Українська Історія - Оповідання з історії України

Від Татарського нападу до козацьких часів.

IV.

Велика татарська заверюха.

Князі все сварилися за землі, ділилися ними, один у одного видирали. Князівства дрібніли, бо дуже багато намножилося князів з одного старого роду. Особливо дрібні князівства були в землі Черніговській.

Воюючи один з одним, князі часто руйнували городи і землі, а то ще приводили орду Половецьку, - так земля наша втрачувала силу й не могла відборонитись від сильного нового ворога, як він прийшов.

“Велике” Київське князівство звелося ні на що через оті усобиці, сварки, війни. Кожний князь хотів бути великим князем у Київі, хоч “доторкнутися золотого Київського стола”. Київський князь не мав уже сили; земля була спустошена, торговля впала, люде розбігались у більш спокійні місця. І все те діялося через те, що люде у всій нашій землі - не зуміли завести доброго ладу державного, щоб держава була сильною, не терпіла від безконечних усобиць, братніх війн, та могла спокійно розвиватися й від чужинців оборонятися. Аж тут і прийшло останнє лихо, більше, ніж усі попередні - прийшла страшна татарська орда.

Далеко в Азії, за озером Байкалом, кочувало велике племя Монголів (Татар). їхні князі звались ханами. В початку XIII століття один з ханів, Тему джин, звоював усіх інших ханів, прозвався Великим Ханом (Чингіс-Ханом) і з’єднав до своєї держави Монголів. Тоді він почав воювати сусідні країни в Азії й зробив свою державу безмірно великою. Він уже вважав себе наче царем усього світа, і вміраючи віддав своєму онукові, Батию, в наслідство землю на захід від річки Уралу, себто Руську землю, хоч вона ще й не була завойована. Ще за життя Чингіс-Хана Монголи були прийшли в степ, зайнятий Половцями, і напали на їх. Половці просили Руських князів помогти в війні проти Монголів. Князі пішли, і при річці Калці, що тече в Азовське море, Руське військо було розбите Монголами (1223 р.) Після того Монголи вернулися в Азію й про їх не чути було аж 13 літ. Руські князі по-старому сварилися між собою і про той страшний напад нового азіятського народу почали вже забувати.

Тим часом наближалося велике лихо, страшніше од усіх попередніх. Хан Батий (Бату) зібрав величезне військо і року 1236 пішов, щоб звоювати східню Європу. Року 1237 Монголи напали на Руське князівство Рязанське й зруйновали його, тоді пішли на Москву (вона була ще невелика), Володимир, Суздаль і далі. Русь оборонялася в кожному городі завзято, уперто; Монголи, здобувши город, розлютовані тією завзятістю, вбивали всіх людей, хто попадався, руйнували й палили городи, церкви. Так була звойована північна Русь (що потім звалась Московщиною). Тільки на Новгородську та на Смоленську землю не пішли Монголи, бо в тій стороні багато річок, болота великі та ліси.

Тоді пішли Монголи в степ над Чорним морем - кінчати Половців. Половці повтікали то за Дунай, то в Угорщину. Зайнявши кочовищами своїми степи, Батий почав посилати своє військо на південні Руські землі. Напали Монголи на Переяслов, людей покололи, церкву св. Михаїла розбурили, забрали багато посуду золотого і срібного, вбили єпископа Семена. Пішли на Чернігов, обступили город своєю великою силою, взяли його, побивши військо князя Мстислава. Город вони запалили, тільки Спаський манастир зостався цілий.

В-осени 1240 р. Батий рушив зо всіма силами за Дніпро й підступив до Київа. У городі людського голосу не чути було від великого натовпу Монголів, скріпіння возів, ревіння верблюдів, іржання коней. Князя не було - злякався й утік з Київа. Кияни оборонялися сміливо, уперто; багато сил потратили Монголи, поки повалили стіни й захопили город. Вирізали багато людей, зруйнували та пограбували церкви й манастирі. Зруйнувавши Київ, Батий пішов далі на захід - на землі Волинську, Подільську, Галицьку. На весні р. 1241 Батий дійшов до Угорщини. Скрізь Монголи брали городи, а яких не можна зразу взяти, ті проминали; скрізь убивали людей, палили й грабували.

Звоювавши Руську землю (окрім Білої Руси та Новгородської землі), Батий оселився на Волзі, в своїй столиці Сарай (де тепер город Царів) і роспустив свої орди кочувати понад Волгою, Доном і Дніпром.

В Батиєвому війську були здебільшого люди з турських племен, і їх у нас звали Татарами.

Татарська (Монгольска) руїна докінчила занепад Київської держави. Города були зруйновані, воєнна сила знищена, багато людей загинуло. А проте край не спустів зовсім; минулася велика Татарська заверюха - і люде знов заходилися працювати як і здавна. Татари не мішалися до народньош життя, звичаїв та віри, тільки вимагали од усіх (крім духовних) - податі. Татарський хан (царь) зоставив і князів князювати, де вони зосталися після заверюхи, тільки вже сам од себе давав їм князівство й вимагав, щоб вони корилися ханові, їздили до його на поклін і слухали його, а як хотів, то й карав князя на смерть (напр. Михайла Черніговського).

Бачивши, як руйнувалася державна сила князів з їх дружинами, люде подекуди перестали слухати князів і думали, що їм краще залежати просто од самих татар. Князі злякалися, побачивши, що люде виходять з їхньої покори, почали мститись на людях, карати їх, руйнувати села. Та се не помагало. Кожна громада жила собі й правувалася окремо, своїм вічем. Так було декуди в землі Київській, Волинській, а може й по інших землях.

Під той час і ще раніше, як ми згадували, зростала сила князів Галицько-Волинських. Галичина меньше терпіла од княжих усобиць, од Половців, меньше була зруйнована й од Татар. Люде тут були заможніші, торгували з сусідами (Німцями, Волохами, Уграми), переймали деякі німецькі звичаї. Тут виросли багаті городи (Перемишль, Звенигород, Теребовль, Галич), зросло заможне міщанство, зросла й сила панів (бояр), що не раз керували й самою княжою владою. Ніде по інших князівствах бояри не мали такої сили, як у Галичині.

Князь Роман Волинський (в початку XIII ст.) з’єднав у своїх руках Волинь і Галичину, потім узяв і Київ, і люде сподівалися, що Руська держава знову виросте й зміцніє; та Романа скоро вбито на війні з Ляхами (1205 p.), а сини його були ще маленькі. В Галицько-Волинській державі почалось безладдя, її хотіли захопити собі Ляхи та Угри. Як повиростали Романові сини Данило та Василько, то вони одбили сусідніх ворогів, Данило запанував у Галичині, а Василькові дав Волинь, і жили вони дружно, у злагоді, а через те й мали силу від ворогів відбиватися. Під той час пройшла Татарська хуртовина, та вона в тій землі не поробила стільки шкоди, як у землі Київській. Як би не Татарське панування в землі Київській, то Данило забрав би в свої руки усі південно-руські (українські) землі. Він уже задумав був привернути иньші християнські землі на спільну війну з Татарами; для того завів зносини з римським папою, який прислав Данилові королівську корону. Та з того нічого не вийшло, сусіди не хотіли помагати Данилові проти Татар. Татарська сила була велика, Данило скоро побачив, що не зможе з нею боротися. Після смерти Данила (1264 р.) Галичина та Волинь скоро поділилися між його наслідниками (сини: Лев Галицький, Мстислав Волинський; онуки: Андрій Гал., Лев Волинський). В двадцятих роках XIV століття повмірали останні князі Галицько-Волинські, і бояри вибрали собі князем - польського князька Болеслава Тройденовича, що при тому перейшов у православну віру й назвався Юрієм. Та його не злюбили в Галичині за тс, що він хотів обпіратися на Ляхів, чужинців, і його отруєно (1340 p.).

Після того почалася боротьба за Галицьке наслідсгво між сусідами: Ляхами, Уграми та Литвою. Скінчилось на тому, що Польща прилучила до своєї держави Галичину, назвавши її “Воєводством Руським”. Волинь дісталася Литовському князеві.

Землі колишньої Руської держави, як вона розвалилась, почали збіратись до рук сусідів: Польщі й Литви; а ті землі, що були за лісами, у східно-північній стороні, збірали до своїх рук Москва. Ті землі заселені були племенем Великоруським; ми ж тут спинимося на тому, яка була доля Українців під Литвою та Польщею.