідніми державами. У цьому Нестор убачав запоруку миру в державі. Із запровадженням християнства пов’язане й пропагування гуманістичних ідей у творі Нестора-літописця, а також заохочення сучасників до розвитку культури, освіти та науки.

Ще одним ідеологічним вектором «Повісті минулих літ» є ідея єдності руської землі. Ця теза вже стосується третього періоду в розвитку Київської Русі — періоду феодальної роздробленості. Засуджуючи чвари в слов’янській державі, автор покладався не на ідеал самодержавства, а на братерство й співпрацю між князями з родини Рюриковичів. Він закликав поважати принципи феодальної монархії, підпорядкування молодших князів старшим, визнати Київського князя законним володарем держави і коритися йому. Нестор гнівно засуджував місцевих князів за розбрат, першочерговість приватного над державним. Але він не заперечував ролі удільних князів, які й мали стати стримуючим чинником у безмежній владі Великого князя київського.

Такі ж проблеми порушував Володимир Мономах у «Повчанні дітям» 1097 p., а також невідомий автор у «Слові о полку Ігоревім» 1187 р. Обидві пам’ятки пронизані болем за Батьківщину. Автори ратують за досягнення порозуміння в родині Рюриковичів, яке вони пов’язують зі змінами в процедурі престолонаслідування. Чинником, який міг би впливати на державотворчі процеси, вони вважали князівські з’їзди. Саме на них мали вирішуватись найгостріші питання в державі та князівській родині.

Тим самим порушувалося питання правового врегулювання суспільних відносин. Саме ідеологічні засади приватної власності та узаконення феодальних відносин у суспільстві й покладені в основу «Руської Правди» та інших правових документів Київської Русі. Ці законодавчі акти свідчили про повагу до людського життя, саме тому з метою покарання вводилася система штрафів, а не кровна помста.

«Руська Правда» регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як уважають, часом були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.


загрузка...