Українська Історія - Оповідання з історії України

VI.

Московська держава й відносини її до Литви. Польське пануваннє на Україні.

Під той час, як Литва збірала землі Українські та Білоруські, - Москва збірали землі Великоруські.

Москва була попереду маленьким уділом; та княжий рід Московський був хазяйновитий і працьовитий. Князі вміли і піддобрюватись Татарському ханові (цареві), давали йому досить грошей і дарунків, а за те хан допомагав князям Московським збірати до своїх рук сусідні уділи. Князі скуповували землі бідних князів, иноді й силою одбірали, та все багатіли й збільшували своє князівство. Таким князем був Іван Данилович (1328-1340), що його прозвали Калитою (калитка - мішечок з грошима). Він підлещувався до хана, возив до його дарунки, аж поки той настановив його великим князем і доручив йому збірати податі на татар з інших сусідніх князівств. Через те иньші князі мусіли коритись Московському князеві, як старшому, наче намістникові ханському. Московський князь з того входив ще в більшу силу й ще більш багатів.

Тепер уже князь не залежав од волі народу, як було колись на Україні, а од волі Татарського хана. Через те не було в Московщині вільности, не збірались там народні віча. Усе там належало князеві: і власть, і земля, й люде. Звичаї народні потроху одмінилися, погіршали. Просвіта не тільки спинилася, а й зовсім упала: не тільки люде, а й князі бували малограмотні або і зовсім неграмотні. Сторона тая відрізана була Татарами від культурних народів (напр. Греків), через те культура занепадала.

Заводились татарські звичаї, закони, кари. Почали карати людей батогами, відрубувати носи, уха, руки, виколювати очі, завели смертну кару.

Під той час, як за допомогою Татар зростала сила Московського князя, - сами Татари через безладдя та усобиці в своїй орді втрачували силу. Тоді Московський князь почав думати, як би й зовсім скинути з своєї землі Татарське ярмо. Князь Дмитрій, прозваний Донським, зважився почати війну з Татарами, зібрав дуже велике військо, воно стрілося з Татарами на Дону і розбило їх (р. 1380, Куликовська битва). Хоч і після того Москва таки мусіла ще коритись Татарам, бо до їх прийшла поміч з Азії й вони звоювали Москву, та надії на визволеннє побільшали. Визволеннє теє прийшло - через 100 літ після битви з Татарами Дмитрія Донського, а через 250 літ з того часу, як Московщину вперше звоювали Татари. За той час з одної татарської держави зробилось аж три: Казанська, Астраханська й Кримська. Татари вже не держались гурту і між собою часом воювали. Через те й не трудно вже було Москві зовсім скинути з себе зверхність татарську.

Не маючи над собою татарського хана (царя), князі Московські вже стали зватися сами царями й самодержцями. Всі уділи вони потроху прилучили до своєї держави, навіть вільні городи-республіки, Новгород і Псков, з великими землями примусили коритися собі.

Як зростала сила Москви, а в Литві тим часом узяли верх католики (що обпіралися на Польщу), українські ж пани втратили своє значне становище, - тоді сі пани почали задивлятися на Москву й ждати звідти собі помочі. До українських панів иноді приставали й князі з литовського роду, що довго жили на Україні, напр., діти Київського князя Олелька (Александра). Так, року 1481 Михайло Олелькович з иньшими князями та панами надумалися скинути найдужчу в Литві католицьку партію й надіялися на запомогу з Москви. Та се не вдалося, і князя Михайла покарано на смерть.

Найбільшу прихильність до Москви виявляли пани і князі у Сіверщині (Чернігов, Новгород-Сіверський) - тут близько було до Московської границі. Року 1500 князь Черніговський Семен перейшов у підданство до Москви вкупі з Черніговською землею (од Остра). Тоді перейшов до Москви й князь Новгород-Сіверский Василь Шемятич. Москва виставила військо на оборону сих земель од Литви, і Литва, не мавши сили, мусіла помиритися з утратою Сіверщини. Скоро після того князь Михайло Глинський задумав підняти повстаннє на Україні, сподіваючись запомоги від Москви й Татар (1508 p.). Повстаннє не вдалося, - народ не пішов за Глинським, і він сам утік у Московщину.

Українсько-литовські пани й князі невдоволені були не тільки з того, що в Литві дано перевагу католикам, а й ще може більше з тою, що намножилось дуже багато людей, що відбували “службу боярську” - ходили в походи й увільнені були од інших повинностей, і старі панські роди мусіли змішатися або й зрівнятися з ними, втративши своє колишнє видатне становище. Се сталося так. Литовське правительство мало сильних сусідів (Москва, Німці, Татари), мусіло часто вести війни, йому треба було як можна більше людей, що повинні відбувати службу військову. За службу давалася земля, з повинностями селян (що колись звалися смердами, а пізніше стали зватися посполитими). Селяне мусіли одбувати де-які повинности на пана, або на правительство (сі звалися селянами “господарськими”, князевими). Иноді литовський князь давав цілі великі землі одному панові або князеві, а сей від себе вже роздавав маєтки меньшим панам, боярам, що вже залежали од сього більшого пана або князя. Правительство тільки додивлялося, щоб усякий пан і боярин одбував службу військову, й давало землі тільки таким людям, що можуть тую службу відбувати. І по наслідству можна було передавати землю тільки тоді, коли наслідник може нести військову службу, та й то за дозволом правительства. Се прикладалося, однаково як до старих княжих та панських маєтків, так і до нових, наданих од правительства. Виходило так, наче всі землі в державі належать великому князеві (правительству) , і він має право роздавати землю за службу й одбірати її.

Як Литва почала піддаватись Польщі, то й у Литовських (Українських та Білоруських) землях почали заводитися й ширитися польскі звичаї, погляди й закони. У Польщі ж на той час (XV і XVI століття) виробився такий лад громадський і державний: велику силу і всі права в державі мали пани, а селяни (посполиті, хлопи) були зовсім безправні. Хлопи (селяни, мужики) вже не залежали од держави, а тільки од свого пана, якому держава віддала право й судити хлопів, і одбірати од їх повинности. Пани ж визволились од обов’язків на користь державі, навіть не повинні вже були відбувати служби військової. Пани вибірали з-проміж себе суддів і начальників, мали свої місцеві сеймики і державний сейм у столиці. Усю силу в державі забрали пани, а король де-далі все втрачував силу. Пани й вибірали короля на сеймі і доглядали, щоб король часом не порушив панських (шляхетських) прав, або щоб не надумався заступатись за безправних хлопів.

Після 1569 року, як настала єдність (унія) Литви і Польщі та як Українські землі були прилучені до Польщі, - тоді і в сих землях почали заводитись такі ж порядки, як і в самій Польщі. Пани й тут увільнилися од військової повинности, а маєтки, надані їм колись од правительства, стали вважати за свою власність. Колись люде легко могли переходити з селян або міщан - у бояри і в пани (земяни,- ті що давались їм земельні маєтки за військову службу), а тепер настало за польського панування, що люде поділилися на два розмежованих класи: благородних або шляхетних, яким належали всі права, і всіх інших, що не мали прав, тільки мусіли одбувати повинности на панів. У тих маєтках, що не належали панам і князям, а належали просто державі й звалися королівщинами, - настановлялися старости з панів. Старостам доручалося збірати подать у казну й порядкувати народом. На ділі було так, що старости панували в королівщинах, як у своїх добрах.

На Україні було ще гірше: тут появилось багато панів католицької віри, польської народности, і вони були ще більш чужими й ворожими до простого народу, ніж у самій Польщі. Польська шляхта вважала Український народ, віру, культуру за щось нікчемне, низше від Польського, призначене на погибель. Українцям-православним не давали служити в урядах державних і громадських, і їх позбавлено прав, не було їм ніде ходу.

Під той час почало значно зростати панське сільське, хліборобське господарство. Раніш хліб сіявся більше для своєї потреби, а для торговлі призначалися мед, віск, шкури звірячі, кеші і т.и. Раніш мали велике значіннє промисли: звіриний, рибний, бортний (про се була в нас річ попереду). А з кінця XV століття зростає торговля хлібом, ціна на хліб підскочила удвоє; се залежало, між ииыпим, від того, що зросла морська торговля, і Польща придбала скоро собі свою морську пристань - Гданск (Данціг).

Шляхта, що як-раз на той час захопила собі в державі найбільшу силу, почала ширити свої хазяйства, багато хліба засівати, засновувати скрізь свої економії (фольварки). Надто це повелось після 1569 року, коли польські пани почали брати від правительства грамоти на “порожні” землі на Україні, - а на тих “порожніх” землях здебільшого й раніш сиділи люде, тільки на ті землі ні в кого не було ще грамот. Попереду було багато селян, що давали подать королеві або місцевому князеві, тепер здебільшого всі селяни були роздані панам, укупі з землею, на якій жили. Попереду селяни мали право переселятись на инше місце, та потроху теє право обмежено й віднято. Усі права судові й адміністраційні, які належали державі, були передані панам: пани вже судили селян у своїй окрузі, як хотіли, а правительство, або хоч і сам король, не мали права мішатись між людей та пана. Кожен пан у своїх маєтках був наче король, - від його залежало правуваннє в тій окрузі й суд над людьми, а жалітись на пана не можна було нікуди, та й нікому.

Праця на пана й повинности де-далі збільшувалися; треба було робити в панській економії - попереду один день на тиждень, далі два й три дні, окрім того треба було платити всякі податі й відбувати повинности, ходити на толоку до пана і т.и. Завелось багато всякого здирства; з людей брали і за те, що уб’є дикого звіря, піймає риби, і за те, що вивезе на продаж збіжжя.

Такий лад настав швидче в тих землях, що ближче до Польщі: в Галичині, Холмщині, Волині. Над Дніпром, у “воєводстві Київському”, - у тій землі, що Ляхи звали її тільки саму Україною, - там не дуже швидко могли пани в силу вбитись і трудно було їм тут заводити своє панське право. Людей тут було ще мало, далі починалось Дике Поле, а там кочували Татари і промишляли вільні люде, здобичники, козаки, - про їх буде річ далі.

В половині XV століття Грецьку (Византійську) імперію звоювали Турки. Турки звоювали також усі землі на Балканському пів-острові, ходили не раз війною на Польщу. Хан Кримської татарської орди теж скорився Турському цареві, хоча Турки й зоставили Татарам велику самостійність. Довго потім Турки були пострахом для сусідніх християнських народів і багато їм лиха наробили. Турки не виявили здатности до вищої культури, не виробили в своїй державі доброго ладу, не завели доброї освіти.

Як упала православна Грецька держава, то єдиною православною державою зосталося Московське царство (иньші народи в Європі були хоч і християни, та не православні). Тим пишалися царі Московські й духовні, про се писали в книгах. Уже тоді де-хто говорив, що царь Московський мусить колись визволити Византію або Цареград від Турків.

Московська держава зростала все більше та більше. У XV столітті були вже прилучені до Москви усі Великоруські землі, звойовано Татарські царства Казанське та Астраханське (1552 і 1556 p.), а потім звойовано частину Сибіру. Держава Московська простяглася від Білого до Каспійського моря. Царь Московський мав таку силу над своїми підданими, як ні один царь, в інших царствах у Європі. Усі підданці, від найменьших до найстарших були “холопами”, рабами царя, і він міг зробити з кожним, що хотів. Давні бояри і нові дворяни - “служиві люде” одбували царську службу на війні, за те їм давались землі, населені крестянами (селянством). Царь міг одібрати землю в якого дворянина й передати її другому. Селянам скоро потому було заборонено переходити від одного дворянина або боярина до другого, - селяни були прикріплені до землі, а значить і до тих панів, що володіли землею. Але кріпацтво стверджено законами пізніше.

Безмірність царської самодержавної влади найбільше виявилась за царя Івана IV (1533-1584), прозваного Грізним або Лютим. Він мучив і вбивав багато людей без усякої вини, і все казав, що він має право робити з кожним, що схоче. Він ходив війною на свої власні землі, без ніякої вини руйнував свої городи, замучував тисячі невинних людей. Люде терпіли. Тільки раз, як згоріла Москва й велика сила людей зосталася без хліба й без хат, - люде збунтувалися, почали бити царських чиновників і родичів. Царь схаменувся, послухав доброї ради людей розумних і справедливих, скликав собор з виборних людей од Московської землі. Перед соборомцарь каявся, просив прощення. Собор постановив нові закони, які вважав потрібними. Та скоро царь знов зробився лютим. Він завів собі особливе військо - опричників, брав з їх присягу, що вони зрікаються батька й матері, нищитимуть усіх “ворогів царських”. А за ворогів царь і опричники вважали трохи не ввесь народ, окрім себе самих. Надто ненавидів царь усякого видатного, розумного чоловіка. Не дурно казав цареві один лихий порадник: коли хочеш бути дійсним самодержцем, то не держи біля себе нікого розумнішого від себе: ти за всіх кращий. Царь дякував за таку пораду щиро. Особливо багато було вбито і замучено боярів, людей з старих значних і княжих родів. Відняті в їх землі віддавались новим дворянам, слугам царським. Убивши й замучивши без ліку людей, царь убив і свого рідного, вже жонатого сина Івана - залізним костуром розбив йому голову.

Люди тікали з Московщини, - то в Дике Поле, де втікачі робилися вільними козаками (на Дону, на Волзі), то в сусідню Литовську Русь.

Син Івана IV Лютого, Федор, був недоумкуватий і замісць його правував його родич по матері, Борис Годунов (у нас його звали Годун); він сам зробився царем після смерти Федорової. Ще один був син у Йвана Дмитрій, та його ще малим убито. Потім люде гомоніли, що Дмитрій не вбитий, а живий і десь ховається. Тяжко було людям жити в Московщині, то вони раді були, щоб була яка одміна, щоб було нове правительство. І як на Україні справді з’явився молодий чоловік, що звав себе царевичем Дмитрієм, і взявши собі на поміч Українських козаків та Ляхів пішов на Москву, то більшість людей радо його стріли, і він став царем. Царь Дмитрій справді надумався завести кращі, вільніші, порядки, поширити просвіту. Та оборонці й прихильники старого ладу скоро його вбили, і тоді почалось в Московщині велике безладдє, “розруха”, смутні часи (р. 1605-1613).

В Москві бояри вибрали царем польського королевича Володислава. Та не всі того хотіли, до того же батько Володислава, Сигизмунд III, пішов войною на Московщину й сам хотів бути королем у Москві або просто приєднати до Польщі Московські землі, хоч частину їх. В війні Москву сяк-так обрятували од Ляхів і вибрали царем молодого боярина Михайла. З Польшею потім помирилися, віддавши їй Смоленск, Новгород-Сіверський та Чернігов (1618 p.).

Земський собор вибрав і поставив нового царя; собор же помагав йому й правувати, поки він і жив. Державні справи потроху впорядкувалися, держава знов зміцніла. Тільки простим людям, селянству, не було полегкости. За Михайловою сина, царя Олексія, скликалися не раз собори для рішення усяких справ державних, видання нових законів, то-що. Тоді ж (р. 1649) зовсім прикріплені були селяни, і з того часу вони стали вже зовсім рабами. Через те люде ще більше тікали у вільні степи. За того ж царя було піднялося величезне селянське повстаннє на Волзі, що ватажком його був козак Степан Разін. Повстаннє задавлено, а порядки зосталися такі ж, як і були.

За того ж царя Олексія пристала до Московської держави Україна, відірвавшися від Польщі. Про се буде річ далі.