Історія українського суспільства

12.4.2. Сучасні інтеграційні процеси й Україна: дилема оцінок і шляхів реалізації

Глобалізація інтеграційних процесів окреслила необхідність входження України до дієвих (економічних, безпекових) структур як провідного зовнішньополітичного курсу з часу проголошення незалежності країни. Серед пріоритетних об’єктів співпраці — Європейський Союз, СНД (Росія), НАТО як структури чи державні утворення, що зумовлювали інтеграційні тенденції на євроконтинентальному, євроатлантичному чи регіональному (пострадянському) рівнях.

Зміна акцентів щодо зовнішньополітичних пріоритетів упродовж 1990 — 2000-х років визначила нерівнозначність підходів урядових кіл України до поглиблення політики інтеграції в європейському (євроатлантичному) та євроазійському напрямах. Остаточно визнаною метою й пріоритетом зовнішньої політики країни періоду незалежності залишається входження України до Європейського Союзу. На сьогодні, відповідно до державних документів, це співвідноситься з позаблоковим статусом країни. Водночас за орієнтир зовнішньої політики проголошується розвиток економічної, військової співпраці України з НАТО, СНД, Росією як стратегічними партнерами розв’язання взаємоважливих проблем. На порядку денному — пошук оптимальних підходів щодо партнерських відносин усіх можливих напрямів співпраці, подолання перешкод взаємодії за утримування балансу інтересів сторін, за якого пріоритетним для України залишається збереження національного суверенітету й незалежності, економічне зростання, формування міцних засад демократії як здобутку провідних світових країн.

Співробітництво України з ЄС

Базовою правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співпрацю від 14 червня 1994і (УПС), що започаткувала взаємодію сторін з широкого кола політичних, торговельно-економічних і гуманітарних питань. Головними цілями партнерських відносин є такі: тісна політична співпраця через розвиток політичного діалогу; гармонійні економічні відносини, спрямовані на сприяння торгівлі та інвестиціям; забезпечення основи для взаємовигідної економічної, соціальної, фінансової, науково-технічної та культурної співпраці; підтримання зусиль України щодо зміцнення демократії і розвитку її економіки та завершення переходу до ринкової економіки.

З метою забезпечення виконання Угоди була запроваджена інституційна співпраця на рівнях самітів ЄС — Україна, Ради з питань співпраці ЄС — Україна, Комітету з питань співпраці, а також сформовано внутрішній інституційний механізм на ефективне виконання поставлених завдань.

Поступова реалізація положень УПС зумовила певний прогрес у розвитку відносин між Україною та ЄС, а водночас і необхідність більш чіткого окреслення європейської перспективи України. У ПосланніПрезидента України Л. Кучми до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 — 2011 роки» було проголошено курс на практичну реалізацію завдань нової довгострокової стратегії економічного та соціального розвитку, стрижнем якої на найближчі десять років оголошувалося створення реальних передумов вирішення основного геополітичного завдання нашої держави — вступу України до Європейського Союзу.

З березня 2007 р. започатковано переговорний процес щодо Нової посиленої угоди (НПУ), в якому позицією української сторони виступає перехід від партнерства й співпраці до відносин політичної асоціації та економічної, енергетичної і, нарешті, політичної інтеграції з ЄЄ. З 2008 р. тривають переговори між Україною та ЄЄ щодо укладання Угоди про асоціацію. Складність переговорного процесу полягає в необхідності пошуку балансу інтересів як у внутрішньоекономічній площині, так і в площині відносин України з Європейським Союзом. Для України важливі не стільки терміни підписання Угоди, скільки якісне наповнення змістовної частини та закладання в Угоді положень, які відповідають національним інтересам нашої держави. Така Угода має містити нові механізми та інструменти співробітництва, а також закласти ефективні механізми координування дій сторін і контролю за їх виконанням.

Угода про асоціацію охоплює чотири основні напрями:

1) політичний діалог і зовнішня політика та політика безпеки;

2) питання юстиції, свободи й безпеки;

3) економічна та секторальна співпраця;

4) створення глибокої та повномасштабної зони вільної торгівлі.

У 2009 р. сторонами попередньо було досягнуто повної згоди щодо третього напряму та більшості положень інших напрямів. Згідно зі Спільною заявою за результатами 13-го саміту Україна — ЄЄ, що відбувся 4 грудня 2009 p., лідери України та ЄЄ зазначили значне просування в переговорному процесі щодо Угоди про асоціацію, зокрема щодо більшості положень розділу Угоди «Преамбула, цілі та загальні принципи», ключових інституційних положень, тобто механізмів, за допомогою яких функціонуватиме посилений діалог між Україною та ЄЄ.

У зв’язку із завершенням терміну дії Плану дій Україна — ЄЄ було розроблено «Порядок денний асоціації Україна — ЄЄ» (ГІДА) (схвалено 16 червня 2009 р.). ПДА є новим практичним інструментом підготовки до реалізації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС до миті набуття нею чинності. З метою ознайомлення з перебігом реалізації реформ, визначених у ПДА, було створено Спільний комітет на рівні старших посадових осіб, який має регулярно представляти свої доповіді Раді з питань співпраці Україна — ЄС. У рамках першої зустрічі 26 січня 2010 р. Спільний комітет схвалив Перелік пріоритетів Порядку денного асоціації Україна — ЄС на 2010 p., який налічує 78 пріоритетів. Реалізація цих пріоритетів стане тим чинником, який визначить здатність нової влади до завершення процесу переговорів та ратифікації Угоди про асоціацію як найбільш вагомої перспективи в розвитку подальших відносин між Україною та ЄС.

Економічна інтеграція України з ЄС. Приєднання України до Світової організації торгівлі в 2008 р. відкрило шлях до початку переговорів про створення поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі (ЗВТ) між Україною та ЄС, що є стратегічним завданням нашої держави в економічній сфері. Створення ЗВТ з широкомасштабним регуляторним наближенням України до стандартів ЄС сприятиме поступовій інтеграції України у внутрішній ринок Євросоюзу. Мета заходів, які Україна впроваджуватиме згідно з угодою про ЗВТ, полягає в проведенні необхідних для України реформ, що становитиме потужний імпульс для загального розвитку країни. У цьому контексті угода про ЗВТ має носити збалансований характер, відкриття ринків України має бути пропорційним отриманню користі, що очікується від цього. Поглиблена ЗВТ передбачає не тільки скасування митних тарифів на торгівлю товарами, а й лібералізацію торгівлі послугами та приведення регуляторного середовища України у відповідність з європейським.

Складність переговорного процесу щодо створення ЗВТ зумовлена тим, що він передбачає необхідність чіткого визначення комплексу економічних і секторальних завдань, вироблення відповідно до кожного із завдань законодавчих механізмів адаптації та індикативних рамок їх імплементації. За визначенням експертів, реалізація поглибленої ЗВТ залежатиме від здатності української влади та бізнесу знайти баланс інтересів для досягнення цієї мети. Вимоги, які Україна має виконати, фактично збігатимуться з програмою необхідних для неї реформ, що стане потужним імпульсом загального економічного, соціального й політичного розвитку країни.

Енергетичний вимір співпраці України з ЄС. Як імпортери енергоносіїв, Україна та Євросоюз спільно зацікавлені в безпечному постачанні енергоресурсів і диверсифікації їх надходження.

Україна є одним з важливих партнерів ЄС як крупний транзитер енергоносіїв, особливо природного газу. Тому надійна робота української ГТС має для Євросоюзу стратегічне значення, а інтеграція енергетичного ринку України в європейський є особливим спільним пріоритетом.

18 грудня 2009 р. Україна вступила до Енергетичного Співтовариства, а 24 вересня 2010 р. у м. Скоп’є було підписано відповідний протокол як суттєвий крок набуття країною повноправного членства в цій організації.

Реалізація Україною своїх повноважень відбулась від початку 2011 р. після ратифікацї зазначеного протоколу Верховною Радою України, виконання приєднувальних процедур у рамках Договору про заснування Енергетичного співтовариства та графіку імплементації Україною норм європейського енергетичного законодавства.

Так, серед найбільш актуальних проблем у цій сфері є впровадження європейських стандартів, виконання Україною домовленостей з питань модернізації газотранспортної системи, зокрема щодо створення й функціонування прозорого газового ринку. Запровадження стандартів СС, як очікується, позитивно вплине на інституційну структура енергетичного сектору та його оптимізацію, засновану на ринкових засадах, сприятиме збільшенню капіталізації компаній, їх здатності залучати більші об’єми інвестицій, розширенню можливостей та вдосконаленню існуючої енергетичної інфраструктури, подальшому розвитку та остаточній інтеграції українських енергетичних мереж у європейську систему.

Лібералізація візового режиму між Україною та ЄС. Одним з важливих питань двосторонньої співпраці між Україною та ЄС у розвитку політичних відносин є лібералізація візового режиму. З боку України такий режим в односторонньому порядку був введений для громадян держав — членів СС з 2005 р. У 2007 р. набула чинності Угода між Україною та Європейським Співтовариством про спрощення оформлення віз, яка запровадила простішу та безоплатну процедуру оформлення Шенгенських віз для певних категорій громадян України.

29 жовтня 2008 р. Україна та ЄС започаткували діалог щодо розроблення умов безвізових поїздок громадян України до ЄС. У рамках такого візового діалогу обидві сторони спільно працюють над виробленням Дорожньої карти щодо впровадження безвізового режиму з чітко визначеними заходами та умовами, зокрема «технічними критеріями»: безпека документів, боротьба з міграцією, громадський порядок, захист прав людини.

Черговий раз це питання було порушено українською стороною на саміті Україна — ЄС 22 листопада 2010 р. Утім, для європейців питання безвізового режиму набуває не тільки технічних, а й політичних вимірів. Так, зауваження щодо порушення прав і свобод в Україні стають на заваді якісного рівня довіри до українського уряду з приводу намірів досягнення демократичних змін. Представники Ради ЄС наголошують на необхідності реформування виборчого законодавства, проведення всеосяжної конституційної реформи, забезпечення в Україні свободи зібрань, медіа, асоціацій як тенденції, що має наблизити Україну до європейських політичних стандартів, отже — реалізації намірів економічної й політичної інтеграції з ЄС.

Співробітництво України з НАТО

Україна розбудовує відносини з НАТО на основі Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО 1997 p., Плану дій Україна — НАТО від 2002 р. з подальшим щорічним затвердженням плану заходів, а також у рамках Ради євроатлантичного партнерства, до складу якої входять 28 держав — членів НАТО та 23 країни-партнери.

У березні 1992 р. Україна стала членом Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС), а з 1997 р. — співзасновницею та учасником наступниці РПАС — Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП).

Починаючи з 1994 p., Україна бере активну участь у програмі «Партнерство заради миру» (ПЗМ), у рамках якої українські військові були залучені до кількох десятків спільних з країнами — членами та партнерами НАТО миротворчих навчань як на території нашої країни, так і за її межами.

Україна пройшла шлях від Хартії про особливе партнерство, підписаної 09 липня 1997 р. у Мадриді, через План дій, схвалений 22 листопада 2002 р. у Празі, у рамках якого реалізується щорічний Цільовий план Україна — НАТО, до Інтенсифікованого діалогу з НАТО з питань набуття членства та відповідних реформ, який було започатковано 21 квітня 2005 р. у Вільнюсі.

З квітня 1999 p., згідно з положеннями Хартії, формат відносин переведено у площину спільного форуму — Комісії Україна — НАТО (КУН). Поряд з цим консультативним механізмом співробітництва Україна використовує також і такі механізми, як спільні робочі групи Україна — НАТО з питань воєнної реформи, озброєнь, економічної безпеки, планування на випадок надзвичайних ситуацій, з питань науки й захисту довкілля, а також регулярні засідання Україна — НАТО на рівні політичного, політико-військового, економічного та спеціального комітетів.

Значного прогресу у відносинах України з НАТО було досягнуто в 2005 p., коли в лютому, на саміті КУН у Брюсселі, Президент України В. Ющенко кінцевою метою співпраці України з Альянсом проголосив набуття членства в НАТО. Це було позитивно сприйнято в Брюсселі, і вже в квітні на засіданні КУН на рівні міністрів закордонних справ у Вільнюсі було ініційовано Інтенсифікований діалог з питань членства та відповідних реформ.

У червні 2005 p., на реалізацію рішень Вільнюського засідання КУН, Генсекретарю НАТО під час його візиту в Україну було передано Початковий дискусійний документ, у якому викладено позицію держави з реформування всіх сфер суспільного життя країни для досягнення високих стандартів державного управління, які встановлені в розвинутих демократичних країнах.

Практичне обговорення підходів України та НАТО в рамках запровадження Інтенсифікованого діалогу відбулося під час візиту делегації Північноатлантичної Ради (ПАР) НАТО в Україну 18 — 20 жовтня 2005 р. на чолі з Генеральним секретарем Альянсу, під час якого було проведено чергове засідання КУН за участю міністрів закордонних справ та оборони України. Уперше в історії відносин Україна — НАТО відбулося спільне засідання РНБО України та ПАР НАТО під головуванням Президента України В. Ющенка за участі Генсекретаря НАТО Я. Схеффера.

У грудні 2005 р. за підсумками засідання КУН на рівні міністрів закордонних справ було прийнято спільну заяву, у якій вперше в документах Україна — НАТО йшлося не лише про відкритість «дверейНАТО», а й про конкретні перспективи залучення України до Плану дій щодо членства.

22 жовтня 2007 р. Президент В. Ющенко на відкритті засідання Ради міністрів оборони країн Південно-Східної Європи в Києві підтвердив незмінність курсу України на членство в НАТО та ЄС і закликав європейських партнерів підтримати нашу державу в її прагненні приєднатися до Плану дій щодо членства.

7 грудня 2007 р. українська сторона офіційно звернулася до представників країн — членів НАТО з проханням підтримати намір України приєднатися до Плану дій щодо членства на Бухарестському саміті Альянсу 2 — 4 квітня 2008 р.

18 січня 2008 р. Міністр закордонних справ В. Огризко передав Генеральному секретарю НАТО Я. Схефферу листа за підписами Президента, Голови Верховної Ради та Прем’єр-міністра України, у якому висловлювалася спільна позиція щодо необхідності та готовності України приєднатися до ПДЧ у ході саміту Організації в Бухаресті.

З квітня 2008 р. у Бухаресті відбулося засідання Північноатлантичної ради НАТО на рівні глав держав та урядів, за результатами якого було прийнято Декларацію Бухарестського саміту. Хоча формально Україна не отримала рішення щодо приєднання до ПДЧ, окремий параграф декларації, присвячений зверненню України (та Грузії) стосовно запрошення до Плану дій щодо членства в НАТО, зафіксував початок «періоду інтенсивних контактів з цими країнами на високому політичному рівні з метою вирішення питань, що залишаються в контексті їхньої заявки щодо ПДЧ».

Друга половина 2008 — перша половина 2009 рр. — серія контактних зустрічей сторін у межах засідань КУН (червень 2008 p.; грудень 2008 p.; січень 2009 p.; березень 2009 р.) щодо стану та перспектив відносин і співпраці НАТО — Україна в контексті рішень Бухарестського саміту.

19 червня 2009 р. у штаб-квартирі НАТО у Брюсселі відбулося засідання Політичного комітету НАТО з Україною, під час якого був викладений проект Річної національної програми та обговорення його із союзниками.

7 серпня 2009 р. Президент України затвердив першу Річну національну програму на 2009 р. з підготовки України до набуття членства в Організації Північноатлантичного договору.

З — 4 грудня 2009 р. на засіданні ПАР НАТО на рівні міністрів закордонних справ у Брюсселі було оприлюднено оцінку виконання Україною її першої РНП, яка була визнана загалом позитивною. Було підтверджено тверді зобов’язання союзників щодо майбутнього членства України в НАТО, а також їх готовність щонайбільше сприяти здійсненню нашою країною відповідних реформ.

Упродовж 2010 р. — окреслення нового формату відносин України з НАТО після чергових президентських виборів і ствердження на державному рівні трансформаційних змін щодо зовнішньополітичного курсу — від інтеграції з НАТО до позаблокового статусу країни.

16 березня 2010 р. відбулося засідання Комісії Україна — НАТО в штаб-квартирі Альянсу на рівні заступника Міністра закордонних справ України та заступника Генерального секретаря НАТО, на якому розглянуто основні пріоритети зовнішньої політики України на новому етапі розвитку відносин сторін.

8 квітня 2010 р. під час візиту в Україну Заступника Генерального секретаря НАТО з політичних питань і безпекової політики стороні НАТО було роз’яснено пріоритети нового керівництва України у внутрішній та зовнішній політиці. Візит засвідчив спільну готовність продовжити політичний діалог у рамках Комісії Україна — НАТО та практичну взаємодію, зокрема, в реалізації реформ шляхом виконання Річних національних програм.

25 травня 2010 р. — зустріч у Києві Міністра закордонних справ України К. Грищенка з Заступником Генерального секретаря НАТО з питань оборонної політики та планування І. Шедіви. Обговорено питання реалізації Україною РНП на 2010 p., спрямованої на здійснення широкомасштабних внутрішніх реформ.

29 вересня 2010 р. у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі відбулося чергове засідання Комісії Україна — НАТО на рівні послів, що визнали позитивні здобутки співробітництва між Україною та НАТО та підґрунтя його конструктивного продовження з усіх питань.

19 — 20 листопада 2010 р. — Саміт Організації Північноатлантичного договору в місті Лісабон за участю міністра закордонних справ України К. Грищенка. У прийнятій на саміті новій Стратегічній концепції НАТО зазначається, що Альянс продовжуватиме співпрацю з Україною в межах Комісії Україна — НАТО за результатами Бухарестського саміту НАТО 2008 р.

Такі підходи відображають традиційні виміри відносин, що склалися між Україною і НАТО у напрямі взаємодії сторін упродовж останніх років. Позаблоковий статус Українив в цьому сенсі не виключає (принаймні декларативно) перспектив їх партнерства й конструктивного діалогу відповідно до попередньо досягнутого рівня. Водночас серед дискусійних проблем сучасного політикуму — втрати й переваги проголошеного статусу на позаблоковість України порівняно з тим, на що могла б сподіватись країна, здобуваючи повноправне членство в Північноатлантичному альянсі.

Вступ України до євроатлантичних структур безпеки (НАТО) міг би забезпечити Україні:

• реалізацію цілеспрямованого курсу на запровадження європейських соціально-економічних, політичних стандартів і цінностей відповідно до вимог членів Альянсу й водночас інвестиційну привабливість України;

• зміцнення безпекової складової національної незалежності та територіальної цілісності України;

• модернізацію українських збройних сил відповідно до вимог НАТО; більш ефективне використання потужностей українського ВПК; вихід на євроатлантичні ринки збуту військової продукції; доступ до новітніх технологій за спільного виробництва; додаткові можливості власного озброєння й диверсифікації свого військового арсеналу;

• зміцнення позицій України на просторі ЄС з окресленням чітких перспектив інтеграції з Європейським союзом;

• усунення потенційної можливості реінтеграції України з Росією.

Проголошення позаблокового статусу України зумовлюється низкою чинників, серед яких такі:

• необхідність більш збалансованого внутрішньополітичного розвитку країни відповідно до політичних позицій, зовнішньополітичної орієнтованості політичних сил і громадян;

• можливість досягнення позитивних зрушень у відносинах з Росією за умов збереження конструктивності діалогу з ЄС і НАТО;

• потреба реалізації активного зовнішньоекономічного курсу держави як в євроатлантичному, так і євроазійському напрямі з метою забезпечення сталого соціально-економічного розвитку країни.

Утім, безпековий компонент, як і нагальність досягнення європейських соціально-економічних стандартів, — серед найбільш проблематичних аспектів вищевикладеного. Входження України до європейської спільноти, а водночас і процес формування Спільної політики безпеки й оборони (СПБО) країн ЄС — один з можливих шляхів реалізації зазначеного за умов позаблоковості. Інший — продовження та поглиблення конструктивної співпраці з НАТО, пошук нових дієвих форм партнерства сторін як передумови зміцнення національної незалежності України, реалізації її національних інтересів у складних умовах трансформаційного розвитку сучасного євроазійського простору.

Українсько-російські відносини

Розвиток українсько-російських відносин почав набувати стратегічно важливого значення для України з часу проголошення нею державної незалежності. Утім становлення цих відносин, як і характер їх подальшої реалізації не були позбавлені труднощів і суперечностей. Серед проблем, що ускладнювали міждержавні відносини — територіальні претензії Росії до України (Крим, Севастополь, Керченська протока); неузгодженість питання щодо розподілу валютних, матеріальних, військових потужностей колишнього СРСР, зокрема, стосовно приналежності Чорноморського флоту; умов спільної експлуатації газотранспортної системи, тарифної політики, насамперед у сфері розрахунків за енергоносії та ін. До цього додавались й серйозні розбіжності щодо характеру зовнішньополітичного курсу, пов’язаного з підходами до безпекової політики сторін.

Якщо Росія, проголосивши себе правонаступницею СРСР, прагнула до створення єдиного оборонного союзу та спільної охорони зовнішніх кордонів країн СНД під егідою Росії, Україна, що формально залишалась на позиціях позаблоковості, вважала, що державний кордон може бути лише один. Якщо Росія, прагнучи до збереження своїх геополітичних впливів у межах СНД, домагалась отримання мандата миротворчості на всій території колишнього СРСР, Україна рішуче виступала проти цього, уважаючи, що миротворчі операції є прерогативою виключно міжнародних організацій, таких як ООН та ОБСЄ. Якщо Росія займала жорстку позицію щодо розширення НАТО, уважаючи, що має право протидіяти цьому процесу, Україна вважала, що розв’язання проблеми приєднання країн Центральної та Східної Європи до НАТО перебуває в компетенції самих цих країн та НАТО.

Правовою основою поліпшення українсько-російських відносин у другій половині 1990-х років став «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією», підписаний Президентом України Л. Кучмою і Президентом РФ Б. Єльциним 31 травня 1997 р. Цей документ проголосив визнання територіальної цілісності обох країн, їх наміри розвивати й поглиблювати економічні, культурні та інтеграційні зв’язки. Супутніми стали угоди щодо статусу, параметрів розподілу, умов перебування російського Чорноморського флоту в Криму та, своєю чергою, домовленості стосовно системи розрахування України за боргами за енергоносії. Це заклало підвалини позитивних тенденцій у розвитку співпраці та перевели відносини з драматичного рівня в площину економічних інтересів.

Утім уже на початку 2000-х років з’явились ознаки нового загострення відносин сторін, пов’язаного з окресленням євроатлантичних інтеграційних орієнтирів України. Активна підтримка цих орієнтирів опозицією, а згодом — її перемога в боротьбі за владу в Україні під час президентських виборів 2004 р. зумовили значне погіршення українсько-російського співробітництва як у політичній, так і соціально-економічній чи культурній сфері. Офіційна Москва не тільки втручалася в президентські перегони восени 2004 p.,а й розцінювала перемогу на них лідера помаранчевих сил В. Ющенка як виклик її впливу на теренах України. Це знайшло своє продовження у відвертій пропагандистській війні Росії проти України (особливо під час так заних «газових війн» 2005 і 2009 pp.), у напруженні відносин сторін, викликаному умовами постачання російських енергоносіїв територією України, визнанням українським політикумом Голодомору 1933-го року геноцидом, можливим вступом України до НАТО та намірами щодо виведення російського Чорноморського флоту з території України після 2017 p., недержавним статусом російської мови в Україні тощо.

Основним невдоволенням української сторони було втручання Росії у внутрішні справи України, блокування демаркації та делімітації українсько-російського кордону як державного, штучні бар’єри щодо розвитку торговельних відносин, і зокрема застосування тарифних і нетарифних обмежень поставок української продукції на російські ринки; використання щодо України методів несумлінної конкуренції з боку російських товаровиробників та імпортерів, орієнтованих на ринки країн далекого зарубіжжя; завищення транспортних тарифів у Російській Федерації на українські товари та ін.

Глобальна фінансова криза 2008 — 2009 рр. довела українсько-російські економічні відносини та торговельно-економічну співпрацю до межі стагнації, а подібність галузевих структур промислового сектора обох країн спричинила посилення конкуренції між ними як на внутрішніх, так і на зовнішніх ринках. Психологічно це призвело до посилення антиукраїнських настроїв у російському суспільстві та поглиблення розколу щодо зовнішньополітичного курсу серед громадськості України.

Переформатування відносин держав стало можливим з початку 2010 p., після обрання на посаду Президента України В. Януковича як лідера Партії регіонів з принциповими позиціями останньої щодо позаблокового статусу України, євроінтеграційних орієнтирів і розвитку конструктивного співробітництва з РФ.

2010 р. позначився серйозними кроками українського керівництва щодо залагодження відносин з Росією через активний переговорний процес з актуальних проблем та укладання низки стратегічно орієнтованих щодо цього угод в економічній і політичній сферах. Серед них — угода про подовження перебування Чорноморського флоту РФ у Севастополі на 25 років — до 2042 від 21 квітня 2010 p., підписана Президентом України В. Януковичем та Президентом Російської Федерації Д. Мєдвєдєвим одночасно з газовим контрактом щодо 30-відсоткової знижки ціни на газ для України від попередньо визначених формульних показників. Це — міжурядові угоди із співпраці та поглиблення інтеграційних зв’язків у стратегічно важливих галузях, зокрема, в сфері атомної енергетики (угода від 9 червня 2010 р. про співпрацю країн у будівництві третього та четвертого енергоблоків Хмельницької атомної електростанції; угода від 17 серпня 2010 р. щодо придбання Україною 10 % акцій ВАТ Міжнародний центр зі збагачення урану (МЦЗУ) в Ангарську Іркутської обл.), літакобудуванні (угода від 27 жовтня 2010 р. про створення спільного підприємства між російською «Об’єднаною авіабудівною корпорацією» (ОАК) і українським Державним авіабудівним концерном «Антонов») та ін.

Так, відповідно до міжурядових домовленостей, досягнутих навесні 2010 p., розпочато переговори між провідними корпораціями обох країн щодо створення спільних підприємств чи управляючих компаній в космічній галузі, суднобудуванні, атомному машинобудуванні, на транспорті.

Прихильниками поглиблення українсько-російських відносин ці кроки сприймаються як реалізація українських національних інтересів, оскільки:

• сприяють інтеграційним процесам, відновленню розірваних зв’язків в економіці, політиці, соціальній сфері країн;

• передбачають необмежений доступ українських товарів на російські ринки та ринки на всьому просторі СНД;

• забезпечують включення України до російських безпекових проектів.

Утім, система угод і домовленостей українського уряду з Росією — у колі гострої критики захисників євроатлантичних орієнтирів, схильних сприймати тенденцію на поглиблення українсько-російських інтеграційних зв’язків як загрозу національному суверенітету й незалежності України, насамперед унаслідок:

• реальності зростання залежності України від Росії в оборонній, військовій та економічній сферах;

• уповільнення процесу досягнення Україною світових стандартів через наміри включення Росією української держави у власний соціально-економічний і політичний простір;

• обмеження зв’язків України з країнами ЄС і НАТО у зв’язку з посиленням інтеграційних відносин за лінією Україна — РФ.

Різнополюсність оцінок чинної української адміністрації є відображенням дилеми можливих зовнішньополітичних орієнтирів України. Розвиток конструктивних відносин з Росією є одним з найважливіших напрямів зовнішньої політики України, від реалізації якого залежить стабільність у регіоні, можливість уряду окреслювати зовнішньо- і внутрішньополітичний курс з урахуванням позицій переважної більшості діючих у суспільстві політичних сил і громадян. І водночас розвиток українсько-російських відносин не має суперечити євроінтеграційним пріоритетам України. Серед найскладніших завдань чинної влади — планування зовнішньої політики з дотриманням вимог збалансованості та з урахуванням тенденцій у відносинах трикутника Україна — Росія — ЄС. Головними в зовнішній політиці мають стати прагматизм, виваженість, цілеспрямованість на досягнення результатів, а найважливішим критерієм — національні інтереси країни. 

Резюме

Основу економічного суверенітету України було закладено Декларацією «Про державний суверенітет України» й іншими нормативними актами та міжнародними документами, що наповнювали Декларацію реальним змістом. Процеси, спрямовані на реформування соціально-економічної сфери України, були тісно пов’язані із програмами, які здійснювались урядами незалежної держави.

Уперше системні заходи із забезпечення комплексного реформування економіки України на ринкових засадах і створення відповідних механізмів адміністрування цього процесу було закладено за президентства Л. Кучми в 1993 — 2004 рр. Ці заходи включали лібералізацію фінансової системи, роздержавлення економіки й створення приватного сектора, переведення на ринкові засади АПК.Українському народові довелось пережити складний період, пов’язаний з кризовими явищами перехідного етапу в економіці, зупинкою роботи системоутворюючих підприємств і цілих галузей промисловості, гіперінфляцією та іншими негативними явищами. Як наслідок — скорочення внутрішнього ринку, зниження продуктивності праці та ВВП держави.

У 1990-х — 2000-х роках відбувся перелом в економічній і соціальній сфері держави. Ситуація почала стабілізуватися й змінюватися на краще. Однак тенденції трансформування економіки впродовж попереднього десятиліття призвели до утворення крупних фінансово-промислових об’єднань, які отримали контроль над цілими галузями промисловості, а саме: електроенергетикою, металургією, хімічною промисловістю та ін. Точилася боротьба за монопольне право на імпорт в Україну природного газу з Російської Федерації й Туркменистану. З великою приватизацією почалось інвестування крупних капіталів у політику, фінансово-промислові об’єднання розгорнули боротьбу за представництво в органах законодавчої влади та за вплив на органи виконавчої влади. Супутніми до цього явищами з початку 2000-х років стали тінізація економіки, корупція, олігархізація сфери бізнеса й політики.

З проголошенням Україною незалежності постала проблема реформування існуючих та створення нових інститутів державної влади відповідно до принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову. Процес окреслення повноважень керівних структур був складовою тривалого конституційного процесу, пов’язаного з розробкою та безпосереднім введенням у дію нової Конституції України (1996 p.),реалізацією конституційної реформи, орієнтованої на трансформацію політичної системи з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську (2004 — 2009 рр.) і, своєю чергою, — зі скасуванням конституційної реформи 2004 р. та поверненням до президентсько-парламентської форми державного правління.

У 1990-х — першому десятилітті 2000-х років поглибився процес формування політичного плюралізму в суспільстві, започаткований у 1989 — 1990-ті роки. Політична палітра суспільства України періоду незалежності характеризувалася партіями різнополярної орієнтації, хоча розвиток політичних подій, особливо після президентських виборів 2004 p., визначив найбільш впливових гравців політичного процесу — Партію регіонів (ПР), Блок Юлії Тимошенко (БЮТ), блок «Наша Україна — Народна самооборона» (НУ-НС), блок Литвина, Соціалістичну партію України (СПУ), Комуністичну партію України (КПУ), які й формували склад Верховної Ради, урядових структур у 2004 — 2010 рр. Так, звуження кількості дієвих партійно-політичних елементів — це передумова поглиблення суспільних впливів на органи державної влади України, хоча водночас проблемою залишаються неструктурованість партійно-політичної системи, відсутність дієвого механізму конструктивної взаємодії партій, влади й власне самого суспільства як особливості сучасного стану української демократії.

Однією з основних характеристик українського суспільства періоду незалежності стало зростання етнічної самосвідомості представників різних етносів, їхнє намагання зберегти свою національну ідентичність. Це стосується як українців — провідної за чисельністю нації, так і інших національних груп — росіян, білорусів, молдован, кримських татар, угорців, румун, поляків, євреїв, вірмен, представників інших національних меншин, що сукупно становлять — близько 130 національностей України. Серед напрямів самоідентифікації національних груп — задоволення мовно-освітніх потреб, створення друкованих ЗМІ, культурно-національних товариств національних меншин як елементів державної політики незалежної України.

Невід’ємною складовою суспільного життя України періоду незалежності стало розширення віросповідного спектра та відчутне поєднання релігійного й національного почуттів українців. Цей процес у суспільстві у зв’язку з історичними обставинами мав лавиноподібний характер і доволі складно сприймався значною частиною громадян і традиційними релігійними організаціями через наявність міжцерковних і міжконфесійних конфліктів, залишених у спадок тоталітарним режимом. Відтак вільний розвиток релігійного середовища призвів до перерозподілу сфер впливу релігійних організацій і до певного протистояння між ними. Суттєвої гостроти цим конфліктам додавала політизація релігійного середовища. Особливо болісними не лише для Церкви, й для всього суспільства стали православно-греко-католицький конфлікт кінця 80-х — середини 90-х років минулого століття та внутрішнє протистояння між православними різних юрисдикцій, пов’язане з намаганням добитися автокефалії Православної Церкви в Україні. Однак навіть підвищена конфліктність релігійного середовища не здатна суттєво загальмувати позитивні зміни, що відбуваються, пов’язані з оптимізацією конфесійно-релігійних інституцій в Україні, поглибленням професійної духовної освіти, поширенням конфесійних ЗМІ, співпрацею Церкви та держави, утворенням міжконфесійних організацій.

Зовнішня політика стала найважливішою та водночас найскладнішою і суперечливою сферою діяльності державних структур незалежної України. Важливість зовнішньої політики з початку 1990-х років зумовлювалася потребою входження країни як незалежного суб’єкта міжнародних відносин у світове співтовариство, а її складність — невизначеністю трансформаційних змін глобального рівня після розпаду СРСР, суперечливістю внутрішньополітичного процесу, пов’язаного з протиборством різнополярних за своєю політичною орієнтацією суспільно-політичних сил. Це стало вагомим підґрунтям змінюваності позицій керівництва України щодо пріоритетів зовнішньої політики країни — від ідеї нейтралітету країни на етапі суверенізацїї республіки (1990 р.) до позиції багатовекторності країни впродовж 1990-х років; орієнтації на євроатлантичні інтеграційні формування з варіативністю зазначеного (від ідеї повного членства в НАТО до поглибленого співпраці з Північноатлантичним альянсом) з початку 2000-х років і, нарешті, офіційного позиціонування України як позаблокової держави зі збереженням євроінтеграційних орієнтирів як визначальних згідно з позицією державних структур почату 2010-х років. 

Терміни і поняття

Декларація

Закон

Указ

Декрет

Мораторій

Підприємства (власність) загальносоюзного підпорядкування

Партія влади

Конституційний процес

Легітимність

Нелегітимність

Національна меншина

Віросповідна меншина

Конфесія

Свобода совісті

Нейтралітет

Багатовекторність

Євроатлантична інтеграція

Позаблоковість 

Питання для перевірки знань

1. Визначте основні проблеми соціально-економічної сфери України, що постали перед молодою державою після проголошення незалежності.

2. Охарактеризуйте політику реформування економіки та соціальної сфери держави упродовж 1990-х — першого десятиліття 2000-х років.

3. Якими етапами характеризувався конституційний процес в Україні періоду незалежності?

4. У чому полягає специфіка розвитку партійно-політичної системи України в 1990 — 2010рр.?

5. Проаналізуйте національний склад населення України. У чому сутність етнонаціональних процесів держави на етапі незалежності?

6. Визначте специфічні риси релігійно-церковного життя незалежної України.

7. Якими підходами характеризувалися зовнішньополітичні пріоритети України періоду незалежності?

8. У чому полягає відмінність курсу на позаблоковість від курсу на нейтралітет?

9. Проаналізуйте розвиток взаємовідносин України з ЄС і НАТО упродовж 1990-х — першого десятиліття 2000-х років.

10. Визначте тенденції розвитку українсько-російських відносин після розпаду СРСР. 

Завдання для індивідуальної роботи

1. Побудуйте логічну схему процесу становлення підвалин суверенної соціально-економічної політики України.

2. Обґрунтуйте у формі реферату або виступу переваги й проблематичні аспекти президентсько-парламентської та парламентсько-президентської форми організації влади з урахуванням політичного процесу незалежної України.

3. Визначте у формі есе своє ставлення до проблеми політизації церковного життя в сучасному суспільстві. Проаналізуйте соціально-економічне та політичне підґрунтя цього явища в незалежній Україні.

4. Користуючись електронним каталогом Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, визначте перелік найновітніх (захищених упродовж двох останніх років) дисертаційних досліджень з проблеми зовнішньополітичних пріоритетів незалежної України. Ознайомтесь з ними. Проаналізуйте у формі виступу перелік проблем, які становить дослідне поле української політичної науки щодо зовнішньої політики країни. 

Література для поглибленого вивчення

1. Декларація про державний суверенітет України // Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР). — 1990. — № 31. — С. 429.

2. Акт про проголошення незалежності України: Прийнятий 24 серпня 1991 p. № 1427-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 38. — Ст. 502.

3. Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» [Електронний ресурс]. — Режим доступа: http://www.president.gov.ua/documents/12069.html

4. Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави. Національна доповідь / За заг. редакцією В. М. Гейця. — К.: НВЦ НБУВ, 2009. — 687 с.

5. Ретроспектива ринкових перетворень в Україні: сучасний дискурс / За ред. Л. П. Горкіної. — К.: Інститут економіки і прогнозування НАН України, 2010. — 760 с.

6. Єзеров А. Конституційний конфлікт як феномен та процес в Україні. — Одеса: Юридична література, 2008. — 240 с.

7. Ворона П. В. Партії та місцева демократія: реалії та перспективи // Теорія та практика державного управління: 36. наук, праць — Вип. 1 (16). — X.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2007. — С. 243 — 250.

8. Рудич Ф. Правляча еліта: її місце і роль в утвердженні української держави // Політ, менеджмент. — 2008. — № 2(29). — С. З.

9. Юрій М. Ф. Політологія: Підручник. — К.: Дакор, КНТ, 2006. — 416 с.

10. Андрусиїиин Б. /., Бондаренко В. Д. Державно-церковні відносини: історія, сучасний стан та перспективи розвитку: Навч. посібник — К.: Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, — 2010.

11. Міжнаціональні відносини та національні меншини України: Стан, перспективи / Упоряд.: Р. ПІ. Чілачава, Т. І. Пилипенко; За ред. Р. Чілачави. — К.: Голов, спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2004. — 384 с.

12. ТабаЧник Д. В., Попов Г. Д., Воронін В. М., та ін. Розвиток етнонаціональних відносин в Україні: Стан. Тенденції. Перспективи. — Львів: Світ, 2007. — 528 с.

13. Саган О. Н. Європейські пріоритети державної етно-національної політики України (Рамкова конвенція про захист прав національних меншин) / О. Н. Саган, Т. І. Пилипенко. — К., 2008. — 488 с.

14. Манжола В. А. Нейтралітет та позаблоковість у європейській системі міжнародних відносин / В. А. Манжола, В. М. Вдовенко. — К.: Вид.-поліграф. центр «Київський університет», 2007. — 167 с.

15. Чекаленко Л. Д. Зовнішня політика України: Підручник для студ. вищ. навч. закладів / Л. Д. Чекаленко. — К.: Либідь, 2006. — 712 с.

16. Зовнішня політика України — 2006: стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети / За ред. Г. М. Перепелиці. — К.: Стилос, 2007. — 272 с.

17. Камінський Є. Світ переможців і переможених. Міжнародні відносини і українська перспектива на початку XXI століття. — К.: Центр вільної преси, 2008. — 336 с.


загрузка...