Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Українська Історія - Оповідання з історії України

VII.

Доля городів. Братства. Церковна унія.

У той час, як ширилась Польська держава, прилучаючи до себе землі Українські (ХV-ХVІ ст.), у сусідів на заході, у Німців, зросла вже сила й багатство городів, городського купецтва та міщанства. Там значно вже поширилася освіта і культура: Німці виробили в себе в городах кращий лад громадський, міське самоврядуваннє й суд, зложили закони. Німецькі ремісники єдналися в братства або цехи, і кожний цех у городі правувався сам собою, клопочучись, щоб кожний ремісник, до цеху належачий, добре знав своє ремество й совісно справляв свою роботу.

Багато Німців оселилося в городах у Польщі й на Україні. Живучи поруч з Німцями, Ляхи й Українці переймали у їх знання й уміння, переймали ремества й струмент. Через те й досі в нашій мові вдержалося багато німецьких слів, що стосуються до ремества і струментів. Коли Німці почали селитися в польських городах, то заводили й там свої порядки: цехи, громадський міський лад і суд. Польський уряд позволяв се Німцям, давав їм привилеї, дозвіл заводити в себе самоврядуванню:. Так потроху німецьке право запанувало в городах Польщі й України. Закон про шродське самоврядування був у нас відомий під іменем права Магдебурського (від німецького города Магдебурга).

З того часу городи були незалежні від своєї округи, землі, утратили з нею зв’язок, який колись на Україні був між городами й землею. Тепер город, що залежав од короля, платив йому податі, а в землях, відданих панам, город або містечко залежало од пана й платило подать йому. Королеві та панам гроші були дуже потрібні, через те король і пани охоче давали городам і містечкам право самоврядування.

Старшим у городській громаді був війт (голова), що вибірався міщанами, або настановлявся від пана. Війт правував укупі з райцями (виборними для справ адміністраційних, як тепер члени городської управи) і лавниками (судовими засідателями). Війт з лавниками та з райцями й орудовали усіма городськими ділами, поліцією, судом і т.и. Се призвичаювало міщан до громадської товариської праці та помагало зросту й багацтву городів. А проте городи в Польщі й на Україні, не вважаючи на сі права, не дійшли ні значного розвою, ні великого багацтва, а в державному житті не мали ніякої ваги. Державне правуваннє в Польщі належало панам. Городи від себе не вибірали й не посилали послів до державної ради (сейму і сенату), значить, не мали в державі ніякої політичної сили. Кожний город жив сам собою, не з’єднаний з иньшими. Потроху городи стали в повній залежности від панів. До того ще перевагу дано в городах людям католицької віри (Ляхам та Німцям), а православних одсунуто, позбавлено їх усяких громадських прав. Се призвело до боротьби одну частину міщан з другою. 

В городах селилися за дозволом правительства Жиди, і мізерна городська торговля була здебільшого в їхніх руках. Тільки в городах східної України (напр, у Київі, Чернігові) міщани випросили право не пускати до себе Жидів і таке право було тим городам дано в королівських грамотах.

Жиди прийшли в Польщу з Німеччини, з-над р. Рейну. Там їх гнітили і кривдили, то вони впросилися жити в Польщу. Живши довгий час у Німеччині, Жиди звикли розмовляти мовою німецькою, якою й досі говорять значно її покалічивши (сучасний жидівський жаргон). Так саме Жиди принесли з Німеччини й старинну німецьку міщанську одежу, яка тепер зветься жидівською. Жидів у Польщі не пускали до справ державних і громадських. Вони мусіли жити окремо, але мали право свої власні справи рішати, як хотять. Вони мали свої впорядковані громади (кагал), свої сеймики і сейми з виборних людей.

Бувши людьми чужими в тому краю, де поселилися, позбавлені прав громадських і державних, Жиди могли тільки дбати про свої власні інтереси, заробляти гроші. В городах вони торгували, а по селах, по панських економіях брали на одкупи усякі доходи: збірати податі й повинности на пана, право держати корчми. Иноді пани оддавали Жидам на одкуп або аренду усі доходи з свого маєтку. Часто пан не жив у своєму маєтку, на Україні, а замісць його панував і доходи з людей збірав управитель або орандар (посесор) Жид. Управитель дбав про те, щоб збірати собі й панові як можна більше доходу; через те настало велике здирство. Народ ненавидів як панів, так і управителів або орандарів - Жид.

Серед українського народу скоро роспочалась боротьба проти польських порядків. Найпершою і найвиднішою ознакою Ляха була католицька віра. Ляхи намагалися дати найбільшу перевагу в ділах громадських і державних католикам. Ляхи, а особливо вище католицьке духовенство, хотіли зовсім знищити православну віру, поставити католицьких архієреїв замісто православних, тільки се було трудно зробити. На Україні засновані були католицькі архієрейські катедри й манастирі, їм надано землі, відняті від православної церкви. Православні архієреї не допускалися до засідання в сенаті й сеймі, де засідали католицькі архієреї. Православним робилися утиски; часто не дозволяли будувати нові церкви. Од короля й панів залежало віддавати єпархії тому або иньшому чоловікові, через те між духовним православним начальством мало було людей самостійних, готових обороняти інтереси земляків своїх і права самої православної церкви.

Боротьба за права українського народу почалася перше всього в формі боротьби за права й інтереси православних людей. Бо віра православна була ознакою Українця, як віра католицька означала Ляха. Боронячи свою віру, Українець тим самим боронив свою народность, свою освіту, культуру, книжку, права свої у держави.

В сій боротьбі велику вагу мали православні брацтва.

Ще здавна у наших людей був звичай у де-які свята збіратись до гурту, варити мед, а за ті гроші, що вторговані за мед, помагати бідним, помагати церкві. Далі братчики платили невеличкі брацькі внески до “брацької скриньки”. За провини братчиків з їх брали штрафи-теж до тієї скриньки (каси). Брацтво давало гроші на шпиталь, на церкву, на школу. Брацькі звичаї потім заведені були в цехах або товариствах ремісників. Де-куди такі брацтва вдержалися, особливо по містечках та по селах, і до нашого часу. А під той час, як настало польське пануваннє на Україні, брацтва взяли на себе оборону прав українського православного народу, в формі боротьби за права своєї віри (XVI століття). Брацтва заводили школи, друкарні, в яких друкувалися книги для потреб шкіл і для оборони православної віри. Брацтва ж клопоталися про православні церкви, обороняли їх од католиків. До сього ж діла пристали де-які православні пани (князі Острожські, Ходкевичі та иньші). У городі Острозі на Волині була заснована православна вища школа і друкарня; тут було видано не мало книжок, тут зібралися православні учені й ученики; те діялося заходами князя Василя-Костянтина Острозького, сильного й багатого українського пана.

Найвидатніші брацтва були засновані у Львові, Луцьку, потім у Київі. Бачивши, що вище православне духовенство нездатне взяти в свої руки боротьбу за інтереси церкви, брацтва взяли сю справу в свої руки. Архієреї були з того невдоволені, намагалися приборкати брацтва, та вони знаходили собі поміч не тільки в громаді, а і в вищій духовній власти, - в Костянтинопольському патріархові, якому підлягала тоді православна церква на Україні. Патріарх дав де-яким брацтвам право незалежности від архієреїв, і се викликало ще більше невдоволення архієреїв. Вони й без того мали нахил до католицьких порядків, бачивши перевагу католицької віри у Польській державі.

Безладдє й занепад православної церкви, великі права, які мало католицьке духовенство, суперечки з брацтвами, - все те примушувало православних архієреїв звернути увагу на єднаннє з католицькою церквою. До того єднання давно вже закликали їх католики. Так православні архієреї готові були занедбати свій бідний, поневолений і безправний народ і поєднатися з пануючою католицькою церквою.

Року 1590 чотирі архієреї (Львівський, Луцький, Холмський і Туровський) з'їхалися в Бельзі й змовились піддатися вищій католицькій власти. Потім до сієї-змови пристав митрополіт Київський та останні архієреї. Скоро після того два архієреї (Терлецький та Потій) поїхали до первосвященника римського, папи, й заявили, що православна церква на Україні пристає до єдности або унії з церквою католицькою, підлягає власти католицького римського папи. Після того, року 1596 скликаний був собор у Бресті і там прилюдно сповіщено про унію церковну. Православні теж скликали собор і постановили, що архієреї-уніяти суть зрадники, одступники і що їх не треба слухати.

Ще до того розійшлася по Україні чутка про унію церковну, зроблену без згоди самого православного народу, і се викликало велике невдоволеннє й гарячі протести. Православні брацтва, міщани й пани, які ще зоставалися вірні давній вірі батьків своїх, а між ними на першому місці кн. Острозький, доводили, що духовне начальство не мало права зробити постанову про унію без згоди самого народу, і що ті архієреї, які пристали на унію, вже не можуть вважатись архієреями, треба замісць їх наставити других. Правительство усіма силами піддержувало уніятів, віддавало їм церкви й манастирі з приписаними до їх землями. Православні обороняли свої церкви й манастирі, так що не раз доходило й до бійки. Так був убитий уніатський архієрей полоцький, Кунцевич, що робив багато насильства над православними. 

Побачивши, що народ не хоче унії, Львівській архієрей та Перемиський відступили від унії. Православні пани на сеймах і в судах намагалися вернути права православним; та правительство казало, що окремої православної церкви вже не повинно бути, бо вже заведена єдність, унія. Довго, багато літ велася тая боротьба з уніятами та католиками, велася палко, завзято. Православні брацтва не вважали на всі утиски, намагалися оборонити “благочестиву” віру; замісць віднятих церков, будували нові, заводили школи, друкарні. Так боротьба за визволеннє Українського народу тоді велася під прапором церковним.

Боротьба сяя ставала де-далі тяжчою для православних. Не стало архієреїв, які поставляли б православних священиків, а без архієрейського посвящения, по церковному закону, не можна бути священником.

Тим часом між панами на Україні все меньшало оборонців Українського народу і православної віри. Пани, бачивши перевагу Ляхів у державі, віддавали своїх дітей учитися в католицькі школи (засновані здебільшого ченцями брацтва Ісусового, або Єзуїтами). Молоді пани швидко полячилися, переймали католицьку віру і вже зрікалися свого бідного, окраденого Українського народу. Найбільше панів перейшло у католицьку віру й пристало до польської пануючої народности - в кінці XVI і в початку XVII століть.

Так народ український, колись утративши самостійність державну, політичну, тепер утратив своїх проводирів, свою інтелігенцію: пани й вище духовенство покинули народ, перейшли до польського табору.

Тепер народ Український був пригнічений з усіх боків. Панське й католицьке право, здавалося, навіки пригнітили народ сей, і він, здавалося, мусів уже скоро зникнути, вмерти.

Та народ сам спромігся на сили; скоро роспочалася нова, вже крівава боротьба, піднята самим народом, - боротьба не тільки проти кривд церковних, а проти цілого польського панування на Україні. Боротьбу тую роспочали українські козаки.

З того часу боротьба, що раніш велася в більш заселених землях Галичини, Холмщини та Волині, переходить близше до Дніпра, до вільного степу, де гуртувалось козацтво. Київ стає осередком нової боротьби. Київське брацтво скоро стало найвидатнішим з усіх; тут була заснована велика “брацька” школа (колегія або академія); до київського брацтва вписався козацький гетьман з усім військом Запорожським.

Замісто князів і панів, в обороні народу стали прості люде, що тікали в степ од польської неволі й звались козаками.