Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія українського суспільства

1.4.4. Релігійне та церковне життя Київської Русі

Релігійне життя — одна з найбільш показових сторін становлення й розвитку суспільства Київської Русі. Слов’янські племена тривалий час до введення християнства на Русі дотримувались язичницьких вірувань і звичаїв. Вони вірили в сили природи й обожнювали їх. Цілий пантеон богів супроводжував життя та смерть жителів Київської Русі.

Через великі розміри держави були великі розбіжності у верховенстві язичницьких богів — Перун, Дажбог, Стрибог, Симаргл, Ярило, Велес, Купала, Мокош, Лада. Язичницькі свята супроводжувалися веселими застіллями, гуляннями, іграми. Слов’яни поклонялися вогню й сонцю, воді та блискавці. Вони вірили в потойбічне життя, але уявляли його на зразок буденного земного. Для них воно було ніби продовженням реального життя. Тому, під час поховання померлого споряджали всім необхідним для потойбічного життя. Існував звичай убивати одну з дружин небіжчика й ховати її разом з ним — язичництво не забороняло багатоженства. Для багатих мерців убивали ще й кілька його рабів. Як засіб поховання використовували спалення, бо вважалося за необхідне пройти процедуру очищення вогнем.

Язичництву з його ідолопоклонством притаманний і культ предків, і віра в охоронців оселі та душі, і звичай приносити жертви. Не завжди це були тварини й рослини. Навіть у період формування державності на Русі зберігалися людські жертвопринесення, що, звісно, викликало обурення церковної організації, що почала формуватися після запровадження християнства Володимиром Великим.

Вибір релігійного вчення, що мав консолідувати величезну неоднорідну державу, не був випадковим. Великий князь київський ґрунтовно підійшов до вивчення запропонованих релігій, ретельно зваживши переваги й вади існуючих віровчень. Найбільш прийнятним було православ’я.

Для запровадження християнства в 988 р. як державної релігії було багато вагомих причин. Для утримання величезної території, заселеної різноплемінним населенням, потрібен був впливовий консолідуючий важіль, яким і стало християнство. Уже наприкінці X ст. великі європейські держави були християнізовані, і язичницька Русь не «вписувалася» в їх коло. Язичницькі вірування на Русі викликали призирливе ставлення Європейців.

Для поліпшення відносин з одвічним суперником Візантією також необхідно було прийняти християнство, тим більше, що в Києві вже існувала християнська община та й деяких київських князів уже було охрещено (Аскольд, Ольга), а в найближчому князівському оточенні також було чимало християн. Беззаперечним було й те, що християнство несло із собою й іншу культуру, і звичаї, які на сприятливому ґрунті могли принести щедрі «врожаї». Проте християнство запроваджувалося подекуди примусово, зустрічаючи опір язичників. Русь так повністю й не позбулась язичницьких вірувань, які збереглися й до наших днів.

Позитивним моментом запровадження християнства як державної релігії було посилення ролі князівської влади. Релігія стала ідеологічною опорою творення єдиної держави. Прийняття християнства сприяло включенню Русі до кола європейських держав і ставило її на один щабель з ними. Тісні зв’язки з християнськими державами сприяли обміну тогочасними культурними здобутками й виникненню своєї самобутньої культурної гілки.

Із запровадженням християнства на Русі з’явилися церкви й монастирі. Окрім виконання своїх безпосередніх культових функцій, вони стали центрами духовності, освіти та науки, давали народу доступ до великих здобутків візантійської культури.

Християнізація дала можливість Володимиру Великому укладати династичні шлюби з християнськими родинами Угорщини, Польщі, Чехії, Швеції. Раніше про таке не варто було й думати язичницькому князю.

З утвердженням християнства до Київської Русі прийшов і порядок грецької церковної організації. Руська церква стала залежною від Константинопольського патріарху й складовою частиною Візантійської церкви. Про таку залежність свідчить те, що очільників київської митрополії та вищих сановників церкви (митрополита, єпископів) призначали суто з Константинополя й лише представників Візантії.

Вони привозили із собою церковні книги та церковне начиння, культуру та освіту. Але з часом, із зростанням кількості прихожан, виникала потреба в збільшенні кількості священнослужителів, і тоді серед релігійних діячів з’явилися і вихідці зі слов’янського світу.

Для виховання власних священиків київський князь Володимир наказав брати дітей з родин аристократів і найближчого оточення й віддавати їх на навчання. Так було започатковано перші школи в Київській Русі. Після навчання ці вихованці посідали високі посади в оточенні князя й поступово витісняли візантійців з Руської церкви. Перший князь, який намагався позбутись опіки Константинополя в церковній сфері, був Ярослав Мудрий, що без погодження з патріархом призначив 1051 р. митрополитом київським свого духівника Іларіона. Це викликало неабиякий супротив з боку Візантії й закінчилося невдачею. Митрополит-русин не влаштував Візантію, бо таким чином вона втрачала можливість втручатися в державні справи Київської Русі.

Намагаючись посилити вплив власної митрополії Ярослав робив спроби канонізувати вітчизняних церковних діячів. Візантія чинила опір цим намаганням, справедливо вважаючи, що канонізація Володимира, Бориса, Гліба та княгині Ольги зміцнить Руську церкву й дасть їй можливість стати незалежною. Однак вона не змогла відмовити в приєднанні до лику святих Бориса та Гліба, хоча зв’язок руської та візантійської церков не перервався й після цієї події.

Крім церков з їх білим духовенством, зародилося й чорне — чернецтво, виникали монастирі. Ченці жили не публічним, а закритим від сторонніх очей життям. Зводили монастирські будівлі, забезпечували себе найнеобхіднішим. Чимало серед них було й відлюдників, які повністю відсторонювалися від світу й вели аскетичний спосіб життя.

Як уже зазначалося, церкви й монастирі отримували допомогу від держави у вигляді десятої частини всіх її прибутків, а також значних земельних наділів. Такий порядок, започаткований ще Володимиром Великим, визначав позицію князя й усіх його нащадків до церкви. Так, Ярослав Мудрий, добре розуміючи значення християнства на Русі, приділяв велику увагу розбудові його осередків. Окрім земельних володінь, церкві відводилося окреме місце в державному управлінні. Спеціальним церковним статутом, підтриманим князівською владою, церкві надавалося право суду за порушення звичаєвих, шлюбних і християнських норм моралі. Це посилило позиції церкви в державі, яка була опорою княжої влади.

Щодо самої церкви, то вона була поза звичайного судочинства. Церковні ж люди (населення, залежне від монастирів) і духовенство підлягали з усіх справ церковному суду, а функції суддів виконували архімандрити, архієпископи, єпископи, митрополит. Церковний суд мав великий вплив на життя пересічних людей. До його виключної компетенції належали справи, що виникали на ґрунті шлюбно-сімейних відносин, справи про порушення моралі, розпусту, двоєженство, віровідступництво, святотатство, чаклунство, знахарство, здійснення язичницького культу, а також, пов’язані з церковним майном.

Запровадження християнства внесло в життя Київської держави чимало позитивних моментів. На противагу грубій дійсності язичництва поширювалися гуманістичні ідеї християнства з його любов’ю до оточуючих, рідних і близьких, відбулися зміни в ставленні до жінки. За язичництва становище жінки майже нічим не відрізнялося від становища свійської худоби. З уведенням християнства жінка була на рівні з іншими членами родини. Християнство негативно ставилося до жертвоприношень, що було виявом негуманного ставлення до людей.

Великою перевагою зміни релігії стало поширення освіти, культури, наукових знань, розвиток архітектури. Виробився навіть власний стиль у будівництві соборів і церков, який отримав назву русько-візантійський, або візантійсько-київський. Завдяки християнству різні племінні союзи об’єдналися в державу, відбувалася централізація князівської влади та зросла могутність Київської Русі.